Анатолій Колодний. Рідна Українська Національна Віра. – Київ: Світ знань, 2002.
Зміст
В с т у п
Розділ 1. ВИНИКНЕННЯ І ПОШИРЕННЯ, ВІРОВЧЕННЯ ТА ОБРЯДИ РУНВІРИ.
1. Поява і становлення РУНВіри в Америці.
2. Лев Силенко – будівничий РУНВіри.
3. “Мага Віра” – священна книга рунвірів.
4. В і р о в ч е н н я РУНВіри.
5. Вчення Лева Силенка про людину.
6. Всі віри є правдивими, українська також.
7. О б р я д и РУНВіри.
8. Календар свят рунвірів.
9. РУНВіра як сучасна релігія.
10. Узагальнюючі міркування про РУНВіру.
Розділ П. ДОЛЯ РУНВІРИ В УКРАЇНІ.
1. Перші кроки РУНВіри в Україні.
2. Багатоманіття рунвірівських об’єднань.
3. Перспективи РУНВіри в Україні.
4. Авторські міркування про долю конфесії.
5. Християнство України в контексті віровчення РУНВіри.
Література
В С Т У П
РУНВіра – цим буквосполученням позначається одна із найбільш поширених в Україні рідновірських течій, яка була заснована Левом Силенком у 1965 р. в українській діаспорі Америки. Повна назва конфесії – Рідна Українська Національна Віра. Як віросповідання, вона не тотожна Рідній Вірі, оскільки ґрунтується на інших світоглядно–релігійних та обрядових засадах. Це й служить основою того протистояння, яке нині спостерігається між ними.
Якщо рідновіри прагнуть відродити витокові язичницькі форми давньої релігійності українців, то рунвіри приймають реформовану Л.Силенком на принципах стандартів монотеїстичних світових релігій давньоукраїнську віру. Якщо рідновірство є природною релігією, то рунвірство є вже штучним релігійним витвором. Воно не має такої глибокої традиції в історії українства як рідновірство.
То ж і не дивно, що останнім часом послідовники Л.Силенка прагнуть внести деякі доповнення до своєї віроповчальної системи, обрядових дійств з метою в такий спосіб включити до останніх дещо із багатої скарбниці давньої духовної культури українського народу.
Як рунвіри, так і рідновіри вважають, що християнство є чужою вірою для українців, бо ж воно не добровільно, через свідоме освоєння з переконання проповідей місіонерів було прийняте їх давніми предками, а силою нав”язане шляхом масового охрещення їх князем Володимиром у 988 році. “Ті, які посвятотатському глаголять, що кияни з радістю приймали чужу віру, глумляться над гідністю киян”, – відзначає Л.Силенко (Наука Рідної Української Національної Віри. – К., 1996. – С. 37). А оскільки жодна чужа віра, як і чужа мати, не може замінити рідну, то українці мають, зрештою, повернутися до своєї витокової духовності, бо ж , молячись до “Бога Ізраїлю”, вони тим самим віддають чужій землі свою духовну силу й енергію, яка так необхідна Україні. Обстоюючи таку думку, рунвіри при цьому посилаються на слова Ісуса, який закликав євреїв: “Люби Господа Бога свого “. Свого, а не чужого!
РУНВіра є однією з найпоширеніших українських етнічних релігій в Україні та її діаспорі. Наявність її громад позначається на релігійному житті в тому чи іншому регіоні країні. Проте помітного впливу на внутрішні процеси в рунвіровському русі України його зарубіжний центр вже не має. Тут рунвірство розвивається на власній основі, часто без оглядки на ті вказівки, які надходять з Америки від Лева Силенка.
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
ВИНИКНЕННЯ І ПОШИРЕННЯ, ВІРОВЧЕННЯ ТА ОБРЯДИ РУНВІРИ
1. ПОЯВА І СТАНОВЛЕННЯ РУНВІРИ В АМЕРИЦІ
(Дати фото Л.Силенка з Сам.Укр., 3223– 224, с.1967)
Історія конфесії, кількісне зростання громад РУНВіри в діаспорі повністю пов’язані з організаторськими здібностями Л.Силенка‚ який з 1962 по 1977 роки об’їздив з лекціями практично всі ті міста Канади і США‚ де є українські спільноти. У 1964 р. Лев Силенко–Орлигора започаткував у Вінніпезі (Канада) своє періодичне видання – часопис “Рідна Віра”. З 1966 року в Чикаго за його редакцією виходить часопис “Самобутня Україна”. Опісля редакція журналу перемістилася у Спрінг Глен. Проте організаційно РУНВіра оформилася лише у 1965 р., коли було засноване Об’єднання Синів і Дочок України (ОСІДУ РУНВіри).
Перша громада (за термінологією силенківців – станиця) послідовників течії була офіційно зареєстрована як релігійна організація у грудні 1966 р. в місті Чикаго (штат Іллінойс, США). До громади ввійшло 53 родини. В її Статуті зокрема зазначалося, що рунвісти сповідують монотеїзм, об’явлений в науці духовного Вчителя Лева Силенка. З часом з’явилися громади вірних РУНВіри в інших містах США, Канади, а також Австралії, Англії, деяких латиноамериканських країн.
Перший Собор представників громад РУНВіри відбувся 5– 6 серпня 1972 р. в Чикаго. З доповіддю “Українська Духовна Революція” на ньому виступив Лев Силенко. Цей Собор затвердив ті Закони, які стали основою духовного та організаційного життя вірних громад конфесії. Учасники Собору одноголосно заявли, що “ми не визнаємо жодних поганських чи непоганських богів, тобто ми не є визнавцями многобожжя (політеїзму) “ (Що українець повинен знати? –С. 28).
Відтоді благословення бути духовними опікунами громад РУНВіри від Вчителя одержали Мирослав Лозовий, Боголюб Свириденко, Мирослав Лисенко, Кий Шевченко, Тарас Осадчук, Зореслав Стоцький, Святослав Гулак, Світана Черепаха, Миролюба Ковганич та ін.
(Дати фото висвяти.– Сам.Укр. №223– 224, с.1970).
На другому Соборі РУНВіри, який відбувся в Гамільтоні (Канада) 27 квітня 1980 р., було прийнято “Основний Закон (Статут) ОСІДУ РУНВіри” , в якому чітко визначена віра в Єдиного і Всюдисущого Господа Дажбога і закріплене визнання “Мага Віри” священною книгою РУНВіри. Третій Собор РУНВіри, який пройшов вже в Оріяні – Святині Матері України, в своїй ухвалі 16 липня 1983 р. чітко визначив Лева Силенка як Духовного Вчителя і Пророка Святої Церкви РУНВіри, прийняв Заповіді останньої і Закони Правильного Життя її Синів і Дочок.
Духовний центр РУНВіри – Оріяна – розміщений у містечку Спрінг Глен, що за 128 кілометрів північніше Нью-Йорку. Тут знаходяться Святиня Матері-України – центральний храм конфесії‚ Священна Рада Святині Матері-України, яку тривалий час з титулом Рідний Пророк очолював сам Лев Силенко, видавництво РУНВіри. Тут також. знаходиться і центральний цвинтар РУНВіри – Свяорпа (святиня Оріянської Пам’яті). Мало працювати ще й Вище Духовне Училище (Академія) РУНВіри.
Соборний Храм Святині Матері України в Спрінг Глені будувався спільними зусиллями вірних конфесії і на їх пожертви. Керував будівництвом, навіть проектував саму будову, Лев Силенко. Це з його побажання вікна було зроблено так, щоб через них не могли проникнути в храм з метою якихось пошкоджень ворожі щодо рунвірів представники українських християнських церков, що кучно розміщені й активно діють в цьому регіоні США та Канади. В історію побудови святині вписали свої імена родини Лозових, Гулаків, Свириденків, Черепах та ін.
2. ЛЕВ СИЛЕНКО – БУДІВНИЧИЙ РУНВІРИ
Засновником Рідної Української Національної Віри як нової релігійної течії є Іван Силенко. Родом він із села Ратьківка-Богоявленське, що біля Олександрії на Кіровоградщині. Враховуючи єврейське коріння свого імені, Силенко з часом замінив його на Левко. На питання про рік свого народження фундатор РУНВіри відповідає так: “Я вічний, Вічність не родиться. Я жив у Трипільському селищі над Дніпром 6000 літ тому. Я брав участь в походах володарів Антії – Скитії – Руси, у походах царя Святослава Хороброго. Мій народ – вічний. Я жив, живу і житиму в Народі”.
(Дати фото хати з “Слова Оріїв” за червень, с.4).
Друковані видання течії визначають цей рік дещо завуальовано (“на початку 30– х років”) або ж взагалі відносять його до якихось невизначених часів, оскільки Силенко – це “пророк керованого Світлом Всесвіту”, “Дажбогом посланий гість до народу”, в душу якого “загостила сила”, яка є вищою від його “Я”. Ось ця невизначеність й спричинила те, що автори статті про Лева Силенка в “Релігієзнавчому словнику” (К., 1996) помилково написали, що він народився у 1932 р.
Історія постання й поширення громад РУНВіри серед української діаспори Америки і в інших країнах світу, де є українські поселення, надто складна. Своє віровчення Лев Силенко почав пропагувати в США і Канаді ще з 1962 р.
Не станемо переповідати біографічний життєпис фундатора РУНВіри, оскільки він деталізовано подається в книзі Тетяни (Світослави) Лисенко “Учитель Силенко: його родовід, життя і віра в Дажбога” (Київ, 1996). Тут він постає “Богомданим Пророком”, незаперечним й єдиноістинним духовником України. Говориться, що “у Його Єстві втілені найсвітліші ідеали Учителів Людства – Заратустри, Конфуція, Будди, Ісуса, Магомета, Гуру Нанакі та інших світочів”, що Він прийшов тому, що “не міг не прийти” (С. 40 – 41).
(Дати фото В.Шаяна з окремого відбитку)
Зауважимо однак, що в публікаціях про Лева Силенка по– різному (подеколи діаметрально протилежно) описується його біографічні епізоди, зокрема життя в роки Другої світової війни, відносини з німцями (Див.: Киевские ведомости.– 1996.– 4 декабря). По-різному подається також характер спілкування Силенка з відомими діячами української діаспори. Зокрема знаходимо суперечливі міркування щодо зв’язків його з Володимиром Шаяном (1908–1974 рр.), який організував “Орден Лицарів Бога–Сонця”, був Головою Європейської Вільної Академії наук, директором Бібліотеки імені Тараса Шевченка при Союзі українців Британії, а зрештою – фундатором рідновірського руху. Якщо в одних джерелах стверджується, що свого часу Л.Силенко був членом шаянівського “Ордену Лицарів Бога Сонця”, а відтак – учнем знаного професора, то в інших говориться вже, що різний підхід В.Шаяна й Л.Силенка до давньої релігійної традиції українців став перешкодою до їх зближення і спілкування. В одному числі “Самобутньої України” навіть читаємо: “Учився Силенко у Т. Шевченка, Л. Українки, Ів. Франка. А таких вчителів, як Шаян, то ніколи не потребував… Та філософія, яку ширить Лев Силенко, ніколи нічого спільного з В.Шаяном не мала” (№ 209-210. – С.1864). А між тим сам В.Шаян у своєму “Листі до друзів. Дещо про Силенка” пише, що він познайомився з Силенком у Аугсбурзі влітку 1945 року у таборі Геттінген, що саме тут він дав клятву Лицаря Ордену і брав участь в його акціях, одержав ім’я Орлигори.
З появою табору “Новий Ульм” (складався він переважно з українців) Л.Силенко перебрався туди й організував там “Молоде Лицарство”. З часу від’їзду В.Шаяна до Англії його зв’язки з Орлигорою перервалися (Лист В.Шаяна від 12 листопада 1971 р.).
Часопис “Самбутня Україна” дещо по-іншому з’ясовує причину розриву відносин Л.Силенка з В.Шаяном. “Силенко попав у конфлікт, – говориться тут, – сказавши Шаянові, що вірші про Перуна та інших богів, то не є актуальні. Треба ширити віру в Єдиного Господа Дажбога. Це Шаяна страшно розізлило, бо ж Шаян цілу збірку віршів написав про Перуна та інших богів” (Самобутня Україна. – 1984. – № 209– 210)..
Ми не маємо в Україні достатніх джерел для того, щоб заперечити чи ствердити те або інше міркування, відзначити наявність певного суб’єктивізму, упередженості, а чи ж славословства у того чи іншого автора, який пише про Силенка. Але ось погодитися із тією відвертою грубістю і брутальністю, яка звучить в листах рідновіра Ю.Лісового, ніяк погодитися не можу. Мало того, що із-за своєї явної безкультурності він називає Л.Силенка “дурнем”, “ідіотом”, “простаком”. Ю.Лісовий ображає всіх вірних конфесії (а їх немало), заявляючи, що “силенкісти – люди тупі, неінтелігентні, які мало на чому розуміються… через безмежну глупоту і брак розуму” (Лист др. Юрія Лісового від 4 квітня 1975 р.). Можна не приймати іншу конфесію, вважати свою єдиноістинною, але при цьому не треба ображати релігійні почуття іншого, слід виявляти толерантність у ставленні до нього. Грубість – ознака слабкості, а не сили, правоти.
Тому не станемо деталізувати описання життєвого шляху Лева Силенка. Для його істинного відтворення потрібна спеціальна (а може й не одна) поїздка до Штатів і Канади з метою бесід з тими, хто знає Вчителя, спілкувався з ним, а також для праці в архівах. Тільки це дало б можливість науковцю погодитися або заперечити ті різні звинувачення на адресу Лева Силенка (подеколи несальованими словами), які можна чути під час розмов із українцями діаспори з різних конфесій – православних, греко-католиків та рідновірів, читати в тих листах , які в значній кількості одержав автор цього видання. Цікаво було б з’ясувати і те, чому РУНВіра все ж не набула великої поширеності серед українців –емігрантів в США і Канаді, чи в цьому виявилася їх більша схильність до традиційних християнських конфесій, а чи ж певна думка про засновника конфесії..
Але для нас безперечним є те, що Лев Силенко – обдарована і помітна на теренах української духовності особа. Він постійно виявляв свою зацікавленість різними сферами знання, має в них своє особисте бачення. Проте, на нашу думку, велику шкоду його авторитету приносить прагнення до самосакралізації, самообоження, подання ним себе якимсь Богомданим Пророком, незаперечним і єдиним для України провісником істини. Саме до цього вдається і його біограф Т.Лисенко, принісши, зрештою, цим велику шкоду Л.Силенку як Вчителю.
Такий процес, коли земну людину при її житті розглядають як якесь божество, вже відомий в Україні, але до цього він йшов лише в руслі християнської традиції. Згадаймо тут ієромонаха Інокентія Балтського, Івана Мальованого, Івана Мурашка, Леонтія Грицана, Митрофана Коваля та інших. Їх послідовників, які підносили своїх духовних наставників у ранг святих, відповідно називали інокентіївцями, мальованцями, мурашківцями, леонтіївцями, митрофанівцями. Нині в Україні наявна спільнота Великого Білого Братства, в якій вшановується “Бог Живий” – Марія Деві Христос (в миру – Марина Цвигун), і спільнота Останнього Завіту, для якої живим втіленням Ісуса Христа, Сином Божим є Віссаріон (в миру – Сергій Тороп).
Лев Силенко порушив цю традицію. Особливість утверджуваного ним кеносистизму в тому, що він проводиться на основі реформування язичницького світоспоглядання українців, використання їх історії. “Я гість Дажбожий, посланий до мого народу Духом предків, – пише Л.Силенко про себе. – Моє життя не моє, воно є власністю народу мого, мої думки, натхнення, інтуїції синхронізовані з колом космічного буття, від якого залежить і доля Земної Планети, і вібрація мислення її неспокійних жителів”.
Проте всі спроби довести якийсь особливий зв’язок засновника РУНВіри з божественними силами звучать дещо наївно і примітивно. Як на нас, то обожнювати слід не Силенка, а його вірність і духовне служіння Матері– Україні, його вчення про відданість рідному народу і шляхи національного виховання українців.
Прочитавши праці Лева Силенка і ознайомившись з описанням ним своєї діяльності в різні роки життя, ми б виокремили такі три, відносно самостійні‚ хоч і нерозривно пов’язані, його характеристики – НАУКОВЕЦЬ, ВЧИТЕЛЬ, РЕЛІГІЄТВОРЕЦЬ.
Силенкові як НАУКОВЦЮ належить насамперед спроба своєрідного теоретичного обґрунтування думки, що на українських теренах була започаткована історія культури і цивілізація індо– європейських народів. Як ВЧИТЕЛЬ, Силенко постає не стільки своєю різноманітною і багаторічною освітньо– просвітницькою діяльністю, скільки обстоюванням самобутності української ментальності, української моралі, викладеної ним зокрема у Семи Законах Праведного Життя, визначенням шляхів її утвердження на індивідуальному та суспільному рівнях.
(Дати фото масове з Сам. Укр. №26з– 264, с.2289).
Проте найбільше нас цікавитиме Лев Силенко саме як РЕЛІГІЄТВОРЕЦЬ. Він заснував нову монотеїстичну релігію, що одержала ним же дану назву Рідна Українська Національна Віра, а останнім часом названа деякими її послідовниками “Силенковою вірою в Дажбога”. Проте з самого початку своє вчення Силенко називав “Рідною Вірою” (можливо, що ця назва з’явилася у нього під впливом вчення В.Шаяна). Коли ж це поняття почало повсюдно ширитися в діаспорі, то воно приглянулося також і тамтешнім православним й греко-католицьким отцям, бо ж підкреслювало значимість для українства обстоюваних ними конфесій. Вони почали користуватися ним для позначення свого віровчення. Відзначаючи той факт, що ці християнські Церкви мають для українців не рідне, а іноземне походження, і що називати чуже рідним – аморально (до того ж, воно і не є національним), Силенко став позначати своє вчення абревіатурою РУНВіра. Так з’явилася та назва Дажбожої віри – Рідної Української Національної Віри, яка нині стала загальнозначимою для неї.
Відповідаючи на питання, для чого українцям потрібна віра в Дажбога, Силенко зауважив, що в українців дуже низький інстинкт спільнотної зрідненості й самозбереження. Тому, “щоб українці вижили як національна спільнота, їм потрібно відбудувати силу інстинкту національного самозбереження”. В цьому, на думку Л.Силенка, їх може порятувати й оздоровити тільки віра в Дажбога.
3. “МАГА ВІРА” – СВЯЩЕННА КНИГА РУНВІРІВ
(Дати фото з Сам. Укр. №299_300), с. 3639).
Багато сил і часу віддав Лев Силенко написанню своєї основної праці – “Мага Віра” (“Могутня Віра”). Він виїздив для збирання джерельних матеріалів до книги в Індію, Ірак, Іран, Англію, інші країни.
Назву книги – “Мага Віра” – рунвірівці ідентифікують з одним із імен засновника джайнізму Вардхмана–махавіра – “великий герой”. В своїх спогадах Силенко завжди прагне дещо сакралізувати процес написання цього твору, подати його як здійснюване ним “священне діяння”.
Окремі розділи “Мага Віра” почали друкуватися ще в квітні 1971 р. в часописі “Самобутня Україна”. Тиражем в 3 тис. примірників книга вперше вийшла у Торонто у 1979 р. 1428 сторінок тексту “Мага Віри” розбиті на 52 розділи – 52 дні пізнання, які водночас поділені на дрібніші частинки. Цим твір Силенка нагадує дещо структуру “Біблії”. Тому не дивно‚ що силенківці інколи називають “Мага Віру” своєю Біблією.
В книзі дається описання подій історії України-Руси, від Олега Віщого починаючи й 1775 роком кінчаючи. Події подаються в хронологічній послідовності (рік за роком, по місяцям і дням).
В “Мага Вірі” подаються основи силенкового віровчення. Її зміст і структура зумовлені підзаголовком “Співвідношення віри, науки, філософії і релігії”. Автор книги прагне подати історію України, основних сфер культури її народу в контексті всесвітнього історичного процесу, становлення людської цивілізації взагалі.
Корені свого вчення Лев Силенко знаходить ще в добі Трипілля, де були започатковані, як він наголошує, “перші вогнища європейської цивілізації”. “Мага Вірі” стверджує, що “на берегах Священного Дніпра оформився тип Білої Людини, її образ, її мова. Тут самоутвердилася хліборобська Трипільська культура”. Саме тут і з’явилися перші розуміння Бога.
Значимість самобутньо сформованої десь 11 тисяч років тому оригінальної мізанської культури Силенко засвідчує введенням українського літочислення. Нині за рунвірівським календарем 11002 рік.
На зламі десятитисячоліття українство спіткала історична трагедія, яка призвела до негативного балансу у його відносинах з іншими, зокрема сусідніми, націями, до порушення природного розвитку суспільства наших предків.
Обстоюючи ідею походження білої раси індоєвропейців з кореня, який складало населення Оріяни-Праукраїни, і виводячи першооснови релігійних понять і всі монотеїстичні релігії з вірувань древніх предків українців-оріян і створеної ними філософії “Вед”, Силенко водночас наголошує на тому, що основною причиною історичної трагедії українства, яка призвела до негативного балансу у його відносинах з іншими, зокрема сусідніми етносами, до порушення природного розвитку суспільства наших предків було прийняття народом України– Руси насильницьким шляхом нав’язаного йому князем Володимиром візантійського християнства. Останнє підірвало духовні сили українців, знищило високу, світової ваги їхню давню культуру, завдало нищівного удару по українській державності.
Всі незгоди на історичному шляху українського народу Лев Силенко вбачає в тому, що він втратив свою рідну віру, підпорядкувався чужим релігійним авторитетам. Християнство не об’єднало українців на боротьбу з монголо-татарською навалою, не стало духовним стрижнем протистояння нашого етносу агресивним і ворожим експансіям сусідніх держав, зокрема Московії і Польщі. В наш час, знаходячись в полоні християнства, “українці, як раби-християни, витрачають багато часу, грошей, душевної енергії на суперечки: які догми кращі – грецькі чи римські ? за чиїм возом краще бігти – грецьким чи римським? І ці суперечки їх стомлюють, роз’єднують, роблять людьми другорядними, обтяженими почуттями меншовартості” (Навчання. Пісня. Молитва.– Оріяна, 1987.– С.52).
На думку Л.Силенка, цей несприятливий для нашого народу розвиток історичного процесу може зупинити лише Українська Духовна Революція, яка призведе до утвердження в Україні Рідної Віри. “Українська Духовна Революція, – пише він в “Мага Вірі”, – ознаменовує відхід Українського народу від жертовників чужовір’я (від юдейської секти, тобто від християнізму греко-римської інтерпретації, від комунізму московської імперської інтерпретації). Українська Духовна Революція йде, як сонячне світання, під прапором Рідної Української Національної Віри” (Мага Віра. – С. 925). Для її здійснення українці не повинні орієнтуватися на Європу чи Індію, а лише самі на себе‚ бо ж там, де є Україна, саме й знаходиться центр Планети. “Нам, українцям, вистачає свого розуму і своєї душі, щоб ми були творцями своїх духовних цінностей, самобутніх і світлих як Сонце”. Нам не потрібні ні чужі релігії, ні чужі боги. Крім Дажбога, немає для українців іншого Бога. Навіть Біблія закликала віруючих юдеїв не приймати чужих богів, а виявляти вірність лише своєму. А для євреїв ним є Яхве. Згідно Біблії, лише євреї несуть заслужені покарання від їхнього Бога за будь-які спроби зрадити його, прилучитися до чужих богів.
Лев Силенко не сприймає аргумент історичної давності християнства для того, щоб визнати його рідною вірою, говорити про нього як про “нечужу віру” . “Скільки б Ви не називали чужу матір рідною, вона від того рідною не стане”, – зауважує він. Аргументуючи цю думку Вчителя, газета “Слово Оріїв” пише: “Що є рідного і близького українцям в християнстві? Як і сто чи двісті й більше років тому, так і тепер кожного українця чи українку, що відходять у світ Вічності, попи в церквах чомусь відправляють на “лоно Аврамове”. Попи без винятку славлять в церквах Йордан, а не Дніпро, Єрусалим, а не Київ, славлять Сару, Аврама, Якова, Марію і багатьох– багатьох простих для нас, українців, юдейських “героїв”, роблять з них святих і речуть, що тільки від жидів прийде спасіння” (Слово Оріїв. – 2002. – Січень). Дивно, як може все це сприйняти українець за своє рідне!?
Силенко вважає, що Першопроходцями Української Духовної Революції можуть бути лише члени заснованого ним Об’єднання Синів і Дочок України – українці за походженням і вірою. Таких українців, згідно його переконання, не було від часів Святослава. Нині вони є. Це – сповідники РУНВіри. Вони вірують в Єдиносущого, Всемогутнього, Всеправедного і Милосердного Господа Дажбога.
4. ВІРОВЧЕННЯ РУНВІРИ
Засновуючи монотеїстичну релігію‚ Л.Силенко змушений був значну увагу приділити світоглядним питанням, зокрема таким, як створення і буття світу, місце людини у ньому, а також проблемам формування обрядово-культової сфери та ін. Його погляди не позбавлені оригінальності‚ хоча й не є невразливими. Насамперед слід чітко усвідомити, що вчення РУНВіри не є неоязичництвом, як це часто ще про нього пишуть, ототожнюючи рунвірів з рідновірами. В останніх є багато оповідань про численних богів і напівбогів. Їх міфологія політеїстична. У рунвірів є лише один бог з ім”ям Дажбог. З нього ніхто не робить ікони чи ідолів, щоб їй поклонятися, не складає оповіді про якесь його земне життя, як це має місце в Біблії.
Будучи різновидом монотеїстичної релігії‚ РУНВіра дає насамперед своє розуміння Бога. Останній в неї постає як вічність і безмежність. “Дажбоже мій, – читаємо в “Мага Вірі”. – Ти є в усьому і все є в Тобі, і Правда живе в Тобі, як серце в тілі, і Безмежність живе в Тобі, як Світ у Вічності. Ти – Душа душі всюдисущого і завждисущого життя, Дажбоже мій !” (Мага Віра. – 52: 2, 5).
Лев Силенко вчить, що Світ – у Богові , а Бог – у Світі. “Світ не родився – Світ вічно був, є і вічно буде Світом. Дажбог – енергія світу вічна, незнищима, всюдисуща”.
Слово “Дажбог” складається з двох санскритських слів : “Да”, що означає “дати”, “даючий”, “датель”, і “ба”, що значить “буття”. Відтак, Дажбог – це датель буття, життя. Дажбог – Свідомість (самоволодіюча сила) Світу. Дажбожа сила – “вічна незнищима енергія, першооснова несвідомого і свідомого буття”. Ця сила діє всюди, у всіх галактиках і метагалактиках, в мені і тобі. Без неї не було б життя на Землі, а сама вона також народжена Дажбогом. Її єство має божественне походження.
В працях Л.Силенка можна знайти величезну кількість епітетів і характеристик, якими він наділяє Дажбога. Він є водночас Любов і Правда, Воля і Дія. Разом з тим “Дажбог – це Світло, без Світла немає життя. Ми прийшли з Світла і відходимо у Світло” (Святе вчення Пророка й Вчителя Лева Силенка. – Оріяна, 1995.– С. 155).
Силенко вважає питання створення Світу кимось взагалі некоректним. Легенди про це, як він зауважує, є у “Ведах” і “Біблії”. Але Світ вічно був Світом. Проте водночас без Дажбога Світ не може бути Світом. Останнім Дажбог керує за допомогою трьох законів, що в поєднанні складають Трисуття. Це є закони Космосу, закони вічної самонаснажуючої Енергії, яка є Дажбогом.
Святе знамено Дажбоже Л.Силенко називає не Тризубом, а Трисуттям. А це тому, що, згідно світогляду наших Предків, у світі Людини діють три Головні Суті: Яв – світ явний, матеріальний; Нав – світ навний, духовний; Прав – світ правил матеріального і духовного життя. Щоб Людина була успішною, гармонійною у своєму житті, вона повинна жити так, щоб між Тілом і Духом була керована певними Правилами узгодженість. Трисуття було божественним знаменом у трипільців.
Зауважимо‚ що свої висновки фундатор РУНВіри робить все ж на основі умоглядних розмірковувань, без посилань на якісь здобутки науки, висловлюючи при цьому лише надію, що з часом фізики, хіміки, астрономи і філософи умотивують їх на основі нових відкрить в своїй галузі науки. Так, всюдисутність Дажбога проявляється‚ на думку Силенка‚ у відчутті кожною людиною його наявності в своїй душі, у бутті свого серця, в суті свого єства. Багатопроявленість Дажбога вбачається в тому, що він водночас діє як жіноча суть в жіночому світі і як чоловіча – в чоловічому, а також в тому, що його дія водночас відноситься як до тваринного, так і до рослинного світів.
(Дати схему з “Слово Оріїв”, лютий, с.16)
Силенко неодноразово наголошує на тому, що Бог є один. Водночас кожний конкретний народ має право називати і розуміти його по– своєму й визнавати при цьому таке право за іншими народами. “Бог – справедливий Господь, – відзначає Силенко. – Він кожному народові дав право мати свою віру, своє розуміння Бога, свою культуру (обрядність), свою мораль (звичаєвість). Ніякий народ не має права своєю свідомістю поневолювати свідомість іншого народу, силою вогню, меча, вмовляння навертати його на шлях іноземної духовності”. Будучи національною релігією, РУНВіра не призначена на експорт. Їй не притаманна ворожість щодо інших релігій і віруючих. Вона може з ними вільно і толерантно співіснувати.
5. ВЧЕННЯ СИЛЕНКА ПРО ЛЮДИНУ
РУНВіра утверджує активний спосіб життя. “Щастя не падає з неба, людина – його творець”, – зауважує Силенко. Щасливим життям живе та людина, яка має постійні клопоти і справи, волю й бажання їх перемагати. Життя – це праця, а праця – це щастя, яке дає можливість людині показати свої здібності. Саме вартісна праця робить людину значимою. РУНВіровське вчення наголошує на тому, що, живучи на Землі, людина має думати про земне. “Коли підеш на Небо, будеш думати про небесне. Ще ніхто з померлих не повернувся з Неба на Землю і не розказав, як там є”, – відзначає Вчитель.
Силенкове вчення про рай і пекло докорінно відрізняється від християнського. На його думку, “у душі добродія – Рай, а в душі злодія – Пекло”. Щоб вийти з пекла, людина повинна самооблагородитися. “Людина, живучи в біді чи розкошах, має рай в душі, коли вона чесна, милосердна, добродійна. Є пекло в душі тієї людини, яка знедолює себе злочинами, жадністю, забобонністю, зрадами, тобто нижчими жаданнями” (Інтерв’ю Лева Силенка // Україна. – 1994. – №7).
Тому, як це слушно вважає Лев Силенко, працюючи на свою мету, людина продовжує цим свій вік, бо ж “тільки там є життя, де є творча дія”. Згідно силенкового вчення, бездіяльні люди самі себе позбавляють світлого кола життєдайної радості. “Красиво прожив роки той, хто у праці відчув приємність і натхнення”. Ці рунвірівські принципи моралі явно дисонують із біблійним вченням про суєтність земного життя і молитовне очікування якогось раю на небі, якого, як сказав Тарас Шевченко, “немає, немає”.
Вчителя Силенка хвилювало явно приспане християнством рабське життя українця. Він пише: “Брате, коли ти сам в собі переможеш раба, сам себе пізнаєш, організуєш, тоді тебе ніхто не переможе! Перемогти в собі рабське Я і розвинути в собі якості вільної людини, о, яка це могутня Перемога! Але вільна людина – це не вільний бунтар, самолюб-свавільник, який своє збунтоване Я ставить понад все. Вільна людина є та, яка збагачена вищими жаданнями. З вільної духовності родиться вільна людна” (Інтерв’ю Лева Силенка // Україна. – 1994.– №7).
Згідно вчення Силенка‚ спочилий сповідник РУНВіри відходить у вічність народного Єства – Царство Духа Предків Рідних. Саме в ньому закодоване Минуле, Сучасне і Майбутнє Народу України-Руси. Але людина не смертна. Її доля чимось нагадує долю пшеничного зерна, яке, попавши в землю, не вмирає, а продовжує жити в новому колоскові. А позаяк всяке тіло (свідоме чи несвідоме) підпадає під дію цього закону зміни, такого перетворення, щоб знову жити, то смерті, власне, немає, а старість людини є часом її повної зрілості. “Народження дитини – це оновлення старого тіла. А тому тіло внука має ті притаманності, що й тіло діда, який відійшов у Царство Духа Предків Рідних”, – наголошує Лев Силенко.
Саме такий хід мислення дозволив Вчителю заявити, що “Предки передали нам свою вроду, свою вдачу, мову і віру, притаманності ген своїх. У Єстві, яке формувалось 280 поколінь на берегах рік України-Руси (від Трипілля починаючи), сьогодні живе наше Єство – суть нашого “Я”. Ми, на думку Л.Силенка, є нашими Предками, а наші Предки – це Ми.
Обстоюючи думку про двохразове народження людини – тілесне і духовне, РУНВіри наголошують на тому, що життєві успіхи людини залежать насамперед від правильності її духовного становлення. Важливу роль в цьому покликані відіграти втілені кожним рунвістом у своє щодення об’явлені Силенком Сім Законів Правильного Життя. Ці Закони включають:
1. Правильне мислення (Воля, Мета, Відвага).
2. Правильне хотіння (Любов, Справедливість, Послідовність).
3. Правильне виконання (Відповідальність, Точність, Дисципліна).
4. Правильне ставлення до себе (Повноцінне “Я”, Незалежне “Я”, Узгоджене “Я”).
5. Правильне харчування (Якісна пожива, Національне вариво, Обрядність).
6. Правильна любов (Співпереживання і Жертвенність, Ненависть і Ощадність, Душевна краса і Вірність).
7. Правильна віра (Природне її народження, Блаженне розуміння, Правильне призначення).
Детальну розшифровку кожний із названих Законів дає книга “Мудрість Української Правди. Наука РУНВіри”, видрукувана в Києві в 1996 р.
Основні принципи свого віровчення Лев Силенко в афористичній формі передав у викладених ним в “Мага Вірі” 17 Заповідях, а саме:
1. Розумій і люби Бога по–рідному.
2. Не поклоняйся чужоземним поняттям Бога.
3. Самовдосконалюй розум, душу і тіло.
4. Вір у себе.
5. Люби родичів своїх.
6. Виховуй дітей своїх у дусі Рідної Віри.
7. Шануй духовність Предків своїх.
8. Шануй свята Рідної Віри.
9. Не самозабувайся на чужині.
10. Не обмовляй.
11. Живи для добра Вітчизни.
12. Будь правдивим свідком.
13. Обороняй свої скарби і не привласнюй чужі.
14. Не люби ворогів народу твого. Не будь рабом.
15. Не лишай у біді приятеля твого.
16. Не зневірюйся.
17. Люби дітей свого і чужого народів.
Надто багато уваги в своїх працях Лев Силенко приділяє родині. “Родина, – пише він, – одне тіло. І це тіло є святинею Віри (духовності). Святиню треба тримати в чистоті. Занедбати родинну святиню – значить ослабити духовність, енергію розуму, пригнобити почування… У Родині повинна бути рідна духовність (рідне розуміння Бога), своя звичаєвість (мораль) і своя обрядність (культура)” (Самобутня Україна. – 1993. – №317– 318. – С. 3699).
РУНВіра возвеличує жінку як таку, що дає життя. Вона – дружина чоловіка, а не його рабиня, що повинна його постійно боятися. “Там, де боязнь, немає дружби, любові. У наших предків (скитів, антів, русів) жінка була другом чоловіка”. Л.Силенко виступає за рівність прав жінки з чоловіком, але не всіх. “Жінка не повинна виконувати тяжкої фізичної праці. І такої, що принижує її жіночість, привабливість”. Він також гостро критикує християнську ідею “обтяження жінки гріхами”. “Я кажу: успадкованих гріхів немає. Усі немовлята святі, – заявив Лев Силенко у своїх відповідях журналу “Жінка”. – Святість походить від святости. Мати у хвилини народження дитини священнодіє – продовжує життя Людства” (Самобутня Україна. – 1993. – №З17– 318. – С.3703).
Розкриваючи принципи сімейного життя і виховання, Лев Силенко наголошує також на святості праці як устійненній основі “успішного життя”. Праця у нього – не прокляття, що звучить у Біблії. “Життя – це праця. А праця – це щастя, яке дає людині можливість показати свої здібності… Коли працюючий переконав себе, що робить не тому, що хоче, а тому, що мусить, праця стає стражданням.Коли ж працюючий вірить, що його праця достойна, корисна людям, Вітчизні, то така віра облегшує його працю” (Там само. – С.3704).
Як бачимо, у вченні Л.Силенка головним в житті є не просто слова “мораль”, “справедливість”, “праця” та ін., а те, який зміст вони мають, яке їх функціональне призначення, як вони роблять з людини Людину. Але, як це відзначає часопис “Самобутня Україна, “Українці лише тоді будуть народом достойним, сильним, розумним, цікавим, коли вони стануть у світі відомі, як люди, які мають свої самобутні, величні, життям обумовлені норми моралі” ( Українська мораль // Самобутня Україна. – 1991. – №297 – 298. – С.3538).
6. ВСІ ВІРИ Є ПРАВДИВИМИ, УКРАЇНСЬКА ТАКОЖ
Характерною особливістю вчення РУНВіри є його толерантність. В одному із своїх інтерв’ю Лев Силенко сказав: “Я не проти буддизму, я не проти Ісуса Христа чи Мойсея, чи Саваофа, Аллаха, чи Магомета, я не виступаю проти жодних чужих релігій, доктрин і догм. Я за те, щоб українці мали українське розуміння єдносущого Господа Бога. Я за те, щоб українці були віруючим по-українському… Це означає, щоб їхня мораль, звичаєвість не була залежна від догм мусульманських, грецьких, латинських, іудейських чи китайських” (Молодь України. – 1994.– 4 серпня).
Згідно силенкового вчення, всі віри, які навчають людину любити іншу людину, вірити в Бога‚ є правдивими, хоч і по-своєму. Тому ніхто не повинен їх переслідувати. “Немає віри кращої чи гіршої… Ніяка віра не впала з неба, – вчить Л.Силенко. – У вірі (початковій чи високорозвинутій) закодована вдача та історія духовного розвитку народу. І пророк, який проголошує заповіді Божі, втілює в собі притаманні його народу гени” (Силенко Лев. Станьмо архітекторами свого щастя // Голос України. – 1992. – 27 травня). На питання : ким українець повинен бути ? звучить відповідь: “Українець повинен бути українцем. Так само, як єврей – євреєм, японець – японцем, а індієць – індійцем. Коли житимемо по вірі, то матимемо свій український шлях життя і спасіння. Самонародиться в душі нашій незалежне національне “Я” (Там само).
В “Мага Вірі” говориться, що ми, українці, повинні бути самими собою, а не безликим населенням без почуття національної гідності. “Маємо бути нацією , а не зденаціоналізованою юрбою”. Євреї, щоб бути самими собою, не сприйняли реформовану Ісусом Христом їх же релігію, “відкинули реформування ним віри Мойсеєвої”. Вони навіть погодилися на страту його за це. А це тому, що мудрі євреї чітко усвідомили, що коли визнають науку Ісуса Христа, то ніколи не стануть вільним народом.
Своє покликання рунвіри вбачають не в зневажанні якоїсь із наявних в Україні релігій, а в тому, щоб довести українцям, що вони не є якимсь гіршим, ніж інші‚ народом. “Філософією рабства” називає Силенко твердження, що без чужої‚ запозиченої від інших народів віри вони не можуть бути віруючими. “Я вірю, що для Українців розум український є вистачаючим, – пише він. – І склад душі української багатий емоціями, енергією, благородством. Головне – збагнути: щоб МИ були МИ, нам потрібна нова філософія життя. Ми повинні по-новому ставитися до себе й до сусідів” (Святе вчення. Силенкова віра в Дажбога. – С. 236).
Рунвіри не уникають контактів із представниками інших конфесій, зокрема православними. Так, в своєму листі Патріарху Філарету вони висловили свою підтримку діяльності УПЦ Київського Патріархату, зорієнтованої на оборону незалежності Української Православної Церкви в Україні та розсіянні. “Незалежність Української Православної Церкви від Москви і Константинополя – це не тільки перший крок на шляху до дійсної Духовної незалежності Українського народу. Добре було б, якби представники інших віросповідань в Україні наслідували Вас, – говориться в цьому листі ОСІДУ РУНВіри від 8 листопада 1999 р. за підписом рунтат з США Б. Свириденка та С.Гуляка. – До джерел Божої мудрості ведуть різні стежки, то ж головне на цьому шляху не згубити братерську любов одне до одного. Бог там, де є любов! “. Зауважимо, що після залишення Л.Силенком “Оріяни” головою Ради Довірених її є рунтато Святослав Гулак, а головою ОСІДУ в США рунтато Боголюб Свириденко.
Водночас в рунвірівській періодиці піддається гострій критиці імперська позиція Російської Православної Церкви, в теології якої немає місця для канонічної автокефалії Українській Церкві.. “Щоб прийняти рішення про автокефалію, Московський Патріархат повинен відмовитися від: чудесного явлення ікони Державної Божої Матері; пророцтв і передбачень святих та отців церкви про відновлення єдиної Русі та монархії; вчення про єдину державу Русь (включаючи Україну); вчення про монархію і святість царя Миколи П “. Але це для РПЦ є неможливим ні сьогодні, ні завтра. А тому “імперський проросійський політичний рух на основі теології РПЦ буде зростати чисельно й організаційно, а УПЦ МП ставатиме все важливішою ланкою в його розгортанні на Україні” (Вісник ОСІД РУНВіри. – 1998.– №1).
Заявивши про своє шанобливе ставлення до язичництва, неоязичництва, Сонцепоклонників, вогнепоклонників, ладославів та інших рідновірів, редактор часопису “Слово Оріїв” рунтато Мирослав Марченко, звернувшись з Відкритим листом до волхвині рідновірів України Галини Лозко, зауважує, що “ми маємо багато спільного, а найсвятіше – це наша Україна… Ми могли б назбирати зачіпок до язичництва значно більше, ніж Ви до РУНВіри, але розум даний нам не на те, щоб ми паплюжили один одного” (Слово Оріїв. – 2001. – Червень).
У “Мага Вірі” Л.Силенка чітко визначено, що РУНВіра толерантно ставиться до інакшевіруючих, але вона ніколи й нікому не дозволить себе зневажати. Останнім часом в рунвірівській пресі з”являються статті, в яких піддається критиці “череда зарубіжних релігійних місіонерів”, яка несе в Україну “чужинецьку ідеологічно– релігійну доктрину”. Негатив цього місіонерства рунвіри вбачають в тому, що “вони вносять у наше середовище чужонаціональний дух”. “Вириваючи українців з– під впливу нації, родини, – пише часопис “Слово Оріїв”, – ці релігії позбавляють українське суспільство його одностайності, спочатку в помислах, а потім – і в діях. Стаючи бранцями релігійної доктрини, ми, зрештою, визнаємо вищість над собою інших націй, а потім здивовано питаємо себе: “Звідкіля серед Українців з”являються такі дебіли, котрі не вірять, що Україна – Богом дана земля українцям для розвитку та продовження українського роду? “ (Слово Оріїв. – 2002. – Січень) .
Однією з бід українства, на думку Л. Силенка, є його висока з’юдизованість. Адже Біблія, яку вшановують всі християни України, є священною книгою лише юдеїв, а Бог Саваоф – лише їхнім Богом. Саме тому молитва українців перед цим Богом: “Боже, нам єдність подай” нічого не варта за тієї умови, коли наш народ не має цю єдність виявом своїх високих моральних і культурних основ, молиться до Саваофа, а не до Дажбога.
Згідно вчення Л.Силенка, християнство не є самодостатньою релігією. В історії воно виконало роль своєрідної служниці іудаїзму, перейнявши від нього основні догмати, Старий Завіт, моральний кодекс Десяти заповідей та ін. “Християнізм жидам найкорисніший тому, – пише автор “Мага Віри”, – що він їхню національну релігію (юдаїзм) звеличив, зпопуляризував між народами білої раси і поставив жидів у становище “богом вибраного народу”, а всіх християн підпорядкував духові жидівської ментальності. Християнізм витворив у жидів поняття вищості” (Мага Віра. – 29:114).
Згідно силенкового вчення‚ цілісна духовна суть народу існує лише тоді, коли відсутнє розмежування національного і релігійного. Українською любов’ю треба і можна любити Україну, наголошує Вчитель, а не греко– католицькою чи греко-православною. Чим вища національна свідомість, тим тяжче народ іноземними релігіями роз’єднати, знесилити, протиставити.
Проте, розглядаючи РУНВіру як єдиновірний шлях українців до самого себе, свого національного Я, Силенко змиряється з тим, що в Україні християнство є і буде, бо ж є і будуть люди, розум і душу яких воно повністю задовольняє. Але це задоволення відбувається своєрідно. Адже українці, як це зауважує Силенко в “Мага Вірі”, є християнами тільки за назвою. “За складом же своєї психіки вони були і завжди будуть рідновірами (життєрадісними, розспіваними дітьми Матері–Природи). Українці залюблені в Природу, обожнюють її і до її явищ ставляться як до добродіїв” (Там само. – С. 113).
7. О Б Р Я Д И Р У Н В І Р И
Як і будь-яка інша релігія, РУНВіра має свою обрядово-культову систему, яка розроблена самим Силенком і подається у виданій ним же в 1961 році “Священній Книзі Обрядів (Требник)”.
Насамперед це біля ста молитов на різні події і потреби в житті вірних. Проте, на відміну від молитовної практики більшості релігій, в яких віруючий щось просить у Бога чи богів, рунвісти своїми молитвами не просять, а славлять Дажбога. А це тому, що, згідно вчення РУНВіри, Бог є Милосердним і Всеправедним. Не будучи спокусником, він дав дітям своїм усе, що їм потрібно для достатнього і повноцінного. життя, ощасливив їх любов’ю до праці і нікого не карає якимсь пеклом за нібито успадковані гріхи.
Силенко вчить, що пекла десь під землею немає, як і раю на небі. Життя саме по собі варте того, щоб його любити і не отруювати його чорними хмарами зла й зневаги. Рай і пекло знаходяться в душі людини. Живучи в розкошах чи бідності, людина має рай в душі, Якщо вона є добродійною і милосердною, то в такий спосіб вона сама себе ощасливлює вищими жаданнями. Серед останніх: вірність, точність, цілеспрямованість, відважність, працьовитість, ощадність, тактовність, акуратність, милосердність, співчутливість, діловитість. Пекло в душі має та людина, яка живе за принципами нижчих жадань – обмовство, об’їдання, пияцтво, заздрість, неорганізованість, дратівливість, злодійкуватість, бруд, улесливість, лицемірність, лінивість, байдужість, нетерпимість, сліпе себелюбство, забобонність, ворожбитство, жорстокість, служіння чужій духовності, свавілля, нарікання на долю, погоду й світ.
Згідно силенкового вчення, застрашена пекельними муками людина втрачає здатність вільно мислити, правильно відчувати дійсність, робиться замкнутою і пригнобленою, навіть здатною на лицемірство. “Людина повинна бути доброю не зі страху перед страшним Богом Саваофом, – зазначається у “Священному Вченні”, – а тому, що доброта є властивістю її вдачі, суттю її Віри” (С.222).
Духовним опікуном в громадах (станицях) РУНВіри є рунтато. Рунтато носить на шиї свядану (від санскритського слова “священнодіяння”). Свядана – це дві довгі полоски (блакитна і золотиста), які на грудях перетинають дві вузькі червоно-чорні стрічки. Червоний колір при цьому символізує вічне життя, а чорний – Землю як джерело життя.
Виходячи з того, що золота пишнота одягу ієреїв християнських церков віддаляє їх від громади й пригноблює душу віруючих, Силенко наголосив на необхідності скромності в одязі духовних осіб в РУНВірі і впровадив його в такий порядок: рунтато має носити чорний, синій або білий костюм, а під ним – світло-синю або білу сорочку із стоячим комірцем. Комір і рукави сорочки повинні бути узорені вишивкою мізинськими меандрами, що символічно зріднює рунтат із нашими далекими предками. На грудях на ланцюжку в обрамленні проміння Сонця кожний рунтато носить Трисуття. Останнім часом духовними особами в РУНВірі стають і жінки (рунмами), одяг яких за кольоровими відтінками і формою аналогічний одягу рунтат.
Замість слова “Церква” Лев Силенко впровадив слово “Святиня”, яким позначається Дім молитви або ж Сходки вірних РУНВіри. У храмах Дажбожих відсутні ікони чи статуї, бо ж Дажбог є Святим Духом і не має якогось свого образу. “Хіба Святий Дух, Воля, Правда, Любов мають образ, стать?” – запитує Л.Силенко.
(Дати з Сам.Укр., №223– 224, с.1969 Оря і Лель).
Рунвіри вшановують лише образ Батька Оря і Матері Лель. “Наші Родоначальники – Тато Орь і Мати Лель – започаткували Першу епоху Трипільської хліборобської культури і цивілізації, – пише часопис “Самобутня Україна”, – і це було на території України 6500 років тому. Символізуючи це, на образі Мами Лель біля її стіп стоять колоски, а біля Тата Оря стоїть первоплуг. Орь був першим орачем (Орем). Звідси – оріяни, Оріяна”. Відтак Л.Силенко “віднайшов нам рідних Родоначальників і тепер ми не будемо йти на лого Авраама” (Самобутня Україна. – 1988. – № 263– 264. – С. 2292.).
Якщо Батько Орь, згідно розуміння рунвірів, є покровителем господарської діяльності українців‚ то первородителька Лель є опікункою Роду, покровителькою дітей і матерів. Тому називати рунвістів ідолопоклонниками чи язичниками (неоязичниками), до чого подеколи вдаються послідовники християнських течій або ж неосвічені журналісти, цілком безпідставно.
Стіни в Святинях мають бути ледь жовтими, що нагадує колір українських пшеничних ланів, а стеля – синьою, що символізує колір неба. В “Требнику” Л.Силенка є застереження від наповнення Святині зайвими речами, різним освітленням тощо. Храм має бути таким, щоб увага віруючих присвячувалася роздумам, душевному спокою і засвоєнню почутих від рунтата слів із “Мага Віри”.
(Дати емблему Трисуття. Взяти з газети “Світло Оріяни”)
Емблемою РУНВіри є тризуб (або трисуття) в обрамленні сонячного проміння. Вона є надто давньою, бо ж її мали ще трипільці, що засвідчують чисельні архелогічні знахідки. “В цій емблемі,– говорить Лев Силенко,– втілений заповіт наших предків, який має немеркнучий зміст: розумними правилами (законами) самовдосконалюй духовну і тілесну силу – і переможеш сили темряви й сам ощасливишся добром” (Силенко Лев. Станьмо архітекторами свого щастя // Голос України.– 1992.– 27 травня). Але парадоксом долі є те, що саме із– за того, що символом РУНВіри є тризуб, її громади не реєструють, бо ж то є “елемент державної символіки”. При цьому нехтується те, що РУНВіра прийняла Трисуття як свій символ до того, як постала незалежна Україна, прийняла тоді, коли в Україні за вшанування тризуба можна було бути ув’яненим. Так, за цим мотивом не реєстрували в 2000 році громаду РУНВіри в м.Надвірні на Івано-Франківщині.
Трисуття як знамено Дажбоже є обов”язковою належністю Святинь РУНВіри. Воно знаменує Точність, Порядок, Організованість, духовну самодисципліну і Три основи – Яв (матеріальний світ), Нав (духовний світ) і Прав (Правила існування духовного і матеріального світів). В храмах РУНВіри наявні також чаша з дніпровською водою, скринька із трипільською землею, стоять сім колосків і засушені степові квіти (мак, волошки).
На рунтат покладено функцію здійснення свягоси (священних годин самопізнання), обрядів освячення дитини, вінчання молодих, поховання спочилих. Обов’язковою належністю цих ритуалів є святе письмо “Мага Віра”, чаша з водою із Дніпра, скринька із землею, взятою біля Трипілля, мініатюрне (на ланцюжку) знамено Дажбоже, дві свічки у двох підсвічниках, жертовник Духу Предків та ін. Силенко застерігає рунтат від переведення священних годин й обрядодійств в ритуальщину, що “запаморочує мислення віруючого і нічого корисного людині не дає”. Під час виконання обрядів рунтато має збагачувати віруючих “наукою рідного Пророка, об’явленою в “Мага Вірі”, збуджувати у них почуття зрідненності, взаємопошани, вибачливості та взаємопрощення.
Лев Силенко неодноразово застерігав у листах із Спрінг Глену про недопустимість порушення кимось встановленої ним практики виконання обрядів. “Ніхто не має права Священну Годину перетворювати в політиканство, дискусійний клуб та у щось інше несумісне з релігією. Треба, щоб кожна людина, яка побувала на Священній Годині, збагатилася знаннями, чуючи читання “Мага Віри”, відчула на душі світле натхнення” (Лист із Спрінг Глену за квітень 1995 року).
РУНВіра має свій поховальний обряд. Під час священної години на Свяорпі читається спеціальна молитва: “Дажбоже мій, заопікуйся душею шановного (називають), який на вічний спочинок відійшов у Царство Духа Предків. Ми обіцяємо робити добродійство в ім’я його і молитимимося, щоб душа його перебувала між безсмертними душами Тата Оря, Матері Лель і всіх праведних чоловіків та жінок, Дажбоже мій”.
(Дати фото надгробника з Сам.Укр. №263– 264, с2292)
Враховуючи своєрідність розуміння рунвірами посмертного буття людини, а також необхідність засвідчити її земну гідність, надмогильники спочилих на кладовищі біля Святині Матері України оформленні багатозначимою символікою. Справа і зліва від напису стоять стрункі колоски, що мають по сім пар зерен. Це символізує Сім Законів праведного життя, яких дотримувався померлий. Зліва вибивають на камені окремо ще три колосочки, один з яких – похилений. Це означає, що спочилий не був блудним сином і відійшов у Царство Духа Предків Рідних. Над надписом вміщено в обрамленні Сонця Трисуття – знамено Дажбоже, що символізує Вічне Життя і Закони Буття. Ще ставлять або зображають на Надмогильнику образ Родоначальниці Роду Людського Матері Лель.
8. КАЛЕНДАР СВЯТ РУНВІРІВ
В канонічному “Требнику” РУНВіри вміщено календар і коротке описання сценаріїв відзначення її свят. Враховуючи те, що наші Предки пов’язували своє новолітування з весною, коли пробуджується Природа, прокидається Земля від зимової сплячки, календар цей починається березнем місяцем, а першим святом у ньому значиться Новий рік, що відзначається першого числа цього місяця. До речі, щоб усунути нашу давню традицію ознаменовувати початок Нового року вшануванням настання Весни, християнські владики з поширенням в Україні цієї релігії новоріччя перенесли на вересень, а опісля воно було закріплене вже за січнем.
Такі важливі свята рідновірів як свято Тата Оря відзначається 2 травня, а Матері Лель – 12 грудня. За силенковим календарем 24 грудня – Різдво Світла Дажбожого, 14 квітня – Великдень Світла Дажбожого. В день народження Лева Силенка (27 вересня) відзначається день святого письма “Мага Віри”. Є ще день Лицаря–Царя Святослава (7 липня). Його особливо вшановують рунвіри, бо ж цей “священний лицар України–Руси” “не був рабом облудної Візантії, її догм, канонів, не склоняв чола перед жодною іноземною релігією”. В календарі є ще день Слави Народних Богатирів (27 жовтня). Рідновіри вшановують дні Тараса Шевченка (9 березня), Івана Франка (27 серпня) і Лесі Українки (25 лютого).
14 квітня рунвіри відзначають Зелені свята. У них є також день животини (28 квітня) і рослинного світу (21 травня), день юних Народних Звитяжців (14 жовтня) і Слави Народних Богатирів (27 жовтня), день жертводавця (12 липня) і народного гніву (5 листопада), день Обжинок (21 серпня) і Водоосвячення (6 січня).
До речі‚ рідновірський календар, хоча й близький‚ але відрізняється від рунвірівського. Новий рік у шаянівців починається теж у березні‚ але є перехідним святом і пов’язаний з появою молодого Місяця. Тому кількість тижнів у році в рідновірів не однакова. Вона може коливатися від 50 до 55. Календарний місяць має 4 тижні (фази Місяця) – 28– 29 днів‚ що призводить до появи 13– місячних років. Коло Свароже теж тісно пов’язане у рідновірів із сонячним культом‚ а точками відліку є весняне (Великдень Дажбожий) і осіннє (Світовид Осінній чи Свято Врожаю) рівнодення та літнє (Купайло Сонцекрес) й зимове (Різдво Божича) сонцестояння. Окрім названих‚ до 8 головних свят рідновірів належать також Колодій‚ Зільник (Трійця)‚ Боги–Спаси‚ Калита. До особливих обрядових дійств рідновірів відноситься освячення Трисуття, Прапору, криниць, місцевості, закінченої праці.
Обряди РУНВіри просякнуті національним духом. Проводячи богослужіння, рунтати згадують Прабатька українського народу Арія, Заратустру, Анахарсіса, Таргітая, Будду, Аттілу, Олега Віщого, князя Святослава Ігоревича, його сина Ярополка, Данила Галицького, козацтво, гетьманів, січових стрільців, воїнів УПА, а також видатних діячів українського духу – Г.Сковороду, Т.Шевченка, Л.Українку, І.Франка, Ю.Шаргея (Кондратюка) та С.Корольова. Під час проведення ритуалів, поряд з молитвами Дажбогу, гімнами–прославляннями його, звучать популярні українські народні пісні та думи, вірші Т.Шевченка та інших знаних в Україні поетів.
РУНВіра виступає за переосмислення побутуючих серед українців колядок, щедрівок, веснянок, оскільки вони мають лише рідну форму, а зміст у них – чужий. “У них славиться Віфлеєм, Єрусалим, Йордан, звеличується чужа духовна культура, – зазначає Л.Силенко, – Тому їм треба повернути наш зміст – славлення Природи України, воїнів–богатирів хліборобства” .
9. РУНВІРА ЯК РЕЛІГІЯ НАШОЇ ДОБИ
РУНВіра є новою релігією. В одному з листів із Спрінг Глену зазначається: “РУНВіра – нове народження, нове богорозуміння, нові Заповіді і Закони життя” (Лист Священної Ради Соборного Храму. – 1995.– Липень). До неї не може належати той, хто “змішує РУНВіру і міфологію”. Вона також не є сектою, бо ні від кого і ні від чого не відколювалася. Особливістю її є те, що вона прагне постати як сучасна релігія. Вона не повертає своїх вірних до часів дохристиянських, назад до багатобожжя та ідолопоклонства. Проте, відзначимо тут це, в ній водночас виявлена шанобливість щодо політеїстичної віри наших Предків, їхніх божеств, названих різними іменами і наділених різними обов’язками. “Ніхто не має права їх чіпати. Многобожжя було шляхом їхнього духовного життя”, – зауважує Л.Силенко.
Але оскільки рівень релігійних понять залежить від духовного розвитку людини, то є свята таїна, згідно якої “дід і бабуся хочуть, щоб їхні внуки були кращими, як вони, були багатшими, як вони. Уміли покращувати, вдосконалювати, збагачувати дідівські звичаї, дідівський рівень духовності”. Саме цим, за переконання Л.Силенка, й була зумовлена необхідність “в ім’я спасіння Потомків провести реформування Віри наших Предків й дати звіщення віри в єдиносущого Господа з ім’ям Дажбог” .
Заперечуючи тим, хто розглядає Дажбожу Віру як вигадку, Силенко відповідає, що “нещасним є той народ, який сам не здатний нічого видумати, винайти, придумати, а відтак користується чужими вигадками”. Великі вчителі Конфуцій, Заратустра, Будда, Христос видумали свої вчення, але ж це ніскільки не применшує їх значимість, оскільки цими видумками вони збагатили духовне життя людства.
Але повторимося тут ще раз. Уважне вивчення віровчення і обрядової практики РУНВіри засвідчує те, що від віри Предків в ній залишилося лише ім’я Бога – Дажбог. Решта – це витвір духовного вчителя конфесії Лева Силенка. Тому немає якихось підстав відносити РУНВіру до язичництва чи неоязичництва. На І Соборі цієї нової, як для українців, релігії у 1972 р. було однозначно заявлено‚ що рунвір “не визнає жодних поганських богів…”.
Особлива увага в священній літературі рунвірів приділяється християнству. Так, із 222 питань, відповіді на які дає Л.Силенко в книзі “Святе вчення”, 54, а це четвертина, стосуються цієї світової релігії. Ставлення Вчителя до християнства войовничо негативне і за стилем (та й змістом) подеколи дещо нагадує атеїстичну критику його.
РУНВіра істотно відрізняється і від християнства. На відміну від антропморфізованого Бога християнства, якого нібито ніхто не бачив і він, згідно Біблії, тільки “є”, а в оповідях Старого Завіту ходить по Саду Едема в пошуках Адама, вступає в людські відносини із земними людьми, Дажбог є безособистністним, не постає в ролі творця світу, бо ж останній “вічно був, є і буде”.
Рунвіри не мають поняття месії, спасителя, яке є основним у християнстві. “Спасай себе без допомоги спасителя. Визволяй себе без допомоги визволителя. Звільняйся від гріхів без гріховідпустителя”, – закликає Лев Силенко. РУНВіра також не сприймає християнський принцип всезагальної любові, в т. ч. й до ворога. “Тільки той вміє любити, хто вміє ненавидіти”, – пише Л.Силенко в “Мага Вірі”. “Любов стає нещастям, коли вона не рожденна ненавистю”.
У вченні рунвірів немає чогось такого, що нагадувало б ідеї християнського милосердя і всепрощення. “Вороги народу твого – твої особисті вороги, – вчить “Мага Віра”. – Вороги твого ворога – твої приятелі. Друзі твого ворога – твої вороги. Приятелі твоїх приятелів – твої приятелі”. Відтак не любити слід тих, хто коїть злочин, а ненавидіти їх.
На відміну від християнства, яке постійно повчає не любити світ, закликає принижувати своє Его, бо ж гординя – гріх, рунвірство утверджує “повноцінне Я”, “незалежне Я”, “творче Я” людини. Силенко вчить не самопринижуватися, а самоощасливлюватися, самовдосконалюватися. Вчитель закликає до самовпевненості, не піддаватися в ім’я Дажбога якійсь аскезі, а зростати духовно й фізично, віддаючи всі свої сили і вміння рідній землі і рідному народу. “Живеш на Землі – думай про неї, покращуй її і вдосконалюй себе”. Відтак, згідно РУНВіри, нічого надіятся на якесь щасливе життя на небі, бо “там немає чим дихати і від холоду все леденіє”, і не треба сподіватися на якесь чудо, а жити на Землі землею, не відмовлятися в ім’я якогось позанаціонального чи інонаціонального бога від свого рідного, національного.
Любов до Дажбога у рунвірів ототожнюється з любов’ю до власного народу, його історії і культури, з любов’ю до власної національної незалежності. Ця любов має виявлятися не в голому прославлянні Дажбога, а в активному збереженні і розвитку духовних та природних скарбів України.
Відтак РУНВіра :
це – Український шлях життя, вдячно осмислений на сучасному рівні Світогляд Предків; це – віра Оріїв (Аріїв), Скитів, Антів, Русичів, Українців, свіжий погляд на місце України (Русі) в історії Людства; це – Розум, що пізнає, а не уявляє Бога, повний монотеїзм, тобто віра в Єдиного і Всюдисущого Бога на ймення Дажбог; це – повний відхід від біблійних оповідей і чужого нам юдео–християнізму; заперечення ідолопоклонства і будь–яких зображень Дажбога; це – Віра, що звеличує природний шлях життя і обожнює рідну природу, відродження древнього цілительства, звичаєвих мистецтв, єдиноборств і багато чого іншого (Слово Оріїв. – 2002. – Січень. – С. 3).
10. УЗАГАЛЬНЮЮЧІ МІРКУВАННЯ ПРО РУНВІРУ
Автор брошури уважно вивчив праці Вчителя Лева Силенка, а також все, що про нього і його вчення писалось у виданих за редакцією Т.Лисенко книгах, інших публікаціях про Силенка – в наукових працях, дисертаціях, українській і зарубіжній періодиці. Дещо я виніс із безпосередніх спілкувань з Вчителем, сім’єю Свириденків, вірними конфесії як в Україні, так і в Спрінг Глені.
До яких же висновків автор дійшов при вивченні особливостей Рідної Української Національної Віри, не бажаючи при цьому бути свідомо упередженим в чомусь щодо неї і водночас обстоюючи при потребі право спільнот РУНВіри на свободу їх діяльності в демократичній Україні. Перерахую їх, зауваживши при цьому, що вони сформульовані мною особисто, а тому не можуть розглядатися як якась абсолютна істина чи думка очолюваного мною наукового колективу.
Відтак такими особливостями віровчення і культу РУНВіри є:
1. Монотеїстичність, особливістю якої є рафінований пантеїзм. Дажбог, за Силенком, є промислителем, а не творцем, хоч ім’я його й перекладається “Датель буття”. Оскільки світ вічний, то для Бога в ньому залишається місце Енергії, Світла. Він – Всюдисущий, бо ж його можна бачити в зорях небесних, в променях Сонця, у пелюстці квітки, у шепоті золотоколосих нив, у непорочній природі планети Земля та ін. В цьому багатослів’ї характеристик інколи тяжко зрозуміти і власне виокремити те, що ж є Дажбогом, а що просто обожненням в розумінні возвеличення й славлення. Зауважу, що із вчення Силенка получився зрештою не абсолютний монотеїзм, на чому він постійно наголошує, а абсолютний пантеїзм.
2. Штучність, певна умоглядність у визначенні догматичної системи і культової практики. Це деякою мірою визнає сам Вчитель у своїй “Мага Вірі”. “Віри в світі немає, – пише Л.Силенко, – а коли є, то лише та, яку ти сам створив. Це – твоя Дитина. Відважні і розумні люди віри не шукають. Вони самі її творять”. Наголошуючи на тому, що РУНВіра – це по-новому осмислена, реформована Віра батьків, Силенко цим нічого не сказав, оскільки від віри останніх в його вченні збереглося лише ім’я одного з язичницьких божеств – Дажбога, а решта його реформувань йде на ґрунті дещо по-іншому сказаної іудео-християнської традиції, часто з простою або ж опосередкованою заміною ”ікс” на “ігрек”.
3. Кеносистичність, виявом чого є прагнення утвердити думку про богоданність Лева Силенка і його сакрально визначену місію в долі українства.
4. Авторитарність, яка виражається в прагненнях фундатора РУНВіри перетворити її сповідників в безапеляційних реципієнтів його вчення і механічних виконавців визначених ним форм проведення обрядів тощо. Ця риса виражається також у прагненні Л.Силенка виокремити себе як керівника (на зразок культу царя) із оточення звичайних людей, холопів–гречкосіїв, одноосібно приймати, призначувати чи зміщувати, як в діаспорі, так і в Україні, того або іншого керівника управлінських структур рунвірів (навіть демократично обраного спільнотою).
5. Месіанськість, яка подеколи межує з образою тих українців, які сповідують іншу, а не Дажбожу віру, бо ж наголошується, що лише остання може сформувати в українців національну самосвідомість, стати засобом утвердження національного суверенітету України, а українець за народженням поза цим не зможе стати українцем за духом, за своєю свідомістю.
6. Фантазійність, яка виражається в зрозумілих для кожного українця прагненнях Лева Силенка безапеляційно вивести історію українства із Трипільської доби, приписати їх давнім світосприйняттям такий хід мислення, який би зрештою підтвердив сформовані ним основи Дажбожої віри.
7. Національністність, яка виражається не тільки у відстоюванні РУНВіри як єдиної національної релігії українців, а й у ставленні до інших в Україні сущих релігій як чужоземних і шкідливих для долі українського народу. Вчення Л.Силенка постає не як установка на те, як людина має налагоджувати свої відносини з Богом, а як обґрунтування необхідності кожному народу мати своє, національне бачення його.
8. Толерантність, яка обґрунтовується тим, що всі з існуючих релігій є всього–навсього національним осягненням різними етносами єдиносущого Бога, а відтак мають право на таке ж існування як і Українська Національна Віра, але все таки в межах своїх держав, своїх народів.
РОЗДІЛ ДРУГИЙ
ДОЛЯ РУНВІРИ В УКРАЇНІ
1. ПЕРШІ КРОКИ РУНВІРИ В УКРАЇНІ
Незважаючи на загалом конструктивні засади віровчення РУНВіри‚ які приваблюють насамперед своєю загальнолюдськістю і які практично характеризують всі релігії‚ рунвірство важко приживається в Україні. Причини цього різні. Пов’язані вони не лише із вченням Лева Силенка, його особливостями та надмірною заетнізацією.
Відпорною силою щодо РУНВіри виступає: і сформована віками в Україні православна релігійна традиція, що всіляко протидіє їй; і подекуди, всупереч принципам свободи віровизнань, активна протидія поширенню РУНВіри з боку місцевої влади й християнських церков; і духовна денаціоналізація значної частини українців; і закордонне походження течії; і ті чвари, які переповнюють цей рух. Відзначимо й те, що послідовники конфесії надто пасивні у пропаганді вчення Л.Силенка. Не помилюся, якщо скажу, що в поширенні його спотерігається повна стихія.
В Україні групи симпатиків, а опісля – послідовників РУНВіри почали з’являтися з часу публікації у журналі “Всесвіт” в 1989–1991 роках уривків з “Мага Віри”. Перша громада течії офіційно зареєстрована рішенням виконкому Київської міськради 25 вересня 1991 р. Очолив її з благословення Л.Силенка Володимир Короб.
(Дати фото В.Короба)
Рада у справах релігії при Кабінеті Міністрів України 28 травня 1992 року зареєструвала Статут релігійної організації “Об’єднання Синів і Дочок Рідної Української Національної Віри (ОСІД РУНВіри)”, чинність якого поширювалася на всю територію України. За зразком цього Статуту в тому ж 1992 р. були зареєстровані громади рунвістів в інших містах України.
Динаміку росту РУНВіри в Україні відображають такі цифри офіційно зафіксованих Держкомом релігій України діючих її громад у відповідних роках: 1991 р. – 3; 1992 р. – 16; 1993 р. – 17; 1994 р. – 29; 1995 р. – 33; 1996 р. – 31; 1997 р. – 37; 1998 р. – 43; 1999 р. – 53; 2000 р. – 51. Згідно інформації за 2001 рік в Україні діяло 38 громад РУНВіри, 11 – громад Священної Ради Об’єднання синів і дочок України рідної української віри, 7 – Собору Рідної української віри, 3 – незалежних громад Рідної віри. Зареєстровано також Слов’янський ведичний рух “Хора–Хорс”.
Проте сама по собі ця арифметика ще нічого не говорить. На відміну від громад християнських течій, станиці рунвістів нечисельні, подеколи – одна–дві сім’ї. Деякі з них значаться за першою своєю реєстрацією, хоча насправді, як релігійні об’єднання, вже й не існують. Подеколи вони поставали не як релігійна громада, а скоріше як своєрідний історико–етнографічний гурток, зорієнтований на відтворення давньої, правда, дещо модернізованої, релігійності українства. Відзначимо тут також і те, що не прийняло РУНВіру село, хоч, здавалося б, вона мала б знайти там більше своїх послідовників, ніж в місті. Навіть в рідному селі Вчителя Олександрівці, що раніше звалося Ратьківка–Богоявленське, як з’ясувалося, люди майже не знають про Лева Силенка, не читали його книг. Лише дехто з вчителів школи цього села щось чув про нього, дещо читав з його “Мага Віри”, примірник якої з невідомих причин навіть зник із шкільної бібліотеки. І це при тому, що жива ще вчителька Вані Силенка – Галина Арсентіївна Коваленко (Петренко Святослав. На батьківщині Рідного Пророка // Слово Оріїв. – 2001. – Червень. –С.4).
В містах до РУНВіри потягнулася національно орієнтована інтелігенція, яка сприймає її переважно не як релігійну систему, а як об’єднання вірних за національним інтересом. Інтелігенцію приваблює в РУНВірі її національний дух, ідея месіанської ролі України у світі, прагнення забезпечити українству право на окреме місце в духовному житті людства, заглиблення українства у світову історію. Тому й чуються із Спрінг Глену застереження, що “РУНВіра – не партія. РУНВіра – релігія”.
В листопаді 1991 р. замість діючої Координаційної Ради громад РУНВіри України було утворено Тимчасове правління ОСІДУ РУНВіри, яке й взяло на себе місію скликання Установчого з’їзду рунвірів Україні.
15–17 травня 1992 р. в Києві відбувся Установчий з’їзд делегованих представників з 18 громад рунвістів України. Не прибули на нього представники з Харкова, Полтави, Донецька та Черкас. Цей з’їзд Л.Силенко благословив як 4– й Собор ОСІДУ РУНВіри. З’їзд затвердив Статут ОСІДУ, який невдовзі, як вище зазначалося, був зареєстрований Радою у справах релігії при Кабінеті Міністрів України. В ньому зокрема зазначалося, що сповідники РУНВіри приймають монотеїстичне вчення Духовного Вчителя Лева Силенка. Керівними органами Об’єднаня синів і дочок РУНВіри було визнано Священний Собор і Раду, до якої ввійшли представники з різних областей країни. Першим головою Священної ради Об’єднання рунвірівських громад було обрано (може й дещо неочікувано) львів’янина Володимира Пілата.
В. Пілат відомий своєю книгою “Бойовий Гопак”, присвяченою світоглядним проблемам українського бойового мистецтва. Автор доводить, що боротьба за виживання є закономірним процесом еволюції народів, племен, суспільств. “Суть збереження нації закладена у вмінні боронити себе. Стримати натиск ворогів, перемогти і розбити їх ущент міг тільки той народ, який був готовий до війни, мав віру, яка передбачала напад варварів, визначала суть ворога й закликала до його знищення” (Пілат В. Бойовий Гопак. – Львів, 1994. – С.182). Зрозуміло, що такою вірою християнство із його знаменитою Нагорною проповіддю Ісуса Христа, де говориться: “Любіть ворогів своїх “ (Мт 5:44), бути не могло. Саме тому зречення українців віри своїх предків на користь християнства й призвело до великої руйнації їх колись могутньої Київської держави. Далі В.Пілат пише: “Асиміляція, деморалізація, збайдужіння до рідної мови, віри і культури стали звичними явищами у товщі народних мас і є прямим наслідком прийняття чужинської віри і догм. Як дослідник бойової культури, автор може ствердно сказати, що віра рабів ніколи не може бути вірою воїнів. Інтернаціональна сутність християнства не здатна задовольнити потреби світогляду вояка – захисника нації” (Там само. – С.189).
Але через рік після визнаного Л.Силенком 1–го Київського Собору полетіли анонімні листи до Спрінг Глену, в яких В.Пілат звинувачувався в тому, що він нібито скликав 3 квітня 1993 р. самочинно новий Собор, на який були запрошені люди, що не мають нічого спільного з РУНВірою. Собор нібито прийняв рішення “приєднати
РУНВіру як асоціативну течію до групи любителів міфології” (Див.: Лист за підписом Лева Силенка від 24 червня 1996 р.).
Проте не світоглядно–релігійна зорієнтованість В.Пілата, а його проживання не в столиці країни, певна відстороненність від регулярного, власне релігійного життя громад рунвістів не лише у всій Україні, а навіть у Львові, небажання Київських громад і Спрінг Глену передислокувати центр українського рунвірства до Львова послужили причиною того розколу, який невдовзі після Установчого (1992 р.) з’їзду відбувся в українському ОСІДУ. В.Пілат, не знайшовши реальної підтримки у своїй діяльності з боку керівних київських одновірців, а також із Спрінг Глену, вимушений був передати всю документацію і печатку організації проповіднику київської громади “Дажбожа” Богдану Островському, який на проведеному у грудні 1995 р. з’їзді представників рунвістських громад України був призначений керівником ОСІДУ. Оскільки останнє не мало окремого приміщення для офісу, то він розмістився в Києві по вулиці Челюскінців (нині – Костельна) у квартирі свого керівника. З часу появи Центральний ОСІД РУНВіри своїх видань не мав. Цю функцію для нього тривалий час виконувала газета запорізьких рунвістів “Світло Оріяни”.
(Дати фото Богдана Островського)
Невеликий авторитет РУНВіри в українській діаспорі підштовхував керівництво течії – Священну Раду Святині Матері–України – розглядати питання продажу спрінг–гленівського комплексу й побудови на одержані кошти, а також кошти жертводавців, офісу ОСІДУ в Києві. Появі такої ідеї сприяло певне пожвавлення діяльності РУНВіри в Україні в перші роки її незалежності, коли дехто з представників її інтелігенції прагнув відмежуватися не лише від комуністичних ідей, а й від християнства, яке в особі Московського Православ’я сприяло нищенню українства, вірно служило владі – як царській, так і радянській.
Але Спрінг Глен не визнав не лише В.Пілата головою ОСІД України (хоч він і був з дотриманням всіх принципів демократії обраний на цю посаду). Через деякий час, з появою там в ролі особистого секретаря Лева Силенка кандидата філологічних наук, колишнього викладача Київського Національного університету імені Тараса Шевченка Тетяни (названої тут Світославою) Лисенко, Спрінг Глен став невлаштовувати і Богдан Островський. Його звинувачували і в самозахваті керівництва ОСІД РУНВіри України, і в незареєстрованні своєї громади за Статутом ОСІДУ РУНВіри, і в “запозиченні з чужих сект релігійних ритуалів, не властивих для РУНВіри понять і різних шаманських ворожінь”, що компрометує Вчення Пророка (Самобутня Україна.– № 331–333.– С. 3775). Тоді своїм представником і координатором дій у Києві Лев Силенко оголошує Києслава (Анатолія) Лисенка – батька Т.Лисенко Почалася підготовка Спрінг Гленом П’ятого (Другого Київського) Собору ОСІДУ РУНВіри в Україні. В своїх листах Лев Силенко повідомляв, що він, якщо його похилі роки і здоров’я не стануть на перешкоді, прибуде до Києва на цей Собор. Передбачалося обрання на ньому “Верховного Правління, яке охопить всі відділи духовного й організаційного життя”. Водночас почалося формування Комітету з побудови Святині РУНВіри в Києві.
Не рахуючись з наявністю обраного на з’їзді представників громад Центру рунвістів України і в противагу ОСІД РУНВіри, Лев Силенко ініціює проведення у травні 1996 р. в Києві Координаційної Соборної Ради голів громад РУНВіри. Скликали її Анатолій Лисенко і Степан Пінчук. На Раду прибули представники громад з Києва, Черкас, Житомира, Донецька, Краматорська, Білої Церкви, Хмельницького та інших міст України. Головою Священної Ради було обрано редактора часопису “Рідна Віра”, що почав виходити з 1995 р. в донецькій Дружківці Всеволода Бойченка. У своїй промові він зазначив, що стиль громад РУНВіри має бути релігійним. Наголошувалося на впровадженні такої обрядності, яка б не нагадувала чужі релігійні ритуали, достовірному і повному сприйнятті вчення Лева Силенка. У промові В.Бойченка прозвучало також застереження, що з’явилися “вороги РУНВіри”, які хочуть її вірних роз’єднати, ослабити конфесію, а зрештою – знищити її (Самобутня Україна. – 1996, грудень).
З появою в Оріяні рунмами Світослави почався навіювальний процес сакралізації Лева Силенка. Саме в цей час з’являються в різних друкованих виданнях конфесії, в газетних статтях та інтерв’ю в Україні (а певно що так говорилося і в усних мовленнях) сентенції, подібні цій, висловленій Світославою Лисенко: “Він посланий Єдиносущим Господом Дажбогом до рідного Народу, а тому саме Він проповідує Віру в Єдиносущого Дажбога. У Нього нова концепція Господа, нові розуміння релігії. Він був жаданий Народом десять століть” (Там само.– С. 3777). З таких подач С.Лисенко поступово утверджувалося розуміння РУНВіри як силенкіанства. В такому контексті й були видрукувані в Україні в 1995–1996 роках видавництвом “Обереги” книги :“Учитель Силенко: його родовід, життя і віра в Дажбога”, “Святе Вчення. Силенкова віра в Дажбога”, “Мудрість Української Правди” та ін. Всі ці книги в 1996 р. були роздані депутатам Верховної Ради України, делегатам 2-го з’їзду письменників України, надіслані в обласні бібліотеки. Безумовно, що це сприяло розгортанню зацікавленості РУНВірою. Але вона вже (на шкоду собі) поставала як силенкіанство.
Проте не всі сприйняли таке розгортання подій. В своєму відкритому листі до Лева Силенка голова Священної Ради ОСІД РУНВіри Б.Островський нагадав, що ще весною 1993 р. Собор Рідної Віри прийняв постанову, згідно якої “кожен, хто має свою думку відносно розвитку Рідної віри, нехай її вільно розвиває”. При цьому таке право кожному гарантує Декларація прав людини і Конституція України. Цією постановою, писав Б.Островський, вдалося припинити різні наклепи “на Вас, Вчителю, і один на одного”. Але біда вискочили з іншого боку. Як говориться у відкритому листі, ті, хто називає себе рунвістами– силенкіанами, стали розсилати повсюдно свої листи і очорнювати й знеславлювати в них всіляко зареєстрований державою ОСІД РУНВіри. “Листи Тетяни Лисенко, її батька Анатолія Лисенка, В.Бойченка, Лева Арія (Цвєтков) стали документами і можуть бути підставою для судових справ проти їх авторів”. Богдан Островський застерігає, що ця боротьба “за правдивий силенкіянізм”, якщо нічого не зробити до єднання, конкретні основи якого він рекомендує, зрештою допоможе “розбігтися в різні сторони, як це сталося в Канаді й Америці” . Це буде “кінець РУНВіри” (Самостійна Україна. – 10998 рік Дажбожий. – Поновлений випуск №1).
(Дати фото із “Слово Оріїв” 8 грудень, с. 2).
Як зазначається у Повідомленні Священної Ради ОСІДУ РУНВіри при Святині “Оріяна”, Тетяна– Світослава Лисенко приїхала в Спрінг Глен з Аргентини по дипломатичному паспорту. Своїми розповідями про якесь її переслідування в Україні, навіть наявністю загрози її життю вона викликала співчуття до себе. А тому було задоволене її прохання про тимчасовий притулок. Тим більше, що Вчитель, зважаючи на його вік і стан здоров”я, зокрема поганий зір, вже потребував помічницю. “Надіялись, що з приходом освіченої молодої людини робота осередку пожвавиться. Та, як це показав час, обманулись. Замість Єдності постали сварки та незгоди… Ця “інтелігентка” з вищою освітою і неврівноважена психікою сварилась з кожним дуже “професійно” і намірено створювала конфліктні ситуації, щоб розколювати громади”. Саме з волі Т.Лисенко її батько Анатолій Лисенко, який РУНВірою ніколи не цікавився, був оголошений представником Лева Силенка в Україні. Із Спрінг Глену йшли виготовлені нею різні листи й обіжники, які засвідчувалися копійованим підписом Вчителя чи словосполученням “Священна Рада”, а то й вже за її підписом. Своїми залякуваннями, різними версіями про загрозу життю Вчителя, Т.Лисенко не сприяла поїздці Лева Силенка в Україну. Враховуючи все це, а також той факт, що із-за своєї старечої слабості Вчитель “попав у повну залежність і контроль Тетяни Лисенко”, Священна Рада ОСІДУ РУНВір при Святині “Оріяна” радила рунвірівським громадам не брати до уваги накази й рекомендації, що надходять від неї як нібито вияв волі самого Вчителя (Самобутня Україна. – 1998. – Поновлений випуск № 1).
З метою якось відвернути роз’єднуючі процеси в рунвірівському русі України Лев Силенко в квітні 1998 р. почав формування, як духовного центру, Священної Ради РУНВіри в Україні. Біля 30 проповідників рунвірства, одержавши Свідоцтва Благословення від Вчителя й почесне найменування “трисуттар”, ставали членами цієї Свяради. Проте процес формування Священної Ради затягнувся і зрештою не позначився на ситуації в рунвірстві України, зокрема в налагодженні організаційного і духовного життя його громад.
Активно в плані узгодження дій і співпраці на ниві проповідування Вчення Лева Силенка, з ідеєю формування нового координаційного та керівного органу РУНВіри в Україні ще в червні 1998 р. виступила громада міста Хмельницького. Тоді в газеті “Крок” Богдан Савченко зокрема писав: “Ми знаємо, що раніше робилися спроби створити такий орган у нашій столиці. Але у нього увійшли випадкові люди: вони мало орієнтуються в науці РУНВіри, не репрезентують конкретних громад, не зуміли налагодити зв’язків як між громадами, так і з Вчителем, не налагодили допомогу новопосталим громадам. Більше того, окремі з них, через некомпетентність, почали переінакшувати РУНВіру, тим самим принижуючи Святе Вчення та Вчителя в очах українців”.
Проте розколи і протиріччя в русі рунвірства в Україні з кожним роком наростали.
2. БАГАТОМАНІТТЯ РУНВІРІВСЬКИХ ОБ’ЄДНАНЬ
Ще в грудні 1996 р. в Києві відбулося засіданням представників 27 громад РУНВіри України. На ньому було прийняте рішення, згідно з яким Лев Силенко визнається лише духовним Вчителем для вірних України, а не юридичним керівником їх громад. З таким ходом подій в Україні не погодився Спрінг Глен. Саме тоді розпорядником і координатором–виконавцем своїх директив в Україні Силенко призначає Анатолія (Києслава) Лисенка. Громаду Б.Островського було відокремлено від ОСІДУ РУНВіри як таку, що не зареєстрована за схваленим Спрінг Гленом стандартним статутом і відзначається довільністю у виконанні Вчителем визначених обрядових форм.
Подальший розвиток подій в заокеанському рунвірівському русі сприяв тим розколам, які з’явилися серед рунвістів України в останнє п’ятиріччя, відсунув на невизначений термін питання перенесення Всеукраїнського центру РУНВіри в Київ, а то й знеактуалізував його.
Справа в тому‚ що Тетяна Лисенко зуміла внести сум’яття у функціонування не лише рунвірівських громад України, а й самої Оріяни. Більше того‚ з літа 1997 р. Вчитель разом з нею виїхав із Спрінг Глену невідомо куди, під різними приводами привласнивши при цьому значні кошти з рахунків ОСІДУ без необхідного погодження фінансових питань з Радою Довірених Громади при Святині “Оріяна. Часопис “Самобутня Україна” у першому кварталі 1998 р. писав‚ що “старий‚ недужий чоловік”‚ “немічний чинити опір молодій‚ активній особі (Т.Лисенко – авт.) по суті зруйнував те, що десятки років творив. Не без Тетяниного впливу Рідна Віра поступово замінюється “силенкіянізмом”.
Проте відзначимо тут те‚ що якщо частина громад РУНВіри й стала на позиції “силенкіянізму”, то Священна Рада її ОСІДУ, яка знаходиться в Оріяні, відмежувалася як від так званих “автономних громад”‚ так і від їхньої головної лінії – “силенкіянізму” з прославленням ним Л.Силенка як Пророка, сакралізацією його.
Цікавим у цьому відношенні є те “Привітання Учасникам Засідання Священної Ради ОСІДУ РУНВіри”, з яким звернулися Священні Ради Святині “Оріяна” і канадської громади ім.Лесі Українки до рунвірів в Україні. Висловивши впевненість у вільному об’єднанні з часом в Україні всіх громад і течій Рідної Віри, у створенні на основі цього Всесвітнього об’єднання сповідників Світлої Віри України–Руси, автори Привітання водночас наголосили, що “ніхто нікому не може нав’язувати свою думку відносно Рідного Богорозуміння, способу проведення Богослужінь чи правильності назв або вживання книжок. Не шукаймо Бога в книзі, там його не знайдеш! Шукаймо його в душі своїй, прославляймо його ділами своїми. Книга – це тільки засіб до пізнання Божої мудрості, засіб до обміну думок. Всі книги писані людьми, в кожній можна знайти розумне і глупе. Тому молитися до книжок не треба, навіть глибоко шануючи їх авторів. Божа книга – це природа, все, що оточує нас. Без неї ми не можемо жити, вона наш перший Учитель, в ній мова Бога до нас” (Самобутня Україна–Русь. – Поновлений випуск № 7.– 7508 р. Дажбожого).
Що вражає в цьому Привітанні? По–перше, відсутність будь–якої згадки про Силенка і його “Мага Віру”. По–друге, переорієнтація рунвірів на вшанування Божої книги – Природи, яка названа тут ще Вчителем. По–третє, визнання права громад на свободу в способі і формах проведення Богослужінь. Це привітання дає підставу думати, що Лев Силенко втратив у США й Канаді своїх послідовників, бо ж його писали найвірніші в недалекому минулому його учні і подвижники, з якими він робив РУНВіру і які давали їй життя. Власне без їх активності РУНВіра вже давно б заклякла. Саме вони перенесли її в Україну, сприяли постанню тут як однієї з національних конфесій. Серед них знову хотілося б тут назвати подружжя Гулаків і Свириденків.
(Дати фото з 30– ліття РУНВіри, с.3787).
Визнавши, що сповідників Рідної духовності надто мало, автори Привітання водночас констатують: “а непорозумінь у нас вже так багато”. Якщо вони не будуть здолані через спільні дії, спільну молитву, то інша духовність, зрештою, запанує над нами. Але тут уже немає, як то було в працях Л.Силенка, пошуків собі ворогів серех інакшедумаючих. Маємо заклик до опанування самих себе на основі Рідного Богорозуміння.
Ставлення до т.зв. силенкіанства в липні 1998 р. розглядалося в Києві на Нараді представників громад РУНВіри України в присутності американського гостя – голови Священної Ради Святині “Оріяна” Боголюб Свириденка. В роботі Наради брали участь представники з 8 громад різних міст країни. В прийнятому на ній документі ”Розбіжності між віровченнями РУНВіри і т.зв. силенкіанством” наголошувалося, що силенкіани намагаються переглянути вчення РУНВіри, викладене у священному писанні “Мага Віра”. Саме її визнають за свою “священну книгу” вірні громад ОСІД РУНВіри, а не праці анонімного авторства про рунвірство і Силенка, які не знайшли схвалення ОСІДУ РУНВіри в Америці.
Силенкіяни, зазначається в документі цієї Наради спотворено і хибно витлумачують подане у Святому Письмі розуміння титулу РУНВіри “Пророк”. Тут він постає як творець нового вчення, на основі якого будуватиметься величне майбутнє українського народу, а не як подібна Ісусу Христу чи Магомету особа, що нібито несе українському народу “Одкровення Дажбоже”, будучи осіянною якоюсь його благодаттю. В силенкіян до того ж з”являється ще й новий духовний титул – Спаситель Українського Народу, а замість відомої багатьом назви Вчення “РУНВіра” – словосполучення “Святе Вчення Пророка Силенка”. Якщо раніше силенкіянином називали людну, яка самовіддано втілювала в життя науку РУНВіри, то тепер ним є людина, що прославляє Пророка Силенка і поклоняється йому, хоч той же Силенко в “Мага Вірі” відкидав будь–яке поклоніння окремим особам. “Будь–які нові титули та культове поклоніння окремій особі можуть запроваджуватися виключно згідно із Статутом ОСІД РУНВіри на її Священному Соборі (Вісник ОСІД РУНВіри.– 1998.– № 1).
Київська Нарада, засудивши силенкіанство, зауважила, що “так звані “силенкіяни” є “групкою найнятих за матеріальну винагороду безвідповідальних осіб”, що своїми діями ведуть РУНВіру до зникнення.
Відтак, хоч українські громади РУНВіри й не обминув розкол‚ але більшість із них напочатках виробили спільну позицію щодо заокеанських подій. Для них Лев Силенко – Основоположник науки про РУНВіру, їх Вчитель. Таким є його духовний титул. Але, як громадянин Канади, він, згідно зареєстрованих українською владою статутів, не може бути розпорядником діяльності громад ОСІД в Україні, хоч на це й претендує.
Нині важко назвати не тільки точну цифру послідовників РУНВіри в Україні, а й взагалі кількість її громад, визначитися в тому, які громади стоять на позиціях силенкіянства, а які існують просто як громади РУНВіри, з якими із них підтримує зв’язок Лев Силенко, а які відлучив з числа своїх послідовників. Важко також нині сказати, скільки в Україні існує центрів РУНВіри і в якому відношенні вони знаходяться з Левом Силенком, з одного боку, і з Святинею Оріяни, з другого.
28–29 жовтня 2000 р. у Вінниці одинадцять рунвірських громад утворили Собор Рідної Української Віри, прийнявши на Установчому з’їзді Собору Статут цього нового релігійного об’єднання, його Символ віри і символіку. Собором було обране своє Духовне Управління. Головою останнього став священик Олег Безверхий. В грудні цього ж року Міністерство юстиції України зареєструвало Собор РУВ як всеукраїнську організацію.
Якщо своїми Пророками Собор РУВ вважає Тараса Шевченка, Лесю Українку та Василя Стуса, то Духовними Вчителями – В.Шаяна, Л.Силенка, М.Шкавритко, Ю.Лісового, Я.Оріона та С.Кокряцького. Основи віровчення новоствореного Собору Рідної Віри Олег Безверхий подав у видрукуваній ним у Вінниці ще в 1996 році книзі “Рідна Віра”. На відміну від язичницького політеїстичного бачення, яке подає В.Шаян в своїй “Віра предків наших” чи волхвиня українських неоязичників Г. Лозко у своїх чисельних виданнях, зокрема в редагованому нею часописі “Сварог”, в працях О.Безверхого обстоюється віра в Єдиного Бога під ім’ям Дажбог, обґрунтовується можливість містичного пізнання людиною Бога і Духовного Світу, описано релігійну реальність, розглянуто ієрархію Духовних Сил, будову та закони Духовного Світу. Викладені в книзі О.Безверхого Заповіді Рідної Віри включають вірність Дажбогу й Україні. В цьому вчення Собору РУВ співпадає з рунвірством. Земне життя в ньому постає як випробування, коли не можна жити одним днем, жити, не відповідаючи за свої вчинки й безвідповідально порушувати моральні правила Рідної Віри. Останні включають заборону на нечисті думки, несправедливе завдавання болю ближньому, обман його. Навпаки, ближньому слід допомагати і водночас постійно вдосконалювати своє тіло й дух.
Якщо українських язичників, зокрема Галину Лозко, Олег Безверхий звинувачує в розумінні Духовних Сил як фантазії, то рунвірство він критикує за “матеріалізм на практиці”, бо ж, визнаючи існування духовної реальності, вони дії Дажбожі розглядають як матеріальні, заперечують можливість якихось стосунків людини з Богом, необхідність опікування людиною посмертним існуванням своєї душі, утверджують матеріальні цінності та культ земного життя.
Олег Безверхий вважає, що як язичники, так і силенкіяни мають матеріалістичне за своєю суттю вчення, в той час як рідновірство України потребує створення своєї містичної школи, оскільки “лише через містичне пізнання може бути створена істинна теологія Рідної Віри” (Безверхий Олег. Рідна Віра. – Вінниця, 1996. – С. 8).
Символ віри Собору РУВ включає три положення: Дажбог – могутній, справедливий, сонцесяйний, вседайний Господь України та Українського Народу; Україна – це Свята Земля, яку обрав Господь Дажбог і благословив бути Батьківщиною моїх Арійських Предків і мого Українського Народу; у Всесвіті діють Боги Рідної Української Віри, які є проявом Сили Божої в земному житті.
Рідновіри–сонцепоклонники (як вони ще себе подеколи називають) уникають гострої критики на адресу християнства. В їх вченні деякою мірою навіть відчувається його дух, зокрема в розумінні земного і позаземного життя людини й її душі. У сприйнятті вчення про карму маємо навіть запозичення з індуїзму.
Основною причиною, яка спонукала в минулі роки сильні громади ОСІДУ РУНВіри, зокрема вінницькі та запорізькі, залишити рунвірство, була, на думку О.Безверхого, криза рідновірівського руху, яка виражалася у певному застої в ньому, відсутності компетентного керівництва, захопленні штучним релігійними вченнями на кшталт “силенкіянства”, роз’єднанні громад. Визначаючи перспективи Собору РУВ, О.Безверхий сказав, що його покликанням є “нести Світло Дажбоже Українському Народу, встановити добрі та міцні стосунки між громадами, працювати для зростання кожної громади Собору, підготувати вмілих та обізнаних духовних осіб, забезпечити будівництво храмів Собору Рідної Української віри” (Вісник Собору Рідної Української Віри. – 2001.– № 1).
Собор РУВ розглядає РУНВіру як штучну віру, неорелігію, бо ж вона докорінно відрізняється від автентичної предківської Рідної Української Віри. Він з обуренням сприймає прагнення ОСІД РУНВіри України, очолюваного Б.Островським, нав’язати деяким громадам Собору своє світорозуміння, провести зміни в їх керівництві тощо. Проте Собор вважає РУНВіру, як і “українських язичників”, очолюваних Г.Лозко, своїми потенційними союзниками (Там само).
В останні роки бачимо також спробу до якогось організаційного оформлення і серед силенкіян України. Не визнаючи Богдана Островського за керівника українського ОСІД РУНВіри, критикуючи його за довільне витлумачення вчення Лева Силенка, деякі язичницькі нововведення в обрядову практику, “окобзарювання РУНВіри”, в листопаді 1999 року силенкіяни провели в Черкасах нараду представників своїх громад, на якій утворили опісля визнаний Держкомом релігії України (Свідоцтво № 35) свій Центр. Силенкіяни виступили за точне сповідування вчення Лева Силенка без будь–яких нововведень до нього і визнання Вчителя Пророком і керівником рунвірів України.
Проте не всі громади силенкіан, зокрема Хмельницька, визнали Черкаську нараду за установчий собор якогось нового об’єднання РУНВіри України. Бо ж ця нарада не мала такої мети, якогось, опісля зареєстрованого владою, Статуту не приймала. Підписи під останнім були явно сфальсифікованими.
Дати фото Л.Силенка з піднятою рукою з Сам.Укр..№291,с.3511)
Згодом, 29–30 вересня 2001 р., у Львові нібито від імені самого Лева Силенка рунтато Володимир Чорний скликає Шостий (нібито всесвітній) Священний собор ОСІДУ РУНВіри. Проте на нього ніхто із–за кордону не приїхав. Та й керівники багатьох українських громад поставили під сумнів право В.Чорного бути керівником такого Собору. Після галасливих прирікань зрештою вдалося видворити із зали засідання всіх невдоволених. Залишені представники деяких громад прийняли резолюцію, в якій “Мага Віра” визнається канонічною священною книгою, канонічним став образ Л.Силенка з піднятою правою рукою, а також Знамено Дажбоже – Трисуття. Статусу канону набули рішення передуючих Всеукраїнських Соборів РУНВіри. Цим Собором було визначено місця паломництва рунвірів – Київ, Канів, Трипілля, Олександрівка– Ратьківка. Передбачене створення в селі Трипілля містечка РУНВіри, побудова там храму, музею й бібіліотеки. Було визнано, що духовним центром рунвірів залишається Спрінг Глен, куди запропоновано повернутися Л.Силенку. Організаційним центром в перервах між Соборами визначено Львів.
Не встигли висохнути чорнила на рішеннях організованого В.Чорним , як це було там сказано, VI Священного Собору ОСІДУ РУНВіри, а вже в Хмельницькому 27 жовтня зібрався на з’їзд також ОСІДУ РУНВіри, який складали представники тих громад, яких “попросили вийти” з Собору у Львові. В інформації про цей захід сказано, що він ререзентує думку 19 присутніх на ньому рунвірівських громад і 7 солідарних з його документами. З’їзд прийняв Статут ОСІДУ РУНВіри, а. також обрав його керівні органи, утворив Академію РУНВіри ім.Лева Силенка. Головою Священної Ради. обрано рунтата– трисуттара Богдана Савченка. Учасники з’їзду висловили свою шану і надіслали інформацію про свою роботу Духовному Вчителю, Пророку Леву Силенку. Утворено календарну комісію для опрацювання Свят РУНВіри (Слово Оріїв. – 2001. – Грудень).
Але хмельницьким кворумом рунвірів активність в конфесії 2001 р. не закінчилася.
В грудня в Києві відбулася Священна Рада ОСІД РУНВіри України, яка зібрала представників громад із столиці, ряду міст країни – Харкова, Білої Церкви, Житомира, Черкас, Луцька ,Запоріжжя, Дніпропетровська, Львова та ін. До ОСІД були прийняті нові громади. Основним мотивом доповіді його голови Богдана Островського була єдність поглядів рідновірів, необхідність вирішення питання єдиного обряду та єдиного календаря, а найголовніше – єдиного Богорозуміння. “Ми не повинні повторювати помилки християн, котрі мають сотні тлумачень одного Святого Письма, а творити єдиний світогляд рідновіра”, – наголошувалося в доповіді. Без цього неможливо створити потужну школу Рідної Віри, яка навчала б священиків– рідновірів.
Водночас із Священною Радою очолювана Б.Островським перша в Україні рунвірівська громада “Дажбожа” відзначила своє десятиріччя. Як відомо, Лев Силенко не визнає належність її до РУНВіри, бо ж вона буцім–то зареєстрована не за зразком затвердженого ним проекту статуту і має певні вільності в обрядовій практиці.
Події грудня засвідчили продовження діяльності офіційно зареєстрованого Держкомом релігій України всеукраїнського центру рунвірів у Києві. Водночас вони засвідчили і те, що в ряді міст країни відбувся розкол в діючих там рунвірівських громадах. Криза в рунвірівському русі України продовжувала наростати.
3. ПЕРСПЕКТИВИ РУНВІРИ В УКРАЇНІ
Після описання того, що нині твориться в рунвірівському житті України, складно навіть сказати, скільки маємо зараз в країні його духовних центрів і хто є головою по Україні ОСІДУ РУНВіри – Богдан Островський, Володимир Чорний , Богдан Савченко, а чи ж хтось із Черкас. Так само тяжко визначитися і з тим, де ж знаходиться цей центр – в Києві, Черкасах, Львові, а чи в Хмельницькому. Релігійно–духовне життя українців значною мірою нагадує їх політичне життя, де надто багато гетьманів, а в РУНВірі – рунтат. Ось тільки невідомо, скільки ці рунтати мають під своїм проводом вірних в підпорядкованих їм громадах. Чогось думаю, що разом не більше, як в одній якійсь сильній сільській православній чи греко–католицькій парафії. То ж чи варто стільки шуму робити!
Перебуваючи у Спрінг Глені, я бачив як тішився Вчитель Лев Силенко, коли дізнався, що в Україні вже за 30 громад рунвірів.В своїх листах я потім наголошував йому, що тішитися, Вчителю, треба не від цифри кількості громад , а від цифри кількості рунвістів, а їх не так вже й багато. Я тоді не міг навіть подумати про те, що з часом рунвірівський рух в Україні вразить пошесть гетьманства, бо ж, здається, Духовний Вчитель у конфесії є і він один, є одна Священна книга – “Мага Віра” і чогось додавати до її віроповчальних засад вже не можна, є єдина мета – духовне відродження українства і України й підмінити її чимось іншим не можна. Чого ще треба?
А виявляється, кожний хоче мати повсемісну монополію саме свого розуміння рунвіровського вчення, кожний хоче сидіти ближче, ніж інші (може часто й не маючи на те якихось значимих дивідентів), до Лева Силенка.
Дійшло до того, що з конфесійних міркувань (а може й тут під прикриттям віри) відбувся розкол і в українському козацтві. В серпні 2001 р. з’явилося Українське Косацтво Звичаєве, гетьманом якого є С.Петренко . Воно покищо єдине в рідновірівському русі, але вже керівник київської громади “Сонячна”, яка видає свою щомісячну газету “Слово Оріїв”, застерігає, що воно “не повинне поділятися на козацькі підрозділи язичників і рунвістів, повинне бути монолітним (Слово Оріїв. – 2001. – Грудень).
Ніби передбачаючи те, що в українському рунвірстві настане доба, подібна політичній ситуації в країні, Спрінг Глен ще в 1995 р. застерігав, що “ніяка громада вірних РУНВіри не має права вважати себе центральною, якій мали б підлягати інші. У всіх громадах один Статут і немає громад, які б мали право на монополію над іншими громадами. Нам пишуть, що ось там, у тій громаді появився “махно”, який хоче перетворити свою громаду РУНВіри у всеукраїнський Собор РУНВіри, або творить з громади всеукраїнську общину внуків Дажбожих, або перетворює свою громаду в політичну партію вірних РУНВіри”. Відзначалося, що такий дух анархізму й роз’єднання притаманний лише ворогам України.
Думаю, що, знаючи про все те, що твориться в рунвірівському русі в Україну мав би давно (і не один раз) приїхати Лев Силенко, розібратися в тому, що тут коїться, а не керувати невідомо ким і чим з далекої Америки. А може й не лише приїхати, а й перенести в Україну взагалі Всеукраїнський Центр РУНВіри, переїхати сюди на постійне проживання, а відтак – і безпосереднє керівництво ОСІДУ РУНВіри. Зрозуміло, що на відстані, без безпосереднього спілкування із послідовниками свого вчення, активної участі у вирішенні питань повсякдення можна почувати себе в якомусь піднебессі, пророком, слово якого має месіанську значимість й абсолютну істинність. Ніхто з тих, хто шанує тебе і сповідує твої думки, не бачить тебе як просту земну людину, з такими ж, як і у всіх, людськими потребами і вчинками, із простими земними радощами й прикрощами.
В Україні Леву Силенку треба було б вийти в солідну наукову аудиторію і вже не на основі уявних розмірковувань, а на основі наукових доказів, фактів доводити правомірність тих думок і висновків, які чомусь, на його думку, мають сприйматися на віру, беззастережно , тільки тому, що це він сказав. Та й треба ж було б Вчителю в якійсь формі зняти всі ті – достовірні чи недостовірні – інформації, які прозвучали про нього з уст представників інших конфесій, з газет і часописів.
Характерним є й те, що чомусь і громади рунвірів виявляють незрозумілу байдужість в запрошенні Лева Силенка в Україну, на ті з’їзди, які вони проводять майже в кожному місті своєї кучної дислокації. Чи може їх керівникам такий приїзд чомусь не є бажаним?
Проте майже щороку приїздять в Україну нинішній голова ОСІДУ РУНВіри в діаспорі п. Боголюб Свириденко з дружиною Світаною, яка більше 20 років була скарбником ОСІДУ. Це вони ще в 70– х роках минулого століття різними шляхами пересилали в Україну слово про РУНВіру, передавали журнал “Самобутня Україна”. Того часу ними особливо цікавилися спецслужби колишнього Союзу. Але вони безстрашно робили свою справу.
(Дати фото Свириденків з Сам.Укр.,№223– 224, с.1975).
Приїжджаючи з 1988 року щорічно в Україну, Свириденки допомагали творити тут рунвірівські громади. Вони й тепер не полишають їх поза своєю увагою. Приїхавши і в 2001 р. в Україну, Свириденки побували в громадах РУНВіри від Буковини до Слободжанчини, від Києва до Одеси. Їх особливо турбує відсутність в нашій країні хоч би одного рунвірівського храму. Саме Свириденками і їх однодумцями в Америці виношується ідея передачі українським дипломатичним службам в США комплексу будівель в Спрінг Глені за умови виділення ОСІДУ РУНВіри в Києві приміщення під храм.
Підсумовуючи, зазначимо, що хоч Лев Силенко і пише про той час, коли в Україні буде кілька мільйонів його послідовників, але ці його побажання так і залишаються голою мрією. Вони так нею можуть і залишитися з огляду на ту величезну плутанину, яка нині існує в РУНВірі і до творення якої певною мірою причетний і він сам.
Я не маю якоїсь упередженості щодо РУНВіри. Це визнав свого часу й Лев Силенко у листі до мене: “Пригадую нашу зустріч на Оріяні. Мені сподобалася Ваша щирість і вроджена духовна толерантність, доброта” (Лист Лева Силенка А.Колодному від 24 березня 1997 р.). Ще в серпні 1996 р. я писав Вчителю: “РУНВіра впадає в глибоку кризу. В Україні практично відсутній єдиний керівний центр рунвіровських громад, кожна громада існує сама по собі, частина з них поступово вмирає. Дехто прагне перетворити РУНВіру в просвітницьку течію. РУНВіра проглядається як рух інтелігенції, яка не сприймає зденаціоналізоване християнство й шукає якийсь еквівалент національної духовності. Треба припинити непотрібні чвари між керівниками РУНВіри в Україні, бо це формує громадську думку щодо неї як зібрання таких сварливих людей, які самі не знають, що й хочуть”.
Але, як на мене, то якихось великих перспектив в Україні (та й в українській діаспорі) ця нова релігійна течія не має. Останнім часом Силенко все частіше скаржиться на поганий стан свого здоров’я і можливий відхід у світ предків. Думається, що з цим відходом настане й поступовий відхід з релігійного простору заснованої ним РУНВіри. Незважаючи на надто сильний і привабливий струмінь українства в рунвірівському віровченні й культі‚ але їх штучність і нехтування саме українською духовною і культурно–побутовою традицією утримують в собі той супротив, який, зрештою, спричинить сектантську форму існування течії, а то й перехід її послідовників до рідновірівського руху або ж якоїсь їх синкретизації, що ми маємо у вінницькому варіанті Собору Рідної Української Віри.
Сумна нинішня доля силенкового вчення постає не тому, що переважна більшість українців не розуміє його із–за свого духовного скалічення і обтяження буденними турботами й християнською традицією, а тому, що РУНВіра є умоглядним світоглядно–релігійним конструктом, створеним Л.Силенком без належного знання ним сучасного українства‚ зумовленого як емігрантським півстолітнім буттям Вчителя, так і безапеляційним самоототожненням ним себе із пророками світових релігій.
Уважне вивчення віровчення й обрядової практики РУНВіри засвідчує, як це вище вже зазначалося, те, що від Віри Предків в ній залишилося лише ім’я Бога – Дажбог. Решта – це витвір духовного вчителя конфесії Лева Силенка. Тому немає якихось підстав відносити РУНВіру, що подеколи роблять науковці, журналісти, богослови інших конфесій, навіть до неоязичництва. Це є чистого вигляду неорелігія. На цьому особливо і часто не без підстав наголошують прихильники рідновірства.
РУНВіра так і не спромоглася стати вагомим духовним чинником розвитку української діаспори. Хоч Святиня й розміщена на порівняно недалекій відстані від міст з кучним поселенням українців, але вона не стала для них місцем паломництва. Українська еміграція залишається в масі своїй послідовницею греко–католицизму чи православ’я й в різних формах виявляє тут свою ворожість щодо РУНВіри.
Не стала РУНВіра чинником єднання і в Україні. Більше того, вона в цей складний час національного і духовного відродження українства постала ще одним роз’єднуючим феноменом. Якщо врахувати те протистояння, яке є у власне Українському Православ’ї, роздертість Київської християнської традиції на греко–католицизм і православ’я, відсутність сформованої національної церкви, то, будемо реалістами, поява за цих умов на наших теренах ще й рунвірства була явно не на часі. Із–за цього РУНВіра не працювала в Україні на те: “Боже, нам єдність подай!”. Тисячолітню традицію християнства здолати в свідомості українців лише поширенням книг Лева Силенка чи про нього (і до того ж за одного значно зденаціоналізованого покоління) аж ніяк не можна. Активність лише десь одного–двох десятків рунвірівських проповідників (і то якась епізодична й дискретна) не створює враження загального захоплення українців ідеями РУНВіри. Дійсно, маємо захоплення рунвірством окремих осіб, але аж ніяк не масове явище.
Оскільки РУНВіра є суто релігійною організацією, то , як застерігає Лев Силенко, ніхто не має права перетворювати її громади “в якусь партійну підбудівку”, вихваляти якусь із діючих партій. Рунтатам заборонено поставати водночас і в ролі політичних діячів. “Рунтато – духовна особа. Він зобов’язаний до членів усіх політичних партій, які будують державну Україну, ставитися толерантно й однаково” (Лист до вірних РУНВіри з Оріяни за липень 1995 року). Ніяка партія, згідно вчення РУНВіри, не може виконати в служінні Україні повноцінну роль, оскільки вони не постають “партіями національної енергії та єдності”. Лише в РУНВірі “служіння Україні є Священнодіянням”, бо ж “тільки люди Незалежної Духовності можуть збудувати незалежну Державу” (Там само).
Часопис “Слово Оріїв” в числі за січень 2001 року видрукував один із проектів концепції “Української Національної Ідеї”. Він включає шість блоків:
1. Філософська система – ідеалізм.
2. Світоглядна система – Україноцентризм.
3. Релігійна система – Силенкіанство.
4. Ідейна система – націоналізм.
5. Політична система – Українська Національна Держава.
6. Соціально– економічна система – регульована ринкова економіка.
Видрук в періодиці рунвірів останнім часом статей з питань політичного життя України, вирішення проблеми реалізації Української національної ідеї , соціальних проблем та інше засвідчує певні корективи у вченні РУНВіри. Вона вже не обмежується питаннями священної історії України. В орієнтаціях січневого часопису “Слово Оріїв” за 2002 рік звучить: “Ми не страждаємо передвиборною метушнею – ми займаємось духовним здоров’ям нації. Ми не обмежуємось славним минулим – ми шукаємо славне майбутнє!”. Тут же сказано, що вже менше буде уваги до питань археології, етнографії, критики християнства, а більше – до шляхів майбутнього поступу України, поточних подій, бачення Великої Української ідеї і сильної України.
Відсутність в рунвірів України із–за фінансової скрути своїх масових періодичних видань, відсутність можливості вийти на радіо і телебачення спричиняє те, що їх міркування щодо нинішньої ситуації в Україні і її релігійному житті залишаються знаними лише невеличкому колу людей. А між тим останнім часом в своїх часописах послідовники РУНВіри все частіше прагнуть з позицій своєї конфесії дати оцінку тим політичним процесам, які відбуваються в нашій країні. При цьому виявляється їх прихильність до діяльності національно–демократичних лідерів і партій, засуджуються олігархи і комуністи. Відзначаючи зокрема те, що Віктор Ющенко “вніс деяку відкритість і чесність у роботу Українського уряду”, що в ньому український народ “побачив лідера нації”, вони водночас вказують на його “несміливість”, якесь “покручування хвостом”, “політичну безхребетність”. І часто ми читаємо у виданнях рунвірів висновок, що можна багато писати й говорити найправильніші речі про нинішню ситуацію в Україні, але вони будуть дискредитовані, якщо до їхнього виконання візьмуться люди з викривленою мораллю (Див.: Слово Оріїв. – 2001. –Червень).
РУНВіру характеризує національний оптимізм. “Вороги України вірять, що українці не збудують самі для себе державу, бо їх ослабляє дух анархізму, самопоїдання і роз’єднання…Тому вірні РУНВіри повинні своїм поводженням демонструвати перед світом, що українці стають новими людьми, самодисциплінованми будівниками рідної Держави”, – закликає один з листів до рунвірів із Оріяни (Липень, 1995).
4. АВТОРСЬКІ МІРКУВАННЯ ПРО ДОЛЮ КОНФЕСІЇ
Із вченням РУНВіри я познайомився ще в 1991–1992 роках, читаючи в газетах ті інтерв’ю, які давав Лев Силенко. В 1993 році почалася моя майже регулярна переписка із Спрінг Гленом. Тоді писарем там був Богумир Коваль. Згадую, як раділи в Оріяні, коли дізналися про реєстрацію в травні 1992 р. Кабміном України першого Статуту громад РУНВіри.
У вересні 1995 р. я брав участь в одній із конференцій з проблем свободи віросповідань в Нью–Йорку. Начитавшись багато ще в Києві про РУНВіру, я вирішив на один день “уникнути” від одноманіття заходу й відвідати центри релігійного українства у США: православ’я – Бавнд Брук і рунвірства – Спрінг Глен. Але чомусь думав, що останній знаходиться в одному з районів Нью– Йорку, а тому вважав, що мені для реалізації задуму треба лише декілька годин, а не майже добу. То ж, не знаючи англійської мови, поїхав до Спрінг Глену. Їду, їду, вже за Нью–Йорк виїхали… Година, друга, третя… Якась тривала зупинка. Знову їдемо. Хвилююся, бо ж запитати не можу, чи туди їду і чи не проїхав. Раптом бачу відому з публікацій про РУНВіру арку з надписом: “СВЯТИНЯ МАТЕРІ УКРАЇНИ”. Кричу водію: “Стоп !”. Вийшов… Арка є, але біля неї не бачу храму, який ми звикли бачити на малюнках за нею. Йду вглибину лісопарку. І ось вона – Святиня Оріяни. Все закрито, ніяких ознак життя. На стук ніхто не відповідає. Пошкодувавши, що якось не узгодив свій приїзд сюди, сфотографував будівлю і вертаюся назад до арки з наміром їхати назад до Нью–Йорку.
Але вирішив ще зайти до будиночка, що поруч з аркою біля дороги. І добре, що це зробив. Будиночок купила сім’я Свириденків – Боголюб і Світана. Вони якраз своїми силами його ремонтували. Мені було сказано, що я є першим професором з України, хто добрався до Спрінг Глену. Пригостивши мене, Свириденки пішли зі мною до Святині, де в закритті знаходився і Вчитель Лев Силенко, і його помічниця Світослава Лисенко, і ті добровольці з різних рунвірських громад, які приїхали сюди, щоб власними силами добудовувати Святиню.
Моя розмова з Левом Силенком була тривалою. Ми говорили з ним і про РУНВіру, і про політичну й релігійну ситуацію в Україні, і про стан національної духовності. Зауважу, що Лев Силенко не тільки уважний слухач, а й переконуючий розповідач. Відчуваєш себе з ним надто легко, бо ж в питаннях історичної долі України і її сьогодення ми мислили в унісон. Вчитель впевнений в щасливому майбутті України і сповнений бажання у свій спосіб послугуватися їй в її поступі. Я пошкодував тоді, що не взяв з собою диктофон, щоб записати все сказане ним. Письмові мої записи зникли разом із втраченим багажем в аеропорту Вашингтона.
(Дати фото мене з Силенком)
Після бесіди ми пройшли з Вчителем до молитовного залу Святині. Оформлений він надто скромно, без зайвих пишнот, у відповідності з тими вимогами, які ставить ОСІДУ до оформлення молитовних приміщень будь–якої громади. Зал міг би вмістити водночас, як мені здалося, до тисячі вірних. Відчувалась сирість, бо ж опалення такої будівлі взимку вимагає багато коштів.
(Дати фото молитовного залу “Оріяни”)
Оглянувши приміщення храму, вийшли на подвір’я, обійшли будівлю. Вчитель розповідав як його будували, як він корегував архітектуру споруди. Вирішили ж будувати Святиню саме тут, враховуючи кучність проживання української еміграції в цьому північно-американському регіоні.
(Дати фото Вчителя на фоні святині, йго фото на Свяорпі)
Потім ми з Вчителем пройшли до цвинтарю, на який привозять для поховання урни з прахом померлих рунвірців зі всього світу. Я почував себе тут дещо незручно, бо ж не мав квітів, щоб покласти їх до могил цих відданих за свого життя Україні людей. Поки ми ходили, жінки підготували на честь гостя обід, Тут були і тости, і розповіді, і пісня. Я завжди теплим словом згадую цю гостину, навіть таку деталь, як, знаючи тогочасну скруту українських науковців, коли місяцями не виплачували зарплату, Вчитель повернув мені витрати на проїзд до них. Проводи мене до майданчика біля пошти, де зупиняється у Спрінг Глені автобус, були багатолюдні: як не як – гість із святого для кожного з них Києва. В очах Вчителя я вловлював невимовне бажання поїхати разом зі мною до милої його серцю України. Що б там не казали, а у віці, коли тобі вже за 70, якийсь внутрішній магніт тягне туди, де ти народився, де в рідній землі лежать твої безпосередні предки, де ще стоїть батьківське гніздо і де ще є хтось з твого роду.
Їдучи в Спрінг Глен, я знав багато тих упереджених оцінок Лева Силенка, які давали йому, надсилаючи мені різні матеріали про рунвірівський рух в Америці, – і рідновіри, і православні, й греко–католицькі діячі української діаспори, з якими я переписуюся. Дехто з них знав особисто Силенка, з ним спілкувався. Але в тому й особливість нас, релігієзнавців, що ми про все хочемо мати оціночну думку на основі власного бачення і прочитання. В Спрінг Глені я з вдячністю одержав з рук автора “Мага Віру”, де Вчитель написав: “Людині Доброї Душі, Світлого Розуму з вірою в Єдиносущого Господа Дажбога”. Українським науковцям було подаровано підбірку часопису “Самостійна Україна”, інші видання конфесії. Прийшлося мені майже протягом місяця возити по Америці (а заодно й вивчати) цей багатокілограмовий книжковий багаж.
Після цієї зустрічі я для себе і для тих, з ким веду мову про РУНВіру, зняв оцінку “шарлатанства”. Насамперед я мав перед собою людину, яка всіма фібрами своєї душі віддана Україні, вболіває за всі ті прикрощі, які ми маємо на шляху її становлення як самостійної країни. І хоч , як православний, не поділяю світорозуміння Вчителя Силенка, але водночас я толерантний до його світобачення. Воно сформоване історією і долею України. Але якщо я бачу її духовне майбуття на шляхах відродження власне Українського Християнства, яке є нашою національною традицією, то Вчитель не довіряє християнству. І тут сказати, що він абсолютно неправий, не можна. Він шукає той важіль, який би міг утвердити в українців українство, який би послужив духовною основою відродження ними своєї національної державності.
Що характерно, то це толерантність Л.Силенка. Він не відкидає інші вірування, але наголошує, що кожному своє. І той, хто в серці носить чуже, не зможе служити своєму. Тому не лише можна, а й слід сприйняти без якихось упереджень і злослів’я те, що Силенко взявся створити для українців їх рідну, відповідну їх ментальності релігію. Адже й Ісус Христос спочатку творив своє вчення для єврейства, до якого належав, не прийнявши вищих чинів іудейської релігії як слуг свого народу. Українці після відомого поглинення в 1686 р. Київської митрополії Московським Патріархатом втратили свою Церкву. Вона вже була для них, як образно писав Т.Шевченко, “Церквою–домовиною”. Наявне після 1686 року в Україні православ’я не служило своєму народу, не було виявом його ментальності, культури й інтересів. То ж поява РУНВіри є попервах виявом кризи релігійної духовності українців, а не якогось прагнення окремої особи до самозвеличення.
Нині багато говорять про національну педагогіку, національне виховання. Коли мова заходить при цьому про формування з молодої людини українця, я завжди відсилаю при цьому до Силенка. Тут ми маємо чіткі імперативи й застереження. Цьому слугує і його віроповчальна система. Саме тому вона заімпонувала українсько зорієнтованій інтелігенції, яка, власне, а не якісь інші соціальні прошарки, й пішла в РУНВіру. “Українські інтелігенти, – пише Лев Силенко, – повинні стати українськими не тільки за назвою, а й за змістом…, і не погоджуватися бути московськими денщиками, “гряззю Москви”. Московська еліта сьогодні наполегливо впроваджує у світ і політичні терміни: Росія і Європа. Москва не хоче ні з яким народом Європи спілкуватися як рівний з рівним. Українці нічого не загубили в Московії, крім кісток, на яких побудований їх Санкт–Петербург. То ж нащадки Петра 1 повинні виплачувати українцям компенсацію за жахливу експлуатацію українських людей на всіх просторах імперії зла” (Молодь України.– 2001. –14 вересня). Та й не лише за Санкт–Петербург! Чомусь німці мають платити за своє зло минулої світової війни іншим народам, а Росія – ні. Цим питанням мав би зацікавитися Уряд України і віднайти в такий спосіб кошти для оплати енергоносіїв з Росії. Чом би тут не прислухатися до Лева Силенка?!
Мені більше імпонує вчення Лева Силенка про велич людини, ніж те святоотецьке розуміння її як немічного хлюпика, що має все своє життя (якщо його можна із–за цього ще й назвати людським життям) віддати на підготовку до щасливого потойбіччя. Мені здається, що тут Вчитель ближче стоїть до Біблії (а він її не заперечує, бо ж розглядає як священну книгу, але іншого народу), ніж той клір, який, в ім’я одержання для себе пожертв і доходів, залякує мирян страшним потойбіччям, нехтуючи тим, що людина створена за образом і подобою Бога. Відтак вона має не скиглити, а розвивати в собі задатки творця і діяча, пізнавати й утверджуватися, а не старцювати перед Богом зі словами “подай”, “допоможи”, “помилуй” та ін.
Якщо я тут скажу, що Лев Силенко є жертвою свого вчення, то певно що значно не помилюся. Людина такого таланту і творчої вдачі, якби перед нею стояло питання лише власного благополуччя і величі, могла б багато зробити в якійсь іншій сфері і досягти бажаного й значного, а зрештою озаможнити своє життя. Вчитель (хоч в цьому він виявив певний утопізм) пожертвував собою в ім’я України. Він не створив сім’ю, не мав навколо себе постійне дружньо зорієнтоване оточення, не жив в нормальних побутових умовах. Він жив надією, що його почують, опанують його вченням, житимуть його ідеалом.
Але в тому, що так не трапилося, не слід вбачати якусь велику трагедію, крах рунвірства. Лев Силенко спонукав багатьох задуматися над історією України, прочитати її не по тих московських установках, які ще й нині живуть в головах багатьох “науковців” і в Україні, які кладуть нас в тісну колиску “трьох близнюків – білорусів, росіян, українців”, “в люди” виводять десь з XV– XVI століть, а прадавню нашу власну історію (до XVIІІ століття) віддають комусь, а то й взагалі нею (навіть іронічно) нехтують. Читаючи видання рунвірів, я захоплювався тим, з якою завзятістю і водночас любов’ю вони обстоюють самобутність історії українства, його національної вдачі. Їх до болю хвилює доля національних святинь українців – Хортиці, Трипілля, Кам’яної Могили під Мелитополем та ін.
Лев Силенко заставив задуматися і над тим, що кожний народ йде до Бога своєю дорогою. Навіть християнство українця не тотожне християнству москвина, що засвідчує наша обрядово–календарна побутовість. Вчитель поставив також руба питання: що дала тобі, твоєму народу та релігія, яку ти сповідуєш? Якщо ж вона нічого не дала, то подумай, чому ти в її очах маєш бути нещасним в цьому житті, подумай, чи не нісенітниця це якась, що ти маєш народжуватися, щоб жити нещасливим. Хіба Бог погрожував нещасливістю людині? Якщо так, то він не твій Бог. Знайди свого. Рідний Батько і Рідна Мати своїм дітям ніколи зла не бажають і не коять. Вони не родять їх для випробування на вірність собі, а родять для реалізації себе в них. Вони не пожертвують своєю ж дитиною за зняття того зла, яке самі скоїли або ж, маючи на те можливість, не відвернули його. Відтак людина, як дитя Боже, має бути співпрацівником, а не прохачем і споживачем на ниві Божого творіння і діяння.
Як на мене, то помилка Вчителя в тому, що він дав можливість сакралізувати себе тим, хто його оточував, хто в такий спосіб забезпечував своє безтурботне буття біля нього. Я неодноразово писав йому про це. Ось лише не знаю, чи читали Вчителю ці мої листи ті, хто його опікував. Рунвірство, як на мене, могло розвиватися (й до того ж успішно) як специфічне духовно-національне вчення українства. Саме в такому контексті його значною мірою й сприйняла напочатках українська інтелігенція. Таким і мені воно заімпонувало.
Тут хотілося б згадати діяльність організованої в Спілці письменників С.Пінчуком та С.Плачиндою спільноти “Оратанія”, діяльність “Трипільського братства”, спроби утворити у вересні 1996 року Український культурно–благодійний фонд “РУНВІРА”, розмістивши його в київському кінотеатрі “Дніпро”. Проте спроба творити якісь фонди від імені РУНВіри одержала загалом негативну оцінку Спрінг Глена. “Недоцільно творити окремі РУНВіри, як наприклад “Культурний фонд РУНВіри”, “Проповідницький фонд РУНВіри”, бо ж в ім’я організаційно–духовної єдності у нас не буде фондів, які діятимуть поза Верховним Правлінням громад РУНВіри”, – говорилося в липневому 1995 р. листі з Оріяни
Коли ж з РУНВіри зробили релігію із всіма її атрибутами, стали використовувати її для витіснення традиційних конфесій, то маємо те, що маємо. Повторюся, я не вірю в те, що з відходом Вчителя у Світ Предків РУНВіра збережеться. Вона вже втратила те, що мала, скажімо, десь п’ять років тому. Навіть сам Лев Силенко має нині десь ховатися від тих, хто нещодавно в тій же Америці був його найближчим і доброзичливим однодумцем. Шкода, але факт! А в Україні в рідновірстві ми маємо те, що мають українці в політичному полі: “Після Богдана та Івана всі пішли в гетьмани”.
В своєму листі до мене, датованому 24 березня 1997 р., Лев Силенко, назвавши мене своїм “дорогим приятелем”, написав: “Коли б Ви знову мали змогу бути в США, я буду радо Вас вітати як брат брата”. Я тоді відповів, що тепер хотів би бачити його в Україні, гостинно прийняти його у себе дома, ще раз поговорити з приводу того ЯК і КУДИ. І якщо листами Вчитель не міг відповісти мені коротко на поставлені питання, то борг можна було б компенсувати бесідами не лише зі мною, а й з широкою громадськістю України в різних її містах (що, безумовно, піднесло б авторитет обстоюваної ним РУНВіри), із студентською аудиторією тих університетів, де я працюю, в спілкуванні з моїми колегами– релігієзнавцями. Я не просив у нього тих посилок з продуктами, на які він мені натякав, а просив нових книг – тієї духовної їжі, без якої життя – і я , і мої колеги – не мислимо.
5. ХРИСТИЯНСТВО УКРАЇНИ В КОНТЕКСТІ ВІРОВЧЕННЯ РУНВІРИ
Закінчуючи свої розмірковування про РУНВіру, зауважу‚ що ця неорелігійна течія, як і кожна з релігій, має свої сильні сторони. Проблеми‚ які піднімаються нею, не є повністю умоглядними. Адже поряд з багатьма позитивними впливами‚ визнаємо це, християнство зіграло в історії і культурі України й значну негативну роль. Ми повинні про це знати і оцінювати його історію на наших теренах з врахуванням цього. Чогось Папа Римський мав сміливість сказати про помилки і злодіяння християн протягом двохтисячолітньої історії конфесії, вибачитися за це перед людством. У нас же нібито ця світова історія християнства ні в чому не повторилася, всі православні є ледь не ангелами.
До того ж, є хороше християнство і погані християни. Багато негативних моментів в історії християнства виникало часто поза волею конфесії, із– за певних об’єктивних обставин (у зв’язку з певною історичною чи політичною ситуацією) чи суб’єктивних чинників (волі окремих осіб‚ що потім засуджувалися Церквами). Цей негатив не є винятковою рисою лише християнства. Жодна з релігій не може похвалитися своєю бездоганною роллю в історії людства, окремих етносів, у питаннях впливу на культуру, людську життєдіяльність.
Неоязичники і рунвірівці зациклилися на критиці християнства‚ не бачучи у ньому жодної позитивної риси. А між тим саме християнство в Україні–Русі, ставши тут категорією влади і єднання, сприяло витворенню правопорядку і громадського ладу, провело докорінну ревізію суспільного добра і зла, сприяло формуванню особистості й сім’ї, на новий грунт поставило наші тогочасні міжнародні відносини і ввело нас в сім’ю культурних народів та ін.
Проте всебічний підхід до історії християнства на українських теренах засвідчує все ж надто суперечливу його функціональну роль в долі нашого народу. Тому її не можна оцінювати однозначно – ні знаком плюс, ні знаком мінус. Але при цьому варто відрізняти християнство як релігію від діяльності його інституалізованих структур. Останні в своєму функціональному повсякденні, особливо Московський Патріархат при його владарюванні у Православ’ї України, часто поставали такими, що в їхніх діях мало лишалося чогось від християнства, зокрема його принципів світорозуміння і людинолюбства.
Християнство прийшло в Україну в готовому вигляді, як штучний витвір. Відтак воно не є для нас наслідком природного розвитку на власному ґрунті. Постало воно у нас як духовна революція зверху. Методи поширення християнства в Україні–Русі, на відміну, скажімо, від Греції, виявилися згубними, оскільки це призвело до винищення її багатої тисячолітньої дохристиянської культурної традиції, поетичного світогляду, зокрема нашої багатої міфології, зручної для вжитку української абетки тощо. Панування в Україні протягом трьох століть православ’я в його змосковщеному ортодоксальному варіанті спричинило нашу відстороненість від духовних здобутків західного світу з домінуючою в них католицькою чи протестантською християнською традицією.
Відзначимо ще й те, що якщо прийняття християнства на початку дещо консолідувало наш народ, то пізніший поділ його у нас на православ’я і греко– католицизм спричинив регіоналізацію України за конфесійною ознакою, а відтак зробив її легкою здобиччю для хижацько настроєних щодо неї сусідніх держав, часто призводив до ворожих протистоянь “України з Україною”. Наявна й нині церковна строкатість України використовується політичними силами для поляризації країни на “східняків” і “західняків” за віросповідним принципом, для утвердження через ідею “руськості православ’я” необхідності утворення на заміну колишнього СРСР якоїсь східно–слов’янської держави без врахування того, що ми є не східно– , а центро–слов’янами. Останнє знайшло зокрема свій вияв в тих особливостях Українського Православ’я, які значно відрізняють його від Московського, навіть Константинопольського, з якого воно вийшло. А ними є соборноправність, демократизм, євангелістськість, софійність, відкритість, толерантність, національністність, побутовість (див.: Саган О. Національні прояви православ’я: український аспект. – Київ, 2001).
Доповнений російсько–церковним гнобленням національний гніт за умов царської Росії і тоталітарного Союзу зупинив перетворення Українського Православ’я в національну релігію українства. Відтак християнство (і це цілком справедливо відзначає Лев Силенко) стало в руках владних структур Росії і Союзу духовною силою національного поневолення України, зденаціоналізації її народу, нищення його самобутньої культури і її духовних репрезентів, засобом протидії (навіть нині в його московському варіанті) постанню України як незалежної держави.
При розгляді історії релігії в Україні ми часто ще йдемо за нав’язаними православно–богословськими оцінками її, нехтуючи неоправдано при цьому порівняльно–історичним підходом до аналізу явищ. А між тим‚ коли припустити, що Володимирова реформа язичництва початку 80– х років X ст. мала б успіх‚ то чи можна з впевненістю сказати, що язичництво не було б у нас на тому ж самому рівні, якого пізніше досягло православ’я – рівні ідеологічного захисника влади? В такому разі в язичництві від його природності як релігії залишалося б з кожним століття все менше і менше. Це ми й маємо в РУНВірі.
До того ж, функціонуючи в поліконфесійному середовищі, їй слід рахуватися з реаліями релігійного життя, визнавати те, що історію заднім числом не перепишеш, а її данність (навіть ту, що є) можна повернути на шлях служіння Україні, українському народу в цей складний час одержаного ним останнього шансу на національне виживання. Не відштовхувати слід рунвірам від себе українців–християн (подеколи навіть в образливій формі), а шукати шляхи до співпраці з ними в ім’я спільної мети, яка зветься УКРАЇНА.
ЛІТЕРАТУРА
– Силенко Лев. Мага – Віра.
– Силенко Лев. Гість з Храму Предків. – Київ, 1996.
– Силенко Лев. Переоцінка Духовної Вартості. Новий Шлях Життя.– Оріяна, 1988.
– Святе вчення Пророка і Вчителя Лева Силенка. – К., 1995.
– Мудрість Української Правди. Наука РУНВіри. Короткий виклад.– Київ, 1996.
– Навчання. Пісня. Молитва. – Оріяна. 1987.
– Священна книга обрядів. Требник. – Оріяна, 1991.
– Лисенко Світослава. Учитель Силенко, його родовід, життя і Віра в Дажбога. – Київ, 1996.
– Плачинда Сергій. Словник давньоукраїнської міфології. – К., 1993.
– “Самобутня Україна”. Часопис. Всі числа за різні роки.
– “Світло Оріяни”. Газета. Всі числа за різні роки..
– Статті про РУНВіру в українських газетах і часописах. Перелік їх див. в книзі С.Лисенко “Учитель Силенко” (с. 538 – 540).
Анатолій Колодний © Наукові архіви 