П л е к а й м о  с в о ю  н е з а л е ж н і с т ь ! Один наш високопосадовий північний сусід, який числить себе в християнах, їздив навіть для засвідчення цього до святих місць Ізраїлю та Греції, годинами вистоює на кожному великому православному святі біля Патріарха РПЦ (може при цьому й шкодує, що сам не є ним, а тому пнеться в монархи), впроваджує в школи, нехтуючи багатоетнічністю й полірелігійністю своєї країни, вивчення православної культури із сподіванням на визнання Російською Православною Церквою своєї богомданності, винищує борців за свободу чеченського народу, називаючи їх бандитами-бойовиками, ув’язнює або виганяє із своєї країни борців за демократію, став погрожувати і нам, українцям тим же, розшматуванням України на окремі країни та іншим.За що? Дивись за те, що ми в своїй історії вшановуємо своїх дійсних героїв, а не фашистів типу Петра І чи маршала Г Жукова. Відомо, що останній ладен був всіх українців, якщо не винищити у штраф-батальйонах (так загинув і мій батько), то відправити до Сибіру, за яким, як в пісні, «Сонце сходить». За те, що ми у своєму домі хочемо говорити батьківською мовою і не хочемо терпіти нав’язаного нам в століття російської колонізації чужомовного нашестя. За те, що ми свої пісні співаємо, а не його рідні зі словами, що „всё, что мною пройдено, всё вокруг моё”. За те, що ми не прагнемо повернення в державу, яку „сплотила навеки великая Русь”, яка була і залишається, за словами їх вождя В.Лєніна, «тюрьмой народов» і в якій він може відродити давню традицію монаршого правління, знищивши буття іноросійських народів. За те, що, прагнучи обезопасити свої землі від навали „білих ведмедів”, зробити стабільними свої кордони, ми прагнемо знайти від них захист в натовському союзі. Та багато ще за що.

Чим же цей правитель погрожує? Не тим, що по здешевлених цінах заллє нафтою Україну. Не тим, що припинить інформаційну брехливу інтервенцію на Україну, засилля на її теренах друкованої в його країні продукції, часто порнографічної і окультної. Не тим, що вибачиться за все те зло, яке здійснив північний сусід-колонізатор щодо українського народу. Не тим, що поверне загарбаний і незаконно привласнений його країною спільний золотий запас всіх республік Радянського Союзу, все спільне майно, в тому числі і в закордонних представництвах, наші вклади до Союзного Ощадбанку. Не тим, що припинить втручатися у справи православних України і свою, навіть особисту, підтримку, як він влучно сказав, „Російській Православній Церкві в Україні”. Не тим, що припинить розглядати українські землі як такі, які є, як московсько-православні твердять, їх „канонічною територією”. Не тим, що визнає Україну, як і всі інші країни, що постали після розпаду СРСР, незалежними, здатними самостійно розпоряджатися своєю долею, шукати самостійно, а не із згоди Москви, собі друзів і союзників. Не тим, що перестане розглядати Православну Церкву України, як він сказав „Російською Православною Церквою в Україні”.

А чим погрожує? Дивись, словами своїх мілітарних служак навіть ядерною зброєю, добившись ще за часу президентства Л.Кравчука звільнення від неї України, щоб потім можна було прибирати нас вже «голими руками» і не одержати від нас при необхідності „ядерного ляпаса”. Він погрожує (та й не тільки) підтримкою й активізацією протидії становленню української незалежності і українського національного відродження тієї „п’ятої колони”, яку сформував ще в роки союзу т.зв. „республик свободных” в Україні. Це насамперед ті 20% росіян, які із зрозумілих причин в потоці колоніалістських устремлінь опинилися на українських теренах (майже повністю в містах). В цьому потоці було й те відправлене на пенсію офіцерство Радянської Армії, яке після виходу на пенсію у свої 45 років мало право поселятися в містах власного побажання, а ними виявилися переважно українські обласні й районні центри. Це завезені з Росії в промислові новобудови України робітники. Це колишні вояки Радянської Армії із їхніми сім’ями (переважно російського походження), які служили у військових частинах густо розміщених на українському пограниччі із НАТО (може серед них були й батьки одного із одіозних протиукраїнських батюшок із офісу Російської Православної Церкви Всеволода Чапліна, бо ж йому прийшлося свого часу жити у Львові й вчитися тут у школі). Це й десь 20% зросійщених, переформованих у малоросійство українців, які стали розглядати свій „російський статус” як своєрідну втечу від українського простолюддя, нібито якоїсь цивілізаційної відсталості. Це й та негативна громадська думка щодо українства, української історії і духовності, яка формувалася навіть в українських школах. Тут ніколи не говорили про те, що вершники Сагайдачного гарцювали свого часу по Москві, а говорилося переважно про поразки українців-націоналістів – Берестечко, Полтаву, Крути…

Всебічно в цьому Російській імперії – чи царській, а чи ж комуністичній – допомагала Православна Церква. Ще з року поглинення Московським Патріархатом у 1686 році Київської Митрополії наступило нищення на наших теренах православним колонізатором всього українського. Воно було так винищене, що українець навіть забув, що він українець. Його формували навіть не малоросом. Коли в нього питали, хто він, то чули тупу відповідь: ми – православні. Ще й нині по Україні швендяють козачки із „ми православних”, для яких все українське є гріховним, не від Бога. Як не гірко, а в ролі підпасків у цьому продовжуваному колонізаторстві (пасун бо сидить в Москві) постають митрополити українського походження Іван Петрович Середній (він же – Іриней Дніпропетровський), Ростислав Пилипович Швець (він же – Лазар Кримський), Роман Васильович Шукало (він же – Іларіон Донецький), Никодим Степанович Руснак (він же – Никодим Харківський), а ще й архієпископи і єпископи (за винятком хіба що владики Черкаського Софронія і ще деяких вищих ієрархів), що керують іншими єпархіями. Різні біляцерковні братства під портретами-іконами російського імператора Миколи ІІ, а то навіть з російськими прапорами, омузиченням гімном Російської імперії „Боже, царя храни” швендяють по українських теренах так званими „хресними ходами”. Навіть сама УПЦ МП устами свого Предстоятеля засудила цей вияв великоросійства, «політичної православності».

Цей нездоровий „вчорашній день” підтримується, як не дивно, симоненківською Комуністичною партією. Тут вона зрадила свого кумира Владіміра Лєніна, який закликав неухильно боротися з „духовною сивухою” – релігією, не ставитися байдуже „до несвідомості, темноти або мракобісництва у вигляді релігійних вірувань”. Правда, той же Лєнін закликав „не кидатися в авантюри політичної боротьби з релігією”, вчив тому, що „треба вміти боротися з релігією”, „вміти враховувати конкретну обстановку”, підпорядковувати боротьбу з релігією вирішенню основних партійних завдань. Відтак пошук комуністами в православних спільнотах собі союзників є лише їх тактичним кроком з реалізації ленінської установки на залучення до виповнення комуністичної ідеї тих, хто має найбільший авторитет в громадській думці, виявом отого „вміти”. І на це інколи клюють лідери православних біляцерковних спільнот. Тому й маємо в особі Петра Симоненка „православного комуніста”.

Правда, є ще й „православна соціалістка” Наталія Вітренко, яка прагне свої устремління на Верховну Раду зреалізувати за допомогою такої спільноти, як анархічне православне угрупування Каурова, засуджене Архієрейським Собором УПЦ МП в грудні 2007 року за його прагнення до представництва всього православ’я країни. Вітренківці примазуються й до тих «хрестових походів, які влаштовують різні біляцерковні православні братства УПЦ МП по Україні або ж в окремих її містах.

Відтак нам, українцям, погрожують ті, хто заявляє про свою християнськість або належністю до певних християнських церков, або ж вмінням порозуміння з ними. Тоді постає питання: шановні, а чи в дружбі ви живете із біблійними заповідями „не вбий” і „не кради”? Якщо ви визнаєте заповідь поваги і любові до своїх батьків, то чому ви добиваєтеся від нас забуття свого рідного, батьківського – культури, мови, віри. Ісус закликав любити навіть ворога свого, то чому ж ви, північні сусіди – від володарів до тих, хто їх обирає у владу, а відтак є їх однодумцем – виявляєте таку зневагу до нас, українців, за те, що ми хочемо бути самими собою, не вами, бути незалежними, самобутніми. Я постійно вичитую це в тих православних газетах, які надходять нам із Росії. Хай митрополити наших єпархій із УПЦ МП забули свій батьківський корінь, зневажають тих владик та ієреїв із власне українських православних церков (УАПЦ та УПЦ КП), які обстоюють українські особливості Православ’я, визначені знаменитими Катехізисом і Требником Петра Могили, але ж не вони роблять погоду, навіть духовну в нашій країні.

Відійдуть в небуття покоління сталінського виховання, когорта вихованих Москвою і насаджених в Україні православних владик, компартійних пенсіонерів, симоненко-морозівсько-вітренківське партійство, здатне ще на підкуп молодіжне середовище, зникне улесливість керівництва країни в його перемовах з владиками Північчя і тоді Україна дихне на повні груди незалежності. До цього лишилося максимум 10 років.

Ми часто дипломатичні у своїх міркуваннях та оцінках. А давайте з врахуванням вище сказаного запитаємо: звідки Україна може чекати загрозу своїй незалежності, прагнення прихопити її території? Від Польщі, Словаччини, Румунії, Угорщини, Білорусії, Туреччини – ні. Від США, Англії чи якихось інших західних країн – ні. Єдиною країною, яка весь час має претензії до України, в тому числі й територіальні, є Росія. Вона весь час прихапувала наші землі, видаючи це за вияв слов’янського братерства. Відтак тому наше нинішнє вище керівництво й хоче обезопасити Україну від цієї можливої агресії своїм входженням у Північно-Атлантичний Союз, в Європу.

Подеколи в пресі під впливом указу Президента про знищення пам’ятних слідів тоталітарного минулого звучить заклик до зруйнування величного пам’ятника Матері-Вітчизни. Про це зокрема писала „Газета по-киевски” в 270 числі за 2007 рік. Я висловив через газету свою незгоду з цим. Скульптор Вучетич, не глибоко вдумуючись у перспективу, поставив монумент захисникам України. І розвернув його так, як треба. Там тільки на щиті варто інший герб розмістити. Тоді пам’ятник звучатиме: «Не лізь, сусіде, бо й ми маємо меч!». Я б ще хотів бачити пам’ятник Богдану Хмельницькому не із спрямованою в часи царизму булавою на Москву (а він з такою метою й був збудований в роки імперії. Ставили не Сагайдачному, а Хмельницькому).

Росія – не в словах, а в діях – не хоче мати в особі нашої країни доброго сусіда. Вона ще хоче бачити у нас свого васала. То ж тільки від неї ми можемо мати загрозу. А щоб ми не мали засобів до її відвернення, то Росії за допомогою своїх васалів в Україні й організовує різні т.зв. антинатовські акції.

За вказівкою Президії НАН України я поїхав до Москви в Академію наук, щоб заключити договір творчої співпраці нашого Відділення релігієзнавства ІФ НАНУ із відділом релігієзнавства Російської Академії Наук. Керівник останнього академік Мітрохін запитав: „Вы уже прекратили эту игру в «незалежность»?». Я йому відповів, що це не гра, а самовияв мого народу. Одержав відповідь: «Давайте будем говорить о сотрудничестве, когда вы эту игру прекратите». Я зрозумів, що із людьми, засліпленими великодержавним шовінізмом і вірою у свою месійність та зверхність, говорити нічого. Та, власне, й говорити там не було з ким. У них у відділі лише 5 осіб, а у нас у Відділенні – 20, вони видрукували за роки самостійності до 5 книжок, а ми лише за останні десять – понад 200, маючи до того ж свої три періодичні видання. Так і сказав академіку Б.Є.Патону: скоріше вони мали б їхати до нас, а не ми, принижуючись, до них. Нас визнають п’ять міжнародних релігієзнавчих асоціацій, а їх серед цих спільнот ми не знаходимо. То ж будьмо самі собою, гордими, творчими. Поменше думаймо про те, що від нас хоче північний сусід і як його заспокоїти. Будьмо українською Україною – нас шануватиме світ і всі сусіди.

А пам’ятник Матері-Вітчизні, гадаю, хай стоїть як засторога нашим потенційним ворогам. Може вони зрештою і не стануть такими, хоч, як це свідчить історія, це далеко не в природі цього екстравертного сусіда. Але ж буває, що й перевиховуються! Будемо сподіватися!

Advertisements