Анатолій Колодний.  Життя, праця, думки.

Київ-2007

Зміст

1. Найважливіші дати життя і діяльності.

2. Науково-організаційна і громадська діяльність.

3. Слово про себе.

4. Видруки за всі роки праці.

КОЛОДНИЙ АНАТОЛІЙ МИКОЛАЙОВИЧ

доктор філософських наук, професор, заступник директора-керівник Відділення релігієзнавства Інституту філософії імені Г. С. Сковороди Національної Академії наук України, президент Української Асоціації релігієзнавців

НАЙВАЖЛИВІШІ ДАТИ ЖИТТЯ І ДІЯЛЬНОСТІ

1937 – 3 січня (за паспортом) народився у с. Софіївка Черкаського району Черкаської області.

1945-1947 – навчався у семирічній школі с.Домантово Золотоніського р-ну Черкаської області.

1947-1952 – навчався у семирічній школі №2 с. Білозір’я тоді Смілянського р-ну Черкаської області.

1952-1955 –навчався у Дубіївській середній школі тоді Смілянського р-ну.

1955-1960- студент відділення філософії історико-філософського ф-ту Київського державного університету ім.Т.Г.Шевченка.

1960-1964- викладач кафедри філософії Одеського держуніверситету.

1964-1976- ст. викладач, доцент, зав.кафедрою філософії Чернівецького державного університету.

1967-1970 –декан факультету підвищення кваліфікації викладачів суспільних дисциплін середніх спеціальних навчальних закладів Міністерства освіти Союзу РСР при Чернівецькому університеті (за сумісн.).

1967 – захист дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук.

1970 – присвоєне вчене звання доцента по кафедрі філософії.

1970 – Міністерство вищої освіти СРСР нагородило почесним знаком „Отличник высшего образования”.

1976-1981-доцент кафедри філософії Житомирського педінституту.

1981-1993 – ст. наук. співробітник, провід. наук. співробітник, зав. сектором, зав. відділом Інституту філософії ім.Г.С.Сковороди НАН України.

1987- захист дисертації на здобуття наукового ступеня доктора філософських наук.

1990- присвоєне вчене звання професора з фаху релігієзнавство.

1992-2006 –професор Національного університету „Києво-Могилянська Академія” (за сумісн.).

1993- по ц/ч –заступник директора-керівник Відділення релігієзнавства Інституту філософії ім. Г.С.Сковороди НАН України.

1991- по ц/ч – зав. відділом філософії релігії ВР ІФ НАНУ.

1993-по ц/ч – президент Української Асоціації релігієзнавців.

1996 – нагорода Міносвіти України „Відмінник освіти України”.

2000-2003 –професор кафедри релігієзнавства філософського ф-ту Київського Національного університету ім.Т.Шевченка (за сумісн.).

2000-по ц/ч – професор кафедри філософії Херсонського державного університету (за сумісн.).

2001-по ц/ч –професор кафедри філософії Хмельницького університету управління і права (за сумісн.).

2001 – нагороджено Срібним Хрестом за заслуги Президією Головної Управи Об’єднання бувших Вояків-Українців Великої Британії.

1995-2006 – творчі і наукові відрядження до США (тричі), Великобританії, Італії (двічі), Іспанії, Данії, Греції, Сербії (двічі), Угорщини, Польщі (чотири рази), Словаччини, Фінляндії, Індії, Японії, Австралії, Росії (сім разів), Латвії, Білорусі, Узбекистану.

2006 – Президія Національної Академії наук України нагородила своєю відзнакою „За професійні здобутки”.

2006 – Державний департамент у справах релігій Мінюсту України нагородив своєю „Почесною відзнакою”.

2007 – указом Президента України присвоєне почесне звання „Заслужений діяч науки і техніки”.

НАУКОВО-ОРГАНІЗАЦІЙНА І ГРОМАДСЬКАДІЯЛЬНІСТЬ

Анатолій КОЛОДНИЙ – відповідальний редактор щорічника „Релігійна свобода”, квартальника „Українське релігієзнавство”, науково-інформативного щомісячника „Релігійна панорама”, десятитомника „Історія релігії в Україні, серії „Мислителі української діаспори” та бібліотечки „Релігії України”. Член редакційних колегій часописів „Філософська думка” „Філософські обрії”(головниий співредактор), „Дуслык”, щорічника „Історія релігії в Україні”(Львів). Науковий консультант „Юридичної Енциклопедії”. Голова спеціалізовної вченої ради Д. 26.161.03 при Інституті філософії ім. Г.С.Сковороди НАН України, член спеціалізованих рад при Інституті держави і права ім. Корецького НАН України та при Інституті українознавства Академії педнаук. Президент Української Асоціації релігієзнавців, дійсний член Нью-Йоркської Академії наук, член Міжнародної академії свободи релігії і віровизнань, Міжнародної асоціації істориків мормонства.

НАУКОВЕ РЕДАГУВАННЯ

Анатолій Колодний є науковим редактором 27 колективних монографій і наукових збірників, відповідальним редактором наукового щорічника „Релігійна свобода” (видрукувано на початок 2007 року 10 випусків), наукового квартальника „Українське релігієзнавство” (видрукувано 42 числа), шомісячника „Релігійна панорама” (видрукувано 75 чисел). А.Колодний є відповідальним редактором десятитомника „Історія релігії в Україні” (видрукувано 7 книг), серії „Мислителі української діаспори” (видрукувано 4 книги), серії „Релігії України” (видрукувано 4 брошури).

НАУКОВІ КОНФЕРЕНЦІЇ

Анатолій Колодний в останні пять років був головою або співголовою 24 наукових і науково-практичних конференцій міжнародного, всеукраїнського і регіонального масштабу. Виголосив на них та інших біля ста наукових доповідей і повідомлень. Започаткував цикл науково-практичних конференцій „Релігієзнавча наука та релігієзнавча освіта” і „Релігійна свобода: питання теорії і практики”, а також Дні релігійної толерантності, які проводяться в різних містах України із запрошенням до участі в їх роботі представників різних конфесій.

ЗАРУБІЖНІ НАУКОВІ ЗВЯЗКИ

Анатолій Колодний як президент Української Асоціації релігієзнавців науково співпрацює з Міжнародною асоціацією дослідників релігії, Міжнародною Асоціацією істориків релігії, Міжнародною Асоціацією соціологів релігії, Міжнародною Асоціацією дослідників релігії Центральної і Східної Європи, Міжнародною Асоціацією релігійної свободи. Він є членом Міжнародної Академії свободи релігії і віровизнань та Нью-Йоркської Академії наук, Міжнародної асоціації істориків мормонства. Підтримує зв’язки з Парламентом релігій світу. Має як особистих друзів професорів-релігієзнавців у США, Англії, Росії, Італії, Польщі, Канаді та інших країнах.

Мав 25 виїздів на наукові конференції і творчі зустрічі в країни зарубіжжя (США, Англія, Італія, Іспанія, Греція, Данія, Польща, Фінляндія, Росія, Латвія, Угорщина, Індія, Японія, Австралія, Сербія, Словакія, Білорусь, Узбекистан). Має 18 зарубіжних наукових видруків.

ЗВ’ЯЗКИ З ДЕРЖАВНИМИ СТРУКТУРАМИ

Кероване А.Колодним Відділення релігієзнавства ІФ НАН України протягом останніх п’яти років підготувало і передало до різних міністерств та інституцій Кабміну України біля тридцяти науково-експертних і науково-аналітичних матеріалів, відповідає на ті листи, які надходять до Служб Президента, Верховної Ради та Уряду з низки питань релігійного життя. Входив до складу різних науково-експертних комісій Міносвіти, Мінюсту, Інституту стратегічних досліджень та ін. Є членом комісії при Кабміні Україні з питань повернення майна релігійним організаціям, Експертної комісії з питань свободи совісті Національної Ради з питань культури і духовності.

УЧАСТЬ В НАУКОВО-ОРГАНІЗАЦІЙНІЙ РОБОТІ.

Засновник Української Асоціації релігієзнавців (1993р.), яка нині має 19 своїх обласних осередків, налічує понад 300 членів, об’єднуючи дослідників релігії наукових і культурно-освітніх установ, вищих навчальних закладів, працівників сфери релігії державних установ. Директор Центру релігійної інформації і свободи (ЦеРІС).Працював у складі науково-експертної ради з філософії ВАК України. Є головою Спеціалізованої наукової ради Д. 26. 161.03 із захисту кандидатських і докторських дисертацій з релігієзнавства спеціалізація – філософія, історія та соціологія, членом спеціалізованих рад при Інституті держави і права НАНУ й Інституті українознавства Академії педнаук. Під його керівництвом захищено 8 докторських і 36 кандидатських дисертацій з релігієзнавчої проблематики.

Проф. А. КОЛОДНИЙ

С Л О В О П Р О С Е Б Е

Можуть сказати, що то неетично писати про себе, що будь скромним і хай хтось, а не ти, щось про тебе скаже чи напише. Може воно й так, але, по-перше, хто мене, мій життєвий шлях знає краще від мене самого, а по-друге, я тут не прагнутиму себе вихваляти, а покажу інформативно таким, яким є, із всіма складнощами життєвої долі, зі всіма моїми проблемами і вадами, оцінками і прогнозами. Їх той хтось може й не знає або ж, із-за небажання мене образити чи ж із-за боязні від мого службового статусу мати якісь прикрощі собі, промовчить про них. Коли ж даси можливість комусь сказати щось про тебе (буває ж таке на ювілейних урочистостях), то, як то чомусь у нас прийнято, матимеш годинне славослов’я, щире й підлесливе, від душі чи за принципом: так треба сказати. Матимеш прагнення перетворити тебе – живу людину, в якої є не тільки позитиви, а й життєві помилки, творчі невдачі, вади характеру – в бронзовий пам’ятник Я все це сприймаю надто хворобливо і недовірчиво, бо ж не ангел і живу й працюю не для похвал, тонко відчуваю брехливість останніх із уст тих, хто говорить їх нещиро, за принципом „так треба сказати” або „скажу, щоб…”. Знаю, що не всім подобаюся, що є зависники, скритні у відносинах з тобою особи. Такі є навіть серед тих, з ким працюєш поруч. Дехто чекає на те, а коли ти вже підеш на пенсію, а то й в небуття. Є й такі, хто вже приміряв мою посаду на себе. А між тим я її не тримаюся, хоч сьогодні можу звільнити, але хай її займе особа, яка для українського релігієзнавства буде робити більше, ніж це роблю я тепер. Будь ласка, крісло – вакантне. Прояви лише активність й настирливість в особистій і громадсько-релігієзнавчій роботі. Мені хотілося б працювати поруч із такою людиною, бо ж, признаюся, я вже втомився і може перебираю на себе більше, ніж маю сил, здоров’я і вміння на виконання того, собою ж взятого обсягу роботи з утвердження українського релігієзнавства. Молодший керівник мав би зробити те більше і вчасніше від мене. Визнаю, що я вже завершення роботи і над десятитомником з історії релігії в Україні, і з підготовки релігієзнавчої енциклопедії дещо затягую. Не встигаю все водночас вправно виконувати (бо ж не тільки ці капітальні проекти нині на мені висять). В цьому виявляється ще й така моя негативна риса, як певна недовіра до інших можливих виконавців тієї чи іншої роботи, прагнення зробити все самому. Хоч в цьому також доля істини є. Бо ж інколи попросиш когось щось написати чи дати відповідь на якийсь лист, прочитаєш ним написане і бачиш, що не те, але коли станеш підганяти текст під своє бачення проблеми, то цим уже будеш дещо ображати його автора та й час на підготовку матеріалу втратиш. То ж пишу і відповідаю переважно сам. Тому й працюю за принципом: ніч твоя хай не вся буде віддана сну – півночі спи, а півночі працюй.

Водночас я не сприймаю християнську традицію, яка змушує людину принижувати себе гріхом і закликає постійно каятися й жити в очікуванні, а що буде з твоєю душею після смерті. Гадаю: буде що буде, а за всі мої вчинки, добрі вони чи злі, згідно християнського вчення про всезнаючого і всеблагого Бога, має відповідати сам Всевишній. Я є таким, яким є, живу і дію залежно від того, яким прийшов у цей світ і які можливості були надані мені при народженні для самореалізації.

Дехто для самовтіхи віднаходить своє безсмертя в своїх дітях, внуках… Доля обділила мене ними, то ж я не розраховую на таке безсмертя. Але я спостеріг, що ти в пам’яті своїх наявних потомків живеш щонайбільше чотири (частіше – три) покоління. Потім, як в пісні співають, „і ніхто не згадає, де могилка моя”. Безсмертя своєї душі я втілюю в інший спосіб. Моя душа – це ті книги, які я породив особисто, які породжують мої учні, книги, які виходять у світ за моєї організації до написання їх, за моєю редакцією. Саме ця душа – безсмертна. То ж саме на безсмертя такої своєї душі я працював і нині продовжую працювати, а не на якесь, як на мене, оманливе в потойбіччі.

Я вже належу до тих, хто, як часто кажуть, „їде з базару”. Можна було б, як пенсіонеру, скласти руки і споглядати, що навколо тебе творится. Але для мене таке життя рівноцінне, скажу так, живій смерті. Я інколи гніваюся на те, що на ці, назву так, „післябазарні роки життя” доля скинула мені так багато всілякої роботи, а тому додаю, що коли Бог пошле за мною кістляву, то я, не від боязні природного кінця, а від смутку за ще незроблене (бо ж невідомо, чи хтось його без мене зробить), буду лише тут молитися до нього і проситиму „відстрочку кінця” (принаймні на два-три роки, бо ж нове щось вже не плануватиму).

По паспорту вже маю сімдесят. Народився (так там сказано) в селі Софіївка, що на Черкащині. Це – недалеко від Шевченкової могили. Але признаюся, що не знаю точно, коли народився і де. Скоріше в Мошнах. Мене дивувало те, чого це я пішов в перший клас майже у дев’ять років. Незадовго до своєї смерті ненька призналася мені, що, оскільки батько мій в ті страшні тридцяті роки м.ст. мусив тікати і ховатися від сталінських переслідувань як неблагонадійний (так він і в наше село Білозір’я під Черкаси попав із своєї Ярославки, що на Шполянщині), то вони, щоб не засвітитися, офіційно не фіксували смерть мого старшого брата, а мене (а я десь відразу тут же народився) прирекли жити з його метрикою та ім’ям. Тому, щоб не було якихось непорозумінь, я це видання приурочую не до свого паспортного 70-річчя, яке друзі мої прагнули відзначати, а до 50-річчя виходу в травні 1957 у світ першої публікації з мого наступного професійного фаху, до 50-річчя своєї діяльності (а вона була різною і за формою, і за змістом) в релігієзнавчій сфері, до 25-річчя своєї праці в Інституті філософії Української Академії наук, а також до присвоєння мені почесного звання Заслуженого діяча науки.

Дитячі роки мої, як певно і всіх „дітей війни”, як нас тепер називають, не були щасливими. Мали босоноге дитинство, голод і холод, один Буквар на весь клас, виховання в дусі вірності комуністичному вченню. Ми щиро любили Сталіна і співали про нього пісні (я їх і тепер багато знаю), бо ж так нас вчили в школі. Тоді живою і свіжою була його слава як переможця-полководця у страшенній війні, яку ми тяжко пережили, бачили своїми очима, перебуваючи майже три роки в німецько-фашистській окупації. Ми тоді не усвідомлювали те, що знаходимося в більш згубній для українства окупації Російською імперією, що її також треба нищити, якщо хочемо зберегти свою національну самобутність, свою українську самість. Нас виховували в дусі відданості Москві, комуністичному ідеалу. Сонце для нас сходило „від Сталіна-батька з Москви, із Кремля”. Цьому змушували вчити нас наших вчителів, а їх авторитет для нас, як і для наших батьків, в напівосвіченому селі (бо ж навіть чотирирічна освіта тоді вважалася здобутком, а наявність тарілки-радіо – багатством) був беззастережним.

Рідна школа… У мене в житті їх було три – Домантівська, Білозірська №2 і Дубіївська. Всі вони на дорогій моєму серцю Черкащині. Не так давно замовкла з відповідями на листи моя перша вчителька Катерина Трохимівна Гроза. Надто начитаний і грамотний педагог. Згадую, як тонко в перші роки повоєння в Домантівській школі вона, ще зовсім юна вчилка, вловлювала збурені лихоліттям війни наші дитячі настрої, формувала любов до знання. У Дубіївці всі пошановують пам’ять завуча середньої школи Анатолія Дмитровича Улітова. Він був ходячою енциклопедією, знавцем літератури і вчителем творчого мислення, літописцем села. Ми з ним переписувалися до останніх днів його життя. До слова, ще згадаю нашу математичку В.М.Олійник, біологіню-хімічку М.М.Дуку, географа С.І.Приходька. Навіть із рівня моєї нинішньої високодипломованої освіченості, хочу сказати, що рівень підготовленості моїх вчителів і в Білозірській школі №2 і в Дубіївській середній школі, що на Черкащині, був високим. Вони нам давали ті знання, які самі могли здобути із того мізера літератури, яка в той час була їм доступна. Спасибі їм за путівку в життя. При цьому хочу згадати добрим словом моїх однокласників Вітю Дубину, Льоню Ковтуна, Вітю Іванова, Ваню Половинку, Толю Вознюка, тогочасних друзів Толю Оліфіренка і Толю Вишняка.

Тепер про свою родину. Батька, Миколу Микитовича Колодного, 1894 року народження, я не знаю, бо ще малим був, коли він пішов, як пише неньо у своєму збереженому мною листі, „громити німчуру”. Попав у полон, втік, йшов до лінії фронту через село Домантово, де залишив нас з мамою на час війни. Як не дивно, але в моїй пам’яті батько залишився таким, що б’є мене за моє знаходження в компанії старших хлопців, які гралися мінами. Така була пам’ятна мною зустріч з ним. Спасибі йому за те, що уберіг цим мене від смерті. Такі „цяцьки” валялися тоді скрізь, багато моїх друзів здобули смерть від їх вибуху під час бавлення ними. Загинув батько 10 березня 1944 року, похований в братській могилі в селі Губівка, що на Кіровоградщині. Вдячний сім’ї Задираків з цього села, які допомогли мені дізнатися про останні дні його життя, занести його ім’я до переліку тих майже ста п’ятидесяти його однополчан, які лежать у губівській братській могилі в центрі села. Відомо, що з тих, хто попадав у німецький полон і, втікши з нього, знову вливався в діючу армію, формували так звані штрафбатальони. Бійці цих військових формувань використовували на полях війни безжалісно, як „гарматне м’ясо”. Так загинув і батько у його п’ятдесят. Я вже далеко старший за нього. Це лише в 1987 я співав: „Батьку, ми ровесники з тобою”.

Старший брат по батьку Віктор, 1927 року народження, уникаючи від вивезення на роботи до Німеччини, разом з такими ж хлопцями, як і він, добрався до діючої армії і загинув, як розвідник полку, навіть раніше батька – у липні 1943 року. Вічний упокій знайшов він у курській Суджі. Їздив на його братську могилу. Ім’я Віктора значиться серед полеглих. Пройшов війну і мій найстарший брат по батькові Борис, 1920 року народження, який до війни працював в театрі ім. Лесі Українки в Києві, а по війні залишив ряд написаних ним художніх творів, зокрема роман „Троянди на граніті”. Ним Борис повернув до життя в пам’яті України учасника французького руху опору Героя Радянського Союзу вінничанина Василя Порика. Хвороба серця надто зарано вирвала брата із життя.

Добре слово хочу сказати тут і про мою маму, Явдокію Опанасівну, 1908 року народження, з багатодітної (чотирнадцять) родини Боровиків села Білозір’я, що на Черкащині. Вона залишилася вдовою в роки воєнного лихоліття з маленьким Толею на руках, без своєї хати, свого обійстя. Бо ж жили ми до війни, перебираючись з села в село, як правило, в казьонній, як казали тоді, квартирі біля лікарні, де батько працював фельдшером. Разом з мамою ми пережили холод, голод, поневіряння по чужих хатах. Виручала невеличка пенсія, яку я одержував за загиблого батька, та корова, яка втекла від „німецького полонення” й обслуговувала своїм молоком майже півсела. Вдячний нені насамперед за те, що вона завжди підтримувала моє, якесь природне, прагнення до навчання. Воно в мені жило певно що від батька, який мав середню медичну освіту, навчався перед війною заочно на першому курсі Київського медінституту. Хочу сказати йому велике спасибі за ту (із врахуванням часу) велику бібліотеку класичної літератури (не тільки вітчизняної, а й зарубіжної), яку залишив він по собі, за той набір придбаних ним платівок (не лише з народними піснями, а й з творами музичної класики – Бізе, Шопен, Гріг,Чайковський, Лисенко тощо), які я мав можливість не тільки прослуховувати на патефоні, а й в такий спосіб самотужки одержувати певну музичну освіту, навчитися співати. Батько мій мав гарний голос і, як згадувала мама, любив при будь-якій нагоді, а то й просто так затягнути якусь українську пісню. Колеги в цьому через мене пізнають його: я завжди хочу співати і, знаючи сотні пісень, співаю на роботі і вдома. Тривожно, що наша молодь їх не знає і втратила здатність співати. Гарний голос мала й моя неня. Може це і поєднало її з батьком, бо ж, як вона згадувала, любили співати дуетом. Любов до пісні перейшла і до мене. Йдучи лісом до школи, я завжди співав. Ось як оцінив мої вокальні дані православний священник Степан Ярмусь із Канади: „Він тільки заведе машину, виїде на шлях, негайно або включає якусь касетку українських пісень, або дає волю своїм грудям і проспівує ті ж самі пісні. Було, що деякою піснею він займе мене і нашого співподорожнього Івана Лисого. Тоді ми співали втрьох. Але домінуюча сила пісні – завжди в серці і в корпусі Анатолія. Він у співі могутній !”.

Хочу згадати тут і свого вітчима, Гордія Івановича Панченка, який по-своєму ставився до мене, прийшовши у нашу сім’ю після повернення в 1946 році з війни, допоміг у нашому виживанні в тяжкі повоєнні роки, в голодовку 1947-го. Я його сприйняв дещо насторожено, бо ж ще не усвідомлював, що рідний батько пішов навічно у небуття, біль ще кроїла серце від звістки про його загибель. Жило ще якесь сподівання (а так було в декого по війні), що звістка про його смерть – якийсь обман. Добру пам’ять у моїй душі залишили моя тітонька Олена, з якою я жив майже два роки, двоюрідний брат Льоня, який жив в нашій сім’ї два роки після того, як його маму, тітку Одарку – сестру мами, посадили в 1946 році на 10 років за крадіжку в колгоспі. Розумію зараз, що цей її „злочин” тоді був вимушеним, бо ж у неї, як вдови-солдатки, шестеро дітей було на руках. Вона прагнула вижити разом зі своїми діточками. Бо ж часто в ті роки вмирали люди з голоду. Так вмерла тоді у моїй присутності і рідна моя бабця по мамі Варка. Дід Панас, як розповідали, загинув під час бомбардувань „нашими” захопленої німцями Сміли. Бабусю і дідуся по батьковій лінії, як і взагалі всю цю родину, я не знав і не спілкувався з ними. По маминій лінії заспілковувався з родинами дядьків Василя і Миколи, тіток Оксани й Одарки. Близькими у мене були відносини із дітьми останньої – двоюрідніми братом Іваном і сестрою Надією, їхніми сім’ями.

Надто бідно жила наша сім’я. Ледь пережили без втрат голодовку 1947. Прийшлося їсти все, щоб вижити. Та й потім не скажу, що я аж до років власної зарплати колись був наїженим. Не було в що одягнутися (доношував залишений одяг батьком, хоч, зрозуміло, як він мені „підходив” своїми розмірами). До того ж, ми не мали ще й свого власного житла. Важко мені прийшлося одержувати і середню освіту, бо ж з 5 по 10 клас приходилося в погоду і негоду, в дощ і сніг, вдень і вночі йти лісом від військової частини, де ми жили (бо ж там працював вітчим), до села (чи то Білозір’я – 5-7 класи, чи то до Дубіївки – 8-10 клас), де знаходилася школа. А це – біля 10 кілометрів лише в один кінець. Але, незважаючи на це, я не тільки добре вчився (щороку як відмінник одержував похвальні грамоти, а школу закінчив медалістом), а й займався ще й громадською роботою.

Щоб зараз хтось там не говорив погане про комсомол, але я засвідчую, що саме він (а я три роки був комсоргом школи) сформував у мене активну життєву позицію, сформував задатки організаційної роботи, привчив до самовідповідальності. Приходилося тоді не тільки турбуватися питаннями навчання, надання допомоги відстаючим учням, а й організацією роботи з допомоги колгоспу. Війна своїми жертвами пройшлася по селу, працювати на полях було нікому. Ми школою садили різні овочі, прополювали їх, а восени вибирали із землі, навантажували ними вози. Ми також збирали на полях довгоносиків, щоб спасти від знищення ними посіви буряків, виготовляли торфоперегнійні горщечки, заготовляли в лісі для колгоспного скоту на зиму віники із молодого гілля, допомагали людям похилого віку й одиноким вдовам, чоловіки яких не повернулися з війни.

Райські умови для навчання в порівнянні з нами мають нині школярі. Шкода тільки, що вони ними не користуються і не усвідомлюють це. Може я й помилюся (дай Боже!), але скажу, що тоді у нас було значно більше, ніж у сучасної молоді, прагнення вчитися. Ми були більше моральними, високоідейними і патріотичними за тогочасними критеріями їх виміру. Шкода, що в шкільному житті нині відсутні якісь молодіжні організаційні спільноти. Разом із сім’єю й педагогами саме піонерія і комсомол формували нас такими, якими я можу й нині гордитися, спостерігаючи моє покоління в житті та міжособистністних відносинах, у виявах моралі. Церкви тоді як морального чинника не було. На першому місці у нас було „наше”, а не „моє”, чесність і честь, а не вигода й егоїзм. „Жила бы страна родная и нету других забот”, – гордо співали ми тоді. Ми вірили в майбуття комунізму. Цю утопічну віру у нас вселяло навіть щорічне першоквітневе копійчане зниження урядом цін на продукти, різні товари, послуги. Розуміли, що країні після такої руйнівної війни надто важко. Ми були щасливі, бо не знали, наскільки є бідні і хто є головним винуватцем цієї бідності. Інформаційний світ наш був надто обмеженим. Для мене навіть змонтоване мною ж детекторне радіо було щасливою знахідкою, якою я постійно користувався. Воно формувало у мене бажання мати щодня якусь нову інформацію про життя країни і світу, давало можливість почути театральну виставу, а чи ж концерт відомих музикантів або співаків.

На відділення філософії історико-філософського факультету Київського університету ім. Тараса Шевченка я попав у 1955 році випадково. Хотів поступити до Києва у військово-морське політичне училище, але здоров’я підвело (хоч морем марив ще з дитинства, навіть після 7 класу їздив в Одесу поступати в мореходку). Медкомісія військомату забракувала мене. Оскільки в школі писав добре твори з української і російської літератури, дописував статейки до районної газети „Червоний стяг” і шкільної стіннівки, то вчителі мені порадили поступати до університету на журналістику. Але поки заробляв гроші на квиток до Києва, працюючи місяць на торфовиробці, то, приїхавши до університету, дізнався, що визначену кількість медалістів на журналістику тут уже набрали. Хтось порадив, щоб я йшов на історико-філософський, що і цей факультет також журналістів випускає. То ж, признаюсь, став філософом, не знаючи, що то є філософія. Та й не тільки я це не знав, а багато моїх состудентів, які прийшли вчитися на філософське відділення із сільської глибинки. Тоді при наяності знання і з села можна було попасти в університет. За нинішніх умов, при тих злиднях, в яких ми жили, я б ніколи не попав до університету, не одержав би вищу освіту. У всякому разі тоді при вступі не працювали так масово гроші і блат, як це маємо нині. Зрештою багато талановитих дітей, особливо із села, залишаються тепер із незреалізованими своїми обдаруваннями і здібностями, а оболтуси масово обсіли вузівські аудиторії. Це я знаю на основі власного досвіду, бо ж сорок років (до 2006) працював у різних вузах. Вже навіть Києво-Могилянська Академія не та, якою вона була в перші роки її відродження, не говорячи про університет ім. Т.Шевченка.

Відзначу, що тоді, в шестидесяті роки, ми не просто відвідували університет, як нині багато студентів, а вчилися в ньому. Коли викладач апелював до тих знань, які тобі мала дати школа, а ти відчував, що їх не маєш, що наявні якісь прогалини у твоїй обізнаності з низки освітніх питань, то тут же біг до бібліотеки, відшуковував порібну тобі книгу й сідав за неї до ночі. До того ж в університетській бібліотеці тоді, не як тепер, бажаної і в необхідній кількості літератури бракувало. Так, за одним наявним в ній примірником книги з історії філософії Олександрова чергу ми займали ще о шостій ранку, від руки переписували її, бо ж не було тоді не то що комп’ютера, навіть простої друкарської машинки, щоб зробити копії. Я не говорю тут про ті обмеження в чтиві, які тоді визначали ідеологи партійного ЦК. Нині – читай все, якщо маєш час і бажання.

Ще один чинник постав для нас, дітей з сільської школи, в ролі стимулу до постійної праці над собою, сидіння в читалках до їх закриття. Це ті десь на 8-10 років старші від нас колишні армійські офіцери, яких Хрущов, скорочуючи Армію, відправив у запас, але дав можливість одержати поза конкурсом світську освіту. Їх була третина на нашому невеличкому в тридцять студентів навчальному курсі. Вони були обізнаніші від нас, вже пройшли певну школу життя. Своїми знаннями і досвідом ці сокурсники стимулювали наше навчання. Завдяки їм ми не по роках стали дорослими. Згадаю тут принагідно Леоніда Коваля, Івана Сапацинського, Володимира Касьяна, Івана Свистуна, яким я багато чим завдячую за своє становлення як особистості, за свої життєві вдачі. Згадаю тут також близьких своїх друзів студентських років – Ваню Надольного, з яким мене чомусь часто ототожнювали і з яким ми подружили з першого дня навчання в університеті, і його дружину Галю, Марка Захарченка, Ліду Шелест, Лауру Клименко. Разом зі мною в групі навчалася і моя майбутня дружина Альда Михайлюк. Побралися ми з нею в лютому 1960 року. Разом поїхали на працю до Одеси. Хоч там вона, маючи філософську освіту, була безробітною. У вузах викладачами суспільних дисциплін тоді могли працювати лише члени КПРС. Я, як активний лектор, попав у ту рознарядку, яку нам дали на курс в 1960 році – лише два місця. Відносини наші були чисті й вірні до її смерті від тяжкої тривалої хвороби в січні 1987 року. Ми взаємно допомагали один одному вчитися, а опісля, після закінчення університету, виробляти педагогічну майстерність, працювати науково. Відзначу, що вона була класним вузівським викладачем. Ще й зараз добрим словом згадують її ті, кому вона читала лекції з історії філософії. Мала феноменальну пам’ять. Кандидатську дисертацію А.Колодна захистила по філософській спадщині О.О.Потебні. Саме завдяки видруку нею разом з І.В. Іваньо двох книг вибраних творів Олександра Потебні (в Москві і в Києві) про нього у нас стали говорити як про видатного мислителя, а не тільки мовознавця.

Роки навчання в університеті значною мірою визначили мої наступні життєві орієнтири. Як то кажуть: апетит приходить під час їжі. І дійсно, закоханість в філософію, відчуття того, що це твій сродний фах, сформувало настирливе опанування її. Тут добре слово хотілося б сказати про опікуна нашого курсу – в наступному академіка, а тоді лише кандидата філософських наук – В.І.Шинкарука, про наших викладачів Л.Й.Марісову, В.О.Кудіна, П.В.Копніна, М.Л.Злотіну, М.І.Марченка, В.С.Дмитриченка.

В університеті я визначився і в своїй наступній викладацькій та науковій спеціалізації – релігієзнавство. Я був першим студентом в організованій тоді кандидатом, а опісля доктором філософських наук, професором В.К.Танчером на філософському факультеті релігієзнавчій фуркації. Науковим консультантом моїм при написанні дипломної роботи був доцент І.І. Бражник. А тим, хто безпосередньо причетний до формування у мене лекторських здібностей в ті часи, постав Є.К.Дулуман. Ставши в травні 1957 році лектором ЦК комсомолу України, а водночас і республіканського товариства „Знання”, я в роки студентства об’їхав понад сотню сіл і міст десяти областей республіки, прочитав більше двохсот п’ятидесяти лекцій. Тематика їх була різна. Проте головним мотивом, який спонукав, залишивши заняття, їхати з лекціями, був матеріальний нестаток. Жити на одну стипендію в 220 крб було важко, а тут в комсомолі платили по 25 крб за кожну прочитану лекцію та ще й відрядження оплачували протягом 10 днів. Із-за цього мотиву ми любили також шороку восени виїздити всім студентським загалом на сільськогосподарські роботи в південні області України. Мало того, що за місяць стипендію зекономиш, але ж ще й в колгоспі якусь сотню заробиш та й пару мішків картоплі привезеш. Ходили ми також на оплачувані масовки на кіностудію імені Довженка. Не пригадую тепер, в яких фільмах я знімався (переважно то були воєнні баталії) , а ось те, що грав роль кучера в п’єсі „Отець Стефан” при проведенні тематичних вечорів „Поговоримо про релігію” із знаними київськими акторами, пам’ятаю добре. Працював також інколи ночами вантажником на залізниці.

Я навчався в університеті в роки появи тут, як тепер кажуть, руху шістдесятників. Ці хлопці і дівчата вчилися переважно на філологічному факультеті та факультеті журналістики. З деким з них я жив гуртожитно в Боярці. Ми з ними спілкувалися через нашу участь в якихось масових заходах національної пам’яті, зокрема роковин Т.Г.Шевченка. Наші хлопці з курсу – А.Сім’ячко і В.Яринич, які писали вірші – відвідували літстудію, яка збирала тоді українсько орієнтоване студентство, приносили нам звідти україно-патріотичні твори. Ми прилучилися до тієї українізації навчального процесу в університеті, яка була ініційована студентськими групами на різних факультетах. Навіть доцента В.Шинкарука заставили, як це не тяжко було йому, читати курс з історії німецької філософії українською мовою. З нашої волі ввели до навчального плану курс з історії української філософії. Тоді ж з ініціативи студентства на базі нашого історико-філософського факультету було створено університетську капелу бандуристів, в якій три роки співав і я. Маю бандуру й донині. Пісня – душа мого народу. Значною мірою саме вона, а також обрядова звичаєвість, сприяла нашому самозбереженню за умов тотального оросіянення, нищення українського духу проклятою мною Російською імперією різних її виявів. Я ненавижу російських колонізаторів, тих, хто приїхавши з чужини і обсівши Україну, нехтує мовою і культурою мого народу. В боротьбі з ними готовий на будь-яку крайність. Тому схвально ставлюся до діяльності ОУН-УПА. Горжусь нагородою Срібним Хрестом Об’єднання бувших вояків. Всеціло підтримую український національно-визвольний і національно-утверджувальний рух.

Зрозуміло, що моє сільське походження не могло не позначитися на моїх наукових уподобаннях. Тому і свою дипломну роботу в університеті, і кандидатську дисертацію я присвятив вивченню обрядово-побутової релігійності, яка є найбільш живучою в селі, бо ж велике різноманіття обрядодійств сформувалося саме на аграрному грунті, побуті селянина. Ще будучи малим, я з бабою Антощихою, в хаті якої ми з мамою квартирували у війну пару років (а це село Домантово), ходив до церкви. Тоді я казав, що буду попом, імітував церковні богослужіння із своєю участю в них у відповідних ролях. Кадило робив із консервної банки, а хрести – із збитих дощечок. Але слава Богу, що ці дитячі потяги потім не збулися. По-перше, я є вільнодумчою натурою, а тому мені тісно було б в освоєному християнському віровченні. Думаю, що я б, якщо б навіть і одержав духовну освіту, то скоро все одно розлучився б із священичою діяльністю. По-друге, я не сприймаю те зведення православ’я до голого обрядодіяння, яке має місце нині. Для мене воно тепер постає як охристиянізоване язичництво, бо ж в ньому вшанування Бога в його Трійці підміняють іконо- і мощепоклонінням, поклонінням висвяченим у святі звичайним людям, якимсь святим місцям тощо. Навіть кровавого царя Миколу возвели в святі і тарабанять його портрет-ікону по всій Україні, коли ми вже не належимо до його імперії й імперії інших російських царів і царенят, імперії Путіна.

Хтось сказав, що ніхто гірше не ставився до Бога, як віруючі в нього філософи. То ж зі мною маємо такий варіант. Я ніколи не сприйму відому формулу: догмат тому й називається догматом, що не все в ньому доступне людському розуму. Існують лише часові обмеження пізнання, а не абсолютні. Сприймаючи зміст християнського віровчення, я не сприймаю за святиню, перед якою треба благоговіти, форми його вияву. Останні для мене є людськими витворами. Відтак для мене наївно виглядає та неможливість порозуміння між різними конфесіями християнства, яка мотивується тим, що є, власне, не від Бога, а від творива людини. Я часто питаю себе: як можна у все це обрядодіяння так вірити, що воно заміняє тобі навіть віру в Бога? Для мене Православ’я, як я дещо вище зауважував, постає нині як охристиянізоване язичництво і оязничнене християнство. Прийнявши цю конфесію від своєї матері, я водночас більше протестант, бо ж останні не сакралізують обрядодійства, орієнтують вірного не стільки, скажу так, на бачення християнства через церковний обряд, а насамперед на знання його. Та й не тільки його. Пригадую, що зі мною в одному класі в Білозірській школі вчилися діти із сімей штундів (так у нас в селі називали баптистів). Я з ними дружив, розглядав їхні журнали, різну літературу. Серед цих штундів (не забув навіть їх прізвищ – Лизогуби, Демиденки, Сінченки) був якийсь потяг до книги, знання. Запам’яталося, що навіть „Повість про справжню людину” Б. Польового про подвиг льотчика О.Маресьєва я брав для прочитання саме в них. То ж певно тому приуспіли в історичному поступі ті країни, доля яких була пов’язана із протестантизмом. Протестантизм розкував розум людини від ув’язнення його ортодоксальним християнством. Православ’я мало що дало людському поступу. Воно примітизувало християнство, а відтак зрештою сприяє нині, в добу науково-технічного прогресу, його осекуляризуванню.Людина здорового глузду не може сприйняти оязичнене християнство.

Вивчав колись історію Компартії і згадую, як там майже на кожному з’їзді піддавали осуду якийсь партійний ухил. Читаю тепер історію Вселенських Соборів християнства. Там те ж саме: засуджують аріанство, несторіанство, монофізитство, орігеніанство, іконоборство тощо. Але ж могло бути й навпаки, тобто на соборі могло бути більше прихильників засудженої лінії. Тоді вона з її вченням була б істинною, тоді б іншими були догматичні установки християнства. То ж маємо гру людського, одне з чого прагнуть опісля видати за істину останньої інстанції. В поділі християнства на конфесії, в обрядових канонах останніх маємо людський, а не якийсь божественний промисел. Тому я, повторюся, й сповідую принцип толерантності міжконфесійних відносин. Більше того, закликаю християнські конфесії уважно прочитати вчення Ісуса Христа про любов, бо ж він закликав навіть ворога любити. Проте, признаюся, і на основі особистих спілкувань з послідовниками різних християнських течій (переважно їх керівниками, священиками і пасторам), і читання їх видань, передовсім періодики, прихожу до висновку, що мало в них власне християнського. Існує повна зневага до іновірця, навіть неприйняття діючого Закону про свободу совісті, оскільки він утверджує свободу віросповідань. Коли Компартія і Радянська держава в соціалістичну добу обмежувала в той чи інший спосіб вияви релігійності, то це для конфесій було ознакою недемократичності (вони знаходили можливим навіть порозумітися між собою в протистоянні цьому). Тепер же деякі з них звинувачують державу в тому, що вона, дивись, допускає свободу віросповідань. Київському Патріархату навіть сниться стати опікуваною державою церквою і за допомогою цього вирішувати всі свої проблеми з наповнення храмів парафіянами, будівництва церковних споруд, реституції, заборони деяких релігійних течій, а то й приєднання до нього інших Православних Церков.

Захопишись вивченням християнських свят і обрядів, я виявив в них багато від того народу, серед якого вони побутують і який вони етнічно оберігають. Відтак православний обряд українців не тотожний православному обряду болгарина чи росіянина. До того ж, він ввібрав у себе багато від дохристиянських вірувань. Прийшовши на Русь, християнство не змогло із свідомості й побуту русича витіснити його язичництво. І це цілком зрозуміло. Якщо язичництво постає для людини як картина природи і її господарки в ній, то християнство виступає для віруючого як сакралізована картина людини в її суспільних стосунках. Язичник не міг жити без якихось поглядів на природу, християнство дало їх йому шляхом охристиянення звичної йому картини природобачення. Все це можна чітко виявити, вивчаючи обрядово-побутову сферу життя українця. Ось, власне, чому цим проблемам й були присвячені мої дипломна і кандидатська праці. В своїх перших наукових працях я обстоював думку про необхідність збереження і використання народних обрядів при, зрозуміло, як на той час, наповненні їх за тих часів новим змістом.Не всім тоді така моя позиція подобалася, в цьому вбачалися елементи богошукацтва.

Інколи нас звинувачують в тому, що ми були матеріалістами, атеїстами, діалектиками, інтернаціоналістами (та які етикетки тільки нам не приліплюють). Насамперед зауважу, що ми живемо в суспільстві Конституцією гарантованої свободи совісті, а це вже дає право кожному і в наші дні мати будь-який світогляд, будь-які погляди з того чи іншого питання (в тому числі й атеїстичні). Ніхто не може (у всякому разі не має права) дорікати іншого, що він, дивись, не так мислить, як мислю я. Один філософ висловив за подібної ситуації мудру думку: доведи істинність і правомірність власних поглядів, не звертаючись при цьому до критики інших, і ти в такий спосіб висловиш своє ставлення до них. То ж ярликочіпляння не є коректним в полісвітоглядному і поліконфесійному суспільстві. Слава Богу, що ми маємо нині таке демократичне суспільство, в якому людина може бути релігійною або нерелігійною, ідеалістом чи матеріалістом, метафізиком чи діалектиком. Буття в будь-якій культурі не принижує її, а засвідчує її право бути самою собою. Тому наявні ще звинувачення з боку священиків, владик, патріархів чи навіть церковних клерків типу Васі Анісімова чи Вані Зорі когось в тому, що він має відмінний від них світогляд, нині звучать дико, є виявом їх безкультур’я, мислення мірками комуністичної доби, коли визнавалася правомірність лише одного світогляду. Ми живемо нині в суспільстві світоглядного плюралізму, великого конфесійного різноманіття. Кожна людина вільна не тільки пожиттєво дотримуватися одного з них, а й міняти без громадського осуду її за це. Фактом є те, що самі священики (та й пастори) все частіше приходять до просвітлення в своєму догматизмі. Так, після 15 років служіння в Церкві Київського Патріархату секретарем Луцько-Волинської єпархії отець Олег Ведмеденко заявляє, що „православ’я сьогодні дуже темне”. Він відкидає богоданність догматів віри й необхідність їх для спасіння. „Віруючі мають бути свідомі Святого Писання, – зауважує він. – Суть не в тому, щоб принести людям канонічність, а в тому, щоб принести духовність до України”.

Після закінчення університету мені прийшлося працювати на викладацькій роботі на кафедрах філософії Одеського (1960-1964) та Чернівецького (1964-1976) університетів, Житомирського педінституту (1976-1981). В Чернівцях я, власне, сформувався і як вузівський викладач (дорісши до наукового звання доцента), і як науковець (захистив після заочного навчання в аспірантурі філософського факультету Київського університету ім. Т.Г. Шевченка кандидатську дисертацію), і як менеджер-організатор навчальної та наукової роботи (в 1967-1970 рр. працював деканом Всесоюзного факультету підвищення кваліфікації викладачів суспільних наук середніх спеціальних навчальних закладів при ЧДУ, а в 1970-1976 рр. був завідуючим кафедрою

філософії університету – кафедрою, яка входила за наслідками своєї роботи до трійки кращих кафедр суспільних наук вузів України).

Не можу сказати однозначно, хто сформував у мене українсько-національну (тепер часто називають її націоналістичною) свідомість, але вона давала мені постійно про себе знати. Власне із-за цього я не зміг залишитися працювати назавжди в зросійщеному Одеському університеті, куди поїхав за направленням, а тому й перебрався звідти до Чернівців. Ставши в 1970 році завідуючим кафедрою філософії ЧДУ, я наполіг на тому, щоб всі викладачі мого колективу працювали українською. Підспудні сили віднайшли в моїй роботі вияви ідеалізму („учень професора-позитивіста П.В.Копніна”), релігійності, а найбільше – націоналізму. Прискіпливі комісії з Москви і Києва, як реакція на постійні листи-доноси в ЦК КПРС і ЦК КПУ, в Міносвіти і газету „Правда”, одна за одною приїздили до Чернівців для перевірки роботи керованої мною кафедри. Питання перманентно розглядалося на партійних зборах (доходило аж до райкому КПРС). По партійній лінії виголошувалися різні стягнення – від усного попередження і навіть до виключення (воно виявилося тимчасовим) з КПРС. Спасибі одному з тодішніх кураторів КДБ (не всі і в цьому Комітеті тоді були негідниками), який в травні 1976 року порадив мені негайно під якимсь вигаданим приводом увільнитися і виїхати кудись в інше місто, щоб уникнути вислання до Сибіру. Нині я, згадуючи ті тяжкі роки, дивуюся тій настирливості, з якою тоді мої ж колеги по праці і кафедрі, зокрема тоді доцент, а водночас і секретар парторганізації М.М. Сидоренко, запопадливо все робили з метою належного покарання А.Колодного. Дивуюся ще й тому, що я, як то кажуть, є східняк з Черкащини, а ці „любі друзі” були переважно західняками, навіть галичанами, які мали б відзначатися щирістю українського патріотизму. Ми з дружиною, Альдою Колодною, яка працювала на цій же кафедрі, наївно сподіваючись на їхню українськість, інколи ділилися з ними одержаними з Києва від Івана Іваньо, Євгена Пронюка та інших друзів різними україно-національного змісту матеріалами. Як потім з’ясувалося, вони всі попадали до КДБ і прилучалися до особової справи Колодних. А.І. Колодній інкримінували націоналізм навіть за те, що вона досліджувала наукову спадщину О.О. Потебні.

Це були маланчуківські роки, коли кожний боявся сказати прилюдно якесь слово у твій захист, бо ж його завтра за це також зарахують до неблагодійних. То ж на різних зібраннях, при загалом надто добрій роботі керованого мною колективу кафедри філософії, як вислужування перед присутньою комісією перевіряючих, я не чув доброго слова на свою адресу. Вишуковувалися за чиїмсь завданням якісь „неблагонадійні” дрібнички у твоїй діяльності, щоб лише засвідчити свою лояльність до радянської влади тим, хто чекав твого громадського осуду. Тут звучало, як вада в роботі, і читання лекцій лише українською мовою, і формування штату кафедри лише українцями, і деякі вилущені фрази із студентських конспектів лекцій, і невдало сформульоване питання в соціологічній анкеті або карточці програмованого контролю, і якась цитата із видрукуваних кафедрою праць (а ми їх тоді найбільше видрукували в університеті – біля 30), і від’їзд в Росію викладачів-росіян кафедри С.Нечаєва і З.Филипович, і комплектування бібліотеки переважно україномовними виданнями. Нашого новаторства в роботі – запрограмування всіх семи читаних кафедрою курсів, організації повсемісної лекторської роботи студентів, діяльності керованого І.Лисим дискусійного клубу „Veritas” і трьох студентських наукових гуртків, перемоги наших студентів на всесоюзних конкурсах наукових робіт в Москві, великого обсягу кафедральної друкованої продукції – нібито й не існувало. То ж хмара насувалася. А після того, як мені, як кажуть, прийшлося стояти на килимі в будівлі ЦК КП України перед тодішнім секретарем з ідеології карликуватого росту і як таранька засушеним В.Маланчуком, який звинувачував мене в політичній недалекоглядності, світоглядній плутанині, я зрозумів, що дійсно треба тікати. При цьому я вже мав інформацію про те, що почалися гоніння і ув’язнення наших друзів у Києві і Львові.

Після раптового увільнення в Чернівцях за власним бажанням я поїхав до Київського університету з метою влаштуватися доцентом кафедри історії і теорії релігії та атеїзму. Сподівався при цьому на добре ставлення до мене тут тоді завідуючого цією кафедрою, мого наукового керівника по кандидатській професора В.К.Танчера, а також на те, що деканом філософського факультету був мій однокурсник І.Ф. Надольний. Але не тут було: Іван Федотович сказав, що ЦК Компартії заборонив брати мене на роботу в Києві. Для з’ясування ситуації пішов до І.Ф. Кураса, який тоді був куратором сектору (чи відділу) викладання суспільних наук ЦК КПУ. Дипломатично він мені сказав, що не можуть дати дозвіл на оголення від кваліфікованих викладачів периферійних вузів. Проте, як потім мене інформували, дійсний мотив у нього був інший: „В Києві і без Колодного націоналістів вистачає”. Принагідно зазначу, що Іван Курас був моїм студентом в Одеському університеті: в його навчальній групі на істфаці я вів семінарські заняття з історичного матеріалізму. Тут же я жив в гуртожитку разом із студентом-філологом Володимиром Яворівським, з яким часто спілкувався з питань національного життя під час прогулянок вулицями Одеси. Ми вже тоді були з ним однодумцями.

Відтак, не прийнятий Києвом, я знайшов собі притулок у Житомирському педінституті, де була велика потреба у кваліфікованих викладацьких кадрах філософів, а тут відразу приїздить аж два кандидати філософських наук, доценти. Може із-за останнього завідувач кафедрою філософії, колишній обкомівський секретар професор Олег Швидак не підійшов так прискіпливо до з’ясування причин зміни мною місця праці, а тим більше й посади – із завідуючого кафедрою на доцента. А може в ньому також жив дух українства (Олег Михайлович із підкиївського села, освіту одержав в Шевченковому університеті) і він „прогледів” те, що помічав потім його наступник Щерба. Хоч в цьому вузі я працював лише чотири роки, але добра пам’ять про його викладацький колектив збереглася у мене на роки. Тут продовжує працювати на тій же кафедрі доцентом Михайло Тофтул, який також, порадившись зі мною (а ми дружили сім’ями), із-за аналогічних звинувачень в тих же посланнях до вищих органів влади, залишив Чернівецький університет. В Житомирі ми задружили добре із двома Миколами – потім професорами Никончуком і Лавриновичем, сім’єю Сухачових.

Благо, що на мою прикмету-вивіску як націоналіста не звернув увагу і директор Інституту філософії АН України академік Шинкарук В.І. при проходженні мною в травні 1981 року конкурсу на вакантну посаду ст. наук. співробітника. „Я Толю знаю давно”,- так він відреагував на інформативку про мене. Працюючи понад чверть віку в Інституті, я прагнув виправдати сподівання любимого академіка. Саме завдяки Володимиру Іларіоновичу в нашій науковій установі за його життя завжди зберігався дух українства, розгорнулося дослідження української філософської і суспільної думки. В ті роки легко можна було щось сказати чи скоїти проукраїнське і одержати за це ув’язнення чи вислання, втратити роботу. Відсидів же за свій лист-протест в російських в’язницях мій состудент В.Лісовий. Фокус полягав в тому (а це було тяжче), щоб боротися за українську Україну і не здобути при цьому кримінал. Так ось Володимир Іларіонович був серед тих, хто своєю вміло налагодженою роботою проукраїнського змісту наближав незалежність України. Використовуючи при цьому свій авторитет, він оберігав, як міг, від можливих розправ комуністичного режиму власне українські філософські кадри. В Інституті, попри всіляку протидію цьому з боку партійних органів, з’явилися одними із перших в Академії наук представники Народного Руху, почалися добровільні виходи із членства в Компартії. Згадаймо принагідно участь у всеукраїнських теледебатах з ідеологічним лідером Компартії Л.Кравчуком від імені Руху нашого професора (нині директора Інституту) Мирослава Поповича. Я особисто взяв участь в організації в Інституті осередку Товариства української мови і зареєстрував його за тринадцятим номером. Було відновлено на посадах увільнених чи ув’язнених за політичну неблагонадійність в роки тоталітаризму наукових співробітників.

Під керівництвом академіка В. Шинкарука в тих роках було підготовлено Закон про мови. Згадую, як зміст його критикували на засіданнях Правління Товариства української мови, говорили про його якусь недосконалість, компартійне угодовство, навіть проросійськість. Ці критикани, а серед них був і мій амбітний і прищатий, а загалом пустий земляк С.Головатий хотіли, не рахуючись з тогочасними реаліями України, багато й відразу. Життя засвідчило облудність і награність їх позиції і далекоглядність та виваженість позиції нашого директора. Ці „українці”, що засвідчили наступні роки, працювали на свою кар’єру, а коли втрачали її, то забували, що вони українці, воювали у брудний спосіб проти тих, з ким були вчора поруч. Тут на пам’ять приходить не тільки Головатий, а й Лавринович, Т. Чорновіл, пані Герман й інші політичні покидьки. А де нині ті свого часу активні обласні національно-демократичні лідери, які на рухівській хвилі попали до Верховної Ради, перебралися до Києва (Зінченко, Гудима, Кияк, Поровський та ін.), а потім впали в „національну сплячку” ?! Якби підготовлений під керівництвом В.І. Шинкарука Закон про мови був зреалізований протягом 15 років нашої Незалежності, то вже давно не поставало б питання державної двомовності, офіційності російської мови, українською мовою велося б навчання у всіх вузах, нею б володіли всі державні чиновники і було б багато чого іншого. Певно що і в конфесіях мовою богослужіння та проповідування була б українська. А відтак вони нині в переважній більшості своїй (окрім УПЦ КП, УАПЦ, УГКЦ, деяких протестантських спільнот і рідновірів) постають дієвим чинником оросіянення українців. Відомо, що мова – то, як і пісня, душа народу. Відтак більшість релігійних спільнот та й національних меншин працюють нині у нас проти української України. І тут нібито все законно, бо ж церква відокремлена від держави і стаття Конституції України про державну мову на неї не поширюються. Дійсно, на неї – ні, але на українську свідомість тих українців, які керують цими спільнотами, так. Це добре усвідомили і в Українській Лютеранській Церкві, і в Церкві християн віри євангельської.В останній я особливо ціную національне подвижництво її Президента М.С.Паночка. Не можу це сказати про близьку мені Церкву Адвентистів сьомого дня, яка прагне якось бути в українському суспільстві, а не жити в ньому.

Відтак ті, хто свого часу мав намір „відрядити” А.Колодного десь, як образно кажуть, до „Сибири далёкой”, все ж мали певну рацію. То ж підлим виглядає їх теперішнє лицемірство, прагнення якось приласкатися до мене, виявити свою невинність. Я загалом високо ціную тих, хто в 60-ті роки, виборюючи хоч би ленінське право „на самовизначення націй”, поплатився своєю свободою за те, щоб світ дізнався, що „ще не вмерла Україна”, що в Україні, окрім радянського народу, є ще й українці. Як члени Української Гельсінської Групи, вони свідомо, добровільно йшли під колеса комуністичного катка, заздалегідь знаючи, що будуть зім’яті. Світ їх почув, став на їх захист, а відтак і на захист самостійності України. Але ще раз повторюся: не фокус тоді було попасти у в’язницю чи заслання за український націоналізм, фокус полягав в тому, щоб боротися за незалежність України великим різноманіттям витончених форм і залишатися при цьому на свободі. Саме ці борці наближали й зробили зрештою Україну незалежною державою. Серед тих, хто зазнав бід ГУЛАГу, є подеколи такі, які лише себе видають за дійсних борців за українську Україну (при цьому вони дивляться навіть з деякою зневагою, погорделивістю і зверхністю на тих, хто там не побував). Таким для мене постає насамперед Євген Сверстюк, в діяльності якого конструктиву нині, як на мене, дуже мало. Відтого він певно і є одинаком. Цю ваду пана Сверстюка помітив ще Олесь Гончар. В своєму Щоденнику він записав: „А враження таке, що пан Євген просто зациклився на „шістдесятниках”. Для нього тут альфа і омега всього; він не хоче знати, що боротьба велася на всіх рівнях, у тім числі і в стінах ЦК”. Я віддаю перевагу насамперед тим шестидесятникам, які, працюючи в умовах тоталітарної системи по крихітці накопичували той національно-демократичний заряд, який зрештою призвів до вибуху – Дня 24 серпня, коли Україна проголосила свою незалежність. Серед таких шестидесятників насамперед називаю Дмитра Павличка – людину безмежно талановиту, тонко тактично міркуючу і водночас надто просту. Будь у нас тоді, в роки постання незалежної України, більш рішучий, а не пластилиновий Президент Л. Кравчук, багато з тих проблем нашої державної, національної і духовної вибудови, які ми маємо нині, не існувало б. Україна була б українською! Будучи особисто знайомим з Леонідом Макаровичем, я декілька разів прагнув знайти у нього фінансову підтримку з його фондів на розвиток українського релігієзнавства, але одержав „от ворот поворот”, бо ж він нібито опікується лише мистецькими спільнотами.

Прийшовши до праці в Інститут філософії в травні 1981, я якось швидко влився в його колектив, зокрема в колектив релігієзнавчого відділу. Цьому сприяло зокрема те, що я вже давно співпрацював з рядом наукових структур цієї інституції, і те, що в Інституті працювало багато тих, з ким я поруч навчався в Київському університеті, і тих, хто був для мене близьким за національним духом. Одержанню мною київської прописки, а потім і готельки сприяли друзі ще по університетських роках А.Гордієнко та А. Хорошок. Сприяв моєму органічному входженню в творчу працю відділу тодішній його завідуючий доктор філософських наук Є.К. Дулуман, сім’я якого для мене була рідною домівкою. Власне, з його ініціативи я залишив свою двадцятирічну викладацьку роботу у вузах і перейшов на працю науковця. Я аж ніскільки не шкодую, що це зробив, бо ж тільки академічний науковець має повну свободу для наукової діяльності, свободу життя. Ким ти станеш і чого доб’єшся у своєму бутті – все це залежить вже тільки від тебе самого. Саме в Інституті я написав і захистив у 1987 році докторську дисертацію про феномен атеїзму, одержав у 1990 році наукове звання професора.

Але в донезалежницькі роки повністю розгорнутися у своєму творчому розмаху все ж мало кому вдавалося. Тут тобі визначали якийсь аспект колективної наукової теми і ти мусив його протягом трьох років виконувати. Завершивши одну тему, переходили на дослідження іншої, часто проблемно надто далекої від попередньої. Під керівництвом професора Б.О.Лобовика, видатного знавця проблем гносеології релігії, який замінив на посаді завідуючого відділом Є.Дулумана, ми провели дослідження з православної тематики, вивчали течії і форми філософської апології релігії. Прийшовши до керівництва відділом, я ініціював вивчення питання ролі релігії і церкви в духовному житті українського народу. По всіх цих досліджуваних наукових проблемах видруковувалися колективні наукові монографії. Благо їх видрук тоді обов’язково (не як тепер) фінансувався Академією наук. Наявність в Україні такої структури як Міжреспубліканський філіал Інституту наукового атеїзму Академії суспільних наук при ЦК КПРС, керованої тоді членом-кореспондентом АН УРСР О. Онищенком, дещо полегшувала роботу нашого академічного релігієзнавчого підрозділу, бо ж ми могли займатися безпосереднім науковим дослідженням релігійних феноменів, а не визначенням шляхів і форм подолання, як тоді говорилося, релігійних передсудів. Були неодноразові спроби запрошення мене до роботи у філіал, але певно що мої націоналістичні орієнтації, як і в Київському університеті, ставали на перешкоді цьому, хоч про це мені відкрито не говорили.

У червні 1991 року Президія АН України прийняла Постанову „Про створення Відділення релігієзнавства Інституту філософії АН УРСР”, яке було укомплектоване співробітниками керованого мною тоді сектору філософських проблем релігії та атеїзму Інституту філософії ( на його основі було утворено у Відділенні відділ філософії релігії, який я очолив й очолюю донині) та співробітниками Міжреспубліканського філіалу (утворено з них відділ історії релігії, який очолив д.філос. н., проф. П. Яроцький, і відділ соціології релігії, очолений д. філос. н. П. Косухою).

Після переходу О.С. Онищенка на посаду генерального директора наукової бібліотеки ім. В. Вернадського в червні 2003 року очолити Відділення прийшлося мені. Перші три роки мого керівництва Віділенням не були надто продуктивними: мало видруковувалося праць, зрідка проводилися наукові конференції, про нас майже не чутно було в країні.

Переломним постав в нашій роботі 1996 рік. Видруки праць Відділення відтоді посипалися як з мішка. Не стану тут повторюватися, бо ж про наші здобутки, зокрема за останні 10 років, я написав у відповідних розділах колективної монографії „Академічне релігієзнавство України: історія і сьогодення”. Там же вміщено список-перелік нашої друкованої продукції книжково-брошурної форми останнього десятиліття. Він налічує (не рахуючи статей і тез) біля 250 праць – монографій, наукових збірників, брошур, часописів. Шкода лише, що ми ще не віднайшли ефективні шляхи і форми рекламування й поширення наших друкуваних наукових праць, не вийшли з ними своєю спеціальною сторінкою в Інтернет.

Одним із найвагоміших здобутків українських релігієзнавців є те, що вони по-своєму здолали державні кордони і вийшли в широкий ареал світової релігієзнавчої науки нашою участю в роботі Міжнародної Асоціації дослідників релігії, Міжнародної Асоціації соціологів релігії, Міжнародної Асоціації історії релігії, Міжнародної Асоціації релігійної свободи, Міжнародної Академії свободи релігії і віровизнань, Міжнародної Асоціації релігієзнавців Центральної і Східної Європи. Ми беремо участь у Парламентах релігій світу і в роботі Асоціації релігій світу. Навіть при моєму незнанні іноземних мов ( і це, усвідомлюю, є виявом моєї скоріше ледацюжності, ніж чогось іншого), я за останні 12 років мав 27 виїздів на різні релігієзнавчі і релігійні заходи в 19 країн світу (США, Фінляндія, Данія, Польща, Словаччина, Сербія, Греція, Англія, Італія-Ватикан, Іспанія, Угорщина, Японія, Індія, Австралія, Росія, Узбекистан, Білорусь, Латвія). Поїздки ці значно збагачують тебе. Не всі вони оплачувані організаторами заходу. Але, як кажуть, мистецтво потребує жертв. Наука – також! Ми з моєю творчою, мобільною і допитливою дружиною, а нею стала з літа 1989 року Людмила Филипович, їдемо в зарубіжжя і за свій кошт, якщо нам штимує зміст заявленого там заходу, сподіваючись на наступну творчу співпрацю з учасниками наукового форуму. Це дало можливість нам (і в цьому неабияка роль доброго знання Людмилою англійської мови) мати своїх друзів – науковців або релігійних діячів – в багатьох країнах світу. Тут не можу не згадати отців Івана Шевціва та Дмитра Сеніва (Австралія), Івана Музичку (Італія) і Степана Ярмуся (Канада), професорів із США Коула Дюрема, Говарда Біддулфа і Деніса Дерека, польських науковців Ірену Боровик та Генріха Гофмана, шановану у цілому світі професорку з Англії – соціолога релігії А. Баркер, активного діяча української діаспори Великобританії Святомира Фостуна і його дружину Любу, московських колег Катерину Елбакян та Олександра Красникова. Я є членом Міжнародної Академії свободи релігії і віровизнань, Нью-Йоркської Академії наук, Міжнародної Асоціації істориків мормонства.

Давно усвідомив те, що наука не може залишатися річчю-в-собі. Вона має функціонально заявляти про себе. Власне, з цією метою знову пішов до студентів. Горжуся тим, що моє ім’я значиться серед перших професорів і фундаторів Національного університету „Києво-Могилянська Академія”, куди мене запросили працювати з днів її відродження професори В. Брюховецький (президент НаУКМА) і В. Горський (зав. кафедрою філософії). Тут я ініціював включення до навчальних планів такого оригінального курсу як „Релігієзнавство-2”, який скоріше б назвав „Конфесійне релігієзнавство”. На кожне заняття я йшов із студентами в офіс або храм якоїсь діючої в Києві конфесії, де за заздалегідь узгодженим планом лекцію про свою релігійну течію читав, як правило, її перший український керівник. Відтак лекторами у мене виступали Патріарх УПЦ КП Філарет, нунції Апостольської столиці – Ватикану архієпископи Микола Етерович, а потім – Іван Юркович, ректор Київської духовної академії УПЦ КП архієпископ Димитрій (Рудюк), керівники баптистів Г.Комендант, адвентистів – М.Мурга, потім – В.Крупський та п’ятидесятників – М. Паночко, муфтій України Ахмед Тамім, Президент Київської місії мормонів М.Воог, керівник Товариства Свідомості Крішни Ачьюта дас та інші. Окрім могилянки, я читав ще протягом трьох років низку релігієзнавчих спецкурсів у своїй альма-матер Національному університеті ім. Т.Г. Шевченка. Працював у Бучі під Києвом в утвореному за нашої підтримки Церквою Адвентистів сьомого дня Українському гуманітарному інституті, в Київському університеті права, Хмельницькому університету управління і права, Херсонському державному університеті. Мною написано і видрукувано підручник з релігієзнавства для дистанційної форми навчання і курс лекцій „Основи релігієзнавства”. Під моїм науковим редакторством вийшов фундаментальний підручник для аспірантів і студентів нашої спеціалізації „Академічне релігієзнавство”, а також „Релігієзнавчий словник”. Разом з професором П.Яроцьким ми упорядкували і науково відредагували навчальний посібник „Історія релігії в Україні”. Вважаю важливим упорядкуваня і видрук в наступному „Історії українського релігієзнавства” та „Історії богословської думки України”, підготовку „Хрестоматії з релігієзнавства” для вузівської освіти.

Проте з 2006 року я вирішив завершити свою 45-річну вузівську педагогічну роботу. Проведення занять і підготовка до кожного з них (а я ніколи в аудиторію не йшов, не програвши заздалегідь зміст лекції, не опрацювавши новинки літератури з теми) вимагають значної витрати часу, а я із-за великої зайнятості по основній роботі його просто не маю. До того ж, наявність викладацької роботи лімітує твої поїздки у відрядження, я б сказав так, обмежує свободу твоєї мобільності. Та й студент нині у масі своїй пішов такий, який йде до вузу, щоб одержати диплом про вищу освіту, а не здобути належні знання, стати всебічно розвинутою особистістю. Немає тієї допитливості навіть в сфері професійного релігієзнавчого навчання, яка була десь десять років тому. А коли студентів мало що цікавить, то й викладачу нецікаво з ними працювати.

Важливим нашим здобутком, до чого я також дієво причетний, є формування практичного релігієзнавства. Спілкуючись із зарубіжними дослідниками релігії з питань природи цього феномену, переконався в тому, що в їх розмірковуваннях щодо релігії маю справу скоріше із створеними ними ж якимись новими умоглядними конструктами, витвореними не на основі безпосереднього пізнання релігійних явищ чи процесів, спілкування з віруючими, осягнення багатоконфесійного різноманіття сучасних релігій. Реальний об’єкт нашої дослідницької уваги – живе сьогодення релігії і релігійності – існує по суті поза ними, вони з ними не контактують, не мають безпосереднього включеного спілкування. Маємо міркування наздогадки, умоглядні конструкти, а не теоретичне осягнення об’єкту на основі належної живої емпіричної бази. А у нас чомусь ще охкають і ахкають над їхніми працями-фантазійками.

Ми у Відділенні приділяємо значну увагу практичному релігієзнавству не тому, що не маємо таланту чи бажання входити в метафізичні хащі філософії, феноменології, історіософії чи психології релігії, а чи ж чомусь взагалі ігноруємо ці дисциплінарні сфери релігієзнавчої науки. Справа в тому, що нині наявний інтенсивний процес оприсутнення релігії в суспільстві, від якого вона аж ніяк, як від держави, не відокремлена. Кожний віруючий, як і будь-яка релігійна інституція, водночас є і не від світу цього і в світі цьому. Ось тут якраз і пролягає та межа, що відрізняє теоретичне і практичне релігієзнавство. Останнє, власне, покликане осягнути реальні шляхи входження віруючого і релігійних інституцій у світ, вихід церковного кліру за паркан храмової садиби. Турбота за людей, особливо старшого віку, має стати одним із обов’язків християнської Церкви,бо ж Христос вчив любові до ближнього. Практичні релігієзнавці мають звертати увагу священослужителів на такі слова їх вірних: „Ходила я в церкву, ходила і бачу – тут те саме, що поза церквою. Я нікому тут не потрібна. Прийшла я чи не прийшла на службу, жива чи мертва – те нікого не стосується. І не тільки батюшки або тих запобігливих церковних „активістів”. Господь, як і батюшка, опікується тільки тими людьми, які дають гроші на церкву”.

Бути практичним релігієзнавцем значно тяжче, ніж теоретичним. Ти тут щодня маєш справу з живою, часто неочікуваною релігійною ситуацією, із сферою століттями сформованої міжконфесійної чи міжцерковної упередженості і водночас із незнаними раніше релігійними новотворами, із прагненнями окремих спільнот лише себе розглядати як релігію (до того ж, єдиноістинну), а інші віросповідання – як єресь. Маєш справу із державними службовцями – від Президента В.Ющенка до голови якоїсь сільської Адміністрації, які у сфері релігійного життя діють часто не по закону, а „по понятиям”. Згадаймо, як В.Ющенко із-за недовихованості свого сина моральні вади молоді почав вбачати в тому, що, дивись, в школах не викладають християнську етику. При цьому він своїм липневим 2005 року вольовим розпорядженням зобов’язав Міносвіти ввести до навчальних планів шкіл Етику віри, сам не усвідомлюючи, що то є. Та хіба тільки з цього питання релігійного життя він мав проколи, бо ж прагне їх вирішувати на буденному рівні свого релігієзнавчого мислення. Так, він прогорів з ідеєю роздавання в Софії священного вогню, з організацією у дні Спасівського посту на честь Дня незалежності фуршету на території тієї ж Софії, у прагненні, не рахуючись з реаліями української історії і церковними канонами, утворити Єдину Помісну Православну Церкву України шляхом простого переговорного процесу між представниками УПЦ МП та УПЦ КП, виконання якоїсь „дорожньої карти” тощо.

Практичне релігієзнавство актуалізує не лише питання суспільної функціональності релігії. Для нього важливою є також проблема аксіології релігії, її етнології, політології. Вихідною його категорією є категорія свободи совісті. Наше Відділення релігієзнавства саме тому значну увагу в своїй дослідницькій діяльності приділило осягненню її природи і змісту. Тут я б хотів особливо відзначити праці нашого співробітника Михайла Бабія. Якби вони вийшли у світ англійською мовою, то, гадаю, мали б статус класичних, часто цитованих.

Відтак практичність релігієзнавства виявляється не тільки у виході наших знань в навчальний процес, а й у тій великій роботі, яка ведеться нами разом з державними органами, зокрема Держкомом релігій, Українською Асоціацією релігійної свободи (генеральний секретар П.Ганулич) в контексті утвердження в країні реальної свободи совісті та віросповідань, того, пріоритет чого за нашою країною визнає вже міжнародна громадськість і в наявності чого є неабияка заслуга саме керованого мною Відділення релігієзнавства.

Проте, активно працюючи на розбудову в країні свободи віросповідань, я з гіркотою усвідомлюю те, що цим певною мірою працюю проти відродження традиційних, як для України, церков і релігійних організацій. Руїною можна назвати той стан, з яким останні, з одержанням Україною своєї незалежності, ввійшли в сферу міжрелігійного життя і, так скажу, міжконфесійної і міжцерковної конкуренції. Нестача коштів позначається на темпах будівництва ними храмів, організації духовної освіти і підготовки кадрів, на проведенні ними місіонерської роботи, налагодженні видавничої діяльності тощо. Вони не мають можливості одержувати таку матеріальну допомогу від своїх зарубіжних одновірців, як, скажімо, протестантські церкви чи неорелігійні спільноти, що використовують потім своє благодійництво як форму прозелітизму. То ж при наявній повній свободі віросповідань наші традиційні церкви програють у своєму духовному двобої з останніми, відстають у темпах зростання громад, організації місіонерства, благодійництва, у видавництві духовної літератури й забезпеченні нею своїх вірних, рівні підготовки кадрів.

Під час розмов із владиками і священиками православних церков я постійно наголошую їм, що у втраті своїх вірних вина лежить переважно на них самих. Церква – це не лише клірики, а й миряни. Ми ж спостерігаємо клірикизацію Церкви, потрібність для неї мирян лише як донорського джерела. Конкретний віруючий для них не існує, бо ж вони навіть не можуть назвати поіменно своїх парафіян, не мають з ними такого постійного спілкування, як, скажімо, в громадах протестантів. Священик постає нині вже не як душпастир, а як служитель культу, що програє в храмі одні й ті ж обрядові дійства з року в рік при наявності богомольців, а чи ж навіть і при їх відсутності. При цьому він нехтує тією заповіддю з Мойсеєвого закону, яка забороняє повторяти його ім’я надаремно. То ж якоїсь світлої перспективи Православ’я в Україні не матиме, якщо воно не вийде своїми служителями за храмовий паркан, якщо воно не актуалізує діяльність своїх мирянських спільнот, братств і сестринств, не пройде те аджорнаменто, яке успішно здійснила Римо-Католицька Церква. В налагодженні своєї практичної діяльності у світі православ’ю багато чому варто повчитися у Греко-Католицької Церкви. Хоч я й був безпосередньо причетний разом з В.Червонієм і В.Бурлаковим (а не Л.Кравчук коїв це, як часто пишуть) до творення Церкви Київського Патріархату, багато зробив своїм Відділенням шляхом організації різних заходів, написання наукових розвідок для її захисту і утвердження, проте тієї Української Церкви, про яку мріяв і на яку працював, з УПЦ КП не получилося. Маємо Церкву-монархію. Тому всі мої симпатії віднедавна повністю за Українською Греко-Католицькою Церквою. Є два типи Церков: вірні існують для Церкви (бюрократичний тип) і Церква існує для вірних (демократичний тип). Останні риси характеризують саме нашу УГКЦ.

Патріарх УПЦ КП Філарет із-за того, що я не підтримую обстоюваний ним шлях творення Помісної Православної Церкви України, оголошує мене взагалі противником Помісності Українського Православ’я. Враховуючи те, що в Україні десь 20% її населення є росіянами і ще така ж кількість громадян країни є зросійщеними, вважаю, що сподіватися на те, що у нас буде Єдина і саме Українська Помісна Православна Церква, не можна. Вона може бути Єдина, але не Українською, не відродженою на основі Київської Православної традиції, а збудованою на засадах православного московства. Патріарх Філарет готовий до цього (правда, при своєму патріаршеству в ній), бо ж, будучи главою УПЦ КП, він мало що зробив для повернення до того Українського Православ’я, яке постало у нас в перші сім століть автономного існування в структурі Константинопольського Патріархату.

Як Президент Української Асоціації релігієзнавців, я протягом останнього десятиліття маю добрі стосунки з керівництвом багатьох провідних Церков і релігійних організацій України, окрім хіба що Московсько-Православної Церкви, яку постійно критикую за її установки, що не сприяють усамостійненню нашої країни і в сфері державного будівництва, і в сфері духовно-культурного відродження, загалом у сфері розбудови України як незалежної держави. Відтак я не сприймаю цю Церкву не із-за її віроповчальних концептів, обрядової практики, а із-за того, що вона в своїй друкованій продукції (певно що і в проповідницькій діяльності, а особливо в діяльності біляцерковних спільнот типу підтримуваного вітренківцями каурівського зібрання), обстоюючи ідею східнослов’янської єдності, відновлення і збереження т. зв. „Святой Руси”, повернення до монархічного царського правління, „доводить”, що народу такого, як українці, немає, а є малороси, що мови такої як українська – немає, бо ж то суржик польської і російської, що країни такої як Україна – немає, бо ж вона „окрина”, а таких „окраин” в минулому „Русское государство имело много”. Моя українсько-націоналістична душа не сприймає все це. Я ненавиджу всіх і вся, хто посягає на самобутність українства. В цьому – безкомпромісний. Саме тому мої симпатії на боці тих Церков, які працюють на українську незалежність. Це – УГКЦ, УПЦ КП, УАПЦ, українські лютерани і спільноти рідновірів, деякі протестантські церкви. Зокрема мене вразило (просто не чекав), як в офісі Церкви християн віри євангельської обстоюється богослужбове право української мови. При цьому навіть Марксову цитату віднайшли. Мені приємно творчо співпрацювати з предстоятелями власне українських православних спільнот, з рідновірами різних течій. Як до себе додому заходжу в офіси протестантських спільнот – до Г.Коменданта (баптисти), М.Паночка (п’ятидесятники), В.Крупського (адвентисти). Радо приймаю в себе Л. Падуна (християни-євангелісти). З першого з’їзду мусульман України ( 1994 рік) у нас налагодилися добрі відносини з главою Духовного управління мусульман України шейхом Ахмедом Тамімом, а в Криму маємо зустрічі з главою кримотатарських мусульман Еміралі Аблаєвим. Дружні стосунки маю з керівництвом крішнаїтів, мормонів, буддистів, Богородичної Церкви, інших великих і малих віросповідних спільнот країни. Я не тільки на роботі, а й дома – за чашкою чаю або кави – приймаю на бесіди послідовників різних конфесій. Декілька разів була у нас дома навіть Марія Деві Христос. В Індії у своїх офісах нас приймали крішнаїти і сікхи, в США у Спрінг-Глені засновник РУНВіри Лев Силенко, а в Солт-Лейк-Сіті – апостоли Церкви Ісуса Христа Святих останніх днів. Особливе слово вдячності хочу сказати лідеру ордена Ніппондзан Мьоходзі Сансею Терасаві, завдяки якому вдалося побувати в основних буддійських монастирях Японії В цій плюральності добрих відносин з різними конфесіями мене завжди підтримує кероване мною Відділення релігієзнавства, значний обсяг роботи з релігійними спільнотами перебирає на себе доктор філософських наук, професор Людмила Филипович, яка є завідуючою відділом сучасних релігійних процесів України ВР ІФ НАНУ. Її характеризує постійний пошук нових форм творчої співпраці з різними конфесіями, налагодження толерантних міжконфесійних відносин. Власне, з її ініціативи ми стали проводити щорічно з 2002 року літні Школи релігійної толерантності молоді з різних конфесій і з різних країн, проводимо в областях Дні релігійної свободи.

Нам часто дорікають: як так можна вільно, неперебірливо спілкуватися з різними конфесіями? Насамперед тут зауважу, що ми є науковці. Нашим покликанням є вивчення природи різних релігійних феноменів, а не напрацювання методів їх критики чи боротьби з ними, як то було в комуністичні часи. Лише при доброзичливому ставленні до іншого ти одержиш повні і невтаємничені інформації про нього. Відтак ми даємо об’єктивні знання про різні релігійні течії, а ось оцінкою їх хай займаються ті, кому якісь з них чомусь і в чомусь не подобаються. При цьому можна скористатися й нашими об’єктивними видруками, а не бовкати голослівно „тоталітарні” чи „деструктивні” секти. Своєю упередженістю і неаргументованістю такий критикан сам постає деструктивом, бо ж прагне своє конфесійне бачення силою нав’язати іншому як єдиноможливе для існування в країні. З різновірцями нам, науковцям-релігієзнавцям, дає можливість спілкуватися ще й те, що ми поважаємо право іншої людини на свободу її релігієвибору. Для цього, насамперед, треба відмовитися від розуміння єдиноістинності лише твоєї релігії. Всі шляхи до Бога є істинними, а шлях твого народу є для тебе, як його представника, єдинобажаним, бо ж він враховує при торуванні цього шляху особливості національної ментальності, мови, побуту, традицій, враховує свою історію і відвертає насильно зовнішньо відредаговану її ходу. В Біблії Бог не говорить про єдиноістинність якогось конфесійно-обрядового свого вираження. Своє буття українською мовою він засвідчує лише двома буквами: „Я є”.

Відтак ми виходимо з того, що Бог – один, а доріг до нього – багато. Кожна конфесія – це самобутня Божа дорога. Деякі з них з’явилися далеко раніше, ніж постала твоя. Особливо я це відчув, беручи участь в 2003 році у роботі Парламенту релігій світу в Барселоні (Іспанія). Біля 7 тисяч представників різних релігій з’їхалися на цей форум до столиці Каталонії. Кожний був одягнутий в одяг своєї конфесії. Разом це виглядало як букет різнобарвних квітів. Учасники Парламенту на 50 секціях, які воднораз працювали протягом двох годин (відтак кожного дня відбувалося десь біля 250 секційних засідань), розповідали про своє віросповідання, а інші – неупереджено їх слухали, прискіпливо допитувалися про деталі, порівнювали із своїм баченням тих же питань. Оскільки керівництво церков Українського Православ’я та УГКЦ під різними приводами відмовилося (за наших настирливих пропозицій) послати до Барселони своїх священиків, то прийшлося презентувати протягом двох годин релігійну Україну мені і Людмилі Филипович. То ж хоч в такий спосіб наша країна була представлена в Парламенті релігій світу. Саме участь в роботі Парламентів і Асамблей релігій формувала у мене толерантність міжконфесійних відносин. Я особливо шкодую, що на таких всесвітнього рівня заходах практично відсутні наші православні. Бо ж, дивись, вважають, що лише вони йдуть в ногу, а інші конфесії – ні. Доходяться… Порівняльний аналіз засвідчує поступове відмирання конфесії. Вона знайшла для себе притулок ще в історично відсталих країнах світу. З кожним роком кількість її послідовників помітно зменшується. Та й в православній Україні вони, згідно різних соціологічних опитувань, становлять 36-48%%.

Спілкуючись з носіями різних релігійних традицій, я переконався у слушності думки німецького релігієзнавця Макса Мюллера, який сказав: „Якщо ти знаєш одну релігію, то ти не знаєш жодної”. У своїх розмовах з представниками конфесій обстоюю думку, що лише через порівняння ти можеш відчути всі привабності свого віросповідання. Але при цьому треба бути толерантним, дати право іншому знаходити ті ж привабності у своєму віруванні, йти спокійно своєю дорогою до Бога. Для традиційних Церков, особливо Сходу і Півдня України, трагедією є втрата молоді. На їхнє занепокоєння цим і дорікання державі: куди вона дивиться, понапускавши в країну різні (за їх лексикою) „тоталітарні секти”?, я запитую: а що Ваші храми закриті і молодь, обминувши їх, пішла до баптистів, харизматів чи крішнаїтів? Відповідають, що відкриті. То ж гріх втрати молоді традиційні Церкви мають брати на себе. Коли на Тернопіллі священики не чекають вірних до себе в храм, а йдуть до них, знають біди і радощі своїх парафіян, то маємо в області лише біля 10 неорелігійних громад, а не 10-20% від загальної кількості релігійної мережі, що є в областях Сходу чи Подніпров’я країни. Церква відокремлена від Держави, а відтак вона сама, а не Держава, має дбати про наповнюваність вірними своїх храмів. Церквам, перш ніж висувати претензії до Держави, слід прочитати Загальну Декларацію прав людини ООН, під якою стоїть підпис і України. В її 19 статті зокрема сказано, що кожна людина має право на свободу переконань і на вільне вираження їх, що передбачає свободу шукати, одержувати і поширювати інформацію та ідеї будь-якими засобами і незалежно від державних кордонів.

Ми розбудовуємо у себе громадянське суспільство, а в ньому кожна людина – суверен. Саме той факт, що наше Відділення сприймає і утверджує свободу віросповідань, дає можливість нам незаангажовано вивчати різні релігійні системи, давати об’єктивні знання про них, залишаючись водночас вірним свого особистого релігієвибору. Дослідник-релігієзнавець тим відрізняється від богослова (теолога), що він не ставить за мету обгрунтування єдиноістинності якоїсь конфесії чи якогось богословського вчення. Його знання про них об’єктивно-інформативні, а не оціночні, конфесійно упереджені чи конфесійно заангажовані. Саме це слугує методологічним грунтом при роботі за моєю редакцією над десятитомною „Історією релігій України”, написанням тритомної „Української Релігієзнавчої Енциклопедії”, при підготовці інформацій в нашій „Релігійній панорамі” про різноконфесійне життя в Україні і світі. В цьому ж часописі на Сторінці конфесій ми описали вже біля 80 різних віросповідань. Бери часопис і читай про них.

Подеколи звинувачують нас в тому, що в такий спосіб ми нібито пропагуємо різні релігії, сприяємо їх діяльності. Погодитися з такою оцінкою не можу. Не пропагуємо, а даємо можливість носіям певних релігійних вір дізнатися, як і в що вірить його сусід, який належить до іншої конфесії. Ми за те, щоб перестали звучати в пресі і на радіо тупі заяви церковних діячів про якісь „тоталітарні секти” (нібито його конфесія не є такою ж тоталітарною). Оскільки у нас в Україні давно склалася хибна громадська думка, що все, окрім православ’я, є сектантством, то такі заяви, зрозуміло, не сприяють формуванню толерантності міжконфесійних відносин. До того ж, історія засвідчує, що на всьому лежить печать падіння, на зміну старому йде нове. Християнство колись також було іудейською сектою. То ж не все традиційне є кращим нового. Традиція має бути живою, а не мертв’яком тисячолітньої давності.

Трагедією традиційних церков, насамперед православних, є втрата ними молоді. І в цьому чогось дивного немає. Молодь в масі своїй є освіченою, а такого віруючого примітивом обрядодіянь вже не візьмеш: він хоче знати релігію, а не бачити її в обрядовому поданні. Все своє вчення церква будує на втлумачуванні вірному думки про його неодмінну смерть, до якої слід готуватися через позбавлення себе гріхів. Але молодій людині ще далеко до смерті і їй про неї думати зарано. Відтак вона сприймає церковні повчання як такі, що до неї не відносяться. Ще одне. Людина високої гідності ніколи не сприйме без образи те постійне приниження її гріхом, яке звучить з уст батюшок. Саме тому вона з більшим вдоволенням прийде до харизматів, де співають: „От Бога я рождён, чтоб побеждать!”. Тут не клянчать постійно перед Богом про помилування гріхів і спасіння, а славлять Бога за все те добре, що він зробив для людини в її житті і ще може зробити. То ж, як бачимо, актуалізувалося в наш час питання зміни парадигми християнства: не благати треба Бога старцювати перед ним молитвами типу „подай”,”прости”, „принеси”, „помилуй”, а славити його, дякувати за добро! .

Керуючи Відділенням релігієзнавства, я обстоюю необхідність безпосереднього пізнання моїми науковими співробітниками різноконфесійних спільнот. Сам буваю на богослужіннях в багатьох з них, навіть ночував у деяких монастирях. Для пізнання римо-католицизму виїздив до Італії, буддизму і синтоїзму – до Японії, індуїзму і сикхізму – до Індії, мормонства і рунвірства – до США. Хочу ще ближче пізнати іслам, поїхавши до Ірану та Єгипту, іудаїзм та бахаїзм – до Ізраїлю, лютеранство – до Німеччини. Готуючи до видруку книгу „Нові релігії України” з десятитомної „Історії релігії в Україні”, я заспілкувався безпосередньо із керівниками 47 неорелігійних спільнот, а при підготовці тому „Релігійні меншини України” – із 32. Назва нашого фаху вже говорить про те, що ми маємо знати релігію, а вона – різноконфесійна. Божа істина відкривалася землянам протягом всієї великої їх історії на нашій планеті. Визнавши лише одну з релігій єдиноістинною, ми в такий спосіб прирікаємо цілі народи планети, мільярди жителів Землі (Китай, Індія, Японія), які, скажімо, не знали і не знають християнство, а сприймають лише якусь свою релігію, на пекельні муки після смерті із-за цього. Спілкуючись з десятками упереджених і нетолерантних щодо інших релігій представників тієї чи іншої конфесії, я приходжу до парадоксального висновку: релігія нині є скоріше формою бізнесу навколо ідеї Бога. Єдиний шлях спонукати їх бути дружніми щодо інших вір – посадити всіх священнослужителів і пасторів на зарплату. Тоді свою діяльність вони не будуть розглядати як заробітчанство, неактуальною для них постане питання кількості вірних і прозелітизму, служитимуть у храмі навіть при відсутності вірних.

Успіхи керованого мною Відділення, про що мова йшла вище, зумовлені насамперед тим, що ми постаємо у своїй діяльності як єдиний, творчий, злагоджений колектив. Без моїх колег по цій інституції і насамперед працьовитих науковців старшого й середнього покоління професорів П.Яроцького та Л.Филипович, пров. наук. співробітника О.Сагана, ст. наук. співробітників М.Бабія, С. Здіорука, В. Климова і П.Павленка, ми не здобули б те, що маємо. Плідно входить нині в колектив пров. наук. співробітник В.Шевченко. Далеко більшого чекаю від О. Бучми, Г.Кулагіної, О. Недавньої, В.Титаренко, О. Горкуші, С. Свистунова, нашого свіжого молодого поповнення Н.Гаврілової та О.Кисельова, аспірантів стаціонару.

Я постійно відчував і відчуваю безмежжя тих проблем, які ми, українські релігієзнавці, мали б досліджувати, щоб наша специфічна сфера гуманітарного знання розвивалася у всій повноті її дисциплінарних і проблемних виявів. Саме з усвідомленням цього ініціював утворення в 1993 році Української Асоціації релігієзнавців. В цьому мені допомогли мої друзі-колеги з фаху із різних міст країни: В. Вандишев, Л.Виговський, В. Гаюк, А.Глушак, А.Гудима, В.Докаш, М.Закович, І.Козловський, П.Кралюк, П.Лобазов, Є.Мартинюк, В.Мащенко, І.Мозговий, В. Вандишев, В.Пащенко, М. Полінчак, П.Саух, С.Свистунов, О.Шудрик, В.Щедрін та ін. Певна тематична спеціалізація обласних осередків УАР відкрила можливість для науково-дослідницького охоплення майже всього проблемного поля релігієзнавства. Хотілося б тут добре слово сказати про роботу Тернопільського осередку (голова – А.Гудима), Чернівецького (В.Докаш), Одеського (П.Лобазов), Полтавського (В.Пащенко), Донецького (І.Козловський) та ін. Шкодую з того, що ніяк не знайде себе Львівський осередок, по суті зникли Севастопольський, Рівненський, Чернігівський, Черкаський. Але визнаю, що якщо проблеми історіософії та історії релігії, її етнології та конфесіології, політології та правології нам загалом вдалося накрити дослідницькою увагою, то до проблем філософії релігії, її психології та соціології ми лише наблизилися. Мало маємо кваліфікованих фахівців з цих релігієзнавчих сфер. Хоч і відкрили релігієзнавчі спеціалізації в низці університетів та інститутів країни, але ми чомусь не відчуваємо поповнення нашого наукового фаху знаючою і дієвою молоддю. Це може тому, що більшість цих спеціалізацій відкрилось у вузах на пустому місці, без наявності на те кваліфікованого викладацького підгрунтя. А подекуди, як в Острозі, маємо скоріше не релігієзнавчу, а богословську спеціалізацію. Викладач нашого фаху має у всьому виявляти свій релігієзнавчий патріотизм, подеколи працювати і на голому ентузіазмі, а не розглядати свою працю лише як форму добування зарплати. Студенти люблять творчих викладачів, тягнуться до них, а відтак зростають такими релігієзнавцями, яких очікує майбуття нашої науки.

В Інституті філософії ім. Г.С. Сковороди НАН України я вже працюю 25 років. Тут пройшов різні етапи посадового росту: старший наук. співробітник – провідний наук. співробітник – зав. сектором – зав. відділом – заступник директора Інституту і водночас керівник Відділення релігієзнавства. Кожна посада визначала певний обсяг обов’язків, рівень і характер відносин з колегами по праці. Скажу відразу, що я завжди повністю віддавався роботі і цього очікував від кожного, хто працював зі мною поруч або під моєю підлеглістю. У цьому для мене не було якихось оглядок на родинні чи дружні відносини. Моя зневага до тих, хто нехтує службовим обов’язком, прагне в якийсь спосіб віднайти прикриття для своєї бездіяльності, зокрема при виконанні планових завдань, не знає меж. В моїх оцінках ніколи (може й так не треба) не буває середини, а є або добре, або погано. Відтак і в ставленні до людей не виявляю якусь посередність. Я просто ненавиджу хитрунів і ледарів, прагну в різний спосіб вилучити їх з того колективу, в якому працюю, а попервах – просто мовчазливо ігнорую, не спілкуюся з ними. Водночас розумію молодих, яким спочатку тяжко ввійти в ритм робочого життя нашого досвідченого колективу науковців. Допомагаю їм вийти із цього стану, не зупинитися в житті на кандидатському рівні, бо ж (люблю це повторяти) так як кандидат в депутати ще не є депутатом, так і кандидат наук є лише абітурієнтом в науці.

Доля обділила мене повнотою сім’ї, а відтак я маю лише своїх наукових дітей. Може хтось із них згадає добрим словом, що є, а чи ж, що був колись такий Анатолій Колодний. Саме тому особливою сторінкою в моєму житті постала підготовка наукових кадрів – народження наукових дітей. Я не веду облік тих, хто під моїм керівництвом захистив докторські чи кандидатські дисертації, щоб не стягувати потім з них „аліменти” у формі якоїсь матеріальної винагороди. У будь-якому разі в мене наукових дітей – десь більше сорока. Я був науковим керівником у знаних в Україні релігієзнавців докторів наук Віктора Бондаренка, Олександра Сагана, Леоніда Кондратика, Леоніда Виговського, Віктора Єленського, Анатолія Глушака, багатьох знаних кандидатів наук. Добре пам’ятаю свою першу аспірантку ще по Чернівцях М.І.Пірен. Вона нині вже є доктор наук. Проте різні бувають здобувачі наукових ступенів: дехто з них не забуде твою працю до кінця днів своїх, а є й такі (і їх чомусь більшість), які, одержавши диплом, відразу ж тебе забувають. При цьому я ніколи не жду чогось матеріального на згадку, а просту відкриточку з нагоди свят. Слово „дякую” для мене в сотню разів важливіше від якогось речового подарунку. Я маю свої гроші, щоб купити при потребі бутилочку вина чи коробку цукерок, а тому спроба приласкування мене цим ображає, навіть принижує. Не люблю, коли мені дарують так звані „живі квіти” (тобто зрізані й офоромлені в букет), бо ж для мене вони – вже покійники. А ось за книжку – завжди вдячний: вона поповнює полиці нашої Бібліотеки релігієзнавця, що розмістилася в офісі УАР по вул Січневого повстання, 31. Завжди прагну допомогти науковцям з периферійних вузів в їх прагненні написати і захистити дисертаційну роботу.Тут уже маємо навіть своєрідні „сімейні релігієзнавчі дуети” – Н. і А. Глушаки (Севастополь), О. і Л. Кондратики (Луцьк), Н. і К. Недзельські (Херсон), Т. і Л. Виговські (Хмельницький), Т. і В. Лубські та В. і О. Титаренки (Київ). Хто наступний? Прошу… Маючи свою сім’ю як релігієзнавчий дует, знаю як то добре мати поруч однодумця, однознавця, однодійця. Для нас з Людмилою Олександрівною фахова діяльність за дверима Інституту не припиняється. Вона продовжується вдома. Я дуже люблю свій фах, свою роботу, а тому ярлик „трудоголік” мене не ображає, а навпаки стимулює працювати завжди і повсюди, у будні і вихідні, в дні відпустки чи відряджень. В цьому знаходить свій вияв моє гасло: спіши жити.

Нижче видрукувано список моїх публікацій. Я свідомо не оформив його за прийнятими бібліографічними стандартами, бо не люблю їхні тр., пр., др. і т.п. Якщо останнє когось зацікавить, то це можна знайти в бібліотечних каталогах. Кількісно (а тут є праці різного формату – від словникової довідки, газетної статті до брошури чи монографії) список моїх видруків наближається до дев’ятисот назв. До нього додається ще наукове редагування більше ста колективних монографій, наукових збірників, часописів. Тематично видруки надто різноманітні. Певною мірою на цьому позначилися мої наукові інтереси в різні періоди творчої біографії, ідеологічні установки часу їх написання, виробничі завдання, видавничі примхи, тематика планових тем кафедр чи відділів, де я працював, назви конференцій тощо. Змістовно ці публікації розкривають наслідки моїх широких творчих пошуків. Так, при написанні дипломної роботи в університеті, а опісля – кандидатської дисертації, мене, що я вже зазначав, цікавила обрядово-побутова релігійність. Спонукало нею зацікавитися сповнене обрядами і звичаями життя нашого українського села, в якому пройшло моє дитинство, а також прагнення обгрунтувати необхідність збереження для наступних поколінь секуляризованих від домішок християнства народних свят і обрядів, що виникли на господарчій і побутовій основі.

Зауважу тут, що я є атеїст, але не в традиційному, а то й буденному розумінні атеїзму як вияву антирелігійності. Буквальний переклад грецького слова атеїзм означає „не Бог” (а не анти-Бог, як ще часто його витлумачують). Вдумливо прочитаймо початки Біблії і прийдемо до висновку, що вони говорять про те, що сам Бог створив людину атеїстом, бо ж створив її для діяння, а не постійного його славословія. Заповідями Мойсея він закликав не вимовляти ім’я його даремно та ще й перед якимись, як посередниками, людьми ж створеними кумирами-витворами. „Один бо є Бог, і один посередник між Богом та людьми, людина Христос Ісус”,- слушно говорить апостол Павло у своєму 1-му Посланні до Тимофія ( 2:5). Це лише ті, хто вигадав церковний інститут і належить до нього, наголошують на посередниках, зараховуючи при цьому до них і себе. А щоб їм існувати, потрібні кошти. Ось вони й обстоюють так звану церковність віри в Бога. Начіпляють на тебе яких хочеш ярликів, якщо ти, дивись, опинишся серед тих, хто не підтримує утверджувану ними посаду посередника і обов’язкове відношення до Бога через них. Тут близьким до істини був наш Григорій Сковорода, який розумів релігійну віру не як рукомаханіє, а як богомисліє. Тому я не можу бути церковним, відсутність чого мені дехто також ставить у докір.

Так ось атеїст – це той, хто живе активно, без покладання і сподівання на когось (навіть на Бога), з повною віддачею світу своїх здібностей і свого покликання. Якщо Бог і створив людину, то не для того, щоб вона прожила своє життя заради постійного вшановування його, а тим більше в якихось стражданнях, муках, постійних молитвах-клянченнях типу: подай, помилуй, прости. Вона тут – для реалізації себе відповідно до свого покликання в цьому світі. І ось тут важливим є те, чи праця твоя, як казав той же наш Г. Сковорода, є сродною тобі. Бо ж саме тоді вона буде не в тяготу тобі, а в радість. Без неї ти не мислитемиш життя, ти спішитимеш жити, бо ж життя наше ох яке коротке. Вічність його – в значимості твоїх справ. То ж прагни залишити їх в осуспільненому вигляді щонайбільше. І хоч біблійна книга Еклезіаст й говорить про марноту короткого земного життя людини, про однакову долю кожного, хто живе на Землі (навіть тварини), про щастя людини в їжі, питті й веселощах, про кінець зі смертю від тебе будь-чого під Сонцем, бо ж дух твій невідомо куди – вгору чи вниз – йде, я все ж знайшов у ній слова, які заімпонували мені: „І побачив, що немає нічого кращого для чоловіка, як радіти своїми ділами. Така ж бо його доля. Бо хто дасть йому побачити, що після нього буде?” (Екл. 3:22). Саме так живе людина-атеїст. Відтак прагни залишити після себе побільше доброго в своєму твориві, в пам’яті народній. Навіть Папа Римський Бенедикт ХVІ у своєму новорічному 2007 року посланні „До відзначення Всесвітнього дня миру” зауважив: „Будучи сотворенним за образом Божим, людський індивід володіє гідністю особистості; він не є дещо, а хтось, що здатний пізнавати себе, володіти собою, вільно дарувати себе і вступати у спілкування з іншими особистостями”.

Досліджувати феномен атеїзму спонукала мене думка Карла Маркса, що „атеїзм утверджує буття людини”. Для мене атеїзм – це термін для характеристики таких світоглядних орієнтацій людини, які утверджують її в бутті, вільному від необхідності постійно апелювати до надприродного. Я вважаю, що атеїзм не тотожний різним формам критики релігії, хоча в минулому подеколи й був пов’язаний з ними. Водночас атеїзм не тотожний і антитеїзму, хоч таке ототожнення домінувало й домінує ще й нині в теоретичній і громадській думці і часто розглядається як щось негативне. Якщо він і є супутником релігії, то не тому, що без неї існувати не може, а тому, що витлумачує ті ж, що й вона, проблеми взаємодії людини і світу. Звужене витлумачення атеїзму, розгляд його лише як антитеїзму зумовлене підходом до нього не як до певної світоглядної позиції, а спробами визначити його, виходячи з етимологічного змісту самого слова „атеїзм”. Проте такий підхід не є науково обгрунтованим. Він веде до пояснення поняття не на основі позначуваного ним явища, а виходячи з походження слова, яке фіксує це поняття. Атеїзм як форму філософського освоєння світу цікавить не стільки онтологічний чи гносеологічний, скільки індивідуально-практичний аспект відношення людини до світу, зокрема питання про те, чи вільна людина у своїй діяльності, а чи ж вона знаходиться під абсолютним впливом необхідності. Розкриваючи діяльну сутність людини, відображаючи факт утвердження її у своєму дійсному бутті, формуючи у неї адекватне уявлення про саму себе як частину природи і суспільства, як творчу, діяльну істоту, що вирішує проблеми свого буття без опори на надприродні сили, атеїзм виступає відтак як специфічна форма людинознавства. Соціальний зміст атеїзму полягає не у звільненні свідомості людей від релігійних уявлень, як це часто ще вважають при його оцінках, а в утвердженні людини в такому бутті, що виключає необхідність звертання її за допомогою до надприродних сил тоді і там, де вона діє сама. Атеїзм зорієнтовує людину на свідомий контроль за всіма процесами своєї життєдіяльності.

Згадую, що таке моє розуміння феномену атеїзму не сподобалося декому із членів Вченої Ради Інституту філософії, які слухали мою доповідь з теми докторського дисертаційного дослідження. Так, В.Іванов заявив, що він ніяк не збагне те, як це атеїзм може існувати без релігії. Прийшлося на догоду їм вносити зміни в деякі положення роботи, зокрема у розгляд контексту становлення атеїстичного світорозуміння.

Водночас в своїх розвідках я прагнув утвердити антропологічний підхід у розумінні феномену релігії. Релігія для мене – це не лише і не стільки віра людини в Абсолют, що є сутністю, законом світу, не тільки віра в реальну присутність в житті світу якоїсь Вищої Розумної Реальності, а й засіб прилучення людини до цього Вищого Начала не за допомогою богословствування чи обрядодіяння, а шляхом якоїсь містичної інтуїції, так званого ейдетичного бачення. Особливістю релігії є те, що вона виступає як засіб позалогічного освоєння людиною своєї причетності до процесів, які відбуваються у світі, зазнають впливу якихось вищих сил, що не піддаються логічному вираженню та пізнанню. Для мене релігія постає також специфічною формою осмислення людиною фундаментальних проблем свого буття. Вона відіграє для неї роль символів, ціннісних орієнтирів і моральних еталонів життєдіяльності. Відтак релігія орієнтує людину не на відхід від життя, гостеве перебування її у світі, а на вироблення таких практичних рецептів, які дають можливість їй пом’якшити, компенсувати негативні вияви своєї життєдіяльності. Навіть К.Маркс відзначав, що релігія – не просто вияв безсилля людини, а й протест її проти свого становища як стражденної істоти, своєрідний енциклопедичний компендіум (мінімум), логіка світу у популярній формі, моральна санкція життя людини в ньому. Відтак релігія не забирає, а навпаки – утверджує в людині людське.

Окрема сторінка моєї дослідницької роботи – з’ясування особливостей релігійних виявів національного буття українців, їх релігійної духовності. Цьому, окрім багатьох статей, присвячені мої монографії „Релігійна духовність українців: вияви постаті, стан” (1996) та „Україна в її релігійних виявах”(2005). В дослідженні цих проблем я творчо співпрацюю з Л.Филипович (див. її „Етнологія релігії”. – К., 2000). При цьому не тільки виокремлюються і розкриваються характерні риси української релігійної свідомості, визначаються їх детермінанти, а й з’ясовуються особливості українського язичництва, Східного обряду в його українському вияві, української унійності тощо. Іван Вишенський, Григорій Сковорода, Тарас Шевченко та Іван Франко постають у мене як типові виразники релігійного духу українства. На основі аналізу складної і надто суперечливої історії релігій в Україні я вичленовую ті закономірності, які характеризують релігійний процес на наших теренах. При цьому виділяються і характеризуються основні віхи цієї історії, які означуються насамперед 988, 1596, 1686, 1920 і 1989 роками.

В своїй дослідницькій роботі я виявив також зацікавленість до тих особливостей, які характеризують Українське Православ’я. Визначені мною такі його риси як соборноправність, демократизм, софійність, відкритість, національністність, побутовість та інші потім знайшли монографічну обгрунтованість в праці мого аспіранта, тепер вже доктора філософських наук О.Сагана. Власне, прагнення до відродження в нашій країні саме Українського Православ’я, Церкви з її рідною українською православною традицією, а не трудовлаштування владики Філарета, який в роки його високих посад в Церкві Московського Патріархату був відомий своїми категоричними виступами і проти автокефалії Православ’я в Україні, і проти Греко-Католицької Церкви, привело нас в 1993 році до „Комітету із захисту Українського Православ’я”.

Проте ми помилилися у своїх сподіваннях, бо ж Церква Київського Патріархату, яка творилася при нашій безпосередній участі в її становленні та громадському обстоюванні, розвивалася на українських традиціях лише при Патріархові Володимирі (Романюку). Я частенько спілкувався з ним особисто. Чогось він забував, що не я, а моя дружина родом з його ж Косівського району Івано-Франківщини, а тому називав мене землячком. Ми обмірковували з владикою не один раз під час прогулянок Шевченківським парком проблеми постання і розвитку саме Українського Православ’я. Пригадую, як він попросив нас у Відділенні переглянути церковний календар і дати свої пропозиції щодо вилучення з нього слідів Московщини. Саме цим зайнявся тоді О.Саган. Були й інші наші пропозиції Патріарху щодо деоросіянення Церкви. Але святійший владика не встиг провести повну українізацію Київського Патріархату. Не знайшов він належного своїй посаді місцевлаштування і в резиденції УПЦ КП по Пушкінській, збереженій за Церквою від посягань Московського Патріархату завдяки „хлопцям з Рівного” Василя Червонія. Це ж можна сказати і про Володимирський собор Києва. Загадкова смерть перервала український вибір Патріарха Володимира (Романюка). Тепер Київський Патріархат мало чим (хіба що мовою богослужінь і ще великою заполітизованістю) відрізняється від Московсько-Православної Церкви України. Московська виучка його патріарха, більшості владик і кліру (бо ж сам ректор Київської Духовної академії і семінарії архієпископ Димитрій не так давно визнавав, що в них навчання ведеться за навчальними планами ще середини ХІХ століття, а то, зрозуміло, були московсько-православні плани) перервала процес відродження в нашій країні Церкви Українського Православ’я. Яку б із вище названих рис останнього ми не взяли, її в цій Церкві сповна не віднайдеш. Відсутня соборноправність, а є церковний абсолютизм; відсутня демократичність, бо ж про мирянський рух у формі братств майже не чутно. Таке можна сказати і про інші ознаки. Благо хоч богослужбові книги видруковують українською мовою. Коли митрополит Іларіон (Огієнко) прагнув сформувати власне Українську Православну Церкву, то він мав цілу програму реформування керованої ним Церкви в українському контексті. На своїх засіданнях Синод чи Архиєрейський Собор УПЦ КП, як це свідчить інформативний часопис Церкви, часто розглядає побіжні питання, зокрема кадрових переміщень, відкриття монастирів тощо. Питання такого масштабу, які значаться в порядку денному засідань аналогічно таких же інституцій, скажімо, в УПЦ МП чи в УГКЦ, а то й в Московському Патріархату, відсутні. Дріб’язковість, а не вагомість! Тут можна лише фіксувати факт, а не щось радити, бо ж то буде вже втручання у внутрішні справи Церкви. Але оскільки я безпосередньо причетний до становлення Церкви Київського Патріархату, то можу висловити свою думку з приводу того, чи маємо ми в цій Церкві те, на що сподівалися, а відтак із-за чого всіляко сприяли утвердженню цієї Церкви у перші роки її становлення. В ті роки багато для розвитку УПЦ КП зробили її священнослужителі брати Іван та Олександр Швеці, Володимир Черпак, Борис Табачик, інші священнослужителі УПЦ КП, які прилизлива молодь потім відіпхнула на окраїни життя Церкви. А може щось інше спричинило це? Не станемо глибше вникати у внутрішньоцерковні справи. Але ми в Українській Асоціації релігієзнавців не втрачаємо надії на появу в Україні з часом нового Могили чи Огієнка, який буде займатися розбудовою саме Української Церкви, а не питаннями перетворення її в державний придаток, сприятиме розвитку у Церкві мирянського руху, своєї богословської думки, книжково-видавничої діяльності, формуванню українського православного календаря, свого сонму святих, займеться деоросіяненням Церкви та ін. Добрим словом хочу згадати тут світлу постать на теренах Київського Православ’я митрополита Даниїла (Чоколюка), його подвижництво на ниві освіти в Церкві. Смерть рано забрала його з числа активних розбудовників Церкви саме на українських засадах.

Спілкування з представниками різних нових релігійних течій, відвідування їх богослужінь, вивчення літератури спричинило моє зацікавлення неорелігіями у різних їх конфесійних виявах – неохристиянському, неоорієнталістському та рідновірському. У будь-якому разі я сприймаю появу і поширення у нас НРТ не як якусь випадковість, а як відгомін закономірностей світового релігійного процесу. При цьому обстоюю думку, що якщо наші традиційні Церкви не переживуть своє оновлення відповідно до умов постмодерну, особливості якого до речі також грунтовно дослідив (див. книгу „Християнство доби постмодерну” 2005 року видання за моєю редакцією), то їх чекає сумний кінець. Молодь вже масово пішла від них. Я часто задаю собі питання, а що, власне, вони дають сучасній освіченій людині і чи можуть взагалі щось дати при підготовці священика за навчальними планами майже двохсотлітньої давності і при відсутності в навчальних планах загальноосвітніх дисциплін. Дати якусь позитивну відповідь собі не можу. Все більше схиляюся до думки, що то – вчорашній день. Не клянчити треба щодня перед Богом (подай, помилуй, прости), а славити Його. Не принижувати щодня вірного його гріхом, а возвеличувати як образ і подобу Божу. Не чекати вірного в храмі, а йти до нього, в його дім, в його світ, бути поруч з ним в його радощах і горі. Знати їх, а не сприймати вірного лише як прихожанина. Цього традиційні церкви не мають. Не пам’ятаю хто сказав, що традиції минулих поколінь як кошмар тяжіють над розумом живущих, але що стосується традиційної релігійності, то тут ми маємо наочне засвідчення цього. Вже самі священики відчувають це і прагнуть водночас здобути світську освіту чи світські наукові ступені. Я переконався в тому, що лише коли владика має, крім духовної, ще й вищу світську освіту (так, Андрій Горак, Андріан Старина чи Димитрій Рудюк в УПЦ КП), то він постає значимою постаттю в церковному житті.

Позитивом праці в академічній інституції я насамперед вважаю те, що тут ти не прив’язаний, як вузівський науковець, до однієї дослідницької теми на весь час твоєї трудової діяльності. Відтак ти не жуєш одну й ту ж „наукову жуйку” всі роки свого творчого життя. За 25 років праці в Інституті філософії мені приходилося виконувати не одну планову і позапланову тему, фундаментальну і відомчу, давати чисельні відповіді на проблеми, порушені в дорученнях державних органів, навіть в окремих листах дописувачів у різні вищі інстанції.

Окрім того, що кожні три роки міняється наукова тема того відділу, в якому ти працюєш, ще з’являються паралельно різні завдання з дослідження якоїсь актуальної проблеми релігійного життя, державно-церковних чи міжконфесійних відносин, підготовки науково-експертних документів тощо. То ж навіть точно сказати не можу, до дослідження скількох наукових проблем я прилучався. Ними були в останнє десятиліття і християнство доби постмодерну, і релігія за умов глобалізації, й історіософське осмислення феномену релігії, і нові релігійні течії, й іслам Криму, і трансформація релігійної духовності, і ряд інших, особливо якщо врахувати ті завдання, які надходили від Служб Президента, рідше – Верховної Ради і Кабінету Міністрів, від Держкому релігій і окремих міністерств, зрештою – від Президії НАН України. На сотні листів, направлених у вище названі інстанції, а то й до нас у Відділення, мені також приходилося давати відповіді. Наприклад, надходить лист з Кабміну з проханням обгрунтувати необхідність поїздки прем’єр-міністра на відзначення ювілею появи поселень менонітів на Хортиці. Біжиш в бібліотеку, знаходиш необхідні джерела й обгрунтовуєш свою пропозицію. Чи ж надсилають бандероль з матеріалами про „розкодування Біблії” – мусиш відповідати. Дивись той оголосив себе новим апостолом, а інший – навіть Ісусом Христом. Думаєш, як відповісти цій людині, щоб не образити при цьому її загострену амбіційність і водночас відповісти їй з рівня наукового бачення проблеми .

Я тут не можу перерахувати ще ті зустрічі з представниками різних конфесій, просто віруючими людьми, які в мене в кабінеті відбуваються десь два-три рази щотижня. До мене йдуть на консультації пошуківці не лише з Києва, а й інших міст України, навіть зарубіжжя. Як голова спеціалізованої Вченої Ради із захисту кандидатських і докторських дисертацій з релігієзнавчої спеціалізації на здобуття вченого ступеня кандидата чи доктора з філософських, історичних та соціологічних наук, я щороку прочитую практично десь 12-16 дисертацій, відредаговую автореферати по них, проглядаю документацію кожного захисту. До цього треба ще додати наукове редагування мною (а я є головний редактор) щорічника „Релігійна свобода” і квартальника „Українське релігієзнавство”. Багато здоров’я і часу забирає у мене підбір матеріалів-інформативок і редагування щомісячника „Релігійна панорама”. Моя недовірчивість призвела до того, що мені приходиться редагувати повністю всі наукові збірники, які видруковує Відділення. До цього додається ще й відповідальне редакторство книг десятитомної „Історії релігії в Україні”, упорядкування і наукове редагування книг серії „Мислителі української діаспори”, а тут за моєї редакції видрукувано вибрані твори Володимира Олексюка, Івана Музички, Івана Шевціва, Степана Ярмуся, готую у світ праці Івана Ортинського. За моєї участі введено в українське релігієзнавство працю „Проблеми української релігійної свідомості” талановитого українського етнолога релігії Арсена Річинського, повернуто цього видатного етнолога релігії у світове релігієзнавство. Не знаю, де на те все у мене бралося здоров’я, але вже відчуваю, що воно починає кутильгати, з’явився десяток різних болячок, а відтак продуктивність праці моя (особливо після операції на легенях лютого 2007 року) помітно зменшилась. Останнє тяжке захворювання переконало мене в тому, що болячки самі-по-собі не проходять, що треба звертатися з приводу кожної з них до лікаря, а не сподіватися на те, що якось пронесе. Не проносить… Б’є так, що потім радий тому, що ще залишився жити.

Я тут ще мав би згадати те, що перетворився на менеджера наукової релігієзнавчої роботи в України, шукача коштів (разом з Л.О.Филипович, бо ж інші до цього не прилучаються) на видрук нашої наукової продукції, а що найгірше – вилизувача в редагованих текстах тієї елементарної безграмотності, яку виявляє десь 70-75 відсотків наших авторів-релігієзнавців, як на диво – переважно молодих. За декого із них просто стидно стає. Приходиться радити їм купити і вивчити елементарну шкільну граматику з української мови. Згадую при цьому з вдячністю моїх вчителів-мовників з Дубіївської середньої школи, які ніколи не виявляли якусь поблажливість до нас при оцінці наших знань з мови. По закінченню Київського університету ми, студенти-випускники, писали диктант з української. Неграмотним диплом не видавали. Шкода, але нині далеко не так і в школі, і у вузах.

Свого часу я був членом Комуністичної партії Радянського Союзу, навіть за ідеалізм, релігійність і національну зорієнтованясть мене виключали з неї і знову поновлювали. Коли в Інституті філософії почався масовий вихід з КПРС, то я був серед таких. В цій партії багато хто (і я в тому числі) знаходився переважно із-за гарантії забезпечення місцем роботи за фахом. Відомо, що в радянські роки ти не міг бути вузівським викладачем філософії без партійного членства. Із-за цього чотири роки не працювала у вузах, маючи філософську освіту, моя перша дружина під час нашого проживання в Одесі. Лише прийняття мене в Київському університеті на п’ятому році навчання в членство КПРС дало мені можливість одержати направлення на роботу до Одеського університету на кафедру філософії. При цьому зауважу, що я жодного разу не обирався до якогось партійного органу, хоч пропозиції перейти на постійну роботу в апарат обкому КПРС мав і в Одесі, і в Чернівцях. В Чернівцях я відмовився зайняти навіть посаду завідуючого відділом агітації і пропаганди ОК партії після того, як Л.М. Кравчука (в наступному – Президент України) забрали до Москви. Із-за цього потім мав неприємності – відмову в наданні квартири. Може й добре, бо ж це полегшило мені потім „втечу” до Житомира.

В Україні нині існує багато різних партій і громадських організацій. Я не належу до жодної з них. Мені не подобається прагнення наших україно-партійних діячів через інституалізовані нібито українські національно-демократичні спільноти вдовільняти свої особисті, часто егоїстичні кар’єрні інтереси. То ж замість того, щоб мати одну могутню Партію української України, як на початках це був РУХ, маємо десяток кишенькових партій (Костенка, Пинзеника, Матвієнка, Поровського, Тарасюка, Щокіна та ін.), які за своїми програмами можуть штимувати тобі, але за своєю функціональністю є надто чужими, прислужницями якогось незначимого українського гетьманочка. Тут приходить на пам’ять розумна оцінка В.І.Леніним причин поразки декабристів: „Узок круг ревоюционеров, слишком далеки они от народа”. Це я можу сказати про багатьох із тих „українських революціонерів”, які вже десь десяток років протирали, а то й продовжують протирати штани у Верховній Раді, словесно видають себе борцями за незалежну Україну, але є „слишком далёкими от народа”. Вони не дбають тим, щоб гуртувати навколо себе тих, хто виявляє глибоке прагнення всеціло віддати себе на благо українства. Так, я нібито не дрібна особа в суспільстві, прилучений до україно-національного руху з часу появи Товариства української мови, був серед „українців” ще з шестидесятих, а ось коли зустрічаюся з „революціонером” І. Драчем, то кожного разу знайомлюся заново. Як на мене, він скоріше є зачинателем, а не організатором. Скажімо, де зараз є очолювана ним Асоціація української інтелігенції, яка могла б сказати своє вагоме слово в час, коли йде активний наступ на українство, коли Президент В.Ющенко втретє зрадив сподівання українців, передавши після переможних парламентських виборів 2006 року владу т.зв „антикризовій коаліції” (перша зрада його відбулася після також переможних парламентських виборів 2002 року, друга – після президентських 2004 року). Згадую, як при зустрічі демократ В.Яворівський розхвалювався тим, що їздив з Кучмихою в Америку. Тепер, ставши головою Комітету з духовності ВР, навіть зустрітися не бажає (так реагує на мої неодноразові прохання), щоб проговорити релігійну ситуацію в Україні, яка має явно не проукраїнську зорієнтованість. Разом брали участь в Річинських читаннях в Луцьку, їхали в однім купе до Києва з Михайлом Горенем, цілу ніч проговорили політичну ситуацію в Україні, але при зустрічах він вдає, що тебе взагалі не знає. То ж повторю мудрі ленінські слова: названі революціонери (та й не лише вони) надто далекі від народу. Тут хіба що, як про виняток, добре слово скажу про Леся Танюка. Він завжди радий своїм однодумцям, постійно відгукується на їх пропозиції і запити. Захоплює, що вже я вище відзначав, мужність і відкритість Дмитра Павличка. Маємо багато різних українських спільнот і партій, але чим вони займаються, що вони роблять, то й сказати тяжко. Хоч би спромоглися на одну значиму для українського відродження газету! А так медійне поле заповнили росіє- чи євреєредаговані масові газетьонки, які, всупереч цнотливості нашої національної ментальності, годують свого читача бульварщиною, сексом, розповідями про інтимне життя, вбивства та ін., а що найстрашніше – перебріхуванням історії і ментальності українців. І ніхто цьому не дає належну відсіч, бо ж навіть свого часу знаний чорноволівський „Час” загубили. Більш прихильно нині я сприймаю три газети – „Дзеркеало тижня”, „День” і „Україна молода”.Ще в них можеш прочитати статті, автори яких вболівають за Україну, її незалежність і поступ. Антиукраїнським змістом переповнені „2000” та „Сегодня”.

В питаннях України я радикальний. Як мій славний земляк Т.Шевченко, я за неї ладен навіть Бога проклясти, не то що когось із земних. З перших днів Помаранчевої в будь-яку погоду з ранку і до ночі був на Майдані. Плакати хотілося, радіючи від того, що проснулося українство. Хай не міг я бігати сюди-туди, як того вимагали від присутніх польові командири Луценко і Стецьків, але я, певно як і багато інших, своєю присутністю засвідчували повноту і непохитність Майдану. Мені приємно згадати, що наш Інститут філософії поруч з Інститутом літератури був одним із тих в Національній Академії наук, хто повністю підтримав цю Українську революцію, сподіваючись на багато чого опісля в духовному і національному відродженні. Але купили кота в мішку: Ющенко виявився нездатним очолити рух за українську Україну. Всі потуги його останнім часом повернути назад колесо української історії, відродити час і стан Майдану-2004 зустрічає недовіру і байдужість у тих, хто не за гроші, а із-за свого національного сумління піднявся на клич: „Вставай, Україно, вставай!” . Серед тих, хто нині кличе „Не забудь Майдан!”, ті ж керманичі, які самі його спаклюжили. То ж де є гарантія того, що, знову перемігши, Ющенко у своїх прагненнях бути „Президентом всієї України” не схопиться знову за ідею „широкої коаліції”, не посадить нас, свідомих українців, у ту калюжу, в яку він сам із-за своєї амбітності, а може християнськості, сів і сидить. Я знову в дні квітня-травня ц.р. на Українському Майдані. Але не із-за підтримки Президента чи його близького оточення, а із-за незгоди з тим, що маємо і кого маємо за владу. Маємо не український уряд, а уряд України, бо ж Янукович, здається, білорус, Азаров – росіянин, інтелектуальні здібності якого при стількох роках життя не дали йому можливості опанувати мову народу, серед якого живе і яким керує, Кінах – здається, з Молдови, Табачник – єврей і т.д.. Це найбільший парадокс нашої українсьткої долі, коли гуманітарну сферу опікує людина, якій, як засвідчують її інтерв’ю, антипатичне українство, яка може сказати, що українська ідея живе в свідомості невеличкою кучки інтелігенції і виявити свої симпатії до україножерливого Бузини із донецькоопікуваної газети „Сегодня”.

Про Ющенка часто говорять біля нього сущі як про першого українського Президента. Але до того був ще й Михайло Грушевський, близькість якого з масонством не дала йому можливості скерувати українську історію його часу в фінал здобуття незалежності. Любити українських бджіл, давні українські черепки чи рушники – це ще не любити Україну. Як на мене, то Ющенко бодай був би хорошим міністром української історичної пам’яті, хоч, правда, такого міністерства ще немає і невідомо чи колись воно буде. Задовільнити сподівання Майдану на українську Україну Ющенко із-за своїх орієнтацій, що нагадують масонське всепрощенське суспільне сприйняття реальної дійсності М. Грушевським, не зміг. Якщо останній українську армію розпустив, то Ющенко міліцію, а це найбільш мобільна і підготовлена спільнота силовиків, спокійно віддав у руки тих, хто протистоїть процесам українізації країни.

Я розцінюю його дії на посаді Президента (без перебільшення) як брудний плювок в душу тим (в тому числі й мені), хто виборював на Майдані українську Україну. Мати такі можливості для її утвердження і так квапливо втратити їх могла тільки або бездарна людина, або підісланий її ворог, а чи ж самозакоханий аж до бездіяльного спокою політик. Гадаю, що в диригуванні процесом цих наших втрат хтось спрацював надто талановито: руками Ющенка практично виведено з політичної орбіти України її національно-демократичні партії. Що нині значать в нашому суспільному житті УНП, Рух, Собор, ПРП чи та ж „Наша Україна”? Політичні розвалюхи, які ніхто вже серйозно і не сприймає, хоч вони ще якось десь там прищать, харахоряться і барахтаються як тріска в політичному морі. А щоб появилися значимі нові українські політичні спільноти – потрібний час. Свої симпатії тепер я віддаю мужності Юлії Тимошенко – зрадженій тим же Ющенком, який без її енергії ніколи б не став Президентом. Ніколи! Бо ж хто він був? Чи бачили або чули ми про Ющенка, коли зароджувався і розвивася Рух, почало діяти Товариство української мови? Ми тільки знали, що Кучму він називав „своїм батьком”, брудно оцінив як профашистський рух „За Україну без Кучми”. Низька моральна репутація, коли слово, сказане (а відтак і дане) перед мільйонною аудиторією прихильників, не стало цінністю, бо ж обіцянок на Майдані було багато, а якоїсь відповідальності за їх реалізацію, діяльності з виповнення не виявилося. Таке чомусь є в традиції українського політикуму. А саме в ньому формувався і поставав В. Ющенко. Про репутацію честі ніколи не дбали політичні діячі України, бо ж у нас відсутня потужня і впливова щодо них громадська думка. Зрадники у нас користуються навіть більшою увагою з боку ЗМІ. Останні з часом не розрізняють в політиці добро і зло, а наявність зради подають безосудно як свідчення плюралізму думок. В моральному плані наше суспільство важко хворе. І навряд чи скоро в ньому сформується своя морально здорова українська еліта. Та й своєї політичної еліти ми не маємо: мізер одноденний і невеликий. Пишу це не із-за злорадства і потреби в докорі, а скоріше від душевної болі, від постійногот питання до себе і свого народу: Коли ми проснемося до історичної творчості? Коли матимемо свого Мойсея?

Усвідомлюю, що не Ющенко нас обманув, а ми самі обманулися, висуваючи його в українські лідери, при вирішенні питання, хто має стати наступним Президентом країни. Людина не мала ні політичного досвіду, ні хоч якогось досвіду вагомого суспільного чи громадського керівництва, ні належної для такого рівня і масштабу керівництва освіти. Правда, гонору має він аж занадто, бо ж не бажав працювати навіть зі своїми радниками. Я попав у групу таких з релігійних питань Секретаріату Президента. Жодного разу не був запрошений для обговорення якогось питання. На мною написані й особисто передані Президенту два листи з аналізом нинішніх релігійних процесів в Україні відповідь не одержав. То ж проти чого боролися, на те й напоролися. Як і Л.Кучма, В.Ющенко у сфері моїх інтересів – церковно-релігійне життя – працює „по понятиям”. Пригадую його зустрічі з главами релігійних спільнот, які входять до Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій, на які також мав честь двічі бути запрошеним. Після зустрічей до мене підходили керівники ряду конфесій і висловлювали своє здивування з того, чого їх на цей захід запросили. Справа в тому, що виступаючи перед ними, Президент засвідчував своє повне нерозуміння релігійної ситуації в країні, але водночас виявляв прагнення свого втручання у сферу релігійного життя. Згадаємо тут ще фіаско із роздаванням Президентом Віфлеємського вогню у святій Софії, влаштування під час Спасівського посту фуршету на честь річниці незалежності України на території святої Софії та ін. Я не скажу, що тут продуманіше діє і наш прем’єр В.Янукович, хоч він дещо обережніший і виявляє свою релігійність лише в УПЦ МП, вважаючи її єдиноканонічною. Але, маючи особисту прив’язаність до цієї Церкви як її парафіянин, прем’єр мав би водночас не переносити це у сферу державно-церковних відносин, де для нього, скажемо так, канонічною має поставати кожна із визнаних і офіційно зареєстрованих державою релігійних спільнот.

Так як і я мислить з болем в душі багато моїх друзів та колег. І не тільки в Україні, а й у зарубіжжі, і не тільки інтелектуалів, а й порівняно малоосвічених українців. Але де про все це скажеш, коли ЗМІ у масі своїй знаходяться в „ненаших” руках. До того ж, вийшовши із „коммунистического недалёко”, де Правда не мала свого місця (хібащо окрім заголовка центральної газети), люди у нас бояться відкрито говорити те, що думають. Я говорю це може тому, що вже маю пенсійний вік і нічого не втрачу (навіть набуду матеріально!), якщо мене, як неблагонадійного, знайдуть за потрібне відправити на пенсію.

Для мене своєю постає Церква Київського Патріархату. Насамперед тому, що моя мама була православною. Не скажу, що вона виявляла фанатизм у своїй релігійності, але тим народна релігійність відрізняється від очікуваної у кожного свого вірного кліром, що вона обрядовірча, побутова, двоєвірна (із значним пластом язичництва і забобонства), відкрита й антиклерикальна. Де моїй мамі при її однокласній освіті було знати зміст християнського віровчення ? До храму вона ходила рідко, навіть коли вже й з’явилися можливості для цього. У дні великих християнських свят прагнула якось накрити святковий стіл, не працювати, по-святковому одягнутися, сходити чи поїхати до когось із рідних. Ікон у нас в хаті не було, бо ж вітчим, Гордій Іванович, був членом КПРС. Схильність свою до Православ’я я виявляв ще й тому, що для мене воно в його національному формовияві (а не Московському підпорядкуванні) є елементом духовної культури, етноформуючим чинником мого народу. У нас мало пишуть про постання Церкви Київського Патріархату, а якщо й пишуть, то тенденційно і неправдиво. Я був одним із тих трьох (не стану тут нині називати інших), хто, після вирішення питання об’єднання вірної митрополиту Філарету частини УПЦ Московського Патріархату і УАПЦ з керуючим справами останньої митрополитом Антонієм Масендичем (Патріарх Мстислав у цей час знаходився у США), прийшов до резиденції владики Філарета на Пушкінській, 38. У мене склалося враження, що застрашений Харківським „архієрейським собором” митрополит був радий нашій пропозиції об’єднання, бо ж Московський Патріархат поза ним разом із вчора вірними йому владиками УПЦ МП провів, скажу так, „двірцевій переворот” в цій Церкві. Але владика не поцікавився у нас, якою має бути ця Церква (а ми бажали, щоб вона постала як відродження традицій Київської митрополії Х-ХVІІ ст.ст.), а лише запитав: „Ким я буду у цій Церкві?”.Разом із своїм Відділенням релігієзнавства ІФ НАНУ ми багато зробили (тоді і опісля) для утвердження об’єднаної на той час православної Церкви України, що одержала назву Київського Патріархату. Повторюся, ми не вирішували при цьому питання трудовлаштування владики Філарета, а насамперед прагнули підтримати тих понад тисячу священиків УПЦ МП, які заявили про свою підтримку постання в Україні Церкви з Київською православною традицією. Саме вони послужили тоді опорою митрополиту Філарету, оперативно організували об’єднавчий собор, попервах служили тим духовним базисом, на якому поставав Київський Патріархат. Я вище вже називав отців-братів Івана і Олександра Швеців, отців Бориса Табачика і Володимира Черпака, отця (пізніше владику) Данила Чоколюка, тоді єпископа Володимира (Романюка).. Саме вони організували об’єднавчий собор, завдяки їх оперативності поставала Церква Київського Патріархату. З часом Патріарх Філарет чомусь відсунув їх на периферію церковного життя, підмінив підлизливими ієреями. Шкода, може саме в такий спосіб було полишено ідею відродження Київського християнства, того християнства, яке через Східний обряд ріднить українських православних і греко-католиків, могло б послужити в наступному основою конфесійного поєднання українців.

Рідним для мене містом, містом мого паломництва нині є Сміла Черкаської області. Не знаю чому, але мені якось надто легко дихається в ньому, відчуваю якийсь приплив здорової енергії, маю відчуття життєвого простору. Тут пройшли останні роки життя моєї мами і вітчима, мого спілкування з ними, тут їхня спільна могилка. В цьому місті моя батьківська хата, яку я не хочу продавати, бо ж то часточка душі моїх рідних, їх прагнення хоч щось залишити від себе своєму сину. Хоч признаюся, тяжко мені заходити в неї, відчувати через її пустку розірваний родинний зв’язок. Завжди себе картаєш за те, що, пішовши в люди, не виконував повністю свій синівський обов’язок, залишав маму на місяць-два сам на сам із світом. Саме тому я дуже люблю пісні про маму, в душі плачу, коли чую слова про материнську одинокість, тугу мами за сином.

Часто питають про моє життєве хоббі. На таке питання відповісти мені не тяжко, бо ж якісь дрібнотні захоплення (збирання марок, значків письменників, монет тощо) ніколи не були у мене пожиттєвими, а ось три вагомі життєві орієнтації все ж назву. Перше – книголюбство. З дитинства любив книгу і прагнув мати свою бібліотеку. За роки життя сформував солідну домашню філософську книгозбірню. Наповнення нашої нинішньої домашньої бібліотеки релігієзнавчою і релігійною літературою є таким, що можна в цьому позмагатися з будь-якою науковою бібліотекою Києва. Я хворію, якщо десь протягом 10-15 днів не пробіжуся по книготоргуючим об’єктам, не привезу чемодани літератури із своїх закордонних відряджень. Друге моє хоббі – прагнення до пізнання довкілля. Але якщо в дитячі роки воно виявлялося в організацію походів по Мошногір’ю чи до Дніпра, відвідування сусідських сіл чи походи до Сміли або Черкас, то потім, ставши в студентські роки лектором ЦК комсомолу, з метою пізнання України я прагнув охопити своїми відрядженнями щонайбільше її областей. В ці роки були організовані за моєю ініціативою в цьому групові поїздки до Москви і Ленінграду, маршрутом Київ-Херсон-Одеса-Умань-Київ. Придбавши авто, я також використовував його переважно для пізнавальних поїздок. А це не тільки Україна, а й Молдавія, Білорусія, Прибалтійські країни, Росія. На авто добрався аж до Новосибірська, проїхавши низку великих російських міст. Якщо в комуністичні роки мені вдалося побувати лише в Італії та Югославії, то за останнє десятиліття перелік відвіданих мною країн зарубіжжя зріс майже до двадцяти. Кортить поїхати ще до Китаю, Єгипту, Ізраїлю. Третє моє хоббі – це газети. Воно з’явилося ще в студентські роки. Я щодня вибірково прочитую-проглядаю нині десь до двох десятків їх. На нашу Бібліотеку релігієзнавця нами передплачено більше 60 періодичних релігійних видань, які я також опрацьовую, готуючи матеріал до „Релігійної панорами”. Проте цікавлять мене не тільки події поліконфесійного релігійного життя України і світу, а й політична ситуація в країні, протистояння гілок влади, боротьба національно-демократичних сил за відродження українства.

Я ніколи не сподівався, що настане час, коли доля українського релігієзнавства як специфічної сфери наукового знання в усьому багатоманітті його проблем зосередиться на мені, що від мене насамперед залежатиме його буття в гуманітарній сфері життя всієї країни, його розвиток як однієї із галузей вітчизняної науки. Насамперед своєю і професора Заковича М.М. заслугою вважаю те, що шляхом настирливих переконувань працівників Міністерства освіти нам вдалося залишити релігієзнавство серед переліку обов’язкових для вивчення вузівських навчальних дисциплін. При цьому важливим для мене був не стільки навчальний процес, скільки те, що вдалося зберегти кадри науковців-релігієзнавців. Але, з одного боку, як науковці, вони залишалися одинаками у своїх вузах, непомітним мізером в галузі нашого знання, а з другого, щоб розгорнути релігієзнавчі дослідження у всьому різноманітті їх дисциплінарних проблем, у мене у Відділенні не було достатньо кадрів. Ось тут і взяв я на себе роль збирання всіх науковців з фаху в спільноту, здатну сформувати українське релігієзнавство як специфічну, цілісну сферу гуманітарного знання. Ініціював з цією метою утворення Української Асоціації релігієзнавців. Наскільки мені вдалося зробити це „збирання”, хай судять інші. У будь-якому разі в жодній із постсоціалістичних країн подібної нашій професійної релігієзнавчої спільноти немає. Хіба що в Польщі є Інститут релігієзнавства в Ягелонському університеті, з яким ми своїм Відділенням маємо творчі і дружні відносини. Але він – локальна установа, а не вседержавна як наша УАР. З відділом релігієзнавства Інституту філософії РАН заключити якийсь договір співпраці, на чому наполягав Президент НАНУ Б.Є.Патон, мені не вдалося. Зрозуміло, що після слів-порад їхнього зав. відділом проф. Митрохіна: „Вы ещё играетесь в эту свою «незалежность»…Вот окончите, тогда и будем заключать», я не став принижуватися перед ним. Та й чого, якщо наше Відділення має у своєму штаті в п’ять разів більше співробітників, ніж їх відділ. Та й що вони мають в порівнянні з нами у наслідках роботи. Треба ж вперед рухатися, а не працювати із стандартами і світоглядними мірками минулого й виявляти себе видруками заленінізованих праць свого керівника. Тому й шукаємо ми співпрацю і знаходимо її із світовозначими міжнародними релігієзнавчими інституціями.

Відтак, може то й нескромно, але я став фігурою історії українського академічного релігієзнавства. Мені ось уже майже 15 років приходиться вирішувати питання його дослідницького поля, кадрового забезпечення, фінансування, видруку наукової продукції, організації конференцій, творчої співпраці з богословами різних конфесій, а зрештою – і входження у простір світової релігієзнавчої науки. Наскільки справляюсь з цим, то з часом вже молодші колеги оцінять, але зауважу, що то було і є не легко. В цьому мені допомагали не тільки співробітники по Відділенню, друзі-релігієзнавці із багатьох міст країни, а й той тандем, який у нас сформувався після мого одруження з Л. Филипович. Її менеджерські здібності я не в змозі був би виявити. Та й мов іноземних я не знаю для постійних, навіть щоденних, творчих зв’язків із інституціями чи особами зарубіжного релігієзнавства. Не думаю, що хтось звинуватить мене в сімейності в роботі.

Усвідомлюю, що не все з бажаного для розвитку українського релігієзнавства як багатодисциплінарного наукового феномену вдалося зробити. У мене болить душа із-за того, що ми мало зробили чогось значимого у сфері філософії релігії, її історіософії, психології і соціології. Маємо зумовлений актуальністю потреб якийсь перекос в дослідженнях на історію й конфесіологію релігії (і то України), її політологію, етнологію, культурологію. Хвилює мене й те, що наші видруки (навіть періодичні) залишаються незапрошеними вузівськими викладачами релігієзнавства, а відтак часто маємо ще примітив у викладанні наших фахових дисциплін, що засвідчують навіть ті підручники з релігієзнавства, вихід у світ яких став масовим. Тут маємо не стільки релігієзнавство, скільки історичну конфесіологію. Сьогоднішній викладач релігієзнавства у масі своїй далекий від знання реалій того, про що прагне розповідати. Він не спілкується безпосередньо з носіями того конфесійного різноманіття, яке ми нині маємо в країні. Нашою заслугою є й те, що нам вдалося здолати протистояння між академічним і богословським релігієзнавством, налагодити зацікавлені відносини із більшістю діючих в Україні конфесій.

Оскільки фахівці з релігієзнавства вийшли і працюють переважно на філософських кафедрах, то методу наукового дослідження філософів вони часто механічно переносять і в релігієзнавство. Для філософа об’єктом його дослідження постає переважно мислительний матеріал з тієї чи іншої проблеми його знаних попередників чи сучасників. Відтак і маємо цитатництво, слідування однієї за іншою думок відомих мислителів з певними своїми міркуваннями з досліджуваного питання. Чим більшу ерудицію ти виявиш у підборі висловлювань інших і у впровадженні їх в контекст своєї роботи, тим значимішою у філософів буде твоя праця. То ж і маємо тепер уже навіть не книжні, а комп’ютерні наукові дослідження, підбір висловлювань з різних сайтів, компонування їх у своєрідний філософський вінігрет. Подеколи навіть без належних переходів від думки до думки, бо ж відчуваєш відмінність філософської картоплі від філософської моркви чи вареної ковбаси. Я абсолютно не сприймаю таку методу дослідження в релігієзнавстві, праці, написані переважно на основі опрацювання і цитування праць інших, навіть видатних дослідників з нашого фаху. А є такі, які свої дисертації будують лише на основі опрацювання Фрезера, Тейлора, Мюллера, Тіле, Іліаде, Юнга, Торчинова, Красникова, Яблокова, Яроцького, Колодного та інших знаменитостей. При сучасній тематиці списують з російських видань і передруків. Я такі „дисертаційні дослідження” не пропускаю через ту Спеціалізовану наукову раду, яку очолюю. У нас, релігієзнавців, об’єктом дослідження має бути не мислительний релігієзнавчий матеріал (це виправдано лише в історії релігієзнавчої думки), а живий релігійний процес. Релігієзнавець-науковець має постійно бути в релігійному середовищі, вивчати його, спілкуватися безпосередньо з носіями тієї чи іншої релігійної традиції.Об’єктом його вивчення мають бути релігійні видруки, а їх нині – море майже у кожної конфесії. Біля 400 періодичних видань видруковують в цьому році різні конфесії України. Десятками (а подеколи й сотнями) назв вимірюється робота багатьох конфесійних чи церковних видавництв. Вони мають навіть свої спеціалізовані книжкові магазини. Ось куди має зануритися релігієзнавець, а не в цитатах повторяти те, що сказав хтось із його колег колись чи тепер. Ми в цьому, як я зазначав вище, прагнемо допомогти нашим науковцям, передплачуючи для нашої Бібліотеки релігієзнавця до 60 періодичних релігійних видань, закуповуючи новинки релігійної літератури, одержуючи останню як подарунок із офісів багатьох конфесій, підбираючи все можливе із зарубіжних видань при поїздках на конференції в закордоння..

Праця науковця-релігієзнавця надто складна і водночас невдячна. Складна тому, що ти маєш справу з реальним об’єктом вивчення, який має тривалу і сакралізовану історію, конфесійно багатоманітний, надто хворобливий до якоїсь йому незрозумілої уваги до нього, оцінок не таких, яких він очікує від тебе, ревнивий, коли ти виявляєш толерантність до того, кого він відносить до єретичних вір чи тоталітарних сект. Ми ж вимагаємо від дослідника об’єктивності, історизму, позаконфесійності. Невдячна тому, що маємо мізер в оплаті праці і часто вимушені пошуки підробіток, що негативно позначається на твоїй праці як науковця. У Відділенні вже із-за цього з’являються співробітники, які своє основне місце роботи розглядають як підсобне, перетворюючись у нас в „релігієзнавчий баласт”. Не всі, хто захищав кандидатські дисертації з нашого фаху, виявляють відданість релігієзнавству, зникли з обрію, хоч і подавали надію. У них виявився відсутнім (назву так) релігієзнавчий патріотизм. Той, для кого релігієзнавство стало „сродною працею”, де б він не працював, як би йому щось не заважало, прагнутиме й надалі працювати в обраній сфері наукового знання, прагнутиме знати новинки видруків з фаху, буде брати участь в роботі релігієзнавчих конференцій, а їх проводиться щороку нами не менше десятка. Мене турбує майбутнє нашої науки, бо ж маємо навіть в Києві багато наших спеціалізацій у вузах, але я не відчув хоч якихось зацікавлень з боку студентів і навіть аспірантів академічною релігієзнавчою наукою. Це може тому, що й ті, хто їх навчає, часто також далекі від цієї науки, відсутні на тих наукових зібраннях фахівців-релігієзнавців (конференції, круглі столи, зустрічі, обговорення, презентації, екскурсії тощо), які ми проводимо. Тут за приклад релігієзнавчого патріотизму і постійної релігієзнавчої допитливості я завжди ставлю доцента із Шевченкового університету В.Суярка. Слава (так я його кличу, бо ж по роках ми десь ровесники) навіть ображається, коли ми проводимо якийсь захід і не інформуємо його про це. Такими є й О.Уткін, і М. Закович, і А. Черній, і Є.Дулуман. Але ж це старше покоління релігієзнавців! А де ж наша релігієзнавча молодь, де ті, хто в багатьох вузах Києва читає курс з релігієзнавства і кого чомусь не цікавить, а що ж робиться, які є здобутки і проблеми у цій складній і самотужки повністю й глибинно незбагненній сфері знання. Вклавши багато сил, знань, енергії в те, щоб українське релігієзнавство постало як цілісна сфера знання, я з тривогою дивлюся у його майбуття, бо ж не бачу тих, хто перехопить нашу естафету. Може й ми самі в цьому винуваті, не пестимо належно молоді кадри і вони потихеньку від нас відходять або консервуються на рівні вузівського викладача-подзвонка: по дзвонику приходить на роботу і по дзвонику повертається додому.

Хочу тут добре слово сказати про відданість нашій справі з розвитку українського релігієзнавства моєму заступнику по керівництву Відділенням професору П.Яроцькому. Разом з ним ми доводимо до фінішу наш великий проект десятитомної „Історії релігії в Україні”. Самовіддано працює над підготовкою до видруку наших періодичних видань наш нинішній докторант П.Павленко. Велику допомогу мені в підготовці різних експертних і аналітичних документів із нинішнього стану релігійного життя в Україні надає М. Бабій. Активно обстоює нашу релігієзнавчу науку О.Саган, навіть пішовши працювати в штат Секретаріату Президента. Значний тягар з організації роботи нашої Спецради із захисту релігієзнавчих дисертацій лягає на О.Бучму. Своєрідним релігієзнавчим міністром закордонних справ активно працює Л.Филипович. Я хотів би і чекаю, що знайдуть себе в якійсь ділянці роботи Відділення чи Української Асоціації релігієзнавців й інші наші співробітники, що Відділення для них стане своїм другим домом.

Ось так коротко я пройшовся по своєму життєвому шляху. Може щось не сказав, може в чомусь помилився в своїх описаннях і оцінках. Але я не прагнув себе у чомусь вихваляти чи захищати. Описане – вже прожите і його якось підправити не можна, хібащо дещо злукавити в його оцінках, наборі фактів та описанні подій. Все ж, проходячи думкою по життю, робиш зупинки пам’яті на тих людях, які не були байдужі до твоєї долі, залишили на її сторінках для тебе щось своє – добре і світле, значиме і незабутнє. Добре слово хочу сказати по Чернівцях про наших близьких друзів – сім’ї Тофтулів, Лисих, Поліщуків та Тюкових, по Житомиру – про сім’ї Никончуків і Сухачових, по Києву – про сім’ї Дулуманів, Надольних, Аліфіренків-Берегових, Филиповичів, Яроцьких, Бабіїв, Саганів, Здіоруків та Ваценків, по Ново-Українці – сім’я Вишняків, по Броварах – сім’ї Репил і Михайлюків, по Львову – Горбачів, Гайковських, Юрашів і Гаюків, по Трускавцю – Бодаків, по Севастополю – Глушаків, по Тернополю – Гудим, по Хмельницькому – Виговських, по Херсону – Недзельських, по Косову – Ліхашвів, по батьківській Смілі – Любчиків і Корченюків. Ваня Корченюк своєю турботою про мою маму, нашу сім’ю став для мене званим братом, вірним і безкорисливим. З любов’ю ставлюсь до його дружини Жені, діток Олега і Ірочки, у вибавлення яких вклала свою душу і моя мама, не маючи своїх внуків. Маю приятельські відносини з професором М. Андрейчиним та доцентом Е.Бистрицькою (Тернопіль), професором Н.Стоколос (Рівне), доцентом С. Мащенком (Чернігів), знаним караїмознавцем Ю.Полкановим (Сімферополь), ректором Полтавського педуніверситету В. Пащенком, ректором Хмельницького інституту управління і права В.Олуйком, ректором Київського гуманітарного інституту А.Желовагою, директором Кременецького медучилища П. Мазуром, київськими науковцями В.Горським, П. Панченком. В. Рижком, М. Тимошиком та М. Заковичем, львівськими – професорами М. Кашубою та А. Яртисем. Поодинокі мої друзі-приятелі живуть в багатьох містах не лише України, а й зарубіжжя. Тут не можу не згадати із великою вдячністю професора К. Дюрема, сім’ю Біддулфів із американського містечка Прово (штат Юта). Тепло згадаю також канадійську українку Ганну Фігус-Ралько. Це завдяки їй наша бібліотека поповнилася сотнею добротних діаспорних видань. Автотрагедія вирвала з когорти наших друзів Святомира Фостуна. Чекаємо на постійний приїзд в Україну його дружини Люби. Добре слово скажу також про двох моїх київських плем’яшок – Світланку та Ірочку. Багато від себе я знаходжу в характері нашого Єгора. Шкодую, що він не став продовжувачем нашої релігієзнавчої сімейної традиції. Кажуть, що друзі пізнаються в біді. Я це відчув особливо під час мого останнього тяжкого захворювання. Затурбовані дзвінки були практично безперервні, з метою підтримки друзі постійно провідували мене. Тут хочу висловити слово подяки професору М.Багірову і його колегам за вдалу операцію на моїх легенях і водночас створення умов для моєї наукової праці навіть в стінах лікарні.

То ж друзів маю багато. Моїми друзями ставали насамперед ті, з ким співпадали мої оціночні життєві парадигми, хто виявляв своє порозуміння з тобою при вирішенні складних проблем життя, з ким творчо можна було співпрацювати, хто поділяв мої україно-національні занепокоєння. Користливі люди ніколи не ставали надовго друзями моєї сім’ї – і першої, і другої. Багато у моєму науковому зростанні відіграли безпосередні спілкування в Інституті філософії з С.Кримським, В.Табачковським, В. Лук’янцем, Є.Бистрицьким, В.Нічик, В.Литвиновим, В.Ляхом, В.Бондарем, Є.Андросом. Теплоту душі я постійно відчуваю від наших, як я їх називаю, „інститутських щоденників” – Є. Кравченко, В. Момот і В.Жаркової, працівників бібліотеки, бухгалтерії і сфери господарської обслуги.

Зрозуміло, що об’єктивні чинники життєвого шляху позначалися на суб’єктивних інтенціях мого мислення, формуванні мого духовного світу. Останнє визначало те, з ким ти мав стосунки, як і що говорив, що писав. Свобода життєдіяльності з’явилася у нас не так давно, десь 15 років тому. Але й в роки тоталітаризму я прагнув залишатися в тих сферах життя, де твоє думання і діяння не було строго регламентоване і водночас значиме, прагнув залишатися самим собою, хоч це, як то кажуть, нерідко вилазило мені боком. При загалом успішній і самовідданій роботі моїй і керованих мною колективів я практично не маю якихось державних нагород, бо ж неблагонадійним їх не дають. Той факт, що аж на фініші проходження першого разу моєї справи на присвоєння звання Заслуженого діяча науки в Адміністрації Президента Кучми Дм. Табачник, як мені сказали, відклав мої документи, для мене, як не дивно, було найбільшою оцінкою і похвалою. Бо ж хотів би одержувати нагороди від керівництва за духом (та й національністю) українського. Але ось і тепер, коли згідно Указу Президента мені присвоєно це звання, я вже четвертий місяць не йду за одержанням відповідного документу. Мене тут стримує моя антипатія до В. Ющенка. Проте певно праві мої колеги, які поза мною готували документи на присвоєння мені цього звання. Вони говорять, що то відзначення заслуг не тільки моїх, а й усього очолюваного мною Відділення, що їм якось ніяково знати, що це звання мають ті, хто в мізері у порівнянні з нашими здобутками. Прийдеться певно долати свою гординю. Але я, попадаючи не один раз у складні і тяжкі життєві перипетії, все більше переконувався в тому, що найвища моя нагорода – це наявність у мене щирих друзів. Вони є у великих містах по всій Україні. Для них ти завжди бажаний гість, твоє горе вони сприймають як своє. Документи на такі нагороди не дають. Вони – наші однозвучні серця.

Як міг, я завжди працював на українську Україну, яка є моїм життєвим ідеалом, сенсом мого життя. Незважаючи на всі складнощі нашого нинішнього суспільного буття, мене не полишає віра у світле майбуття мого народу, бо ж, як писав поет, „я є народ, якого Правди сила ніким звойована ще не була”. Але біда мого народу в тому, що він століттями знаходиться в історичній сплячці і в історичному самозабутті. Образні слова Тараса Шевченка, що „цар Микола його приспав” особливо приходять на пам’ять, коли бачиш, як приручені Церквою Московського Патріархату мої українці тарабанять країною ікону царя Миколи із сподіванням на відродження за його допомогою, вже як святого, Російської імперії, сходження на престол цієї імперії нового царя-батюшки. Я де тільки можна закликаю цих, захоплених оманою, проснутися, згадати, хто вони є, чиї вони діти. Але крик мій, інших українців, а не малоросів, залишається непочутим. Шевченко про таких писав: „За шмат гнилої ковбаси ти навіть брата продаси”. Для таких українців Україна закінчується їх квартирою чи подвір’ям. Вони ніколи не вийдуть туди, де виборюється українська Україна, часто боячись попасти в очах декого до когорти націоналістів. Я ж горжусь тим, що єврейський лідер Фельдман у своїй кляузі Президенту НАН України з докором назвав мене „українським націоналістом”. Це свідчення того як ідеологи цього народу „люблять” нашу національну ідентичність і чого вони чекають від нас, українців.

І ось тут я розумію українця-патріота Івана Франка, переношу на себе його міркування. Він у праці „Дещо про себе самого” заявив, що не любить свій народ. „Я вже не в літах наївних і засліплених коханців і можу про таку делікатну матерію, як любов, говорити тверезо, – писав мислитель. – І тому повторюю: не люблю русинів. Так мало серед них знайшов я справжніх характерів, а так багато дріб’язковості, вузького егоїзму, двоєдушності й пихи, що справді не знаю, за що я мав би їх любити…”. І тут на пам’ять приходить наша українська історія, в якій ми чомусь шануємо лише наші поразки – Київ, Берестечко, Батурин, Севастополь, Полтава, Крути… „Як мало в історії Русі прикладів справжнього громадянського духу, справжньої самопожертви, справжньої любові, – слушно зауважує І. Франко. – Ні, любити цю історію дуже тяжко, бо майже на кожному кроці треба б хіба плакати над нею”. Не можна любити українців і як націю „обважнілу, незграбну, сентиментальну, позбавлену гарту й сили волі, так мало здатну до політичного життя на власному смітнику, і таку плідну на перевертнів найрізноріднішого сорту”. За Франком, а не Ющенком, я повторю, що почуваю себе українцем і по змозі своїй працюю для України цілком не з причини сентиментальної натури. Як син батьків-українців, вигодуваний чорним селянським хлібом, працею рук мого стражденного народу почуваю своїм обов’язком всілякими діяннями і тяготами життя відробити все це, завдячуючи тому, що зміг, скажу словами мислителя, „видряпатись на висоту, де видно світло, де пахне воля, де ясніють вселюдські ідеали”. Мій український патріотизм (скажу знову ж за Франком) – „то не сентимент, не національна гордість, то тяжке ярмо, покладене долею на мої плечі. Я можу здригатися, можу стиха проклинати долю, що поклала мені на плечі це ярмо, але скинути його я не можу, іншої батьківщини шукати не можу, бо став би підлим перед власним сумлінням”. Що полегшує мені нести цей тягар щирого українця, так це те, що вже я бачу і особливо відчув у дні Помаранчу, стоячи добами на Київському Майдані, що мій народ, „хоч він і гноблений, затемнюваний і деморалізований довгі віки, хоч і сьогодні він бідний, недолугий і непорадний, все-таки поволі підноситься, відчуває в щораз ширших масах жадобу світла, правди та справедливості і до них шукає шляхів. Відтак варто працювати для цього народу і ніяка праця не піде на марне”. Я радий тому, що я тут не один. Коли я бачив мільйонне море українських українців на Майдані, мені хотілося плакати. Плакати, бо ж Україна просинається. Просинається не до мирного параду. Воля мирно не дається, а тим більше, коли її не дає колонізатор з віковим стажем, що підленькими баєчками „слов’янськості”, „руськості”, „спільної історії” та ін. прибаюкав цілі регіони нашої країни, перетворивши мільйони українців у малоросів. Колеги знають, що з цієї нагоди Колодний любить співати: „Нам поможе святий Юрій і Пречиста Мати волю здобувати. А чи пан, чи пропав – двічі не вмирати, гей ви, хлопці, до зброї! За Шевченка, за Франка, за рідну Вкраїну будем воювати. Будем воювати – гей ви, хлопці, до зброї!”. Шкода, що Помаранч не став революцією, хоч і пробудив до неї мільйони. Не було тільки кому їх очолити. Я радий з того, що зі мною у Відділенні працюють і виходили постійно на Майдан мої однодумці в цьому. То насамперед є О.Саган, С. Здіорук, П.Павленко, О.Недавня, В.Титаренко…

Я радий з того, що в ряди борців за українську Україну влився готовий на самопожертви великий загін молоді. Саме вона, а не ми – старші патріоти, залякані компартійними і кагебістськими розправами, підняла народ до Помаранчу. Біда її в тому, що вона не взяла у свої руки провід, перепоручивши його угодовцям, оглядникам на те, а „що тут думає” старший брат. Вірю, що поразка Помаранчу її багато чому вже навчила. Я піду в разі потреби за такими, як Тягнибок, Червоній, а не владокупленими Костенком, Тарасюком, Пинзеником, Драчем, їм подібними. Знову ж скажу словами поета: „Народ мій був, народ мій є, народ мій буде, бо в його жилах козацька кров тече”. Вона і в моїх тече. Певно що не даремно нас в селі по-вуличному називали гайдамаками. Село моєї мами Білозір’я ще й нині, як згадку про козацькі часи, розмежовують на сотні. То ж ми всі, хто ще має козацьку кров, маємо єднатися, якщо прагнемо зберегти українство, здолати національну несвідомість великого масиву громадян країни, зосередженого кучно, що дає можливість москвофілам, користуючись цією сплячкою, розігравати різні сепаратистські плани на догоду фашиствуючому сусіду-колонізатору. Сподіватися в цьому на допомогу нашої діаспори вже не приходиться. Як пише мені отець Степан Ярмусь із Канади, вона своє вже зробила. Саме вона зберегла нам нашу історію, нашу культуру. Нова діаспора є з України (і велика), але вона вже не є українською. Спасибі тут слід сказати Греко-Католицькій Церкві за те, що вона і в минулі часи, і нині прагне стати стрижнем єднання українців закордоння. Православ’я ж ще в 1686 році втратило свою українськість і навряд чи колись до неї повернеться. Воно за духом своїм є московським і в цьому дусі зрештою виховує свою паству, до якої б церкви парафія не належала.

В чорну полосу антиукраїнства знову вступила Україна. Це – плата за невдало визначеного нею свого лідера-президента. Сподівалися на багато, а маємо, як казав Л.Кравчук, те, що маємо. А маємо нічого. Бо ж виступи В. Ющенка перед мільйонним Майданом з великими обіцянками виявилися чистої води обманом, а його „10 кроків” передані по ідеї до виконання через конституційну реформу прем’єр-міністру В. Янукович виконувати не буде. То ж повертаємося в часи далеко гірші від тих, які були в роки правління Л.Кучми. Бо ж він хоч заявляв, що „Україна – не Росія”, а тут маємо переможну війну Росії проти України, але не в традиційних формах ведення війни: сусід купує нас. Благо, що заходилися знову будити обманутий народ польові командири Луценко і Стецків, будоражить обмануту країну Юля, але невідомо у яку сплячку цей народ запав, чи знову проснеться. Практично ніхто не займається у нас формуванням в українців їх національної самосвідомості, прагнення стати сувереном у своїй історії, суб’єктом світового історичного процесу. Значно не помилюся, якщо скажу, що й Президент наш нині якось прагне втекти від свого народу, не бути з ним. Незрозуміло тільки, чи то від сорому за скоєне, чи від своєї безпорадності в керуванні країною, а чи ж від відчаю в наявній політичній ситуації програшу.

31 березня 2007 року в Києві відбувся Майдан-2. Точніше, спроба, з одного боку, тих, хто кликав нас на Майдан-1, сказати Правду народу про тих, хто нас зрадив. А оскільки поруч із Тимошенко, Кириленком, Луценком, Катеринчуком та ін., хто стояв на трибуні 2004 року, не було Ющенка, то вже цим було сказано, що гасло „Геть зРаду!” відноситься і до нього. Хто б мені і що не говорив, але цей ярлик я насамперед відніс би до нього, а вже потім до Мороза чи Кінаха. Ми боролися і голосували не за Ющенка як особу, а за ті обіцянки, які звучали зі сцени Майдану з його уст. Але у своїх сподіваннях ми виявилися обманутими. З другого боку, Майдан -2 був запевненням тим, хто ще не зневірився повністю, що Помаранчева революція 2004 року була лише початком українсько-національної революції, нагадуванням, що не треба на півдорозі зупинятися, що провідні сили Помаранчу можна нездолати тільки тоді, коли буде „нас багато”. Майдан-2 повторився ще двічі у квітні. Не такий багатолюдний, як перший, бо ж не знайшов масової підтримки галичан і волинян. Вони, як я з’ясував, ще в роздумах і очікуванні. Схвально, що не спить і приїхала центральна Україна. Бачив навіть моїх рідних смілян.

Після другого Майдану для мене якось по-іншому прозвучали слова з пісні: „Не спи, моя рідна Земля! Проснися, моя Україно!”. Я сприйняв їх адресованими і на мою адресу, до мого сумління. Поговоривши між собою, ми з Людмилою Олександрівною усвідомили, що вже треба йти в активну політику, а не обмежуватися лише утверженням національного у сфері релігійного життя. Національно-демократичні партії старого зразка, що об’єднуються у так звану „правицю”, нині вже нічого не значать в політичному житті України. Національну ідею може воскресити в Україні лише принципово нова політична сила з модерною ідеологією. Насуваються позачергові вибори, а я боюся, що в них „Наша Україна” як малоефективний проект партії влади, партія непопулярного вже В.Ющенка знову буде у програші. Лідери наявних правих партій скоріше знову мріють про свій спокійний сон в депутатських кріслах, а не про самовіддану працю на народ України. Чи часто ми бачили на трибуні ВР того ж Драча, Лук’яненка, Пинзеника, Жулинського, Тарасюка, Поровського, інших з питаннями українського буття? Чи часто із-за невирішення якогось доленосного для України питання блокувалася ними парламентська трибуна? Більшість з них вже сказали своє слово в політиці.Вони не відповідають вимогам часу. Їм не притаманний дух борця, дух самопожертви, скажу так, українського фанатизму. Якщо Шевченко, закликаючи до бою, радив нагострити сокиру, то Луценко, закликаючи любити Україну, радить згорнути всі пальці руки в міцний кулак. Ворог України боїться тільки її сили, а не невизначеності і поступливості, що спричинило поразку В.Ющенка як політика. То ж – в „Народну самооборону”! Вона постає як дещо новий тип українського мислення, що враховує цивілізаційний поділ українців на Захід і Схід, поєднує дух ОУН і Гуляй-поля.

Може з моїми міркуваннями не всі погодяться, але я маю право на свою думку, власні діяння. Тим більше, що в своєму національному житті я ніколи не лукавив. Не боюся за свою відвертість, бо вже життя зроблене. І якщо мене навіть захочуть відправити на пенсію, то це не буде відхід у мовчанку. Болить душа – кричати треба! Багато у нас нині кричать? Мало, дуже мало. Більшість або очікує, що хтось за них Україну українською зробить, а чи ж знаходиться в історичній сплячці. Але я впевнений, що українство зрештою вже не задушити. Ось тільки хором нам треба співати, а не виконувати кожному своє соло. Шкода, що не маємо українського диригента такого хору. Країною тепер керують неукраїнці, а це – ганьба для нації. Янукович – білорус, Азаров – росіянин, Табачник – єврей, Кінах – молдаванин…. Стрибають поза урядом Тарас Чорновіл і Ганна Герман. Що ж ми тоді хочемо?! Як на мене, то українську Україну може любити тільки українець! Вона – часточка його душі, його серця. Певно недаремно характерною рисою української духовності є кордоцентричність.

Пишу, пишу і не знаю чим завершити це „Слово про себе”, бо вже став писати і не про себе. Так ось мені десь 70 – чи вже, а чи ж скоро, то те сказати точно не можу. На наукову пенсію не пішов не тому, що ще хочу покерувати, а тому, що якось ті, кого готував на місце „релігієзнавчого керовника”, десь відходять на іншу працю. Не скажу, що більш грошовиту, а більш значиму і для нашого фаху, і для українства. Зокрема, це мій учень Олександр Саган, який нині в Секретаріаті Президента України веде питання стану релігійного життя країни, підпорядкування його потребам відроджувальної і крокуючої до незалежності України. Знаю, як не легко даються йому там справи із, скажу так, українізації релігійного середовища країни, особливо коли цьому протистоїть така велика промосковська структура, як УПЦ. Але виваженість, настирливість і українська налаштованість О.Н.Сагана і тут дає про себе знати. Я радий тому, коли мої учні у своєму вмінні працювати вже перевершують мене. То ж, працюючи керівником Відділення релігієзнавства чекаю свого наступника. Хочу, щоб він був українцем за паспортом і думанням. При цьому я не думаю про розмір своєї наступної пенсії. Одного разу на таке питання я відповів В.Лубському так: „Я про це не думаю, бо ж помру на роботі”. Так, помру працюючим (чи в Інституті філософії, а чи ж в Центрі релігійної інформації і свободи УАР), бо ж не мислю життя без праці. А тут у мене ще стільки задумів, що не даремно дружина П. Яроцького, моя землячка Зоя Борисівна, після моїх дзвінків запитує у свого Петруся, а що ще Колодний придумав.

Так що ж я придумав? В загальнорелігієзнавчому плані – завершити видання десятитомної „Історії релігії в Україні”; упорядкувати і видати трьохтомну „Українську Релігієзнавчу Енциклопедію”; провести широкомасштабні соціологічні дослідження стану релігійності в постсоціалістичній Україні; виконати проекти „Історія релігієзнавства України” та „Історія богословської думки України”; упорядкувати і видрукувати для студентів вузів тематичну „Хрестоматію з релігієзнавства”; вирішити питання утворення в структурі Національної Академії наук самостійної академічної релігієзнавчої інституції – центру або інституту; утворити при Відділенні Центр релігієзнавчого туризму. В особистністнорелігієзнавчому плані – зрештою завершити роботу з написання монографії „Історіографія релігії”; підготувати до захисту біля десятка кандидатів і десь п’ятірку докторів наук; написати підручник „Українська релігійність”. Можна ставити перед собою ще й інші завдання, але я вже усвідомлюю, що „їду з базару” і що сам все це зробити не зможу. До того ж, постійно відчуваю якусь підспудну протидію тому, що роблю з боку вищого свого начальства, зокрема у сфері фінансових питань Відділення, і недругів-зависників, серед яких є навіть мої учні.

Прочитавши ці плани, дехто може запитати: а скільки років, Анатоліє Миколайовичу, ви прагнете прожити? Складно відповісти, бо ж не ми їх собі відмірюємо. Батько прожив лише 50, але ж він загинув на полях війни, а про його батьків чи сестер і братів я нічого не знаю. Моя мама прожила 87 (близько цього її сестри і брат), моя бабця 92, а ось прабабця, як казали, всі 114. Враховуючи цю родинну традицію, сподіваюся, що ще запас є. Правда, жили вони в іншому ритмі життя і в іншій екології. Моя бабця Варка навіть паровоза не бачила. Все життя прожила в тяжкій фізичній праці, а я ж ледачий до цього та й де фізично працювати будеш. Життя проходить в застільних писаннях і читаннях. Фізкультуру не любив як в молоді роки, так і нині. То ж від такого ритму і характеру й болячки різні

з’явилися. Донедавна на них не звертав увагу (їх перелік і немалий мені Гудима і Андрейчин за допомогою їх тернопільських колег складали), а тепер – мушу.

Завершуючи свої роздуми про себе хочу, щоб мій релігієзнавчий патріотизм передався іншим, щоб всі, хто зі мною працює, відчули потребу релігієзнавчої самовідданості. Ми, релігієзнавці, завжди були не такими, як всі інші фахи поруч. Ми – то нібито секта, в яку якщо свідомо, а не із-за грошей прийдеш, то зробиш багато, де б ти і ким не був. То ж якщо хтось зі мною, то роби як і я, роби більше мене, будь патріотом України, а заодно і релігієзнавства. Своїми здобутками ми маємо засвідчити себе в релігієзнавчій сім’ї світу. Релігієзнавчий світ має знати релігієзнавчу Україну!

Advertisements