Православним України Помісну Церкву. Практично всі політичні імперії вже розпалися. На руїнах колишньої російсько-комуністичної імперії Радянського Союзу постала незалежною ще в 1991 році і наша Україна. Але прагненню народів до свободи всіляко протистоять ще діячі і синоди православно-церковних імперій, що засіли в Москві і Бєлграді та колабораціоналісти в Україні, Білорусі, Молдові, Македонії, Чорногорії. Але проти їх волі в цих країнах вже постали національні православні спільноти. У нас – це Київський Патріархат і Українська Автокефальна Церква.В зарубіжній громадській думці з подачі Московсько-Православної Церкви український автокефальний православний рух, зокрема його ієрархи і вірні православно-національних церков, часто постають в негативному вигляді. Їх називають “розкольниками”, “неблагодатними”, “сектантами”, “уніатами”. З ними прагнуть не спілкуватися і не зустрічатися. Проте ці епітети безпідставні, оскільки жодне положення християнського Символу віри, жодний канон Вселенських Соборів Українська Автокефалія не заперечила і не порушила, а навпаки – своєю появою підтвердила, бо ж з’явилася відповідно до канонічного положення, що «будь-якому народу належить мати свою Церкву»..

Складну ситуацію нашого православного життя (і не вперше так) сфабрикувала Російська Церква з чітко визначеними намірами: не допустити відокремлення від себе Православ’я України. Саме вона є тим чинником, який загнав в глухий кут вирішення проблеми православної автокефалії (навіть автономії) в Україні. Причини цього зрозумілі. З наданням Українській Церкві незалежності Московський Патріархат втрачає матеріальні надходження, які йдуть до нього від продажу в Україні виготовленої ним різної церковної утварі й видрукуваної літератури. Але більше, що він втрачає, то це історіософію свого постання й буття в Православному світі. Адже тоді до Московської Церкви ніякого відношення не матимуть приїзд апостола Андрія на Київські гори (відтак тоді Московська Церква не є апостольською), просвітницька діяльність святих Кирила і Мефодія, Володимирове хрещення та ін. Міняється місце Церкви в диптиху Православних Церков: вона вже не п’ята, не найбільша за кількістю парафій. Москва боїться ще й того, що приклад Києва пробудить й інші народи (насамперед білорусів і молдаван) до ідеї утворення своїх Православних Церков.

При своєму “аргументуванні” неможливості надання Українській Церкві автокефалії Московська Церква частіше всього вдається до політичних аргументів. То дивись народу такого як український немає, бо ж він є складовою єдиної “русской национальности с тремя ветвями – великорусской, малорусской и белорусской”, то держави такої немає, бо ж Україна – це «окрина единой русской земли». Посилаються також і на те, що Патріархія – не національне утворення, бо ж християнство є понаднаціональним.

Проте ця шовіністична позиція Московського Патріархату не має якихось вагомих підстав. Київська Церква має одержувати, згідно православної традиції, незалежність від своєї Церкви-Матері, якою для неї є Константинопольський, а не Московський Патріархат. Московська митрополія з 1448 р. є донькою Київської. До того ж, нам одержувати незалежність від Церкви, яка сама поставала на те без дозволу Константинополя протягом 140 років, якось незручно. Не канонічно також одержувати незалежність Києву від Москви ще й тому, що остання підпорядкувала його собі в 1686 році незаконно: не було на те рішення належно зібраного митрополитом Гедеоном Собору Київської митрополії, погодження з Константинопольською Патріархією і рішення її Собору, а також соборового рішення про включення Києва і самої Московської Церкви.

Україні одержувати автокефалію від Москви неканонічно ще й тому, що Російська Православна Церква є суто російським релігійним феноменом. Її Статут зареєстрований Мінюстом Росії, глава РПЦ є громадянином цієї ж країни, в своїй діяльності Церква керується російським законодавством, укладаючи при цьому низку договорів про співпрацю з російськими міністерствами, в тому числі й із силовими структурами Росії.

Нещодавні похорони Патріарха Московського Олексія ІІ є ще одним засвідченням того, що Російська Православна Церква в Російській Федерації по суті є державною. З нагоди смернті Олексія ІІ Президент РФ Д. Медведєв видав спеціальний Указ, яким чітко регламентував організацію похорон, день похорон оголосив всеросійським днем жалоби. Прем’єр-міністр Росії В. Путін назвав Патріарха «большим государственным деятелем».Вся високо державна свита була задіяна в траурних заходах в храмі Христа Спасителя. На похорони приїздили державні делегації.

Власне, саме російська влада сформувала Московський Патріархат як церковну імперію. В зміні назви Церкви з “російської” на “русскую”, яка відбулася з ініціативи Й.В.Сталіна, також проглядається її чітка імперська природа.

Пригадую, як, перебуваючи в грецьких Салоніках на конференції, я сказав, що Константинопольський Патріархат чинить щодо православних України не як Церква-мати, а як Церква-мачуха. Дещо образився тоді на мене керуючий на той час справами цієї Церкви митрополит Мелітон.

Церква-мати вирішила виправити свою історичну помилку. До Києва в березні 2007 року приїздила офіційна делегація Константинопольської Церкви у складі архиєпископа Всеволода і єпископа Іларіона. Патріарх Варфоломій І раніше приймав у Константинополі держсекретаря України О.Зінченка. Ним було засвідчено незаконність підпорядкування Московським Патріарахтом Українського Православ’я в 1686 році.

Наступним очікуваним кроком для Києва мало б бути надання саме Константинополем автокефалії останньому. І це не було б якимсь втручанням в наше релігійне життя, а виявом доброї волі Церкви-матері – Константинопольського Патріархату щодо України. З Москви-колонізаторки ми не можемо очікувати на волю, бо ж ще Шевченко писав, що «вона заснула, цар Микола її приспав». Україну й далі прагнуть присипляти, транспортуючи ікону царя Миколи (правда, вже Другого, прозваного в народі «кривавим») по її теренах переважно малороси і якісь чорноморські козачки з Одеми й Севастополя (зрозуміло, що без фінансування всього цього звідкись «из недалёко», не приходиться).

Але ще Ісус Христос своєю П’ятидесятницею засвідчив право кожного народу на прийняття своєю мовою його вчення, а відтак право на свою християнську духовність. То ж з вдячністю приймемо руку церковної волі, можливо протягнуту Києву Константинополем. Розпалася імперія генсека КП Горбачова – розпадеться і церковна імперія московського патріарха. Україна, всупереч протидії Москви, матиме свою Єдину Помісну Православну Церкву. До цього прагне як її народ, так і нинішня влада.

Advertisements