ПАМ’ЯТІ МАЙДАНУ

Дорогий Читачу! Я є одним із тих, хто протягом десь шести тижнів якщо не стояв на Київському Майдані, то приймав в Інституті філософії НАНУ, де працюю, або ж у себе дома бійців-помаранчів. Я був гордий з того, що мій народ проснувся від історичної сплячки, що він виявив своє прагнення до розбудови української України. Плакати хотілося, коли бачив перед собою велелюдний натовп і водночас знав про наявність ще й малих майданів у багатьох містах і селах країни. Люди самостійно, без якоїсь плати за те виходили на площі й вулиці і виявляли свою громадянську позицію. Саме тоді слово «українець» звучало гордо. Народ виступив проти бандитів і злодіїв, виявивши в такий спосіб свою єдність, волю і бажання жити у вільній країні. То ж хоч ми кричали «Ющенко», але були цим криком не за нього особисто, бо ж не знали, хто він є. Ющенка не було з нами, коли ми творили Товариство української мови і Рух, він не був серед національно-демократичних сил, організованих в партії українського поступу. Ющенко в цей час знаходився на протилежному боці барикади і якось ненароком вскочив у поїзд «Українська Україна», коли він вже рухався. Саме цей «поїзд» організував Майдан, привів Помаранчеву до переможного завершення. Ми мали б гордитися її польовими командирами Луценком, Філенком, Томенком і Стецківим, гордитися Юлією Тимошенко, завдяки харизмі якої, власне, революція перемогла. Я разом зі всіма на повний голос співав «Вставай, Україно, вставай», «Ще не вмерла Україна», «Разом нас багато, нас не подолати» та ін. Я не міг бігти за закликами польових командирів в ті кінці міста, де з’являлася загроза Революції. Стояв разом зі своїми співробітниками на Майдані, бо ж  знали, що й тут також постійно мають бути люди. Прийняв до виконання благання Юлі не йти з Майдану тоді, коли на нього мали прибути військові формування. Як і всі майданці, все ж дещо вірив Віктору Ющенку, вірив в те, що він постане вождем цієї української демократичної революції, яка мала 22 листопада свій початок, але не повинна була б мати кінця. Проте зазначу, що вже тоді у нас з’являвся сумнів в порядності цієї людини, бо ж недавно для нього Кучма (його словами) був «рідним батьком», а студенти, які протестували проти кучмізму, – «фашистами».

Проте щось не те в діях В.Ющенка, обраного Президентом України, я відчув вже тоді, коли дізнався, що він навіть не пішов на Майдан в палатки із словами вдячності до тих, хто у мокречу  і морози стояв на варті, щоб забезпечити йому перемогу. Більше того, було навіть використано силу, щоб звільнити Майдан і Хрещатик від «палаточників». То ж зрада Ющенком Майдану почалася відразу ж після його перемоги. Потім ця зрада набрала перманентного характеру, бо ж протягом п’яти років свого президентства він «винищував» або віддаляв від себе у своєму оточенні одного за одним тих, хто забезпечував успіх Помаранчевої революції. Найбільше зло Ющенка виявилося в тому, що він, мудруючи над тим, як позбутися можливих претендентів на високі державні посади, фактично знищив всі партії національно-демократичної орієнтації, а зрештою і «Нашу Україну», з визначальною роллю якої у відродженні українства багато хто пов’язав свою долю.

Після всього скоєного, антиукраїнського за своєю суттю, стає незрозумілим, як ще може довіряти Ющенку хтось із національно свідомих українців, прагнучи його підтримувати під час нинішньої президентської виборчої компанії. Помаранчева революція відкрила Україні широку дорогу у світ цивілізації. Ющенко її протринькав на свої незначної ваги забаганки і капризи. Він дав можливість оговтатися в Україні ворогам її незалежності. Навіть Леонід Кучма більше зробив для того, щоб утвердити в реалії гасло «Україна – не Росія». Ющенко своїми типу масонства діями з утвердження свободи (в чому він вбачає свою заслугу) фактично підготував ті умови, які нині маємо для реваншу – реалізації російського задуму з повернення до якогось нового Союзу. Тут варто було б йому повчитися у того ж Леніна, який наголошував, що будь-яка революція чогось варта лише тоді, коли вона вміє самозахищатися. Ющенко мав би відразу після Помаранчевої перемоги творити й організовувати сили українського самозахисту. Але це не сталося. Він фактично їх розігнав, посварив, обеззброїв. Привівши до повного розвалу економіку, він сприяв тому, що в масовій громадській думці втрачено сприйняття незалежності України як бажаного суспільного явища. Простій людині, скажемо так, до лампочки та свобода, про яку говорить Президент, якщо вона нині живе далеко гірше, ніж в роки соціалізму, в роки Союзу. В такий спосіб нівельовано значимість української незалежності, української свободи. Якщо тепер одні стали дивитися на Росію із сподіванням на якесь нове поєднання з нею і забезпечення в такий спосіб хоч якихось нормальних умов життя, то інші (переважно із західних областей) поїхали в пошуках заробітку в закордоння, більшість з них в Україну вже не повернеться.

Якісь кардинальні зміни після Майдану не відбулися, хоч Ющенко обіцяв їх, а народ – очікував. Країна вмирає, бо ж вмирає насамперед осередок українства – село. Маємо політичний хаос, не демонтована, а залишилася й ще більше зміцнілою олігархічна політико-економічна система. То ж нова влада виявилася нічим не кращою від тієї, проти якої вийшли мільйони українських громадян 2004 року на Майдан. Післяреволюційні події лише показали, що не слід покладатися на політиків, їх обіцянки. Вожді можуть, на жаль, «скурвитися», не відповідати високим очікуванням їх висуванців.

Оцінюючи В.Ющенка, Леонід Кравчук, який, власне, є творцем нами безкровно здобутої незалежності (чомусь у нас це не цінять!), в одному із своїх інтерв’ю слушно сказав: «У Віктора Андрійовича … хибна потойбічно висока особиста самооцінка. Він себе вважає, я б так сказав, Месією. А відтак переконаний, що всі мають безмовно виконувати все, що він говорить, і не мати при цьому якоїсь власної позиції. Той, хто не забажає сліпо брати під козирок, автоматично стає його особистим ворогом. Ющенко сповідує принципи традиціоналізму – що хочу, те й роблю. Він робить те, що йому прийде в голову. Президент грається своїми емоціями, як нібито гадає на ромашці: любить – не любить! І коли народ починає соромити свого гаранта, для Віктора Андрійовича це надто болючі удари по його самозакоханості… Тому те, що сьогодні є в державі, це – концентрований коктейл із моделей поведінки Віктора Андрійовича. Нам треба поставити питання так, щоб гарант особисто відповідав за той хаос, який панує в Україні, дезорганізацію влади, розгул анархії і корупції. Найголовніше нині для України – це криза влади. Це безвідповідальність перед організацією влади, структурою влади, ефективністю влади. Особиста без-від-по-ві-даль-ність Віктора Андрійовича!»(ВВ.-№49).

Західноукраїнці люблять в заслугу Ющенку ставити воскресіння ним національної пам’яті. Дивись, він сказав правду про Голодомор і добився його засудження, відбудував Батурин, сказав правду про Биківню і Крути. Заперечити це не можна. Моя прабабка вмерла від голоду, а бабця Варвара втратила восьмеро із 14 своїх дітей. Пам’ять про все це, хоч і гірка, має жити. Проте давайте подивимося на назване з іншого боку. Відбувається оплакування трагедій, спричинених українцям переважно Московією. Але мені на пам’ять тут приходять слова одного австралійського таксиста, який, на розповідь-плакання українця щодо цих подій, сказав, що шкода, що Сталін вас всіх не винищив. В тваринному світі вид, який не може постояти за себе, мусить вимерти. Нас морять голодом – ми мовчимо. Із-за наших внутрішніх чвар і зрад ми потерпіли поразки в Батурині, Чигирині, Берестечку, Крутах. Навіть під Полтавою війська Карла-Мазепи розгромили процарські формування українського козацтва. То ж не даремно Тарас Шевченко з приводу ось такої безвольності і телячої покірності українців наголошував: «Кажуть, може так і треба… Так не треба, а ви в ярмі падаєте та якогось раю на тім світі благаєте». Ющенко оспівує трагедії українців замість возвеличення їх слави. Чогось менше уваги він звернув на Запорізьку Січ, ніж на Батурин. Славою України була Києво-Могилянська Академія, національно-визвольна війна під проводом Богдана Хмельницького (і мали ж круглі дати її), перемоги під Конотопом і Хотином, похід Сагайдачного аж в Підмосков’я. Тут далі свого брата пішов Петро Ющенко, який зорієнтував свою діяльність на відродження того, що робить славу Україні, а не засвідчує її приниження, упослідження, нюнькання. До заслуг В.Ющенка відносять ще Київський мистецький арсенал, який мав би бути чимось рівним Лувру чи Ермітажу. Але, творячи його, при цьому певно не подумали над тим, а чи матиме цей «наш Лувр» належне мистецьке наповнення. Будівля буде гарною, але далі можна сказати словами російського прислів’я: «Гора родила мышь».

Відтак, як учасник Помаранчевої, я переживаю повне розчарування із-за того, що ми помилилися у визначенні керманича україно-демократичної революції. Правда, може за її поразку не варто звинувачувати лише Ющенка. Ми його вознесли, а сам то він не здатний на щось більше від того, що зробив. Він уявив себе месією українського народу, хоч не мав для того належної освіти й задатків, життєвого досвіду із розбудови великої країни, бо ж мав справу до того з дрібничками. Ми сподівалися, що він використає свої економічні знання з метою відродження занепалої господарки, але ці знання виявилися мізером. Скажу, що Ющенко не сповнив наші очікування – створити нову країну, модернізувати її політично і економічно. Він сприйняв події Помаранчевої так, що нібито люди виходили на Майдан саме із-за нього, а не із-за знехтуваних принципів. Саме в цьому його головна помилка. Він провалив народний екзамен. Українцям насправді хотілося іншої країни, а не саме Ющенка-президента. Його ми майже не знали. Українці повірили, що при Ющенку держава буде функціонувати за іншим, не клановим принципом.

Проте кредит довіри він поступово розвіяв: з 60% в рік Помаранчу і десь 2-3% нині. Але із втратою довіри в народу приходить втрата віри, віри в те, що в цій країні взагалі можна зробити щось добре. Втрата такої віри – це найбільший ворог незалежності України. Але, розчарувавшись в українській еліті (вона гідна цього), не маємо права розчаровуватися в Україні. Помаранч засвідчив, що нами тяжко маніпулювати. Наше бажання іншого життя не зникло. При цьому це бажання ґрунтується на пробудженому Майданом почутті патріотизму. Воно не дасть згаснути всенародному бажанню мати не чиюсь колонію, а українську Україну.

Майдан засвідчив, що суспільні справи є колективними. Вожді його не сприяли колективній самоорганізації і здійсненню суспільних змін, а народ пасивно чекав, що вони це зроблять. Проте важлива заслуга Майдану в тому, що він дав можливість нам відчути, що небажану владу можна здолати. Цей досвід треба зберегти. Покоління Майдану, а це була переважно молодь, може ще відтворити його енергетику в організації і проведенні нового етапу української національно-демократичної революції. Лише молоді треба бути не тільки її просинателями, а й будівничими. Керманичами такої революції мають бути українці, а не особи невизначеної національної належності, які лише невдоволені тим, що не біля державного корита. То ж антикучмістом замінника Леоніда Даниловича можна назвати лише в тому розумінні, що він у своїй боротьбі за збереження влади покінчив з тією державною машиною, яку той вибудовував, але ж, сівши в крісло Президента, Ющенко позбавив державу її власної функціональності. Можна погодитися з тим, що стало більше політичної свободи. Але ж ми зробили навіть не один, а два кроки назад у сфері верховенства права, в повазі до закону. Безлад у владі сприяв поширенню корупції, анархії і кумівства.

В.Ющенко виявив повний правовий нігілізм й у сфері релігійного життя. Він жодного разу не зустрівся з тими, хто значився в радниках з цих питань. Президент прагнув будь що зреалізувати свій задум утворення в Україні Помісної Православної Церкви, не рахуючись при цьому з історичними і канонічними реаліями православ’я. З другого боку, своїми орієнтаціями на Помісну Церкву Ющенко викликав підозру з боку інших, переважно християнських спільнот, бо ж вони в цьому стали вбачати прагнення Президента створити під себе державну церкву. А між тим тут варто було б працювати не на ідею об’єднання, а на утвердження Автокефальної Церкви і утворення екзархату Московського Патріархату. Ющенко знехтував гарантований Конституцією України принцип світськості української держави. Своїм протиправним указом він зобов’язав Міносвіти ввести до навчальних плані шкіл християнської етики, нехтуючи при цьому полісвітоглядністю і поліконфесійністю населення країни. Має місце також використання релігійного супроводу відзначення тих чи інших свят або подій для самопіарення Президента. Країна, яка збирається йти в Європу, стовідсотково нехтує прийнятими в тій же Європі принципами свободи совісті, принципами світськості держави. Відсутність належної уваги з боку київської влади до долі кримських татар, які повернулися з депортації, постало умовою для появи в Криму на ісламській основі різних екстремістських угрупувань і партій з ідеєю вибудови Халіфату. За роки правління В.Ющенко так і не було прийнято новий Закон України про свободу совісті, не розроблено Концепцію державно-церковних відносин. Про проблеми сфери релігійного життя, спричинених втручанням в них державного чинника, ми пишемо в кожному числі РП, тому не повторяюся.

Відтак помилкою була не Помаранчева революція з її головною ідеєю – утвердження демократичної української України, а вибір нею свого керманича, передовіра помаранцями реалізації своїх сподівань останньому. Потрібно було всенародним вічем реорганізувати органи державної влади, утворити якусь нову народну управу й доручити їй керівництво країною. А відтак при владі залишилися ті ж і з тими ж орієнтаціями на долю України. Маємо друге видання кучмізму, але з іншими діючими особами на чолі. То ж, відзначаючи п’ятиріччя Майдану, Ющенку не було що сказати про його велич. Певно тому він знову не вийшов до тих, хто стояв на його барикадах і прийшов-приїхав до центру Києва, щоб сказати своє фе тодішнім своїм керманичам. Кордонами міліції від них вони закрилися в Українському домі, знехтувавши навіть символ народної звитяги славну бабу Параску. Вони вшановували пам’ять покійника-Майдану, а не його всесвітньої ваги велич. Ми так вірили, так багато очікували, а зрештою залишилися біля розбитого корита.

Завершу словами Тараса, звернутими до таких: «Схаменіться, будьте люди, бо лихо вам буде. Розкуються незабаром заковані люди!»

Професор Анатолій КОЛОДНИЙ

Advertisements