УПЦ МП – то загін Росії в Україні. Слова заголовку цього коментаря належать не мені, як його автору. Лукашенківську зденаціоналізованість Білорусі архієпископ Львівський УПЦ МП Августин (може й не дивно, бо ж він є білорус за національністю) прагне зреалізувати і в Україні. Для нього «Росія є опорою українського Православ’я». Виступаючи на засіданні Всесвітнього російського народного собору в Москві (дивно, чого це на нього владику з України занесло? –А. К.), Адам Іванович заявив: «Ми (хто то?) очікуємо кроків (яких?) з боку Росії (чому із зарубіжжя?) – як загін (що то?), що чекає команди кинутися в бій (який і з використанням чого, бо ж владика очолює від імені УПЦ МП службу, яка працює серед українських вояків?)». Спасибі владиці за відвертість в оцінці того, чим є Московсько-Православна Церква в Україні. По-перше, з його слів, це є «загін» (навіть не церковна спільнота), що чекає команди. Відтак тоді постає питання: чому це УПЦ МП гнівається, коли її називають «п’ятою колоною» в Україні? Августин засвідчив без будь-якої дипломатії те, що ця Церква є саме Православною Церквою Московського Патріархату або ж, як казав В.Путін в його бутність Президентом РФ, «Російською Православною Церквою в Україні». По-друге, владика Августин засвідчив, що ця спільнота існує на теренах України не просто як релігійна організація, а як якесь «ми», що чекає «команд кинутися у бій» навіть не з боку Московського Патріархату, а «Росії», зберігаючи віру в неї.

І ось тоді незрозуміло (а якщо подумати, то може й зрозуміло), чому це саме цьому владиці Московсько-Православна Церква України доручила духовно опікуватися українським воїнством і як до цього допускає його Міністерство оборони України. Подумаймо, в якому контексті він буде опікуватися вояками українського війська? Чи не тут (в цьому війську) владика готує той «загін», який очікує команду від Росії? Тим більше, що в московсько-православній газеті «Мир», яка видруковується у Дніпропетровську, а поширюється по всій Україні, було чітко сказано, що «за участие в псевдобогослужениях и принадлежность В.Ющенко к Киевскому Патриархату … не позволяет христианам Украины признавать этого политика». Не визнавати, а відтак – «в бій»!

Певно що білоруськість (гадаю, точніше сказати, російськість) пана Маркевича не дає йому можливості усвідомити, що Українське Православ’я – то специфічний історичний культурно-релігійний феномен, сформований поза Московією ще в Х-ХVІІ століттях, для якого Росія ніколи не була «опорою», як зазначає владика, а могильником. Саме вона перетворила це наше рідне Українське Православ’я в ту «Церкву-домовину», про яку пише Тарас Шевченко. Московія знищила такі його риси як соборноправність, демократизм, відкритість, софійність, національністність та ін. Вона призвела українців до того, що вони забули навіть свою етнічну належність, підмінили таким засвідченням:. ми – православні.

В Московсько-Православній Церкві України говорять в проповідях і пишуть в газетах: 1. що Україна – це «окраина» якоїсь Східнослов’янської спільноти, а чи ж «русской государственности»; 2. що такого народу, як український, не існує, бо ж вони є просто малоросами поруч із великоросами і бєлоросами; 3. що Південь і Схід України не є українськими теренами, а якоюсь там Новоросією чи ж Донеччиною; 4 що мови такої як українська не існує, бо ж нині вживана є просто суржиком російської і польської; 5. що мова ця не сакральна, а побутова, базарна, тому на ній не можуть проводитися богослужіння. Перелік подібних «перлів мислення» у стані Московсько-Православної Церкви України можна продовжувати. Прочитайте лише газети, які видруковуються нею і її біляцерковними братствами в Дніпропетровську, Одесі, Сімферополі, Запоріжжі, Донецьку… Інколи доводять українськість УПЦ МП тим, що її Предстоятель митрополит Володимир (Сабодан), дивись, влюблений в українські старожитності, в Кобзаря та ін. Але ще Ісус Христос закликав людину оцінювати за ділами її. А саме діяльність очолюваної цим владикою Церкви на теренах українського національного відродження не дає підстав вважати її «Українською». Українська Православна Церква мала б відродити те Українське Православ’я, яке було зневажене в його особливостях після поглинення у 1686 році Московським Патріархатом матірної щодо себе Київської митрополії. А те, що хтось щось там колекціонує, ще ні про що не говорить. В Києві є науковець, який колекціонує нецке, але ж із-за цього він японцем не стає.

Мені, як українцю до глибин душі, прикро визнавати, що ми не маємо в своєму домі ж о д н о ї власне Української Православної Церкви. Перехід на українську мову в богослужінні ще не робить її такою. За своєю структурою діючі Православні Церкви є віддзеркаленням Московського Патріархату з його жорсткою монархічною формою правління, а відтак зневаженням притаманних Українському Православ’ю рисами соборноправності і демократизму, з його зневагою до всього духовно іншого, всупереч відкритості і народності Українського Православ’я, із слугуванням обрядами і календарем російсько-православної спільноти. Природа дослідника спонукала мене під час відвідин храмів Греції придивитися до обрядодіяння їхніх православних. Я, людина може й далека від тонкощів православної обрядової практики, нарахував до десятка її особливостей. Гадаю, що якби наші православні отці врахували той доробок, який мав митрополит Іларіон (Огієнко) з питань українізації Православ’я, або, як він наголошував, насамперед деоросіянення його, то ми б мали той Український Східний обряд, який за часів Петра Могили слугував взірцем для інших Православних Церков.

Як Президент Л.Кучма, так і В.Ющенко проголошують ідею утворення в нашій країні на основі об’єднання своєї Української Помісної Православної Церкви. Від нетями це розглядається щось на зразок творення блоку партій: зібралися глави Церков, погодили зрештою кандидатуру єдиного патріарха, зібрали на з’їзд представників із різних Церков, проголосували «за» і справа звершилася. Не стану тут обґрунтовувати думку, що справа об’єднання/роз’єднання релігійних спільнот, то не справа держави. Вона очевидна в демократичній державі, де церква відокремлена від неї. Українське Православ’я – то національний вияв бачення і оформлення цієї християнської конфесії саме українським народом, як то зробили греки, грузини, болгари, серби, росіяни та інші народи, утворивши свої Православні Церкви. Українці мають засвідчене Христовою п’ятидесятницею право на свою Православну Автокефалію. Але ж мають право на свою національну Православну Церкву і ті росіяни (та й зросійщені особи, які подеколи йменують себе малоросами, а то й хохлами), які живуть в Україні. Тут може бути подвійна уступка: якщо українці матимуть свою Автокефальну Православну Церкву, то росіянам можна було б мати на наших теренах свій екзархат Російської Православної Церкви.

Ініціюючи формування в Україні її Помісної Православної Церкви, ті світські владики (так їх називаю, бо останнє пасхальне богослужіння у Володимирському соборі відбулося саме за такої їх функціональної участі), які відтворюють цю мрію українців, не розуміють те, що це має бути не проста організаційна спільнота, утворена за взаємною згодою під час зустрічі в їх присутності (така ініціатива виходила від В. Ющенка) за столом владик Філарета і Володимира. Українське Православ’я, а відтак і його Церква, це специфічний духовно-культурний феномен, сформований на наших теренах в Х-ХVІІ століттях під час автономного існування Київської митрополії в структурі Константинопольського Патріархату. Своє вивершення воно знайшло в світом визнаних трудах Могилянського Атенею «Катехізис» і «Требник».

То ж постання в Україні її Православної Автокефалії – це процес відродження власне Українського Православ’я, а не об’єднання наявних нині у нас православних Церков Московського зразка. Якщо останнє й відбудеться, то матимемо друге видання Російської Православної Церкви, в якому залишаться вишколені і виховані на московський зразок нині сущі в Православних Церквах України і владики, і клір. Ось лише хто буде відроджувати те Православ’я, яке є сутнісно українським, то велике і складне питання. Бо ж нині процес об’єднання і творення Помісної Церкви постає скоріше як боротьба за посаду Патріарха (і не більше, бо ж при цьому творення власне Українського Православ’я навіть не згадується). В церковному житті маємо віддзеркалення того, що спостерігаємо в політиці, а саме – боротьбу за владу, за те, хто збереже або одягне патріарший куколь після цього об’єднання. А може навпаки – в політиці маємо віддзеркалення церковного протистояння. Отже, процес постання в Україні Помісної Православної Церкви має знайти своє наукове вивчення, а відтак і науково обґрунтоване творення на основі вчення Христового

Advertisements