КОЛОНІЗАЦІЯ УКРАЇНИ ПІД ОПІКОЮ МОСКОВСЬКОГО ПАТРІАРХАТУ

Шановний Читачу! У нашій буденній свідомості поняття колонізатор закріпилося чомусь лише за Англією, Іспанією, Францією, іншими західно-європейськими країнами певних років минулих століть. А між тим вся історія Московії-Росії – це вияв багатостолітніх загарбницьких колонізаторських устремлінь цієї держави. Гіршого колонізатора, ніж Росія, у світі не було. Певно що більше неї жодна країна світу не вела стільки воєн. І в переважній більшості вони – не оборонного характеру. То дивись треба було Московії «прорубати вікно в Європу» – завойовує прибалтійські народи, то їй захотілося мати прямий вихід до Чорного і Середземного моря – захоплює Причорномор’я і Крим. Її Суворов із військом щось робив аж в Альпах, а на Далекому Сході Росія відтяла Прияпономор’я, Курили, Камчатку і Сахалін (та й до цього всю ж Сибір далеку, бо ж то не російська земля). Навіть в пісні російській співається, що «всё, что мною пройдено, всё вокруг моё». Згадаймо, як на нібито визволених від німецько-гітлерівської окупації теренах постали держави-сателіти «соціалістичного табору», підпорядковані Радянській Росії у так званому Варшавському Пакті . Та й нинішня територія Російської Федерації, скажемо словами її вождя В.Лєніна, є «тюрмой народов», які поступово, шляхом їх цілеспрямованого оросіянення один за другим зникають з історичної арени. Гинуть малі народи – відходять у небуття своєрідні, унікальні культури. І хоч би колись хтось в цій Росії заплакав за ними. Все це розглядається як вияв її цивілізаційної вдачі, благодійницьких намірів, певного спасительства. Московія століттями і нас, українців, так спасала. Тут пригадується прислів’я: відгриз вовк ягняті ноги і каже: біжи!

При цьому всі ці загарбницькі устремління знаходили благословення й возвеличення Російської Православної Церкви. Навіть зміна з ініціативи Сталіна її назви з «Російської» на «Руську» містила в собі цей імперський підтекст, бо ж розширила т.зв. канонічну територію Московського Патріархату на терени, які йому не належали, в тому числі й на Україну. Водночас відбулася й анексія РПЦ у свою історію подій, які до цієї Церкви не мають прямого відношення, зокрема прихід на Київські землі апостола Андрія Первозванного, просвітницька місія Кирила і Мефодія, хрещення князем Володимиром Русі в 988 році, возвеличення Київського Православ’я у православному світі митрополитом Петром Могилою та ін. Це є зримим виявом тієї духовної колонізації України, яку здійснив Московський Патріархат. Про яку чомусь не прийнято говорити, а вона була. Саме ця колонізація привела український народ до того, що він, як це влучно підмітив Володимир Сосюра, став забувати свою національні належність, а коли його питали про це, то «тупо відповідав: ми – православні. Нині ця ж Церква втлумачує йому, що ми всі – росіяни, українці і білоруси – «русские», «славяне». Що ще тільки не вигадується для того, щоб тримати нас у відданості якомусь «старшому брату», що не хоче відпускати нас із «тюрми народів».

Московська Церква вознесла до лику святих всіх тих, хто мілітарно сприяв загарбницьким зазіханням Росії. Тут ми маємо і Дмитра Донського, і Олександра Суворова, і Федора Ушакова, інших вояків, зокрема й тих, що завойовували мужній чеченський народ. Ще дискутують питання про висвяту Івана Грозного і Петра Першого. Так скоро і до цариці-шлюхи Катерини ІІ доберуться, хоч вона німецького походження. Росія. Освячували ж московсько-православні батюшки вибудований в Одесі їй пам’ятник.

Під прапором Радянського Союзу Росія разом з Німеччиною затіяли дві світові війни, бійня яких розгорталася переважно на українських теренах. То ж вона подібно тому, як Німеччина «вибачається» за Голокост перед євреями, мала б вибачитися перед Україною. І не тільки за спустошливі війни і загибель в них із-за російської примхи мільйонів українців, а й за нищення останніх в голодоморах, за знищення української культури і її визначних діячів у ГУЛАГах. Багаторічний геноцид Російської імперії на українських теренах жодного разу не засіджувався Московською Церквою. То ж, їдучи в Україну, Патріарх Московський Кирило мав би не заявляти, що «їде до себе на Батьківщину» (дивись який апретит має!), що «ми – одна нація» (що то за «одна»?), а наш Київ є «столицею російського православ’я» (він же був задовго до його появи), а стати на коліна і попросити в українців вибачення за все те зло, яке їм спричинила православно-колонізаторська політика Московського Патріархату. Тут далеко більш цивілізовано виглядає Папа Іван Павло ІІ, який по приїзді в Україну вибачився за все недобре, скоєне Католицькою Церквою щодо неї. А Кирило харахориться, бо ж їде нібито на свою Батьківщину й очікує, що всі його тут приймуть не як колонізатора, а як бажаного гостя.

Наявні в Україні структури Церкви Московського Патріархату з потаємних інструкцій з Білокам’яної (а може й фінансової підтримки) проводять в Україні політику, яка відповідає реваншистському путінівському мисленню: Україна – сума декількох територій, що не мають якихось історичних підстав для свого поєднання. Тут маємо актуалізацію з підтримки московсько-православних ідеї русинства в Закарпатті, російського Криму, новоросійства в південних областях країни і колишнього російського Донбасу. Грузинський конфлікт мав би нас навчити тому, що владі треба насамперед зупинити діяльність в Україні проросійських громадських організацій і партій, братств і місій, російських і проросійських ЗМІ, які готують психологічне підгрунтя для політичної, економічної, а згодом і військової окупації України ззовні, притягнути до кримінальної відповідальності всі антиукраїнськи налаштовані спільноти, в тому числі й білямосковськоправославні (та й єпископчиків і митрополитів деяких, особливо сєвєродонецького штибу з УПЦ МП), що треба актуалізувати ідею відновлення ядерного озброєння нашої країни й працювати на найшвидше входження її в НАТО. Нам потрібно зміцнювати наше військо, щоб не повторити грузинський варіант, коли армія країни за один день була деморалізована. Якщо ми нині не будемо годувати свою армію, то потім прийдеться годувати окупантстську армію Путіна. Нам потрібно зрештою усвідомити (поки «ще не вмерла Україна») й те, що прямими ворогами незалежної України є ті, хто працює проти української державності своїми відкрито пропагованими ідеями якоїсь всеслов’янської (а точніше – проросійської) єдності, хто швендяє по наших теренах з портретом імператора Миколи ІІ, прапорами Росії і корогвами з написом «Православие. Самодержавие. Народность» і в такий спосіб молиться за повернення України до Російської імперії. В Україні, судячи з публікацій в пресі опозиційних партій і єпархій Московсько-Православної Церкви, видно, що дехто вже готує хліб-сіль для «визволителів від помаранчево-бендерівської чуми». Керівник прес-служби УПЦ МП Василь Анісімов навіть книгу-інструктаж з того, хто є хто, видрукував під заголовком «Церков времен оранжевого двоеверия». Лідер підтримуваного Московським Патріархатом Євразійського руху Олександр Дугін заявив: «Якщо схід і південь України захочуть бути з нами, ми будемо вимушені проігнорувати територіальну цілісність України». На думку Дугіна: «Україна буде як мінімум дві»: одна з них буде в НАТО, інша може створити східноукраїнську державність, республіку, якусь федерацію, але стратегічно вона буде орієнтована на Росію». За словами Дугіна, «ряд православних анклавів у Західній Україні, які входять в євразійську цивілізацію, Росії потрібно тримати зубами». До цього ним готується Крим, бо ж там вже багато громадян одержали російське громадянство, а відтак, використаний в подіях на Кавказі, аргумент захисту росіян на чужих територіях, може спрацювати й тут. Росія в цьому переймає досвід фашистської Німеччини. Гітлер, захоплюючи сусідні з Німеччиною країни, також мотивував це необхідністю захисту своїх громадян. Відтак тактика Росії нагадує те, що колись використала нацистська Німеччина напередодні Другої світової війни, аншлюсуючи Австрію, анексуючи Чехословаччину й «примушуючи до миру» розшматовану Польщу із-за «нахабства» нібито «польських провокаторів».

Духовним окормлювачем цього, як це аргументовано засвідчує російський професор А. Красніков, постає Московський Патріархат (Див.: Красников А. Три вызова сегоднешней России: взгляд из Москвы // Релігійна панорама. – 2008.- № 8-9). РПЦ має відповідні договори співпраці зі всіма силовими міністерствами РФ. Свою підтримку намірів Путіна захищати будь-де у світі всіх, хто говорить по-російськи, неодноразово заявляли його провідні владики на різних зібраннях, що видно із видруків їх виступів у московсько-православній пресі. Через Церкву Московського Патріархату в Україну нині пропихають кагебізм Путіна, який назвав її «Російською Православною Церквою в Україні». Якщо це «Російська», то чому б, дивись, не використати силу і для захисту її інтересів (а не тільки російськомовних громадян) в Україні. Але всі претензії Москви щодо утисків цієї Церкви в Україні не мають релігійного підґрунтя, а скоріше є претензіями до існування України як незалежної держави.

То ж утворення Української Помісної Православної Церкви, коли певні речі сакрального характеру зрештою дійдуть до української свідомості, постає як один із засобів нашого самопорятунку. Росія нині бореться і переважно через свою Православну Церкву на наших теренах за кожну заблудлу українську душу. Проте середовище людей, які готові протистояти шовіністичній політиці Росії зростає в геометричній прогресії. Відійде в той світ виховане на ленінсько-сталінських ідеях покоління, відімре електорат вітренківсько-симоненківського штибу, відійдуть на покій виховані на московсько-православних ідеях єпископи та ієреї УПЦ МП, Україна одержить свіже повітря для свого подальшого плекання своєї незалежності і намірів її боронити.

Поки що ж Україна після політичного розвалу Радянського Союзу через УПЦ Московського Патріархату й надалі залишається об’єктом духовної колонізації Москви. Ностальгія за імперським минулим живе не тільки в свідомості багатьох ієреїв та архієреїв Московсько-Православної Церкви України. Імперська влада Росії – і політична й духовна – тримається переважно на нав’язуванні колонізованим в минулому нею народам світобачення, яке відповідає інтересам імперського центру. Читаєш пресу біляцерковних спільнот УПЦ МП Південних і Східних єпархій, «Почаївський листок» та ін. й переконуєшся в тому, як насаджується тут московсько-колонізаторська свідомість. «Росія, хоч і частково відступила, але й далі продовжує реалізовувати на нашій території та на території наших душ, – як це слушно наголошує «Газета по-українськи» (№127), – довготерміновий імперський колоніальний проект. Вона всіма силами блокує нашу спробу показати свою версію історії й тим самим звільнити наш розум від постколоніального впливу». В Україні нищиться українство тим, що росіяни і зросійщені на її теренах прагнуть натаскуванням пам’ятників прости-цариці Катерині засвідчити нашу недолугість, неповноцінність і нав’язати думку, що колонізатор ніс нам благодійництво, цивілізаторську місію, бо ж ми самі, дивись, ні на що нездатні, меншовартісні. Нам навіть нав’язують написання спільної релігійної історії, в якій наші значимі релігійні події постають вже не як суто наші. Духовна колонізація Московським Патріархатом України в цій «спільній» історії постає як втілення єдності східно-слов’янських народів, святі Російської Церкви, а це висвячені російські царі й імператори, вищі військові чини й церковні діячі, підносяться українцям і як їхні святі. Серед останніх знаходимо й тих, хто особливо відзначився у колонізації України, в нищенні її духовної культури.

Відтак Росія оголошує війну Україні. Але вона її прагнутиме загарбати не мілітарно, а економічно, політично, культурно, церковно. Саме в такий підступний спосіб РФ прагнутиме поставити Україну на коліна, перетворити її в Малоросію. Постійно читаю пресові видання єпархій УПЦ МП й переконуюся в тому, наскільки живучим в московсько-православних є постімперський синдром, ностальгія за імперським минулим, відречення від України перед її віковим колонізатором. То ж нам в Україні потрібно ще багато попрацювати над тим, щоб демонтувати старі імперські кліше, в яких би виявах вони не зберігалося. Московське Православ’я нехтує українську мову, викрадає для себе і своєї історії події і діячів Українського Православ’я, зневажає українську духовність і його знаних виразників, не сприймає українське національне відродження і розбудову суверенної української держави, прагнення України стати членом Європейського співтовариства, нав’язуючи їй якийсь новий союз з Росією тощо. Ми маємо довести українцям, що Московське Православ’я – то православ’я-колонізатор, а відтак на його місце має прийти те Київське Православ’я, яке наш народ плекав до 1686 року, коли відбулося його поглинення Московським Патріархатом. Це православ’я має такі свої особливості, які засвідчують про його найбільшу самобутність. А це – соборноправність, демократизм, софійність, євангелістськість, відкритість, побутовість та ін. Вони були знехтувані при неканонічному поглиненні-колонізації Московським Патріархатом Київської митрополії у 1686 році. Нам треба розкривати позитив вирішення в українському греко-католицизмі побажань Ісуса Христа, щоб всі були ОДНО. Українцям слід усвідомити, що засвідчили й події в Грузії, що Росія не хоче змиритися з розвалом її радянської імперії. Вона вже неодноразово ставила під сумнів територіальну цілісність нашої країни й право приймати рішення щодо власного зовнішнього політичного вибору. В розмові із колишнім Президентом США Дж. Бушем недавній «російський імператор» В.Путін навіть дозволив собі сказати наступне: «Україна – це навіть не держава! Що таке Україна? Частина її території – це Східна Європа, а частина, і значана, подарована нами!». «Подарована нами…». Фашистськими методами Московія прихопила, користуючись військовою силою чужі землі, а тепер говорить нам про свої «подарунки». В світі нині не знайдеш жодної країни, яка б мала такі завоювання чужого, як Росія, що називається Російською Федерацією. Вона вже готова (скажемо тут словами її начальника Генштабу ЗС Ю.Балуєвського) «однозначно вчинити дії, спрямовані на забезпечення своїх інтересів поблизу державних кордонів. Це будуть не тільки військові заходи…». В руйнації державної цілісності України допомагають Росії московсько-православні діячі з Одеси, обстоюючи ідею Новоросії, й московсько-православні батюшки із Закарпаття, проштовхуючи ідею «русинської автономії». Та й в Криму на релігійно-територіальному грунті не так вже й спокійно. Швендяючи українськими теренами з портретом останнього російського імператора Миколи ІІ московсько-православні батюшки, монахи і миряни тим самим підспівують російській владі у її плачі за комуністичною імперією, розвал якої пан Путін назвав найбільшою трагедією ХХ століття. Нам слід раз і назавжди усвідомити, що імперська свідомість живе в наших сусідів. МЗС Росії виношує «російську доктрину Монро», яка б поширювала її волю на все «близьке зарубіжжя», тобто на території колишнього Союзу. Україна має заявити раз і назавжди Росії, що «поїзд Союзу» вже пішов у небуття. Вона має проснутися до самостійної історичної творчості. Початок цьому пробудженню поклав, правда, вже сплюндрований найвищим керівництвом держави, Майдан. Сподіваюсь, що його дух не вмер, він ще засвідчить свою силу в нашому історичному поступі. Нині ми маємо пережити етап деколонізації. Одним із виявів якого постане вивільнення Української Церкви із Московсько-колоніальної імперії, розбудова Української Помісної Православної Церкви. Розпалася імперія Горбачова, розпадеться й імперія Кирила Гундяєва! Про все це я більш повно пишу у своїй новій книзі «Релігійне сьогодення України» (Київ, 2009).

Професор Анатолій КОЛОДНИЙ