А.М. КОЛОДНИЙ.

ОСНОВИ РЕЛІГІЄЗНАВСТВА. Курс лекцій. – К., 2006.

Книга вміщує курс лекцій, читаних доктором філософських наук, професором Анатолієм КОЛОДНИМ протягом декількох років для студентів-першокурсників гуманітарного факультету Національного університету «Києво-Могилянська Академія» і студентів Київського університету права. Але це є основи релігієзнавства. Лише сьому тему в книзі подано дещо розширено, враховуючи те, що порушені там питання не знайшли ще висвітлення в підручній і загальнодоступній релігієзнавчій літературі. Повний курс релігієзнавства має включати у свій зміст весь спектр релігієзнавчих дисциплін – філософію релігії, її географію, психологію, історію та історіософію, конфесіологію, політологію, соціологію та ін. Важливо в наш час виокремити практичне релігієзнавство. Тому тих, кого не задовільняють лише основи цієї гуманітарної науки, автор відсилає до видрукуваного раніше за його редакцією «Академічного релігієзнавства» (К., 2000. – 70 д.а.), рекомендованої ним додаткової літератури. А.М. КОЛОДНИЙ працює заступником директора-керівником Відділення релігієзнавства Інституту філософії ім. Г.С.Сковороди Національної Академії наук України, є президентом утвореної ним Української Асоціації релігієзнавців, завдяки якій вдалося вивести українське релігієзнавство у сферу міжнародних спільнот з фаху.

Рекомендовано до друку Вченою Радою Відділення релігієзнавства Інституту філософії імені Г.С. Сковороди НАН України ( протокол № 1 від 10 січня 2006 року).

© А. М. Колодний, 2006.

Т Е М А Т И Ч Н И Й П Л А Н К У Р С У

Тема 1. Релігієзнавство як гуманітарна наука.

Тема 2. Релігія в її сутності, структурі та функціях.

Тема 3. Природа і різновиди етнічних релігій.

Тема 4. Світові релігії. Буддизм та іслам.

Тема 5. Християнство в його витоках та основних течіях.

Тема 6. Віровчення і культ християнства.

Тема 7. Християнство в його духовній історії і перспективі.

Тема 8. Релігія і Церква в історії України.

Тема 9. Релігія і Церква років незалежності України.

Тема 10. Історія і сьогодення конфесійної карти України.

Тема 11. Свобода совісті: сутність і правове забезпечення.

ПІДРУЧНИКИ ТА НАВЧАЛЬНІ ПОСІБНИКИ

( до всіх тем з курсу “Релігієзнавство”)

Академічне релігієзнавство. Підручник за ред. А.Колодного. –К.,2000.

Релігієзнавство. Навч.посібник за ред. С.Бублика. – К., 1999.

Релігієзнавство. Підручник за ред. В.Лубського. – К., 2000.

Релігієзнавство. Підручник за ред. М.Заковича. – К., 2001.

Релігієзнавчий словник. За ред. А.Колодного і Б.Лобовика.- К., 1996.

Гудима А.М. Релігієзнавство. – Тернопіль, 2000.

Докаш В., Лешан Ю. Загальне релігієзнавство. –Чернівці, 2005.

Кислюк К.В., Кучер О.В. Релігієзнавство. – К., 2004.

Титов В., Качурова С., Барабаш О. Релігієзнавство. – Харків, 2004.

Черній А.М. Релігієзнавство. – К., 2003.

Яроцький П.Л. Релігієзнавство. – К., 2003.

Козловский И. История религий. Учебное пособие.- Донецк, 2004.

Історія релігії. Збірник документів і матеріалів. Упорядники А.Бистрицька

та І. Зуляк. – Тернопіль, 2003.

Яблоков И.Н. Религиоведение.- М., 1998.

Яблоков И.Н. Религиоведение. – М., 2001.

Аринин Е.И. Религиоведение. – М., 2004.

Религиоведение. Учебное пособие под ред. П.Лобазова.- Одесса, 2005.

Религиоведение. Хрестоматия. Под ред. А. Красникова.- М., 2000.

Религиоведение. Хрестоматия. Под ред. П.Костюковича. – Минск, 2000.

Религия и общество. Хрестоматия. Под ред. В. Гараджи.- М., 1996.

Свобода совісті і віросповідань. Збірник міжнародних та українських

правових документів. Упорядник збірника М.Бабій.- К.,2006.

ПОПЕРЕДНІ ПОРАДИ АВТОРА

1. Визначена навчальним планом кількість годин курсу, а також обсягу текстового матеріалу кожної з його тем не дала можливості автору в повному обсязі розкрити всі їх проблеми. Тому раджу звертатися ще до підручної і рекомендованої літератури, до літератури з тем курсу, яку можна знайти за каталогами бібліотек.

2. При опрацюванні текстового матеріалу студент може зустрітися з незрозумілими для нього поняттями. Деякі з них розтлумачено в Словнику, який додається до посібника. В тому разі, коли якесь із понять буде в ньому відсутнє, то зверніться до релігієзнавчих чи філософських словників або ж до енциклопедій.

3. Викладач прагнув не давати якихось оцінок релігійним процесам і явищам, а об’єктивно висвітлювати їх природу, полишаючи оціночні судження за тими, хто про них буде читати і певно що має якусь конфесійну зорієнтованість.

4. Студент має добре знати ті міжнародні та українські правові документи,

які регулюють статус релігійних спільнот в суспільстві, державно-

церковні відносини. То ж раджу законспектувати їх або за збірником за

редакцією М.Бабія або ж за додатками до підручника з релігієзнавства за

редакцією С.Бублика.

5. Для самоперевірки після кожного текстового матеріалу теми подаються контрольні завдання і питання, а також тестові вправи. Відповідаючи на питання тесту, знайте, що істинна відповідь може бути не одна, а декілька.

6. При написанні рефератів користуйтесь не лише підручниками, а

насамперед додатковою літературою, яка подається до кожної теми.

7. Список питань до заліку чи екзамену включає перелік всіх тих питань (чи

підпитань), які подаються як назви параграфів з кожної навчальної теми.

Додаються лише питання за міжнародними та українськими правовими

документами, що регулюють свободу буття релігії в суспільстві.

ПОТЕМНИЙ ВИКЛАД МАТЕРІАЛУ З КУРСУ

Тема 1. РЕЛІГІЄЗНАВСТВО ЯК ГУМАНІТАРНА НАУКА

1. Значимість курсу “Релігієзнавство”. 2. Об’єкт і предмет релігієзнавства. 3. Структура релігієзнавства. 4. Категорії, принципи і риси академічного релігієзнавства.

1. Значимість курсу. Релігієзнавство входить до того переліку обов’язкових навальних дисциплін, які, згідно установок Міністерства освіти і науки України, мають вивчати студенти всіх вищих учбових закладів. Цим самим воно покликане виконувати загальноосвітню функцію. Кожна культурна людина має знати, що таке релігія і яку функціональну роль вона може відігравати в її житті, в житті суспільства. Водночас в системі гуманітарної освіти релігієзнавство виконує і спеціальну функцію. Працівникам гуманітарної сфери в практиці своєї професійної діяльності прийдеться зустрічатися з релігійними феноменами – віруючими людьми, різними релігійними інституціями, релігійними відносинами тощо. Відтак їм слід знати специфіку власне релігійних явищ, їх світоглядний зміст і функціональність, бути обізнаним в питаннях правового забезпечення гарантованої українським законодавством свободи совісті і віросповідань, свободи релігійної діяльності та організації, знати природу і вияви державно-церковних відносин, правові засади функціонування релігійних організацій, їх зв’язків з міжнародними релігійними інституціями тощо. То ж добре засвоєний курс з релігієзнавства ефективно слугуватиме випускнику гуманітарної спеціалізації в його наступній фаховій діяльності.

2. Об’єкт і предмет релігієзнавства. Релігієзнавство – порівняно молода і водночас одна з найдавніших галузей гуманітарного знання. Молода тому, що його складові почали складатися в систему знання лише в ХVІІІ-ХІХ століттях, давня, бо ж окремі знання про релігію (переважно у богословській формі) виникають уже в стародавніх країнах. В тоталітарну добу релігієзнавству взагалі було відмовлено в праві на самостійне існування. Воно включалося в контекст т. зв. наукового атеїзму і було зорієнтоване на філософське, історичне та природничонаукове заперечення релігії. Ось лише в демократичній Україні виникла можливість конституювання єдиної академічної науки про релігію. Це актуалізувало питання здолання тих заідеологізованих установок ленінізму, які розглядали релігію як опіумне явище, що, як гальмо суспільного розвитку, підлягає спростуванню, а зрештою – і подоланню.

Будь-яка гуманітарна наука вивчає специфічний аспект відносин людини. Об’єктом вивчення релігієзнавства є такий особистнісний стан людини, який можна назвати станом самовизначення її в світі, здобуття самої себе на основі віднайдення в собі того, що єднає її з трансцендентним, божественним. Його ще прийнято називати релігійним досвідом індивіда. Проте в своєму функціонуванні релігія виходить за межі свого індивідуального буття, піддається доктринальній і обрядово-культовій (символічній) інтерпретації, входить в різні сфери людської життєдіяльності, сакралізуючи їх, по-своєму при цьому організаційно оформляючись. Тому релігієзнавство у своєму предметі значно ширше, ніж у своєму об’єкті. Предметом релігієзнавства в широкому його аспекті є, окрім природи релігії, її функціональність в трьох формах – віроповчальній, обрядовій та організаційній.

Визначитися з об’єктом свого дослідження релігієзнавству виявилося значно важче, ніж іншим гуманітарним наукам. Справа в тому, що описати релігію – цей потаємний феномен духовності людини в усьому обсязі його сутності за допомогою звичних понять і категорій не можна. Особливістю релігії є те, що вона виступає як засіб позалогічного освоєння людиною своєї причетності до процесів, що відбуваються у Всесвіті, зазнають впливу якихось вищих сил, які не піддаються логічному вираженню та пізнанню.

Проте релігія – це не лише віра людини в Абсолют, що є сутністю, законом світу, не лише віра в реальну присутність в її житті і світі якоїсь вищої Розумної Реальності, а й засіб прилучення людини до цього Вищого Начала не за допомогою розуму чи обрядової дії, а шляхом якоїсь містичної інтуїції, так званого ейдетичного бачення. Це внутрішнє бачення, внутрішній досвід індивіда, скажемо тут словами відомого німецького філософа І.Канта, є та річ-в-собі, що, маючи індивідуальне значення, не піддається зовні об’єктивованому вираженню, об’єктивному формулюванню.

Релігія орієнтує людину не на відхід від життя, гостеве перебування у цьому світі, а на вироблення практичних рецептів, які дають можливість їй пом’якшити, компенсувати негативні вияви своєї життєдіяльності. Навіть К.Маркс відзначав, що релігія не просто вияв безсилля людини, а й протест її проти свого становища як стражденної істоти, своєрідний енциклопедичний мінімум, логіка світу в популярній формі, моральна санкція життя людини в ньому. Відтак релігія не забирає, а навпаки – стверджує в людині людське.

Релігія – це форма осмислення людиною фундаментальних проблем свого існування. Осмислення людиною самої себе, тобто самоосягнення, виступає в ролі форми її релігійного досвіду. Дійсний релігійний досвід полягає не в формальному дотриманні обрядових приписів і визначених регламентацій способу життя, а, як це слушно зауважує Е.Фромм, у “відновленні людиною божественного образу своєї особистості”. Релігія все більше починає відігравати в житті людини роль символів, ціннісних орієнтирів і морального еталону життєдіяльності.

3. Структура релігієзнавства. Відмінні світоглядні позиції, слідування різним культурним традиціям, навіть громадські оцінки характеру наукової діяльності зумовлюють різноманіття дослідницьких установок релігієзнавців. Працюючи в одній і тій же предметній сфері, вони можуть користуватися різними нормами пізнання – світськими чи богословськими. Звідси поділ релігієзнавства на академічне і богословське. На відміну від першого, останнє входить до богословського комплексу, розвивається певною мірою на основі закономірностей цього виду духовності. Проте світськість академічного релігієзнавства – це не якась ворожість щодо релігії. Характерною особливістю його є дотримання принципу нейтральності, а не заангажованості на релігію, чого немає в богословському релігієзнавстві, яке, до того ж, ще має конфесійну зорієнтованість. Є православне, католицьке, мусульманське та інше конфесійне релігієзнавство.

Релігієзнавство є єдиною і водночас багатодисциплінарною сферою гуманітарного знання. За основу виділення його дисциплінарних утворень слід брати, по-перше, теоретичну зорієнтованість дослідницьких пошуків, а, по-друге, параметри і сфери функціональності релігії. Дисциплінарними системами релігієзнавства є філософія і феноменологія релігії, соціологія і психологія релігії, історія та історіософія релігії. Останнім часом розвивається географія і політологія релігії, етнологія і культурологія її, герменевтичне, порівняльне і практичне релігієзнавство. Розглянемо коротко деякі з цих дисциплінарних систем.

Філософія релігії – це розділ академічного релігієзнавства, в якому дається раціональне осмислення природи, сутності й сенсу релігійного феномена. Вона має свої дисциплінарні складники – метафізику, епістемологію та праксеологію релігії. Ці останні репрезентовані, відповідно, такими проблемами, як ірраціонально-буттійні витоки віри в надприродне, людина і Бог, вічність і час, “ніщо” і абсолют тощо; гносеологічне релігійне відношення, проблема богопізнання, докази Божого буття, споглядання Бога і т.п.; з’ясування питань діяльнісних аспектів функціонування феномену релігії, провіденції і свободи волі, добра і зла тощо. Головною рисою філософії релігії є її людиномірність, бо найважливішим у системі релігійного світорозуміння і світоставлення, в релігійному комплексі взагалі є відношення “людина — надприродне”. Основи філософії релігії заклав ще голландський філософ Б.Спіноза. Особливий слід в її розвитку залишив німецький філософ Г.В.Ф. Гегель. Філософія релігії щодо інших дисциплін релігієзнавства служить теоретично-методологічною основою їх досліджень та змістовного синтезу їх результатів.

Феноменологія релігії є одним із напрямків у релігієзнавстві, що узагальнено відображає прагнення до вивчення релігійного феномену без якихось світоглядних та ідеологічних упереджень. Керуючись принципом “еnохе” (від грецьк. “зупинка”), феноменологи релігії (Шантепі де ля Соссе, Р.Отто, М.Шелер та ін. в той чи інший спосіб зосереджують увагу на з’ясуванні власних якостей релігійних явищ – рис, ознак, яких безпосередньо не дає процес релігійного відображення і які є продуктом мисленного виповнення сущого й творення віруючим належного (категорії “спасіння”, “спокута”, “священне й профанне” тощо). Феноменологія релігії слугує плідним теоретико-методологічним засобом з’ясування сенсу релігійності, а відтак – і природи та сутності релігії, але за умови, якщо при цьому вона не збиватиметься на суб’єктивістський, споглядальний підхід до власних якостей релігії, не відриватиметься від суспільної історії та відображального відношення суб’єкта віри.

Соціологія релігії є складовою частиною релігієзнавства і водночас специфічною галуззю соціологічного знання. Її предметне поле, як це визначає М.Бабій, охоплює сукупність .проблем, базовими серед яких є релігія, суспільство, людина в їх взаємозв’язку і взаємозумовленості. Соціологія релігії має два рівні осмислення проблем: загальносоціологічний та емпіричний. Загальносоціологічний рівень соціології релігії – теоретичне осмислення проблем природи релігії, її соціальної сутності, детермінованості, генезису, структури релігійного комплексу, взаємодії її елементів; експлікації релігії як суспільно-функціонуючого феномену через рефлексію її функцій, ролі, місця в суспільній системі, зокрема взаємозв’язку релігії і структурних компонентів соціуму; дослідження форм інституалізації, типів релігійних організацій, їхньої функціональності й ролі, релігійних діяльності й відносин, в т.ч. міжконфесійних, внутрішньо-церковних. Емпіричний рівень соціології релігії — це осмислення проблем релігії методом конкретно-соціологічних досліджень через систему операційно інтерпретованих понять та емпіричних узагальнень як на мікрорівні (віруючі, релігійні групи), так і макрорівні (суспільство, певні географічні регіони, конфесії і т.ін.). Соціологія релігії має свою систему категорій і понять, свою методику теоретичних і конкретно-соціологічних досліджень, спеціальний інструментарій.

Як окрема галузь релігієзнавства, соціологія релігії оформилась у кінці ХІХ — на поч. ХХ ст. Її засновниками вважають М.Вебера і Е.Дюркгейма. Вона є однією із найбільш сформованих релігієзнавчих дисциплін. Існують різні напрями (академічний, конфесійно зорієнтований та ін.), школи, розмаїття методологічних підходів в соціологічному осмисленні релігії як суспільного феномена.

Психологія релігії як релігієзнавча дисципліна об’єктом свого дослідження має емоційний вимір релігії. На відміну від філософії релігії, раціоналізованої за змістом форми осягнення феномену релігії та його проявів, сферою зацікавленості психології релігії, предметами її комплексного вивчення постають релігійні почуття, переживання; релігійний досвід, настрої, вольові мотиви, установки тощо. Найбільш ефективними методами дослідження психології релігії є спостереження, інтроспекція, опис, метод опитування, аналізу біографічного матеріалу, вивчення документів, дослідження установки й диспозиції особистості, соціометрія. Як самостійна сфера знання, психологія релігії виникла в другій половині ХІХ ст. Її обґрунтування як самостійної дисципліни пов’язане з виходом в світ праці Ф.Шлейєрмахера “Психологія” (1862). Розвитку психології релігії сприяли відомі філософи і психологи В.Вундт, Т.Рібо, У.Джемс, Дж.Леуба та інші.

Поняття історія релігії має двозначний зміст. Насамперед воно фіксує реальний розвиток релігійних вірувань, культових дій та релігійних організацій, їх місце і роль в суспільній життєдіяльності, відображає процес формування й становлення специфічного способу практично-духовного входження людини в світ. Але історія релігії це є й специфічна галузь знання, розділ релігієзнавства, що вивчає походження і розвиток релігії у її власних відношеннях і в загальних соціально-історичних та соціально-культурних зв’язках. Збираючи й опрацьовуючи фактичні дані щодо минулого релігії, її станів, форм і конфесій, історія релігії веде систематизацію і типізацію досліджуваного, виявляє причини явищ, робить узагальнення, відтворює минуле релігії. Для становлення історії релігії багато зробили Г.В.Ф.Гегель, Й.Г.Гердер, Є.Є.Голубинський, Шантепі де ля Соссе, Ф.Шлейєрмахер, М.Парнов, І.І.Огієнко та ін.

Проте якщо історія релігії на фактологічному рівні в певній послідовності відтворює процес розвитку релігійних феноменів, то історіософії релігії належить функція рефлексії щодо дисциплінарного відтворення історії релігії. Вона займається дослідженням процесу становлення релігії як в іманентних її історично-релігійних зв’язках, так і в загальному суспільно-історичному та історико-культурному контексті, через порівняння і класифікації релігійних феноменів, встановлення загальних закономірностей релігійного процесу. На відміну від історії релігії, яка займається конфесійно-хронологічною конкретикою, історіософія релігії має осягнути загальну логіку релігійного процесу, виокремити ті закономірності, які характеризують еволюцію релігійного феномену від примітивних природних його форм до розвинутих релігійних систем світового масштабу. Вона покликана дати раціональне осмислення витоків, сутності й сенсу реального процесу розвитку релігійного феномену. Історіософії релігії належить також функція теоретично-методологічного забезпечення систематики історичних типів надприродного, форм релігійних вірувань і культу та історичного аналізу мови релігії. Історіософія релігії започаткована в західноєвропейській філософії релігії, передусім працями Г.В.Ф.Гегеля, який розглядав розвиток релігійних вірувань як єдиний закономірний процес і першим окреслив його історичні стадії.

Герменевтика релігієзнавча – це мистецтво витлумачення релігійних текстів, вчення про принципи, певні правила й особливості інтерпретацій цих текстів з метою з’ясування їх дійсного смислу. В історичному контексті релігієзнавча герменевтика функціонує переважно як герменевтика біблійна. Є також герменевтика релігійна. Біблійні тексти витлумачуються при цьому як Богом відкриті істини. Започатковується вона ще Августином Блаженним.

Порівняльне релігієзнавство – одне з дисциплінарних утворень академічного релігієзнавства, метою якого є з’ясування особливостей різних релігійних комплексів на основі співставлення їх віроповчальних принципів, обрядових дійств, функціонування. Матеріал свій порівняльне релігієзнавство запозичує з історії релігій, історії культури, етнографії, антропології, мовознавства, соціології тощо. Назву цю вперше вжив німецький дослідник Макс Мюллер в 1867 році. Саме йому належить думка, що коли ти знаєш одну релігію, то ти не знаєш жодної.

Проте ще чітко не визначена однозначність поглядів вчених на мету і завдання цієї науки. Одні з них порівняльним релігієзнавством користуються при вивченні релігій народів, споріднених за походженням або ж мовою. Інші – обмежують його порівняльно-історичним вивченням релігій народів культурних, тобто тих, які мають свою історію. Дехто предмет порівняльного релігієзнавства зводить до дослідження сутності релігії та її проявів.

Саме співставлення різних релігій дає можливість віднайти їх спільну основу, історію розвитку, наступність і взаємовплив. Порівняльне релігієзнавство дає матеріал для класифікацій релігій, з’ясування тенденцій їх розвитку. Зразками таких класифікації є порівняльний аналіз різних конфесій, проведений відомими дослідниками релігій Гегелем, Тіле, Тойнбі та ін.

Наш час – час актуалізації присутності релігійного чинника в різних сферах суспільного життя. Образно можна сказати, що релігія виходить за межі своєї сутності. Водночас спостерігається поліконфесіоналізація релігійного життя, урізноманітнення форм міжконфесійних і міжцерковних відносин. У зв’язку з цим науковці стали більше приділяти уваги питанням свободи буття релігії в суспільстві, державно-церковним відносинам, їх правовому обгрунтуванню. Конституюється ще одна релігієзнавча дисципліна. Назвемо її за аналогією право або правознавство релігії. Виокремлюються також політологія релігії, географія релігії, практичне релігієзнавство.

4. Категорії, принципи і риси академічного релігієзнавства. Категорії – це такі універсальні форми мислення і свідомості, які відображають всезагальну визначеність і сутність релігійного феномену в цілісності його відношень і суспільно-історичних та соціокультурних зв’язків. Предметним полем категорій релігії є основні й загальні схеми природи, сутності і сенсу релігії як специфічного практично-духовного способу входження людини в світ. В розвинутих релігіях категорії відіграють роль граничних визначень, вузлових пунктів, структурних елементів і принципів побудови мислительного процесу.

Оскільки релігієзнавство вивчає власні якості релігії і ті позарелігійні визначеності, що зумовлюють її виникнення відтворення й функціонування, то в ньому виділяються два великі розділи категорій, які можна означити як “самі про себе” та “про умови існування”. Вони, відповідно, можуть бути репрезентовані категоріями “віра релігійна”, “святе”, “благодать Божа”, “надприродне” тощо, а також “буттійна основа релігії”, “суб’єкт-об’єктне релігійне відношення”, “релігійне виповнення” та ін. Осібний розділ релігієзнавства становлять категорії вільнодумного плану — “безрелігійність”, “атеїзм”, “скептицизм щодо релігії”, “секуляризація” тощо.

У дисциплінарному відношенні серед категорій релігієзнавства розрізняються форми філософського, соціологічного, психологічного, історіософського, історичного, етнічного планів. Кожній з груп властиві зв’язки і відношення сурядності, підрядності, антиномізму та ін., як-от (відповідно): “релігійне відображення” – “релігійне виповнення”; “надприродне” – його “історичні типи” (чутєво-надчуттєвий, демоністичний, теїстичний); “сакралізація” – “секуляризація” тощо. Окрему групу відношень становлять категорії “релігійно-релігієзнавчого” різночитання (“святе” — “надприродне”) та категорії особливо широкого змісту – сакрального (“благодать Божа” і т.п.) і релігієзнавчого (“релігійне уособлення” і т.п.). На даний час проблема категорій релігієзнавства, їх визначення і співвідношення ще не є достатньо науково осмисленою, а відтак має багато часто протилежних суджень.

Принципи релігієзнавчого пізнання – це такі гносеологічні феномени, які є логічним синтезом тривалого релігієзнавчого процесу і водночас гарантом при їх слугуванні для наукової обґрунтованості, доказовості й актуальності релігієзнавчого пошуку. Релігієзнавство утримує в своїй структурі принципи, які виступають вихідним пунктом розвитку всієї його дисциплінарної системи знань. Кожний з вихідних її принципів – об’єктивності, історизму, загальнолюдськості та ін. – включає в себе певну логічно і змістовно взаємопов’язану сукупність похідних від них принципів. Так, “блок об’єктивності” розкривається принципами відкритості, позаконфесійності, плюралізму, цілісності; “блок історизму” виявляє себе через принципи конкретності, розвитку, актуалізму, конфесійності, етнічності.

Сучасне світське релігієзнавство загалом характеризує низка рис. Насамперед йому притаманний світоглядний плюралізм, чого не має теологія. Дослідження релігійних феноменів ведеться ним з точки зору різних світоглядних установок за відсутності будь-якої упередженості щодо релігії. Це релігієзнавство є позаконфесійним, що виключає однобічність оцінок і водночас гарантує включення до об’єкта дослідження широкої палітри конфесій, вивчення як трансцендентних, так і світських та громадянських релігій. Академічне релігієзнавство є відкритим. Воно виходить за межі традиційних релігійних комплексів, аналізує прояви неорелігій, з’ясовує їх сутність. Вивчення релігійних явищ сучасним релігієзнавством характеризує системність, бо ж релігія – складний духовно-практичний феномен, кожний з елементів його внутрішньої і зовнішньої структури не має залишатися поза увагою науковців.

Л І Т Е Р А Т У Р А

Академічне релігієзнавство. Підручник за ред. А.Колодного. –К., 2000.-

Теми 1, 2, 3.

Релігієзнавство: предмет, структура, методологія. – К., 1996.

Колодний А.М. Релігієзнавство: предмет, структура і риси // Наукові

записки НаУКМА. – Том 1: Філософія і соціологія.- К., 1996.

Классики мирового религиеведения. – М., 1998.

Яблоков И.И. Религиоведение.- М., 2001.

Угринович Д.М. Введение в религиоведение.-М., 1985.

Кимелев Ю.Н. Философия религии. – М., 1998.

Религиоведение. Хрестоматия. – М., 2000.

Религиоведение. Хрестоматия. – Минск, 2000.

ЗАВДАННЯ І ПИТАННЯ ДЛЯ САМОПЕРЕВІРКИ

В чому відмінність об’єкту і предмету релігієзнавства?

Чому тяжко визначитися в об’єкті релігієзнавства?

Назвіть дисциплінарні системи релігієзнавства. В чому особливість кожної з них?

Чим відрізняється академічне релігієзнавство від богословського?

Назвіть основні принципи академічного релігієзнавства. Які риси характеризують його?

Т Е С Т И

Перший. Коротко можна сказати, що предметом релігієзнавства є

функціональність релігії. Які три форми функціональності релігії

входять в предмет релігієзнавства?

1. Обрядова. 4. Гомілетична.

2. Мистецтвознавча. 5. Організаційна.

3. Віроповчальна. 6. Герменевтична.

Другий. Що відрізняє богословське релігієзнавство від академічного?

Входить до богословського комплексу.

Нейтральне щодо різних конфесійних виявів релігії.

Розвивається на основі змін певних конфесійних систем.

Критерієм достовірності має Священні книги.

Виражає інтереси певних конфесій.

Є позаконфесійним.

Визнає змінність будь-якої релігійної системи.

Третій. Яка релігієзнавча дисципліна дає найбільш загальне осмислення

природи і сутності релігійного феномену і хто є її

основоположником?

1. Історіософія релігії. 4. Соціологія релігї. 7. М. Вебер.

2. Філософія релігії. 5. Психологія релігії. 8. Б. Спіноза.

3. Етнологія релігії. 6. Історія релігії. 9. Ф.Шлейєрмахер.

Четвертий. Якщо ти знаєш лише одну релігію, то ти не знаєш жодної. Назву

якій сфері релігієзнавства і хто дав, вживши ці слова?

1. Історіософія релігії. 4. Історія релігії. 7. М. Вебер.

2. Феноменологія релігії. 5. Герменевтика релігії. 8. М.Мюллер.

3.Порівняльне релігієзнавство. 6. Соціологія релігії. 9. Г. Гегель.

П’ятий. Які риси характеризують академічне релігієзнавство?

1. Світоглядний плюралізм. 6. Відкритість.

2. Конфесійність оцінок. 7. Системність.

3. Незмінність оцінок. 8. Позаконфесійність.

4. Метафізичність. 9. Поліметодичність.

5. Догматичність. 10. Історизм.

Т Е М А Т И К А Р Е Ф Е Р А Т І В

1.Специфіка предмету релігієзнавства.

2. Змістовне наповнення релігієзнавчих дисциплін.

3. Місце філософії релігії в структурі релігієзнавства.

4.Співвідношення релігієзнавства і теології.

5.Риси академічного релігієзнавства.

6.Принципи релігієзнавчих досліджень

Б Л О К Т Е М

«РЕЛІГІЯ В ЇЇ СУТНОСТІ ТА КОНФЕСІЙНИХ ВИЯВАХ»

Тема ІІ. РЕЛІГІЯ В ЇЇ СУТНОСТІ, СТРУКТУРІ ТА

ФУНКЦІОНАЛЬНОСТІ

1. Сутнісні особливості релігії. 2. Структура релігії.

3. Функціональність релігії. 4. Релігія як суспільно-історичне явище.

1. Сутнісні особливості релігії. Багатоманіття типів, форм і функцій релігії, як історичних, так і сучасних, робить практично неможливим коротке і однозначне її визначення. В сучасному релігієзнавстві їх нараховують більше трьохсот. У своїх спробах визначитися в природі релігії дослідники частіше всього звертаються до латинського слова religare (пов’язувати, зв’язувати).Перевага віддається його етимології, а тому релігія постає як засіб зв’язку людини з Богом в служінні йому. Релігія – це духовний феномен, який виражає не лише віру людини в існування надприродного Начала, що є джерелом буття всього існуючого, а й виступає для неї засобом спілкування з ним, входження в його світ.

Витоки релігії знаходять відмінне витлумачення в дослідників різних світоглядних орієнтацій. Для матеріалістів вона є продуктом фантазії, що виник із прагнення людини з’ясувати ті зовнішні сили – природні чи соціальні, які панують над нею в її повсякденному житті. Розвивалася вона від фетишистських й анімістичних уявлень до демонологічних вірувань, політеїзму і монотеїзму. Але при такому ході мислення надприродне виступає не більш як ідея, тобто щось абстраговане від світу. Відтак заперечується реальна наявність в бутті як людей, так і всього Всесвіту якогось Вищого Начала, Абсолютної Реальності, що лежить за світом явищ, утримує світовий процес, пов’язує всі його ланки й відкривається кожному через якесь внутрішнє відчуття його присутності, особливе переживання Священного. Саме з останнім, а воно виражається в різній містичній сприйманності і відмінних рівнях Богопізнання, пов’язане історичне різноманіття релігій, етапи їх розвитку й форми їх вияву.

Особливістю релігії є те, що в ній відображаються не якісь зовнішні щодо людини сили, а такий її особистісний стан, який можна назвати станом самовизначення у світі, здобуття людиною самої себе. Будь-яку релігійну систему характеризує віра в трансцендентне і система зв’язків з ним. З огляду на це, особливістю релігії (і тут ми ще раз повторимося з думками першої теми) є те, що вона виступає не у формі когнітивного, а в ролі засобу позалогічного освоєння людиною своєї причетності до процесів, що відбуваються у Всесвіті, знаходяться під впливом якихось Вищих Сил і не піддаються логічному аналізу. Але головна суть релігії не в тому, що вона дає можливість людині усвідомити свою причетність до Всесвіту, а в тому, що служить засобом самовизначення її у світі на основі відчуття наявності в собі якогось надприродного начала і віри в можливість свого прилучення до Вищої Сутності не з допомогою раціо чи якоїсь обрядової дії, а через містичну інтуїцію, т.зв. ейдетичне бачення.

В релігії людина усвідомлює своє ставлення до світу насамперед через відношення до свого роду межових основ особистого буття. В ній природні й історичні об’єкти одержують роль знаків людських символів і ціннісних орієнтирів, а людина здобуває можливість відчути свою причетність до всесвітніх процесів, що є продуктом дії якихось незбагненних, реально існуючих Вищих Сил. Релігійні символи, хоч вони й мають людське походження, завжди виходять за межі цього буття і виконують в житті людини свої функції саме завдяки тій “вісті”, яку вони несуть. Ці символи дають можливість людині через інтуїтивне прозріння відчути реальну присутність у своєму особистому житті, бутті всіх людей і всьому Всесвіті якогось Вищого Начала, Вищої Премудрості, Вселенського Розуму, що спрямовує і робить осмисленим як існування Всесвіту, так і її власне існування. Релігія не є відображенням якоїсь гостевості чи випадковості буття людини в світі, відходу її від нього, а навпаки – підтвердженням її входження в світ, самоусвідомлення себе як його невід’ємної часточки. Саме тому вона не забирає, а утверджує в людині людське.

Проте у своєму функціонуванні релігія виходить за межі свого індивідуального буття. Вона піддається доктринальній і обрядово-культовій (символічній) інтерпретації, входить у різні сфери людської життєдіяльності, сакралізуючи їх. Все це засвідчує обмеженість вузького розуміння її як релігійного досвіду особи – безпосереднього переживання людиною Бога, виводить на широке осягнення релігії у всьому обсязі її функціональності.

Найбільш істотним в релігійній свідомості є віра в надприродне і поклоніння йому. Надприродне – це гносеологічна ознака образів богів, духів, душ тощо, а також сакральних зв’язків і властивостей реальних предметів і явищ. В релігії надприродне є увіруваним і явлюваним в культовій практиці, уособлюваним, наділеним рисами субстанційності та розумінням предмета віри як такого, що справляє визначальний вплив на людину і природу. Відомі три основні історичні типи уявлень про надприродне: “чуттєво-надчуттєвий”, демоністичний і теїстичний. Для першого, найдавнішого типу характерні уявлення про зрощеність надприродного з тілесним, його індивідуальність, зооморфність, обмеженість сфери впливу та притаманність йому орудної функції; для другого — уявлення про безплотність предмета віри – духа, розширення сфер його впливу, можливість його переселення і перевтілення, поява ознак творильності; для третього – уявлення про надприродне як довершену й абсолютну особу з іманентною їй деміургічною функцією розпорядника і творця природних і суспільних явищ. Віра в надприродне виражається в трьох формах – вірі в надприродні істоти (духи, святі, боги тощо), вірі в надприродні властивості якихось реальних предметів (напр., талісман. Хрест, ікона тощо), вірі в надприродні зв’язки ( розсипалася сіль – до нещастя,

Важливою категорією релігійної свідомості є святе. Воно характеризує віру в найвищу визначеність цінностей у їх трансцендентному вимірі як абсолютну довершеність і передвічну благодатність. Поняття святе – порівняно пізній феномен розвитку релігії. Хоча своїми коренями він сягає ранніх релігійних вірувань, але пов’язаний головним чином з монотеїстичними уявленнями про надприродне, з його деміургічною функцією. В ідеї святого знаходить релігійний вираз оцінка соціокультурних цінностей, виповнювальне усвідомлення й переживання індивідом сенсу свого буття, символізація належного як досконалішого й вищого. Віра в святе відіграє роль морального регулятора взаємин особи й суспільства. В академічному релігієзнавстві уявлення про святе характеризуються атрибутивними рисами надприродного, Бога.

Окрім трансцендентних релігій є ще й релігії світські, які також має вивчати релігієзнавство. Світські релігії – це наділення надприродними властивостями особи, нації, певної суспільної інституції (держави, наприклад) тощо. За своїм характером світські релігії є соціоцентричними, бо ж вони зосереджені на сакралізації об’єктів земного походження. Вшанування небесних Богів ці релігії підмінюють поклонінням богам земним. Так, у марксизмі-ленінізмі роль Святого Письма виконували праці його класиків, Св. Переказів – мемуари знаних більшовиків, вселенських соборів – партійні з’їзди, ікон – портрети вождів; були свої таїнства й не обійшлося без сектантства.

2. Структура релігії – поняття, яке фіксує складність релігії як соціального та духовного явища. Структурні елементи релігії чітко виокремлюються при розгляді її сутності, природи, місця і ролі в суспільно-історичній дійсності, особистому житті. В структурі релігії виокремлюють дві сторони (сфери) – духовну (релігійна свідомість, релігійна психологія) та практичну (культова діяльність, релігійні організації, релігійні відношення). Духовний елемент у структурі релігії тісно пов’язаний з практичним. Всі елементи релігійної системи взаємопов’язані між собою, утворюють цілісний комплекс.

В переважній більшості випадків релігійність особистості формується на основі вже історично сформованих релігійних систем, до яких входить їх усталене віровчення, його обрядове вираження й певним чином організаційно оформлене певне конфесійне життя. Все це прийнято називати суспільним життям релігій.

Розглянемо тепер коротко специфіку елементів релігійного комплексу. Визначальним елементом тут постає релігійна свідомість – спосіб відношення віруючого до світу через систему поглядів і почуттів, смисл і значення яких становить віра в надприродне.

Релігійні погляди основним своїм об’єктом мають людину – її долю, призначення, смисложиттєві орієнтації, її сучасне і майбутнє, питання добра і зла, смерті і безсмертя. Вони існують у формі уявлень, понять і суджень, що пронизані конфесійно оформленою вірою в надприродне. В релігії надприродне є увіруваним і явлюваним в культовій практиці, уособлюваним, наділеним рисами субстанційності та розумінням предмета віри як такого, що виявляє визначальний вплив на людину і світ.

Важливими ознаками релігійної свідомості є її образність, символічність, діалогічність, глибока інтимність, складне й суперечливе поєднання ілюзорного і реалістичного, емоційна насиченість, активний вплив на вольові стани особи і колективу віруючих.

В розвинутих конфесійних системах їх релігійне світорозуміння знаходить своє теоретичне оформлення у вигляді усталеного віровчення. Останнє претендує на стрункість, послідовність і навіть доказовість. Воно оформляється і розвивається богословами конфесій і знаходять свій завершений вигляд у їх релігійній літературі і насамперед в священних книгах релігій. Такими, зокрема, є “Авеста” (зороастризм), “Веди” (індуїзм),”Трипітака” (буддизм), “Біблія” (іудаїзм, християнство), “Коран” (іслам) та ін. Теоретична релігійність постає в ролі ідеології тоді, коли у своєму функціонуванні вона підпорядковується інтересам певних суспільних сил.

Окрім теоретичного, релігійні погляди мають ще й буденний рівень. Це, як правило, релігійні уявлення рядових віруючих, які не постають у формі цілісної системи віровчення, а функціонують як неоформлені, розрізненні погляди і уявлення про об’єкт віри, про все те, що сприймається через призму релігійного світорозуміння.

Релігійна свідомість зароджується в первісних своїх формах у ранньо-родовому суспільстві, відбуває тривалий розвиток як складник синкретичного світорозуміння і світоставлення; еволюціонує в осібний елемент свідомості й релігійного комплексу з виділенням індивіда з родового колективу і формуванням особистісних якостей людини в соціально-диференційованому суспільстві. Головною проблемою релігійної свідомості є проблема людини – її існування, смислу буття, життя і смерті, добра і зла, чеснот і тварності.

Найзагальніші погляди на світ і місце людини в ньому у світлі їх релігійного світосприймання оформляються в релігійну картину світу. Хоч вона й притаманна всім релігіям, проте в деталях розроблена в таких розвинутих релігійних системах, як іудаїзм, християнство, іслам. Характерними рисами цієї картини є визнання роздвоєності світу на потусторонній і посюсторонній, творення його надприродною силою і залежністю в розвитку від останньої, що постійно втручається в хід земних подій. Людина не може впливати на зміни в природі, а відтак втручатися у “справи господні”. В релігійній картині світу останній поділяється на природний і надприродний, земний і небесний при абсолютному пануванні останнього над першим. Картина ця антропоцентрична, оскільки розглядає людину вінцем Божого творіння, а все існуюче – для нього створеним. Характерними рисами релігійної картини світу є креаціонізм і есхатологія.

Релігія має також і свій емоційний вияв. Це велике різноманіття почуттів – страх, любов, благоговінння тощо. Хоч вони і мають свій специфічний об’єкт зорієнтованості – світ надприродного, проте за своїм психофізіологічним змістом, характером емоційного відношення ці почуття нічим не відрізняються від звичайних. Вони не є також чимось вродженим, одвічним, а постають в ролі емоційного підгрунтя і засобу оформлення того світорозуміння, яке формує кожна людина на основі особистнісного сприйняття світу надприродного. Релігійні почуття немовби доповнюють недостатню віроповчальну освіченість віруючого.

Складовим і неодмінним елементом будь-яких релігійних систем є сукупність прийнятих ними і закріплених в динамічному стереотипі особливих обрядових дій, вчинків, ритуалів, звичаїв, за допомогою яких віруюча людина прагне впливати на надприродні сили, прославляти їх або ж виражати свої почуття до них, що в своїй сукупності становить релігійний культ. Релігійний культ – це не лише форма ставлення віруючого до надприродного, зв’язку з ним, а й форма відносин між віруючими, яка перетворює релігійний текст у факт соціального спілкування, засіб своєрідного опредмечення конфесійного віровчення, оприсутнення його змісту. Так, Ісус Христос в православних і католицьких храмах під час Різдва і Пасхи щороку народжується і помирає.

Культ – це мова релігії. Всі його складові – предмети, дії, співи – мають певне символічне значення і віроповчальний зміст. Якщо у віроповчальному елементі різні конфесії мають багато спільного, то в їх культових системах щонайбільше виражається їх своєрідність і відмінність.

Складною є система обрядових дій в сучасних світових релігіях. Центральне місце в ній належить богослужінню. Релігійна обрядовість є найбільш консервативним елементом будь-якого релігійного комплексу. Вона детермінована релігійними переконаннями, почуттями, нормами, приписами, установками церкви. Окрім культової діяльності як сукупності релігійних дій, пов’язаних з відношенням до надприродного (молитви, богослужіння, таїнства, обрядові, ритуальні, магічні дії, каяття, жертвопринесення), є ще й позакультова релігійна діяльність. Це – сукупність релігійно обумовлених дій віруючих, релігійних інститутів, спрямованих на задоволення духовних та практичних потреб функціонування релігійних організацій

Помітне місце в релігійному комплексі будь-якої конфесії займають різні релігійні організації. Вони постають як специфічні форми поєднання віруючих за віроповчальним або віросповідним принципом. Релігійні організації виникають насамперед на основі спільних інтересів, потреб, прагнень послідовників певних віросповідань. Цілісність і єдність їх забезпечується сумісним визнанням, як свого, змісту певного віровчення, його культового оформлення, прийняттям певних принципів, правил, розподілу ролей, організаційного співжиття.

3. Функціональність релігії. Розкриття функціональної ролі релігії – це виявлення тих суспільних та індивідуальних потреб, які вона задовольняє. Способи такого задоволення позначають поняттям функції релігії. Водночас цим поняттям визначають також форми, способи і напрями впливу релігії на соціум, його структурні елементи, людські спільноти, особистість. Обсяг, ступінь функціонального впливу релігії на соціум, людину визначають рівень її престижу, вказують на її соціальну значимість, місце в суспільстві. Функції релігії, її роль і місце в тому чи іншому суспільстві історично і соціально обумовлені. Релігієзнавці виділяють цілу систему функцій релігії.

Той факт, що релігія постає в ролі засобу самовираження людини в світі, засвідчує функціонування її насамперед як світоглядного явища. Саме релігія, на думку М.Булгакова, розкриває суб’єкту сенс життя, відповідає на його основні, життєзначимі питання, що стосуються його відносин із світом. Як світогляд, релігія дає віруючій людині певний набір символів, понять і категорій, в межах яких вона визначає своє ставлення до довкілля, свою життєдіяльність.

Виповнювальна (компенсаційна) функція релігії виявляється в тому, що віра в надприродне компенсує людині те, чого вона не може добитися реальними способами із-за своєї немочі. Вона постає як процес зняття в трансцендентному вимірі життєво важливих суперечностей і проблем людського буття й в такий спосіб наповнює оптимістичним змістом сенс життя людини. В світі релігії віруючий одержує емоційну втіху і надію на краще при зустрічі з якоюсь небезпекою чи ж з невизначеністю свого майбуття. Виповнювальна функція релігії абсолютизувалася марксизмом в його відомій формулі “релігія є опіум для народу”.

Забезпечуючи людину можливістю спільнотного життя чи то в громаді, а чи ж в церкві в цілому, релігія тим самим відіграє інтегративну функцію. Інтеграція віруючих відбувається не лише на основі спільності віри, а й на основі великого різноманіття спільної діяльності. Виявом інтегративних дій релігії є національні церкви українського народу, серед яких УПЦ Київського Патріархату, УАПЦ. УГКЦ. Близькою до інтегративної є комунікативна функція релігії. Завдяки широкій функціональності релігія постає формальною основою зв’язку між людьми, які належать до одного віросповідання. Важливою функцією релігії є регулятивна. Будь-яка релігія створює свою систему норм і цінностей, приписів і заборон, що регламентують поведінку людини, задають їй певні типи. Згадаймо принагідно Декалог Мойсеїв чи заповіді блаженства Ісуса Христа.

Соціальні функції релігії не співпадають із соціальними функціями релігійних організацій. Протягом всієї історії останні виконували помітну легітимуючу (узаконюючи певні суспільні порядки) й культурно-транслюючу функції.

Процес функціонального впливу релігії, релігійних організацій на суспільство характеризують поняття сакралізація і секуляризація. Якщо перше з них відображає процес розширення простору і сфер функціонування релігії, то друге – характеризує звуження її впливів, звільнення життєдіяльності людей від релігійно-церковного санкціонування.

4. Релігія як суспільно-історичне явище. Як певна знакова система, релігія не залишається незмінною. Кожний етап її розвитку є продуктом певної суспільної епохи. Змінюються не лише зовнішні вияви релігії – обряд та організація, а й переоцінюються, навіть змінюються, її віроповчальні системи. Факт того, що релігія є суспільним явищем, засвідчує її існування лише в людській спільноті, взаємодія з різними суспільними структурами, її тісне, а то й органічне включення в систему духовного життя суспільства, виконання нею суспільно значимих функцій тощо.

Складних метаморфоз зазнала релігія за часи своєї історії. Про історичність релігії свідчить наступне: поява її на певному етапі людської історії (десь 40 тис. років тому в пізнього неандертальця, коли з’явилася можливість до абстрактних узагальнень); змінність релігійних систем з успадкуванням ними в тій чи іншій формі минулого релігійного “матеріалу”; наявність в релігійних вченнях передісторичного змісту, тобто того, що своєю появою зумовлене такими суспільними умовам, які залишилися в минулому, та інше.

Не станемо тут відтворювати ті концепції природи релігії, які існували до появи релігієзнавства як окремої сфери гуманітарного знання, бо ж це є об’ємне завдання. Кожний філософ вважав за свій обов’язок висловити своє бачення релігійного феномену. Розглянемо лише коротко ті концепції появи і становлення релігії як духовного явища, які склалися в другій половині ХІХ і в ХХ століттях. Теоретики різних шкіл прагнули з’ясувати процес виникнення релігійних уявлень на основі здобутків певної сфери наукового знання, використання до аналізу релігійного феномену порівняльного, історичного, лінгвістичного та інших методів пізнання. Так, представники міфологічної школи (брати Грімм, М.Мюллер, О.Афанасьєв, О.Потебня та ін.) виводили релігійні вірування із прагнення людини з’ясувати природу небесних явищ, уособлення і обоготворення їх. Анімістична школа (Е.Тейлор, Г.Спенсер та ін.) появу релігії виводить із прагнення людини розкрити особливість таких своїх станів як сон, непритомність, галюцинація і, нарешті, смерть. На основі цього виникає віра в душу-двійника. Прамонотеїстична теорія (Е.Ленг, В.Шмідт та ін.) обстоювали давність віри в Бога-Творця і вторинний щодо неї характер політеїстичних уявлень, які з’явилися пізніше з метою якогось пояснення природних стихій, загадок довкілля. Ідея первинності єдинобожжя фактично знімає питання про еволюцію релігійного феномена, обмежує його виключно іманентними зв’язками й не має історико-культурного вираження.

Послідовники преанімістичної концепції (Дж.Фрезер, Р.Маретт, В.Богораз та ін.) вихідним етапом становлення релігійної віри вважали віру в магічну силу самої людини, всезагальну одухотвореність природи. Аніматична концепція (В.Вундт, Л.Штернберг) віру в душу (анімізм) ставила на третю сходинку. На другій була віра в духів, а на першій – уособлена жива природа всього довкілля, “тілесна душа”. Соціологічне вчення про релігію (Е.Дюркгейм, Л.Леві-Брюлль) виходило із поняття колективних уявлень, з’ясовувало релігію законами “дологічного мислення”, зокрема законом співпричетності. Прагматичний напрямок (Д.Дьюї, У.Джемс) виводив релігію із зручності саме такого пояснення світу, корисності його. Феноменологізм як концепція (М.Еліаде, Ван дер Леєр та ін.) виступає за дослідження ахронної сутності “релігії в собі”, утверджує думку про позаісторичний характер релігії, оскільки їй притаманна “сокровенна сутність”.

Прихильники марксистської концепції релігії розглядають її як наслідок теоретичного осмислення боротьби людини за панування над природними і суспільними силами, боротьби трудящих проти економічного і духовного гніту. Основою марксистської концепції релігії вважається розкриття змісту соціальних коренів релігії як вирішальної умови з причин її виникнення і розвитку. Відтак релігія – не результат неосвіченості чи продуманого обману (хоч це абсолютно не виключається), а насамперед продукт рабської залежності людини від природних і суспільних сил, які панують над нею.

Існують ще й інші концепції суті, походження та історії релігії. Не станемо тут детально аналізувати кожну з них в деталях. Всі вони мають своє раціональне зерно, але водночас містять і однобічний підхід до природи релігії. Багатоманіття цих концепцій свідчить не лише про складність феномену релігії, а й недосконалість ретроспективних методів у пізнанні явищ глибокої давнини.

Еволюцію релігійних вірувань можна вивчати в різних аспектах. Все залежить від того, який чинник кладеться в основу виділення етапів її змін. Якщо в основу етапізації покласти основну ознаку релігії – віру в надприродне, то при цьому чітко виділяються шість етапів її розвитку. Першим з них буде етап аніматизму (від лат. animatus – живий). Це такий етап, коли відбувається перенесення психічних властивостей людей на природу, ставлення до неї як до живої істоти, оживлення її. Проте аніматизм хоч і є хибним світорозумінням, але ще не є релігією. Світ тут не роздвоюється, а лише уособлюється. Знаючи більше всього саму себе, людина свої властивості переносить на довкілля. При цьому відсутня віра в надприродне.

Наступним етапом у розвитку людського світорозуміння буде фетишизм – така форма найдавніших вірувань, яка виявлялася у мисленно-фантазійному наділенні деяких предметів неживої природи “чуттєво-надчуттєвими” якостями. В ролі фетишів виступали частіше всього такі природні об’єкти, які виявляли в чомусь свою незвичність або були надто значимі в житті первісної людини і приносили їй добро.

Анімізм (від лат. anima – душа) – форма найдавніших вірувань, пов’язаних з уявленнями про існування в тілі людини її двійника – душі, від якої, ніби, залежить саме життя особи, її фізіологічний і психологічний стани.

Ще зовсім не обізнані з власною природою, зокрема природою сну і сновидінь, непритомності, смерті, відображенням у воді тощо, люди вірили, що від душі залежать їхні стани – життя і смерті, сну і неспання, здоров’я й недуги. Власне з анімізму і починають розвиватися й ускладнюватися релігійні вірування. З’являється анімізм на етапі пізнього неандертальця, цебто десь 40 тис.років тому. На цьому етапі розвитку людського світорозуміння з’являється різноманіття форм первісних вірувань (тотемізм – форма найдавніших вірувань, пов’язаних з уявленнями про надприродні кровні зв’язки даного роду чи племені з певним видом рослин, тварин, рідше – просто деяких предметів природи; магія – віра здатність людини шляхом використання різних чаклунських дійств впливати через душ-двійників на навколишній світ; шаманство – віра у можливість спілкування людини з духами; аграрні культи – сукупність релігійно-магічних вірувань та обрядів, пов’язаних із землеробством й зорієнтованих на забезпечення і збереження врожаю шляхом звертання за допомогою до духів; культ предків – віра в збереження надприродного зв’язку між людьми та їх померлими предками).

Наступним етапом у розвитку віри в надприродне був етап демонізму або політеїзму, як його ще називають. Перехід до нього зумовлювало розширення пізнання і практичного освоєння людиною свого довкілля. Останнє переконувало її у відсутності якогось двійника-душі у будь-якого предмету і явища. Виникає уява про збірний образ духа-покровителя різних сфер світобудови, споріднених явищ і процесів довкілля (дух лісу, дух звірів тощо).

Дещо пізніше демоністичні вірування послужили первісним матеріалом для вироблення образів духів-богів – появи політеїзму (багатобожжя). З часом в пантеоні богів один виділився як головний. Так, серед давньогрецьких божеств ним став Зевс, в пантеоні києво-руських – Сварог. Цей бог керував і зумовлював всі сфери і предмети довкілля. Такі вірування прийнято називати генотеїзмом. Від останніх, але це вже при наявності високого рівня абстрактного мислення і при виникненні державних утворень з монархічною формою правління, релігія розвивалася до свого монотеїстичного етапу, тобто появи віри в єдиного Бога.

Бог – верховна надприродна сутність, яка, згідно різних релігійних вчень, будучи наділеною вищим розумом, абсолютною досконалістю і всемогутністю, є творцем світу і детермінантом всього, що в ньому відбувається. Бог в монотеїстичних релігіях наділяється такими атрибутами, як духовність, самобутність, незбагненність (непізнаваність), святість, всеблагість, вседосконалість, вічність, безмежність, всемогутність, всюдисутність, єдиність.

Вивчаючи релігію за рівнем відображення в ній етноконсолідації, виділяють родо-плем’яні, етнічні (державно-національні) та світові релігії.

Родо-плем’яні культи – це поняття для позначення у широкому розумінні всіх тих вірувань і обрядів, які виникли і побутували в умовах первісного суспільства. На етапі родоплем’яних відносин релігія виявлялася у поклонінні різного роду духам, яким спочатку придавалися зооморфні, а часом і антропоморфні риси. Формами первісної релігії виступали фетишизм, тотемізм, магія та ін. Для плем’яних культів характерним є збереження найбільш архаїчних форм сакралізації вождів, культ предків, тотемістичні уявлення. Родо-плем’яні вірування існували, як правило, у формі системи обрядових дійств. Частіше всього розпорядником цих дійств виступав вождь роду чи племені. Тут ще не відбулося виокремлення стану жреців, священнослужителів. Вірування ці, обрядові дійства передавалися в усній та імітативній формі як певна непорушна традиція.

Л І Т Е Р А Т У Р А

Академічне релігієзнавство. Підручник за ред. А.Колодного.- К., 2000.-

Теми 3, 5, 6, 7, 8, 10.

Колодний А.М. Феномен релігії. – К., 1999.

Лобовик Б.А. Религиозное сознание и его особенности. – К., 1986.

Яблоков И.Н. Религиоведение. – М., 1998.

Классики мирового религиоведения. – М., 1998.

Токарев С. Ранние формы религии. – М., 1990.

Паскаль Б. Думки про релігію. – Львів, 1995.

Бодак В. Релігія і культура. – Дрогобич, 2005.

Виговський Л. Функціональність релігії. – К.-Хм., 2004.

Религоведение. Хрестоматия. – М., 2000.

Религиоведение. Хрестоматия. – Минск, 2000.

Религия и общество. Хрестоматия. – М., 1996.

ЗАВДАННЯ І ПИТАННЯ ДЛЯ САМОПЕРЕВІРКИ

В чому полягає специфіка релігійного феномену?

Які структурні елементи утворюють релігійний комплекс і в чому особливість кожного із них?

Які суспільні функції виконує релігія?

Розкрийте обмеженість марксистсько-ленінської оцінки релігії як опійного явища.

Які концепції природи релігії наявні в релігієзнавстві?

В чому сутність історичної природи релігії?

Розкрийте особливості тих етапів, які у своєму розвитку пройшла релігія.

Т Е С Т И

Перший. Що із наведеного нижче розкриває особливості релігії як форми

суспільної свідомості?

1. Поділ світу на природний і надприродний.

2.Віра в святість Біблії.

3. Догматизм віроповчальних систем.

4. Віра в святих, ікони, таїнства.

5. Містичність в розумінні природи Бога.

6. Обов’язкова наявність обрядової практики.

7. Віра в безсмертя душі.

Другий. Що із наведеного є обов’язковим елементом релігійного комплексу?

1. Анімізм.

2. Віра в святих, пророків.

3. Тотемізм.

4. Релігійні почуття.

5. Релігійна дія – культ.

6. Пантеїзм.

7. Релігійна організація.

8. Монотеїзм.

9. Релігійні погляди, релігійна свідомість.

Третій. Яке із перерахованих нижче суджень є центральним при визначенні

релігії?

1. Відображення навколишнього світу з метою його змін.

2. Відображення зовнішніх сил, які панують над людиною.

3. Самовизначення людини в світі на основі відчуття своєї

єдності з трансцендентним, божественним.

4. Ілюзорне відображення довкілля.

5. Відображення того, до чого людина безпосередньо причетна.

Четвертий. Аніматизм й анімізм – етапи у розвитку людського

світорозуміння. Які судження характеризують саме аніматизм?

1. Це ще не є релігія.

2. Причина речей при такому мисленні знаходиться в речах.

3. Відсутня ще віра в двійника, світ постає нероздвоєним.

4. Наявна віра в двійника, віра в душу.

5. Це світорозуміння обов’язково супроводжують магічні

обряди.

6. Послідовники такого світорозуміння не є якось

організаційно об’єднані.

П’ятий. Нижче названі ті чинники, які зумовили появу анімістичних

уявлень. Вкажіть на них.

1.Нерозуміння природи сну і сновидінь.

2. Мислення за аналогією: після цього – з причини цього.

3. Пошук першопредка роду, племені.

4. Вшанування своїх предків.

5. Нерозуміння природи відображення себе в воді.

6 Нерозуміння різниці між життям і смертю.

7. Пошук собі заступника із-за страху перед довкіллям.

Шостий. Перед полюванням австралійські аборигени витанцьовують

навколо зображення кенгуру. Яка це форма первісної релігії?

1. Генотеїзм. 5. Магія.

2. Тотемізм. 6. Фетишизм.

3. Пантеїзм. 7. Анімізм.

4. Аніматизм. 8. Політеїзм.

Сьомий. Які ознаки характеризують релігію саме як суспільно-історичне

явище?

1. Функціонує в системі суспільних відносин.

2. Історичні діячі сповідують якусь із релігій.

3. Вивчається суспільними та історичними науками.

4. Змінюється разом із змінами в суспільстві.

5. Регулює, інтегрує або дезінтегрує суспільні процеси.

6. Знаходить відображення в творах митців різних епох.

7. З’являється та існує в людському суспільстві.

8. Служить засобом соціалізації особи.

9. Виконує свої функції через суспільні організації.

10. Все з’ясовує вірою в надприродне.

Восьмий. Соціально-етнічний фактор служить підставою виділення трьох

типів релігій. Назвіть їх.

1.Анімістичні вірування. 5. Світові релігії.

2.Фетишизм. 6.Східні релігії.

3.Родо-плем’яні вірування. 7.Державно-національні релігії.

4.Аніматичні уявлення. 8.Релігії авраамістичної традиції.

Т Е М А Т И К А Р Е Ф Е Р А Т І В

1.Проблема визначення релігії.

2.Людиномірність релігії.

3.Обмеженість марксистської концепції релігії.

4.Структура релігії і взаємодія її елементів.

5.Функціональна природа релігії.

6.Суспільно-історична природа релігії.

7.Особливості родоплем’яних вірувань.

Тема IІІ. ПРИРОДА І РІЗНОВИДИ ЕТНІЧНИХ РЕЛІГІЙ

1. Характерні риси етнічних релігій.

2.Етнічні релігії в їх історичному різноманітті.

1. Риси етнічних релігій. На зміну родо-плем’яним віруванням приходять етнічні релігії, які подеколи ще називають національними чи національно-державними. Обов’язковим історичним підгрунтям їх появи є наявність в суспільстві спільнот, породжених соціальною диференціацією, і консолідація їх у формі держави. Етнічні релігії – це такі релігійні вірування, які, як правило, охоплюють своїм впливом всі прошарки населення в межах однієї національної держави. Не всі народи пройшли етап етнічних релігій. Деякі з них сприйняли у свій світогляд якусь світову релігію, знаходячись ще на стадії родо-плем’яної. Так, більшість арабських народів і багато народів Африки не проходили стадію етнічних релігій і відразу прийняли якусь із світових.

У національних релігіях конфесійні й етнічні кордони, як правило, співпадають, хоча за певних умов і обставин їх прихильниками можуть бути особи інших національностей. Існуючи на конкретному етнічному ґрунті, вони тісно переплелися з елементами національної культури, традицій і звичаїв народів, що їх сповідували чи сповідують. Національні релігії справляють значний вплив на формування менталітету народу, регламентують поведінку і побут його представників, сприяють розвитку та збереженню відповідного етносу, перешкоджають його культурній і мовній асиміляції. Функціонуючи в межах певних етнічних визначеностей, релігія так тісно переплітається з ними, що можемо говорити про певний етноконфесійний синкретизм.

Витоки етноконфесійних утворень пов’язані з довготривалим існуванням релігій на ґрунті різних історичних типів спільностей людей, починаючи від первісних племен і закінчуючи сучасними розвинутими націями. Формування зв’язків між ними переростають в етноконфесійні спільності, які є наслідком взаємодії певної релігії з елементами етносу. Під впливом етнічних і релігійних традицій у етноконфесійній спільноті складається відносно замкнутий тип її життєдіяльності, специфічні риси побуту. Для етноконфесійних утворень характерна висока ступінь ізоляції від інших етносів і релігій, яка підтримується забороною міжнаціональних і міжконфесійних шлюбів, ревнивим захистом своєї етнічної винятковості та істинності власної віри.

Етап етнічних релігій пов’язаний переважно із домінуванням політеїзму, а то й генотеїзму. На цьому етапі вже відбулося чітке відмежування касти жреців-служителів етнічного культу. Значно спрощуються, але вже оформляються у строгу систему дотримання обрядові дійства, інших форм набирає жертвоприношення. Етнічні релігії мають письмову традицію, з’являються їх “священні тексти”. Утверджується вчення про потойбічну відплату кожному за його земне життя.

Не всі етнічні релігії збереглися. Їх, як правило, витіснили світові релігії. Ті ж, що збереглися, зазнали значних трансформацій і не постають у своєму витоковому вигляді.

2. Етнічні релігії в їх історичному різноманітті. Характерною особливістю духовної історії різних народів світу є те, що вони на певних етапах своєї історії витворюють свою власну релігійну систему. Розглянемо коротко деякі з них.

Давньоіндійська релігія – сукупність релігійних поглядів та обрядів, що виникають у ІІ тис. до н.е. в середовищі т.зв. індо-аріїв. У становленні цієї релігії виділяють ведичну та брахманську доби. Перша з них характеризується створенням Вед – священних книг, де описуються пантеон богів, важливі сторони ритуалу та обрядовості. Весь пантеон складається з 33 богів (хоча згадуються й інші числа), які діляться на земних, атмосферних та небесних. Важливе місце у цей період займають також різноманітні божества як уособлення абстрактних понять, напівбоги, міфологізовані діячі, ворожі сили. Головний сенс обрядовості – жертвоприношення (яджна) як вживання священного напою сома або принесення в жертву богам рослин, тварин, людей. Світ, за Ведами, створений або з води ворожими силами (девами і асурами), або з яйця богом Праджапаті чи Брахманом. Всесвіт складається з 5 елементів – води, землі, вогню, повітря, ефіру (акаша). Брахманська доба відзначається зміною ритуалу, створенням коментарів до Вед – брахманів та аран’як, а також релігійно-брахманів, поширюється явище аскези. Світ, згідно вчення цього періоду, керується загальними законами карми, якій підкоряються боги й люди. Панівною стає концепція реінкарнації (переселення душ) та необхідності звільнення від нескінченних змін своїх станів (сансара).

Джерелами вивчення давньоіндійської релігії, зокрема брахманізму, є: 1) чотири збірки Вед (“Рігведа”, “Атхарваведа”, “Самаведа”, “Яджурведа”); 2) Брахмани – тексти-коментарі до відповідних Вед; 3) Аран’яки – тексті, пов’язані з Брахманами; 4) Упанішади – релігійно-філософські тексти періоду брахманізму. Головний принцип світосприйняття брахманізму – обожнювання природи. Більшість богів пантеону Вед втілюють окремі природні явища та стихії. Ці боги поділяються на земних, атмосферних і небесних. Богам-девам протистоять демонічні істоти – асури, пані, даса та ін. Першоосновою світу і діючих в ньому законів, універсальним принципом Всесвіту, якому підкоряються боги і люди, є Ріта. Йому протистоїть принцип Анріта – безладдя, хаос, відсутність істини. Пізніше в брахманізмі Ріта дасть поштовх до появи концепції карми і дхарми.

Привілейованим станом в давньоіндійському суспільстві були жреці-брахмани. Спочатку основна їх функція складалась з виконання обрядів та промовляння або співання молитов. Але з розвитком релігійного мислення вони монополізують практично всі сфери життя суспільства. З цього часу в брахманізмі починається перехід від багатопланового пантеону Рігведи, в якому був відсутній центральний, об’єднуючий образ, до системи, зафіксованої в Упанішадах, яка зводила всі прояви буття до безособового космічного абсолюту – Брахману.

Поява в VI ст. до н.е. таких релігійних систем, як буддизм і джайнізм, призвело до ослаблення брахманізму і поставило перед ним завдання реформації. Наслідком цієї реформації була поява наприкінці 1 тис. до н.е. індуїзму.

Індуїзм в його класичному вигляді сформувався в середині І тисячоліття н.е. внаслідок еволюції і злиття ведичної і брахманістської традицій. В основу його віровчення покладено релігійні і філософські ідеї брахманізму (дхарма, карма, сансара, мокша, реінкарнація). Серед розмаїття богів в індуїзмі найбільш поширеними і шанованими є Брахма, Вішну і Шива. Вони складають “тримурті” – тріаду головних індійських богів і уособлюють три основні функції – творчу, охоронну і руйнівну. Сьогодні самостійний культ Брахми майже відсутній. Перевага віддається богам Вішну і Шиві, які доступні і близькі рядовим віруючим. Шанувальники цих богів – вішнуїти (вайшнави) та шиваїти складають дві основні групи індуїстів. Бог Вішну з’являється в багатьох образах і приймає десятки різних імен. Восьмим втіленням (аватарою) Вішну був Крішна, дев’ятим – Будда, прихід десятої аватари – Калкі лише очікується. Шива поєднує в собі протилежні, але злиті між собою риси: він водночас і носій смерті, і переможець її, він знищує і дарує життя. В індуїзмі популярний культ богинь, які виступають у ролі дружин основних богів. Крім того, кожний індуїст обирає для поклоніння особистого бога серед трьох тисяч існуючих.

Культова практика індуїзму така ж різнорідна, як і саме вчення. Але спільним є визнання трьох шляхів (марги) вшанування Бога, наближення до нього і спасіння: кармамарга (праведне життя у відповідності до релігійних настанов), джнянамарга (правильне пізнання Бога через філософствування і роздуми), бхактімарга (наближення до Бога через безмежну любов до нього). Всі об’єкти пошанування в індуїзмі – священні камені, рослини, тварини, Боги – мають свої храми, часовні, вівтарі, яких в Індії тисячі різних культурних традицій, архітектурних форм.

В індуїзмі відсутня єдина церковна організація. Його функціонування забезпечується інститутом жрецтва, високий авторитет якого зберігається й досі. Храмові жреці відправляють культ в храмах, місцях масових молінь, домашні – наглядають за релігійним життям у родинах. Індуїстів нині у світі біля мільярда. Його сповідує 85 % населення Індії, він поширений у Пакистані, Малайзії, Шрі-Ланці, Непалі, Бангладеш, ряді країн Африки. Є прихильники і серед європейців та американців, які сповідують його найчастіше в реформованих чи модернізованих варіантах. В Україні неоіндуїзм репрезентують громади Товариства Свідомості Крішни, Ошо Раджніша, Саї-Баби, Шрі-Чінмоя, Товариства Всесвітньої Чистої релігії та ін.

Давньоєгипетська релігія як політеїстична система вірувань і культів сформувалась у VI-IV ст. до н.е. У кожній області (номі) Єгипту були свої пантеони та культи богів, втілених у небесних світилах, камінні, деревах, звірях, птахах, зміях і т.д. Пізніше місцеві божества групуються у вигляді тріад начолі з богом-деміургом (фіванська тріада – бог сонця Амон, його дружина Мут – богиня неба, їхній син Хонсу – бог місяця; мемфіська – Птах, його дружина Сехмет – богиня війни, їхній син Нефертум – бог рослинності і т.д.). Велику роль у давньоєгипетській релігії відігравали уявлення про загробне життя як безпосереднє продовження земного, але тільки в могилі. З часом виникають уявлення про те, що душі (ба) померлих подорожують по світу тощо. Характерною рисою цієї релігії є обожнювання тварин. До найбільш шанованих тварин – втілення різних богів – відносились: бик (Апіс, Мневіс та інші), корова (Хатор, Ісіда), баран (Амон, Хнум), змія, крокодил (Себек), кішка (Баст), сокіл (Гор), ібіс (Тот) і т.д. За уявленнями стародавніх єгиптян, світ спочатку мав вигляд хаосу, був водною безоднею, з якої вийшли боги, що створили землю, небо, людей тварин і рослини. Тут на перше місце бога-деміурга виступає сонце. Традицією давньоєгипетської релігії було обожнювання фараонів, які бачились як “служителі Гора”, що впливало на династійність царювання.

Давньоіранську релігію називають ще зороастризмом (подеколи – парсизмом). Ця дуалістична релігія виникла в X-VII ст.ст. до н.е. й поширилась в Середній Азії та Азербайджані. Її засновником вважають пророка Заратустру (Зороастра), якому приписують створення священної книги Авести і об’єднання основних релігійних уявлень стародавніх персів. Основна ідея цієї релігії – визнання боротьби двох існуючих сил – Ахурамазди (уособлює світло, добро, істину і життя) і Анхра-Майнью (темрява, зло, омана і смерть). Ареною боротьби цих сил є світ. В ній беруть участь і люди, які володіють свободою вибору. Зусилля прибічників Ахурамазди повинні привести зрештою до перемоги світла і добра. Праведним життям, вартим спасіння, в зороастризмі вважалося примноження матеріальних благ за допомогою землекористування. Культ зороастризму зводиться до визнання безсмертя душі, загробного життя і кінця світу, вшанування священного вогню, якому присвячувались храми (вогонь розглядається ними як “очищаюча сила”). В наш час ця релігія збереглась у парсів в м.Бомбеї (Індія) та у вогнепоклонників в Ірані.

Давньогрецька релігія – система політеїстичних вірувань і культів племен та народів Стародавньої Греції, що з’явилися і оформилися в період виникнення й розвитку рабовласницького суспільства. Характерними особливостями цієї релігії були уособлення й одушевлення явищ природи (анімалізм), пов’язані з ними людиноподібні боги та тлумачення їхньої поведінки за допомогою міфів. Все, що оточувало стародавніх греків, за їхніми уявленнями, було заселене божествами. Особливою шаною у давніх греків користувалась годувальниця всього – Гея, що відображало вплив матріархату. За панування родової знаті дрібні місцеві божества були замінені олімпійськими божествами, ієрархію яких очолив Зевс – “батько людей і богів”. Зевс втілював у релігійній формі риси патріархального владики: панував над небом, землею, морем і пеклом. Пантеон давньогрецьких богів описали Гомер (VIII ст. до н.е.) в “Іліаді” й “Одисеї” та Геосид (VII ст. до н.е.) у “Теогонії”, тобто “Родоводі богів”. На початку нової ери стара грецька віра все більше і більше поступається християнству, яке більше відповідало вимогам часу і духовним потребам людей.

Давньоримська релігія значною мірою відображена у римській міфології, яка зазнала значного впливу грецької. З утворенням Римської держави боги (їх було близько 30) стали загальнодержавними, не пов’язаними з певною територією. Найвищим серед цих богів, що уособлював могутність Риму, вважався Юпітер. У Римі для всіх громадян був встановлений обов’язковий культ т.зв. трійці (Юпітера, Юнони й Мінерви). Перетворення Риму на середньоземноморську державу спричинило помітний вплив тут східних культур з культами їхніх богів, зокрема мітраїзму. Криза ж суспільного ладу в Римі на початку нової ери і особливо в III-V ст. н.е. викликала глибокі соціальні та світоглядні зміни в житті імперії, спричинила перехід величезних мас населення до християнства.

Китай презентують дві національні релігії – даосизм і конфуціанство.

Даосизм (кит. дао цзя – школа дао) виник у 2-ій пол. 1 тис. до н.е. Згідно з традицією, засновником його вважається Лао-цзи. Даосизм як релігія базується на вченні про дао (шлях, вічний, абсолютний і загальний закон спонтанного виникнення, розвитку і зникнення Всесвіту). В основі практики лежить принцип наслідування дао, який дістав назву у вей (недіяльності). Даосизм увібрав у себе магію, алхімію, лікування, демонологію та інші елементи народних культів та шаманських вірувань. Абсолютизація ідеї безсмертя стимулювала пошуки даосами різних способів продовження життя (цан шен) за допомогою сексотерапії, дієти, пневмотерапії тощо.

Пантеон даосизму налічує тисячі безсмертних духів, героїв місцевих культів та ін. істот. Цей пантеон очолювався спочатку трьома абстрактними містичними символами: Тай-чу, Тай-су, Тай-і, а за іншою версією – Тянь-і (небесний початок), Ді-і (земний початок) і Тай-і (вище єдине). В процесі розвитку даосизму і поглинення ним народних культів абстрактні категорії цієї тріади були персоніфіковані в образах Лао-цзи, Хуань-ді і Пань-чу (іноді Тай-і).

Конфуціанство (власне жу цзя – “школа вчених книжників”) – найбільш впливова релігійно-філософська течій Китаю. Заснована вона філософом Конфуцієм. Це є своєрідне етико-політичне вчення, в якому центральне місце посідають питання моральної природи людини, її життя в родині, суспільстві, державі. Важливе місце в своїй системі Конфуцій відвів концепції “Неба” і “небесного веління”. “Небо” – це частина природи, але й вища духовна сила. Людина, обдарована “Небом” певними етичними якостями, повинна жити в злагоді з ними, з моральним законом (дао) й удосконалювати їх за допомогою навчання. Мета вдосконалення – досягнення рівня “благородного чоловіка” (цзюньцзи), який має 5 “шляхетних якостей”: Жень (людяність), І (обов’язок), Лі (норми поведінки), Чжи (знання), Сінь (вірність). Ці якості мають базуватися на принципі Сяо – любові сина до своїх батьків. Після смерті Конфуція його течія поділилося на 8 шкіл.

Національною релігією японців є синтоїзм (японськ. синто – шлях богів). Вона сформувалася в VI-VII ст. на базі родо-плем’яних анімістичних культів і шаманства. Синтоїсти поклоняються сонму божеств й духів (камі), які, згідно їх уявлень, оживляють всю природу і здатні втілитися в будь-який предмет (спис, фігурку божества, дзеркало та ін.), що стає об’єктом поклоніння (сінтай – досл. “тіло бога”). Найважливішою серед божеств в синтоїзмі є сонячна богиня Аматерасу Омікамі. Головне в синтоїзмі – поклоніння численним камі, які спочатку були уособленням тварин і рослин, предметів і явищ природи, душ предків. Згідно синтоїзму, зв’язок між камі і людьми здійснюється через представника богині Сонця на Землі – імператора (мікадо), який вважається родоначальником усіх японців. Священною книгою синто є збірник легенд “Кодзікі”.

Складовими частинами державного синтоїзму в Японії стали: тенноїзм – культ імператора (тенно) і його предків; династичний синтоїзм, тобто культ, що особливо вшановується імператорською сім’єю, яка нібито перебуває в родинних зв’язках з богами; храмовий синтоїзм – культ різних богів у храмах; домашній синтоїзм – культ богині Аматерасу з її кнотами в кожній “вірнопідданій” сім’ї.

Метою життя, згідно синтоїзму, є здійснення ідеалів предків. На відміну від буддизму, який одночасно визнають багато японців, що вбачають в ньому гарант свого потойбічного благополуччя, з синтоїзмом вони пов’язують свої надії на краще земне життя. З 1946 року синтоїзм в Японії відокремлено від держави. Формально був відкинутий культ імператора, хоч покійні імператори продовжують вшановуватися як “боги” і на їх честь в країні споруджено багато храмів.

Класичним зразком національної релігії є іудаїзм, поширений головним чином серед євреїв. Формування іудаїзму починається в ІІ тис. до н.е. і відзначається, зрештою, розвитком принципово нової релігійної концепції – ідеї єдиного Бога-творця й володаря Всесвіту. Традиційну космогонічну міфологію давніх вірувань заступає вчення про створення світу творчою волею Бога та історична епопея, у центрі якої – формування народу Ізраїлю і його завіт з Яхве – богом племені іуди, яке відіграло головну роль у формуванні давньоєврейської держави. В ній він перетворюється на загальнодержавний культ, а згодом – і культ єдиного Бога. Ці уявлення відтворені у П’ятикнижжі Мойсея (Торі), що письмово зафіксувало багатовікову еволюцію вірувань євреїв.

Важливий етап у розвитку іудаїзму пов’язаний з коментуванням його священної книги Біблії законовчителями, внаслідок чого було вироблено галаха – частина Талмуду, яка регламентувала життя єврея і стала найповнішим виразом його релігії. Наріжними засадами іудаїзму є: віра в єдиного, живого, всюдисущого, ненародженого, не вмираючого і не воскресаючого Бога; віра в месію, воскресіння мертвих; необхідність дотримуватися 613 заповідей (365 заборон і 248 установлень). Здійснив комплексне формулювання їх Маймонід. Емансипація європейського єврейства у новий час спричинила до різних реформ в іудаїзмі, виникнення реформістської, консервативної, реконструктивістської його течії. Згідно з даними ООН, у сучасному світі нараховується прибл. 14 млн. прибічників іудаїзму.

Л І Т Е Р А Т У Р А

Академічне релігієзнавство. Підручник за ред. А Колодного.- К., 2000.

Тема 22.

Филипович Л.О. Етнологія релігії. – К., 2000.

Павленко Ю. Історія світових цивілізацій. – К., 1996.

Токарев С. Религии в истории человечества. – М., різні роки.

Малерб М. Религии человечества. – М.-СПб, 1997.

Васильев Л. История религий Востока. – М., 1999.

История религий. В 2-х т. – М., 2000.

ЗАВДАННЯ І ПИТАННЯ ДЛЯ САМОПЕРЕВІРКИ

Що виявляє специфіку етнічних релігій?

Чим відрізняються етнічні релігії від родо-плем’яних?

Охарактеризуйте різновиди етнічних релігій Індії, Китаю, інших країн.

Розкрийте характерні особливості іудаїзму саме як етнічної релігії.

Т Е С Т И

Перший. Наявність чого постає насамперед обов’язковим підгрунтям для

виникнення етнічних релігій?

1.Наявність держави.

2.Наявність культу предків.

3.Наявність вождя етнічної спільноти.

4.Наявність породжених соціальною диференціацією спільнот.

5.Наявність успадкованого замкнутого типу життєдіяльності

спільнот.

6.Високий ступінь ізоляції від інших спільнот.

7.Наявність тотемного предка.

8.Наявність у спільноти єднаючих її релігійних вірувань.

Другий. Які з перерахованих нижче релігій є національними?

1. Буддизм. 4. Конфуціанство.

2. Іудаїзм. 5 Іслам.

3. Багаїзм. 6. Синтоїзм.

Третій. Якій з давніх релігій є особливо характерним обожнення тварин?

1. Давньоіндійській. 3. Давньоєгипетській.

2. Давньогрецькій. 4. Давньоримській.

Четвертий. В якій з релігій є найбільш поширеною і вшанованою трійця

богів Брахма-Вішна-Шива ?

1. Давньоіндійській. 4. Синтоїзмі.

2. Давньоримській. 5. Індуїзмі.

3. Давньокитайській. 6. Іудаїзмі.

П’ятий. В якій із національних релігій головний Бог носить ім’я Яхве?

1. В іудаїзмі. 3. В даосизмі.

2. В індуїзмі. 4. В зороастризмі.

Шостий. В якій з релігій мало місце особливе вшанування глави держави?

1. В християнстві. 4. В даосизмі.

2. В синтоїзмі. 5 В іудаїзмі.

3. В індуїзмі. 6. В конфуціанстві.

Сьомий. В якій з релігій сонм духів має назву к а м і ?

1. В даосизмі. 3. В індуїзмі.

2. В індуїзмі. 4. В конфуціанстві.

Т Е М А Т И К А Р Е Ф Е Р А Т І В

1. Релігійні вияви різних етносів.

2. Етнічна релігія як історичний етап взаємодії національного і релігійного.

3. Умови і причини формування етнічних релігій.

4. Роль індуїзму ( інших релігій) в національному розвитку індійського (відповідно інших) народу.

5. Особливості іудаїзму як етнічної релігії.

Тема ІV. С В І Т О В І Р Е Л І Г І Ї

1. Характерні риси світових релігій. 2. Буддизм. 3. Іслам.

1. Характерні риси світових релігій. Світовими є релігії, які долають етнонаціональні обмеженості й постають доступними для сприйняття будь-якої людини. До них прийнято відносити буддизм, християнства та іслам. Якщо становлення національних релігій відображає процес утворення незалежних держав, яким ці релігії служили ідеологічним підгрунтям, то формування світових релігій відбувається за умов розбудови “світових імперій” як їх ідеологічне доповнення. На їх змісті позначилася специфіка способу життя народів великих географічних регіонів.

Особливістю світових релігій є те, що вони своєю появою нібито супроводжують значні історичні зміни в житті великих мас людей, переважно знаменують появу феодальних відносин. Так, буддизм виник в VІ ст. до н.е. в Індії і країнах Центральної та Південно-Східної Азії, коли вони, відкидаючи кастовий устрій, переходили до класових відносин. Утвердження християнства пов’язане з політичним об’єднанням Середземномор’я під владою Римських імператорів. Іслам також з’явився в роки переходу аравійських племен до феодальних відносин.

Характерною ознакою світових релігій є їх міжетнічний, космополітичний характер, оскільки вони гарантують спасіння незалежно від етнічної (національної) належності їх послідовників. Так, за новозавітними повчаннями християнином міг бути і грек, й іудей, і варвар, і скіф. Своєю п’ятидесятницею – посланництвом апостолів до різних країн і земель – Христос підтвердив можливість сприйняття істин його вчення всіма народами і на їх рідній мові.

Оскільки законсервовані національними релігіями складні обрядові форми заважали спілкуватися з іновірцями, навіть формували щодо них нетерпимість, то світові релігії на перших етапах свого становлення взагалі не прагнули до своєї специфічної обрядовості, а використовували в асимільованому вигляді обряди автохтонних народів. Так, своя обрядовість в християнстві почала формуватися лише з ІV століття.

Особливістю світових релігій є також те, що вони визнають рівність перед Богом всіх людей, незалежно від їхнього соціального стану. Так, буддизм постав як протидія поділу індійського суспільства на касти, який санкціонував до нього індуїзм. Для буття християнином неважливо хто ти є – раб чи вільний. Так повчали новозавітні книги.

Світові релігії також актуалізують вчення про спасіння. І хоч воно в кожній з них має свою специфіку, але їх вчення переносять ідеали кращого життя із Землі на небо, в потойбіччя. Світові релігії характеризує те, що їх засновники приходять до людей як спасителі і як вісники благодаті для всього людства. “Ви світло світу, сіль землі”, – повчало християнство.

Відтак світовість релігії засвідчується не кількістю її послідовників, значною територіальною поширеністю чи прагненням до своєрідного зняття, синкретизування всіх раніше існуючих значних конфесій, а тим, що вони слугують засобом віросповідного зв’язку людей незалежно від їхньої етнічної, мовної, соціальної, політичної самоідентифікації.

2. Б у д д и з м. Ця світова релігійна система виникла в VI-V ст. до н.е. в Індії і поширилась в Південній, Південно-Східній і Центральній Азії та на Далекому Сході. Є громади послідовників буддизму в Америці, Європі (в т.ч. і в Україні). Нині в світі близько 400 млн. буддистів (з них біля 1 млн.- ченці).

Засновник буддизму – царевич Сіддхартха Гаутама. Після свого “просвітлення” він став Буддою. Від цього епітету пішла назва релігійної системи. Будду ще називають Шак’ямуні (санскр. досл. “мудрець з племені Шак’я”). З точки зору буддистської міфології Сіддхарха Гаутама був останнім земним буддою, який проповідував дхарму. Шак’ямуні як засновник буддизму — реальна історична особа, яка жила в Північній Індії. Є деякі розбіжності в датах його життя і смерті (560-480, 566-476, 563-473 до н.е.). В тибетській традиції виділяють 12 етапів життя Шак’ямуні: прийняття рішення народитися у світі людей; сходження з неба тушита; входження в лоно матері; народження; накопичення світських знань; життя в розвагах і насолодах; залишення палацу; аскетичні вправи; перемога над Марою; досягнення стану будди; проповідь дхарми; входження в нірвану. В махаяні образ Шак’ямуні має деякі специфічні риси. Так, вважається, що в світі з’явилось лише його нірманакая, в той час як самбхогакая залишилось на небі. Залежно від інтелекту слухачів Шак’ямуні проповідував різні дхарми. Індо-тибетська традиція махаяни вважає, що він зробив три т.зв. “повороти колеса дхарми”. На першому етапі він проповідував хінаяну, потім – праджняпараміту і нарешті — віджнянаваду (останні дві створюють махаяну). Шак’ямуні у віці 80 років пішов у повну нірвану (махапарінірвану).

Буддизм можна вивчати і як релігію, і як філософію, і як культурний комплекс, і як спосіб життя. Буддизм як релігія виникає на основі стародавніх релігійно-філософських вчень Індії. Основна його ідея грунтується на твердженні, що “життя є страждання” і що є “шлях до порятунку”.

Характерною особливістю буддизму є його етико-практична спрямованість. Стрижень змісту цієї релігії становить проповідь Будди “Про чотири благородні істини”. Перша істина: “існує страждання”. Його неодмінно і обов’язково зазнає будь-яка жива істота, а тому все життя є стражданням. Друга істина: “є причина страждання”, а це наше “Его”, у якого є бажання. Останні стимульовані невіглаством і приводять до дій, що створюють карму. Третя істина: “можна припинити страждання”. Повне викорінення і добрих, і поганих бажань відповідає стану нірвани, коли людина перериває процес відродження. Четверта істина стверджує: “є шлях до припинення страждань”. Цим шляхом є т.зв. “благородний восьмирічний шлях”, який складається з вірного розуміння, вірного наміру, вірної мови, вірної поведінки, вірного життя, вірного зусилля, вірного відношення, вірного зосередження. Цей шлях у буддизмі дістав назву “серединного шляху”. Розвиваючи ці істини, буддизм багато уваги приділяє розробці таких специфічних понять, як дгарма, карма, нірвана, дукха, шуньята, віджня та ін.

Буддизм прийнято поділяти на ряд течій, зокрема хінаяну (“мала колісниця”), махаяну (“велика колісниця”), ваджраяну (“алмазна колісниця”). Ці течії не є трьома етапами в розвитку буддизму. Швидше за все вони мали спільні витоки в первісному буддизмі безпосередньо, але потім розвивалися відносно самостійно. Письмово зафіксовані канони хінаяни і перші сутри махаяни з’являються майже одночасно (1 ст. до н.е.), а перші відомі тексти ваджраяни у ІІІ ст. н.е. Ці течії, розробляючи різні аспекти первісного буддизму, не відрізняються між собою в загальних принципах.

Хінаяна (санскр. — “мала колісниця”, або “вузький шлях” спасіння), як напрямок буддизму, оформився внаслідок розколу останнього в І ст.н.е. Визначальний акцент у вченні хінаяни робиться на особистому спасінні, на власних зусиллях віруючих для звільнення від уз сансари. Послідовники хінаяни відмовляються від всього мирського, вважають, що досягнути святості та нірвани можна лише через чернецтво, шляхом багатьох перероджень. Хінаяна як самостійна течія була поширена в основному в Східній Індії. З часом в ній з’явилися чужі для раннього буддизму релігійні явища – пишний культ, масове паломництво до “святих місць” тощо. Хінаяністи в традиціях раннього буддизму шанують Будду не як божество, а як людину – великого вчителя, що досягнув моральної самодосконалості шляхом праведного життя і споглядання. Послідовники хінаяни мешкають у Шрі-Ланці, Південно-Східній Азії.

Махаяна (від санскр., досл. “велика колісниця”) — течія в буддизмі, яка дістала поширення в Тибеті, Монголії і країнах Далекого Сходу. Всі основні концепції махаяни вже існували в ранньому буддизмі. Від хінаяни махаяна відрізняється більшою релігійністю. Якщо метою хінаяни є досягнення особистого спасіння, то метою махаяни є досягнення стану ботхисатви, відмова від особистого спасіння заради допомоги всім живим істотам, щоб привести їх до визволення. В махаяні по-новому розглядається концепція Будди. Реальний Шак’ямуні — це тільки втілення вічного світового принципу, знаряддя цього принципу. Кожна жива істота має природу Будди. Відтак кількість будд – безмежна, але існує їх внутрішня єдність – Трікая. В махаяні створено свій пантеон ботхисатв.

Одним із організаційно незалежних різновидів махаяністського напряму буддизму, що склався в Тибеті в VII-XIV ст. внаслідок проникнення сюди махаяни і тантризму, поєднання їх з релігією тибетців бон-по (форма шаманізму) є ламаїзм. Його засновником був тибетський лама Цзон-каба (кін. XIV-поч.XV ст.). В XVI ст. ламаїзм поширюється серед монголів, а в XVII ст. проникає на територію Росії, де знаходить послідовників серед бурятів, тувинців і калмиків. Зберігаючи основні буддистські положення, ламаїзм водночас має специфічні особливості, насамперед в ускладненій обрядовості, в масовому поширенні інституту лам, в підвищеному пошануванні їх, в беззастережній покірності, яка вважається головною чеснотою. Старший син в кожній родині послідовників ламаїзму, як правило, посвячується в лами. Звідси і величезна кількість ламаїстських (тибето-буддистських) монастирів. Особливе місце у ламаїзмі відводиться прийдешньому Будді — Майдарі, який покарає грішників й нагородить за релігійні заслуги гідних, встановить справедливе життя. Розроблено вчення про “10 чорних гріхів” і “10 білих чеснот” як основу моралі. Моляться в ламаїзмі, обертаючи наповнені молитовними текстами і святою літературою барабани, що замінює багаторазове виголошення молитов і заклинань. Сьогодні в тибетському буддизмі існує декілька шкіл, єдиних у своїй основі, але різних у способах повчань. Найвідоміші з них: н’їнма, каг’ю, сак’я, гелуг. Нинішній глава ламаїзму — вищий духовний авторитет всього світового буддизму Далай-Лама ХIV після вигнання із своєї історичної батьківщини Тибету проживає в Індії .

Основним загальнобуддистським священним джерелом є Тіпітака (“Три кошики”) – збірка канонічних текстів мовою палі хінаянської школи тхеравади, зафіксованих письмово в 1 ст. до н.е. на острові Цейлон.

3. І с л а м. Однією із світових релігій є іслам (араб. — покірність, віддання себе Богу). Виник він у VII ст. в Аравії і багато в чому визначив історію, ідейне і культурне життя значної частини населення Азії, Африки й частково Європи в середні віки, новий і новітній час.

Засновником ісламу є Мухаммед (бл. 570-632), який постає як “посланець Аллаха”, головний і останній пророк істинної віри. Збереглося дуже мало відомостей про дитячі та юнацькі роки Мухаммеда. Достовірно відомо, що він рано став сиротою і виховував його дядько Абу Таліб, який брав хлопчика в поїздки за торговельними справами у Сирію. В цих поїздках Мухаммед познайомився з новим для нього світом християнських, іудейських та інших релігійних громад. Розповідають, що коли Мухаммед перебував у печері Хіра, під Меккою, йому з’явився ангел з наказом нести людям істинне слово — слово Аллаха, тобто Коран. В 610 році, коли Мухаммеду було приблизно 40 років, він одержав перше одкровення від Аллаха. В 8-й день священного місяця зу-ль-хаджжа у 632 році Мухаммед разом із сім’єю відбув “велике паломництво” в Мекку, що увійшло в історію як прощальне. Через три місяці після паломництва Мухаммед помер.

Характерною ознакою ісламу є його роль як соціального і культурного регулятора. В мусульманській спільноті всі сторони життя людини і суспільства регламентовані релігією. У власне релігійному плані народження ісламу пов’язане як з впливом і розвитком монотеїстичних релігій — іудаїзму і християнства, так і з еволюцією релігійної свідомості жителів Аравії. В цю ж епоху виникають нові форми суспільного і духовного життя, активно йде процес етнічної і культурної консолідації арабів, формується єдина арабська мова.

Переважна увага ранніх мусульман до питань права і зовнішньої обрядовості знайшла відображення у п’яти стовпах віровчення: визнання єдиного Бога – Аллаха і пророчої місії Мухаммеда; п’ятиразова щоденна молитва (салят); дотримання посту Рамадан (саум); обов’язкова пожерства на користь бідних (зак’ят) і паломництво до святинь, насамперед Мекки (хадж).

Ідейні розходження серед мусульман призвели до того, що вже у середині VIII ст. в ісламі утворилось не менше п’яти основних релігійно-політичних угрупувань. Це – харіджити, шиїти, мурджиїти, мутазиліти і суніти. Кожне з угрупувань відстоювало своє вчення як єдино вірне, звинувачуючи своїх супротивників у відході від істинної віри.

Домінуючим напрямком ісламу є сунізм. Його послідовники називають себе ахль ас-суна (люди суни) і вважають, що саме вони дотримуються традицій пророка Мухаммеда. Суніти визнають не лише Коран, а й святість Суни. Формально сунітом вважається той, хто визнає перших чотирьох правовірних халіфів і правдивість збірок хадисів. В галузі теології головна різниця сунізму від шиїзму полягає в тому, що він не визнає можливості якогось посередництва між Аллахом і людьми після смерті Мухаммеда, заперечує ідею про особливу природу Алі і право його нащадків на імамат, управління громадою. Сунізм відрізняється від шиїзму також в принципах юридичних рішень, характері свят, ставленні до іновірців, у деталях молитви тощо. В сунізмі утворилися і набули поширення чотири релігігійно-юридичні школи: халіфітська, маліхітська, шафіїтська, ханбалітська. Священними містами сунітів є Мекка і Медина.

Як релігійний напрям, сунізм не є централізованим. Наприкінці XVIII і в XIX століттях в сунізмі розвинулися різні релігійно-політичні течії (напр. ваххабізм). У ХІХ-ХХ ст. з’явилися реформаційні і модерністські напрями.

Шиїзм (від арабськ. ші’а – угрупування, партія), виникнувши як політична течія у др. пол. VII ст. в Іраці, в VIII ст. поширився переважно в Ірані, сприйнявши при цьому деякі елементи віровчення і культу зороастризму, митраїзму і буддизму. Засновниками шиїзму вважається група прихильників Алі – двоюрідного брата Мухаммеда, яка домоглася обрання Алі халіфом. Шиїти визнають 12 імамів з числа прямих нащадків Алі. Дванадцятий законний імам, як вчить шиїзм, народився у 873 році, але опісля таємно зник і має ще, згідно волі Аллаха, з’явитися у ролі спасителя. Тоді нібито й настане вік соціальної рівності й справедливості. Право самостійності з релігійних і правових питань – іджтихад – шиїти зберігають за муджтахидами “таємного імама”. Як і суніти, шиїти визнають Коран “божественним одкровенням”, але вважають, що в османовій його редакції відсутні аяти, які мають відношення до Алі. Тому в шиїзмі Коран доповнюється ахбаром – Святим Переказом. Обряди шиїтів мало чим відрізняються від обрядів сунітів. Поруч з хаджем вони здійснюють також паломництво в місця, що пов’язані з ім’ям шиїтських імамів, відзначають на честь останніх спеціальні свята. Шиїти вірять у можливість переселення душ, вважають, що в тілах імамів втілилася пророча душа Мухаммеда. “Прихованого імама” шиїзм визнає як верховного правителя всіх шиїтських держав, а царствуючих владик розглядає лише як його представників на землі. В наш час шиїзм поширений переважно в Ірані, Іраці, Йемені.

Проблема правовірності стала однією з центральних проблем мусульманського богослов’я. Теократичний характер вчення Мухаммеда й досі є ідеалом “мусульманського правління”, стверджує неподільність духовної і світської влади в руках глави мусульманської громади.

Ототожнення релігійного і національного у масовій свідомості мусульман, з одного боку, і уявлення про мусульманську єдність, засновану на головній ідеї ісламу про єдинобожжя, з іншого, зумовили формування теорії “ісламського шляху” розвитку. У сучасному світі ці ідеї пропагуються багатьма міжнародними організаціями (Організація ісламської конференції, Всесвітній ісламський конгрес та ін.).

В Україні нині існує біля 1100 громад мусульман. Переважним регіоном поширення ісламу в Україні є Крим (952), що пов’язано історично з 1242 роком, коли Крим був завойований татаро-монголами і увійшов до складу Золотої Орди. Оскільки хани Золотої Орди були сунітами, то в Криму набув поширення сунізм як одна з течій ісламу. У XV ст. у зв’язку з розпадом Золотої Орди в Криму виникло самостійне Кримське ханство, яке з 1475 року ввійшло до складу Османської імперії. На чолі мусульманського духовенства Кримського ханства був муфтій як вища духовна особа після халіфа – турецького султана. Всім життям релігійної громади керував імам. У XVIII ст. тільки в Бахчисараї було 32 мечеті. Відкривалися мектеби і медресе. У

60-х роках ХІХ ст. в Криму було 23 медресе і 131 мектеб (школа початкової освіти). У 1774 Кримське ханство після війни Росії з Туреччиною отримало самостійність, але у 1783 році вона була втрачена і Крим був приєднаний до Російської імперії, яка утискувала татар, що сповідували іслам, не лише економічно, а й духовно. У др. пол. ХІХ століття Крим залишило 161 тис. татар. У 1917 році татари складали лише 36,6% сільського і 11,3% міського населення. В цей же час розгортається в Криму дискусія між кадимистами (прихильниками догматичного ісламу) і джадідами, які виступали за реформу старої системи мусульманської освіти, за європейський одяг і побут, політичні реформи. Зазнавало утисків татарське населення Криму і за часів Радянського Союзу. У травні 1944 року з Криму було виселено 188626 татар. Нині йде процес їх повернення до Криму і відродження мусульманських релігійних громад. Мусульманські громади України діють в структурі чотирьох об’єднань – Духовного управління мусульман України (ДУМУ), Незалежного Духовного Центру МУ, ДУМ Криму, Об’єднання незалежних організацій мусульман.

Л І Т Е Р А Т У Р А

Академічне релігієзнавство. Підручник за ред. А Колодного. – К., 2000.

Тема 13, 15.

История религий. В 2-х т. – М., 2002.

Токарев С. Религии в истории народов мира. – М., різні роки.

Эррикер К. Буддизм. – М., 1999.

Классический буддизм. – СПб, 1999.

Ал-Маддулі Абу. Принципи ісламу. – Львів, 1995.

Ат- Тантауи Али. Общее представление об исламе.- К., 2002.

ЗАВДАННЯ І ПИТАННЯ ДЛЯ САМОПЕРЕВІРКИ

Назвіть характерні риси світових релігій.

Чому не можна вважати світовою релігією іудаїзм чи індуїзм?

В чому виявляється своєрідність буддизму як світової релігії?

Покажіть, що виникнення ісламу є викликом часу.

Охарактеризуйте історію і нинішнє становище ісламу в Україні.

Чи можливе виникнення нових світових релігій?

Т Е С Т И

Перший. Які із перерахованих нижче релігій є світовими?

1.Іудаїзм. 4. Індуїзм. 7. Віра бахаї.

2.Іслам. 5. Буддизм. 8. Християнство.

3. Крішнаїзм. 6. Даосизм. 9. Зороастризм.

Другий. Які риси характеризують християнство саме як світову релігію?

1. Наявність у нього багатьох течій.

2. Поширеність майже у всіх країнах світу.

3. Обіцянка спасіння людям незалежно від їх національності.

4. Обіцянка спасіння людям незалежно від їх соціального статусу.

5. Перенесення ідеалів щастя із землі на небо.

6. Воно ввібрало всі позитивні елементи інших релігій.

7. З’явилося в період значного суспільного зламу, при появі нових

суспільно-економічних відносин.

8. Вчення про Спасителя всього людства.

9. Толерантне ставлення до інших конфесій.

10. Відсутність в час появи своєї специфічної обрядовості й використання обрядів із передуючих йому релігійних систем.

Третій. Які благородні істини включає буддизм?

Існує страждання.

2. Людина здатна ввійти в нірвану.

3. Кожний може стати буддою.

4. Страждання має свою причину.

5. Є вузький шлях спасіння.

6. Страждання можна призупинити.

7. Наявним є шлях відвернення страждань.

8. Кожний має досягти морального самовдосконалення.

Четвертий. Що відрізняє хінаяну від махаяни?

1. Досягнення особистого спасіння

2. Відмова від особистністного.

3. Кожна жива істота має природу будди.

4. Трікая – це внутрішня єдність будд.

5. Відмова через чернецтво від всього мирського.

6. Будда – не божество, а великий вчитель.

7. Будда – це втілення вічного світового порядку.

П’ятий. Яка з релігійних течій очікує приходу Майдарі?

1. Синтоїсти. 4. Суніти.

2. Махаїсти. 5. Хінаїсти.

3. Даоси. 6. Ламаїсти

Шостий. Яку назву має священна книга буддистів?

1.Веди. 4. Тіпітака.

2. Бхагават- гіта. 5. Талмуд.

3. Авеста. 6. Коран.

Сьомий. Що входить до Стовпів віровчення ісламу?

1. Дотримання священного посту Рамадана.

2. Паломництво до святих місць.

3. Вшанування Корану.

4. Визнання Аллаха як єдиного Бога.

5. Обов’язкова пожертва бідним.

6. Визнання, окрім Корану, священною і Суну.

7. Носіння паранджі жінками.

8. П’ятиразова щоденна молитва.

Восьмий. Що характеризує шиїзм на відміну від сунізму?

1. Сприйняття деяких елементів зороастризму та мітраїзму.

2. Доповнення Корану священним ахбаром.

3. Особливе вшанування Алі – двоюрідного брата Мухаммеда.

4.Паломництво до Мекки.

5. Визнання дванадцяти імамів.

6. Визнання наявності зниклого імама, що постане Спасителем.

7. Визнання Корану як одкровення Аллаха.

8. Віра в можливість переселення душ.

Т Е М А Т И К А Р Е Ф Е Р А Т І В

1.Умови появи і характерні риси світових релігій.

2.Своєрідність буддизму як світової релігії.

3.Буддійська філософія і її основні школи.

4.Виникнення і поширення ісламу як виклик часу.

5.Особливості мусульманської філософії.

6.Етнічні вияви світових релігій.

Тема V. ХРИСТИЯНСТВО В ЙОГО ВИТОКАХ ТА

ОСНОВНИХ ТЕЧІЯХ

1. Ісус Христос як засновник нової релігії. 2. Джерела появи

християнства. 3. Поділи християнства. 4. Основні течії

християнської релігії.

Християнство — найчисленніша нині світова релігія. Вона має понад 2 млрд. своїх послідовників, які належать до великого різноманіття його конфесійних спільнот. З’явилося християнство в І столітті у східних провінціях Римської імперії внаслідок проникнення сюди ідей ряду месіаністських сект іудаїзму. Свідченням того, що християнство як релігія сформувалося в єврейській діаспорі, є факт написання його священних книг – Нового Завіту Біблії давньогрецькою мовою, яка була у вжитку у діаспорних євреїв, відсутність згадки про них в книзі єврейського історика 1 століття Йосифа Флавія “Іудейські війни”, відсутність звернення до християнських громад з іудейських територій в книзі Одкровення Івана Богослова та ін.

1. Ісус Христос – засновник нової релігії. Згідно з християнським вченням засновником нової релігії є Ісус Христос – Син Божий, який з волі Батька-Бога зійшов з небес на Землю, влюднився через народження його Дівою Марією, дав людям заповіді Нового Завіту, прийняв страждальницьку смерть з метою спокути першородного гріха, воскрес і вознісся на небо і, як невід’ємна іпостась Святої Трійці, зайняв своє місце справа від Батька і має ще раз прийти у світ для здійснення страшного суду.

За християнським віровченням, засновником цієї світової релігії є Ісус Христос (від грецьк. Christos – помазаник, месія). Більшість християнських церков, окрім монофізитських, вшановують Ісуса Христа як боголюдину. В новозавітній літературі (зокрема в Євангелії від Матвія) говориться, що дружина плотника Йосипа Марія чудово зачала від Духа Святого і, залишившись непорочною, народила у Віфлеємі Ісуса. Щоб зберегти дитя від переслідувань царем Іродом, сім’я за порадою архангела Гавриїла відправилася в Єгипет. Після повернення звідти в Галілею Ісус був хрещений Іваном Хрестителем і почав активну пропаганду свого вчення. Допомагали йому в цьому 12 учнів, названих апостолами.

Зраджений своїм учнем Іудою, Ісус був засуджений синедріоном (іудейським судом) до смерті – розіп’ятий на хресті, а опісля був похований в печері. Після суботи він воскрес. Християни вірять у друге пришестя Ісуса Христа. Проте не всі вони однаково уявляють Спасителя. Так, іудео-християни вважають його сином Йосипа, монофізити не визнають людську природу Ісуса Христа. Цельс і Талмуд дають версію Ісуса Христа, яка не співпадає з офіційною християнською. Ісус, нібито, був незаконним сином пряхи Марії та римського солдата Пантери. Уява про Ісуса Христа в християнській свідомості змінювалася протягом 1-ІІІ ст. Якщо в найраннішій новозавітній книзі Одкровенні св.Івана Богослова (68-69 рр.) Ісус Христос – небесна істота, то вже в Євангеліях знаходимо описання його земного життя.

Окрім богословської, існують інші версії Ісуса Христа. Посилаючись на суперечливість його описання в новозавітній літературі, мовчання відомих діячів 1 ст. в своїх творах про Ісуса Христа, ряд дослідників вважають його міфічною особою. Багато дослідників визнають історичну основу образу. Відома для свого часу особа – “праведна людина”, “вождь заколоту”, проповідник – з часом здобула риси Спасителя, була наділена його шанувальниками надприродними властивостями. Додатково аргументи для історичної школи дали кумранські рукописи. Страчений першосвящеником “наставник праведності” громади, згідно вчення есенів, воскресне і буде судити всі народи. До того ж, в останніх розділах Євангелія від Матвія описується перепоховання тіла Ісуса, чим історична школа з’ясовує появу версії про його воскресіння як просто пущений слух.

З точки зору космічної концепції, Ісус Христос – це реальний пришелець із інших світів, якого земляни наділили надприродними властивостями. Про це свідчить, нібито відсутність описання дитячих і юнацьких років його життя в ранніх Євангеліях Марка та Івана, поява на небі нової зірки – Віфлеємської, з’явлення Ісуса Христа, зокрема в Євангелії від Івана, про достовірність існування на небі його “батька небесного”, зображення на деяких іконах об’єктів, що нагадують своєю формою ракету, й розміщення в них Ісуса Христа, малювання на головах святих німбів-скафандрів тощо. Багато інших космічних елементів утримує Апокаліпсис та Євангеліє від Івана.

Незважаючи на різнобій в розумінні природи Ісуса Христа, всі названі концепції визнають його засновником нової релігії.

2. Джерела появи християнства. Християнство як світова релігія з’явилося тоді, коли “прийшла повнота часу” і Бог зміг послати на Землю сина свого (Гал. 4:4). Цю повноту часу підготували три народи – римляни, греки і євреї. Внесок римлян є політичний. Завоювавши і об’єднавши в одній державі всі народи, які жили на берегах Середземного моря, вони цим виробили в них почуття єдності, необхідності підпорядковуватися одному Закону. На зміну місцевим релігійним культам прийшло християнство, що об’єднало їх ідеєю єдиного Бога-Спасителя. Давні греки створили духовний грунт для поширення християнства, дали йому універсальну мову, на якій писалися новозавітні книги і на яку було перекладено і Старий Завіт Біблії. Переклад цей називається Септуагінта Грецькі філософи створили вчення, які зруйнували старі політеїстичні вірування, формували неприязнь до земного світу як лише тіні істинного світу, в якому існують вищі ідеали. Але їх філософія не вела до Бога як особистості, взагалі не виявила якусь свою життєздатність. Зруйнувавши політеїстичні світобачення, вона створила той духовний вакуум, який заповнило християнство. Давні євреї релігійно підготували появу християнства. Зародившись в єврейському середовищі, християнство запозичило від іудаїзму весь канон його священних книг – Старий Завіт, його Бога і святих, моральний канон – Десять заповідей Мойсея, багато елементів культу. На формування самобутності ідеології християнства великий вплив мали різні месіаністичні іудейські секти. Найбільшу роль в цьому зіграла громада ессенів або кумранітів

Ессени – члени релігійної громади, яка існувала на березі Мертвого моря в долині Кумран у ІІ ст. до н.е. – І ст. н.е. Хоч кумраніти й сповідували іудаїзм, проте вони не визнавали першосвящеників, себе називали “синами світла”, вірячи в те, що сутичка із “синами тьми” призведе їх до перемоги над злом. Кумраніти жили замкнутою громадою, яка називалася “Новий завіт”. Вони не підтримували ніяких зв’язків з містами із-за “зіпсованості” їх мешканців. В громаді була сувора дисципліна. Кумраніти засуджували рабство, ввели спільність майна, сумісну працю, обов’язкове вивчення своїх “священних книг”. Режим життя в їх громаді був близьким до монастирського. Засновником громади кумранітів вважався якийсь переслідуваний “нечестивим жрецем” “вчитель праведності”, “наставник мудрості”, в прихід якого на Землю кумраніти глибоко вірили. Сюжетне описання життя цього “вчителя” в кумранських книгах й Ісуса Христа в Новому Завіті значною мірою співпадає. До того ж, кумраніти засновника своєї громади називали Христом, тобто Спасителем.

Вчення кумранізму відіграло велику роль у формуванні ідеології раннього християнства. Характерно, що як кумраніти називали себе “синами світла”, то так само і християни називаються в новозавітних книгах. Їх поєднує також ідея спільності майна, заперечення шлюбу і сім’ї, ряд обрядів і звичаїв, зокрема хрещення.

Проте для раннього християнства не є характерним той дуалізм (боротьба світла й пітьми), який притаманний ідеології Кумрану, та строга регламентація діяльності своїх членів, яка характерна для кумранської громади. У вченні кумранізму відсутні ті догмати (трійці, втілення та ін.), які є основою християнської релігії. Кумранізм – це іудейська секта з яскраво вираженою ідеєю винятковості й обранності єврейського народу. Кумранітство скоріше є перехідною сходинкою від іудаїзму до християнства, ніж ранньохристиянською громадою.

Одним із теоретичних джерел християнства була філософія Філона Александрійського (20 р. до н.е. – 50 р.н.е.), зокрема його вчення про Логоса-Сина Божого як посередника між Богом і людьми. Формування християнської догматики і культу відбувалося протягом декількох століть. Первісне християнство не знало уявлень про Трійцю, першородний гріх, боговтілення, хрещення та ін., не мало строго лімітованих обрядових дійств. Тривалий час різні регіональні християнські об’єднання вели між собою дискусії з приводу витлумачення деяких догматів, зокрема Трійці, ставлення до обрядів, принципів організації християнської церкви.

З ІІ ст. управління об’єднаннями християн переходить до єпископів. З ІІІ ст. вищим органом влади християн стали з’їзди єпископів — собори. Нікейський (325) і Константинопольський (381) собори затвердили Символ віри християнства. В VVIII століттях ще відбулося п’ять загальнохристиянських соборів, які зіграли помітну роль у формуванні віровчення нової релігії. З ІІ ст. на провідну роль у християнстві стали претендувати єпископи Риму.

При імператорі Константині в 324 року християнство стало державною релігією. Завдяки космополітичному характеру свого вчення, відсутності на ранніх етапах розвитку закріплених форм культу, абстрактності суспільно-політичних і моральних принципів, нівеліюванню соціальної нерівності та ін. християнство з часом стало світовою релігією. Для нього тоді неістотним було те, хто ти є – еллін, іудей чи скиф, раб чи вільний, виконуєш іудейські обряди, а чи ж ні.

3. Поділи християнства. В організаційному відношенні християнство ніколи не було єдиним. Проте з перших десятиліть свого формування як нової релігії, що засвідчують Послання апостолів, християнство не було однорідним. Так, вже в Одкровенні Івана Богослова згадуються різні групи християн, зокрема николаїти, прибічники Валаама, пророчиці Єзавелі. Однією з ранніх християнських сект були іудео-християни, тобто ті християни, які повністю не порвали з іудаїзмом і дотримувалися ряду іудейських обрядів. Себе вони називалися “ебіонітами” (жебраками), “євреями”, “назореями”. Іудео-християни проповідували цілковите зречення від світу, чекали другого пришестя, засуджували багатство, вшановували Ісуса Христа як праведну людину, на яку при хрещенні зійшов дух Божий.

В ІІ ст. серед християн поширюється гностицизм, секта монтаністів. В ІІІ-ІV ст. кількість християнських сект збільшується, з’являються секти донатистів, агностиків, поширюється аріанство. В боротьбі цих груп відточувалися принципи ортодоксального християнства.

В 1054 році відбувся його поділ на православ’я і католицизм, а в XVI ст. із останнього, внаслідок Реформації, сильного антифеодального і антикатолицького руху в Європі, виділилася протестантська гілка, яка являє собою велику сукупність різних течій. В свою чергу православ’я, поділяючись на ряд автокефальних церков, також породило у своєму середовищі численні секти і напрями.

Поділ Римської імперії на Західну і Східну, який відбувся в 395 році, поклав початок розколу християнства на православ’я і католицизм. Йшла боротьба між владиками Константинополя і Риму за право домінування в християнському світі. Особливої гостроти ця боротьба набрала в ІХ столітті, коли вони не змогли поділити владу над Болгарію. Зрештою в 1054 році відбулося взаємне прокляття, яке майже на тисячоліття виключило будь-які контакти між Патріархом Константинопольським і Папою Римським. Оскільки Східне християнство не вносило ніяких змін ні в догматику, ні в канони чи обряди раннього християнство, то воно перебрало на себе назву православ’я. Західне християнство прагнуло утвердити себе як вселенську (кафолічну) церкву, посилаючись на те, що першим папою в Римі був апостол Петро, на якому Христос збудував свою церкву. Саме тому воно стало називатися католицьким.

Відзначаючи той факт, що і православ’я і католицизм є християнством, бо ж вони грунтуються на одному і тому ж Символі віри і рішеннях перших Семи Вселенських Соборів, визнають Біблію як свою священну книгу, вкажемо тут на ті особливості догматичного, канонічного і обрядового характеру, які їх відрізняють.

А) Відмінності догматичного характеру. Насамперед різнить ці течії християнства розуміння сходження Духу святого (спір про filioque). Якщо православні твердять, що він сходить лише від Бога-Батька, то католики вважають, що він сходить також і від Бога-Сина. Окрім раю і пекла у католиків є вчення про чистилище, куди душа попадає відразу після смерті людини. За земні гріхи можна відкупитися, придбавши необхідну кількість індульгенцій. Такого у вченні православних немає. Окрім цього, католики також прийняли догмат непорочного зачаття Марії (1854 р.) і догмат непогрішимості Папи (1870 р.).

Б) Відмінності канонічного характеру. Католики, на відміну від православних, визнають верховенство Папи і мають Ватикан за свій світовий духовний центр. У православних хоч Патріарх Константинопольський і вважається Вселенським, але він лише перший за рангом серед глав інших православних церков. Православ’я роз’єднане на більше двох десятків автокефальних церков і не має свого вселенського центру. У католиків, окрім трьох історично усталених ступенів священства – диякони, пресвітери (ієреї) та єпископи, є ще й четвертий -кардинали. Якщо в останніх наявна заборона священикам одружуватися (вони мають дотримуватися целібату), то православний не одержить священичий сан без одруження або прийняття монашества. Православні визнають лише перші сім Вселенських соборів. Нові вони не спромоглися провести. То в католиків їх уже понад двадцять. Католики, до того ж, визнають латинську мову як канонічну.

В) Обрядова відмінність. Якщо в православ’ї хрещення має відбуватися через занурення у воду, то в католицизмі – через обливання. Обряд миропомазання православний священик здійснює під час хрещення, а католицький (і то лише єпископ) – під час обряду конфірмації десь у 7-12-річному віці. У православ’ї і клір і миряни причащаються водночас хлібом і вином ( тілом і кров’ю Христа), в католицизмі миряни причащаються під час таїнства євхаристії лише тілом Спасителя, клір – тілом і кров’ю. Католики мають як канонічний чотириконечний хрест, православні – шестиконечний. Православні хрестяться трьома пальцями (на честь святої Трійці), католики – п’ятьма, що символізують рани Христа під час його розп’яття. Якщо католики абсолютизують в своїй обрядовій практиці страсті Ісуса Христа, то православні возвеличують його воскресіння, а відтак поєднання землі з небом.

4.Основні течії християнської релігії. Розглянемо коротко їх особливості.

Віровчення католицизму грунтується на Святому Письмі, переказі Отців церкви ІІІ-V століть. Право тлумачити Біблію у католицизмі визнається лише за віронавчальною владою Церкви начолі з Римським папою. До джерел віровчення течії належать також ухвали соборів цієї церкви, настанови, повчання, енцикліки римських пап. Найважливішим віросповідним документом є “Сповідання католицької віри”, прийнятий Тридентським собором (1545-1563). Нікео-Константинопольський Символ віри та постанови перших семи Вселенських соборів католицизм доповнив у VI столітті додатком про сходження Святого Духа “і від Сина”.

Особливе місце в католицизмі займає вшанування Богородиці. Тут, окрім догмату про вільність від первородного гріха Діви Марії із-за непорочного її зачаття, важливим є прийнятий католиками догмат про тілесне вознесіння Богородиці на небо (1950 р.). У зв’язку з цим у католицизмі сформувався спеціальний напрям теології — Маріологія.

Центр римо-католицької Церкви – Папська держава Ватикан, що розташована на території Риму і є з 1870 року офіційною резиденцією Пап і Римської курії, має всі державні атрибути, в т.ч. дипломатичні відносини з більш як 140 країнами світу. Главою Католицької Церкви нині є Папа Іван Павло ІІ. При Папі існує уряд (Римська курія), який очолює кардинал – статс-секретар. Для вирішення церковних справ у Ватикані існує ще дорадчий орган – синод, утворений рішенням ІІ Ватиканського Собору (1962-1965). Цей Собор взяв курс на аджорнаменто, тобто оновлення, осучаснення Церкви. Гасло аджорнаменто започаткувало широку програму динамізації її соціального вчення, наближення Церкви до сучасного світу шляхом осучаснення теології, пом’якшення доктрин, модернізації культу. Церква засвідчила свою чуйність до нерівності й несправедливості, виступила за діалог з іншими конфесіями і церквами, стала активно обстоювати мирний розвиток суспільства тощо. Ватикан має широку мережу університетів, академій (в т.ч. Папську академію наук), коледжів і семінарій. Важливу роль в своєму функціонуванні католицька Церква відводить чернецтву. Воно організоване в ордени, які спеціалізуються у місіонерській діяльності, поєднуючи її з різними формами освітянства, виховання, добродійності. Найвпливовішими чернечими орденами є домініканці, францисканці, бернардинці, єзуїти. Католицизм є найчисленнішою за кількістю вірних течією у християнстві. Їх нараховується десь 1200 млн. осіб.

Православ’я має біля двохсот мільйонів своїх послідовників, головним чином у країнах Східної Європи і Близького Сходу. Склалося православ’я на території Візантії, а самостійною течією в християнстві офіційно стало в середині ХІ століття. Воно зазнало на собі впливу особливостей історичного розвитку Візантійської імперії. Одна з характерних рис православ’я – прихильність до традиційного християнського догматичного базису і культу. Віровчення його грунтується на двох головних джерелах – Святому Письмі (Біблія) та Священному переказі (рішення вселенських і помісних соборів IV-VIII ст.ст., праці Отців церкви). Догматика православ’я, як і всього християнства, викладена в Нікео-Константинопольському Символі віри (ІV ст.), який визнає триєдність Бога, боговтілення, спокутну жертву Ісуса Христа, потойбічне воздаяння та ін. Велике значення в православ’ї надається обрядності, центральною складовою якої є сім християнських таїнств. Особлива роль тут відводиться культу святих, вшануванню ікон, церковним святам, постам. Православ’я має чоловічі та жіночі монастирі. На відміну від католицизму, православ’я не має свого єдиного світового центру, представлене понад двадцяттю автокефальними і автономними православними церквами.

Незважаючи на проголошуваний принцип вірності історичним традиціям, а відтак право(вірно)–славності, сучасні богослови і церковні діячі цієї християнської течії також оновлюють своє віровчення і культ, намагаються подавати божественні істини, як вони кажуть, “відповідно до вимог часу”. Православні церкви підтримують активні взаємні контакти, беруть участь в миротворчій, благодійницькій, культурно-освітній діяльності, а також в екуменічному русі. Останнім часом кількість православних в світі постійно зменшується. За різною статистикою їх десь 130-250 мільйонів.

Найбільшою у світовому православ’ї є Російська (з 1943 – Руська) православна церква. З’явилася вона в неканонічний спосіб, без попередньої згоди на те Константинопольського Патріархату, на базі російських північних єпархій Київської митрополії, висвяченням у Москві в 1589 році Собором російських ієрархів на патріарха митрополита Московського і всієї Русі Іова. У 1686 шляхом симонії РПЦ неканонічно приєднала до себе Київську митрополію, знищивши з часом більшість прогресивних традицій Українського Православ’я, які склалися протягом ІХ-ХVII століть його автономного існування а структурі Константинопольської Церкви.

Особливістю РПЦ є прийняття і освячення традицій візантійського консерватизму та цезаропапізму. Останні, зокрема, сприяли відміні в Московії патріаршества і запровадженню у 1721 році Правлячого Синоду РПЦ як церковного уряду начолі з обер-прокурором, секуляризації у 1764 церковних володінь та ін. Все це перетворило РПЦ у державну церкву, а православ’я – в офіційну ідеологію російського самодержавства, духовний засіб обгрунтування російського колоніалізму. Вірність владі Церква виявила і в радянські часи. З 1990 року РПЦ очолює патріарх Алексій (Рідігер). Наступив період відродження православ’я в Росії, чому сприяє перетворення РПЦ в фактично державну релігію цієї країни.

Третім напрямком християнства є протестантизм. Назва течії пов’язана з “протестацією” 6 князів-лютеран і представників 14 німецьких міст з приводу посягань католицької партії (Шпейєрський рейхстаг, 1529 рік) на принцип свободи віросповідання. Ранні протестантські течії – лютеранство, кальвінізм, англіканство, що утворилися в XVI столітті, дали поштовх появі анабаптизму, меннонітства, антитриніатаризму, социніанства. Пізній протестантизм (кінець XIX- ХХ ст.) пов’язаний з пієтизмом і виникненням методистів, баптистів, квакерів, мормонів, адвентистів, свідків Єгови, п’ятидесятників та інших течій. Наявні загальні віросповідні принципи, які поєднують певною мірою різні течії протестантизму. Всупереч претензіям церкви на посередницьку роль між людиною і Богом, протестантизм особисту віру визнав єдиним шляхом спасіння, Біблію – єдиним джерелом Одкровення, заперечивши водночас необхідність священних переказів. Через ідею Богом даної благодаті обгрунтовано принцип загального священства віруючих, відкинуто інститут чернецтва, закладено основи демократизму церковного життя (автономність громади, виборність і підзвітність священика). Оздоблення молитовних споруд спрощено, богослужіння зведено до проповідей, молитов, співу. Протестантами залишено лише два християнських таїнства (хрещення, причащання). Поклоніння іконам, мощам, святим відкинуто.

Протестантизм не має якогось єдиного світового центру. Ранні і частина пізніх течій беруть участь в екуменізмі, суспільно-політичному і культурному житті. Протестантизм поширений на всіх континентах, особливо в Північній і Латинській Америці та Європі.

Третій етап у розвитку протестантизму пов’язаний з діяльністю тих християнських течій, які нині в сукупності часто називають неохристиянством. Серед них Новоапостольська церква, Церква Христа, велике різноманіття харизматичних спільнот, Сім’я та ін. Характерним для них є не лише зміна форм проведення богослужінь, а й прагнення відродити витокове християнство, без тих змін і доповнень, які внесли в нього Собори, Отці Церкви та ін. З врахуванням послідовників харизматичних церков протестантів нині у світі десь 750-800 мільйонів. Кількість їх постійно зростає.

Л І Т Е Р А Т У Р А

Валько В. Первісне християнство. – Львів, 1997.

Головащенко С. Історія християнства. – К., 1999.

Массорі В. Гіпотези про Ісуса. – Львів, 1998.

Каспер В. Ісус Христос. – К., 2002.

Павленко П. Ісус Христос – постать історії.-Біла Церква, 2002.

Керкс Э. Дорогами христианства. – М., 1995.

Поснов М. История христианской Церкви. – К., 1994.

Ранович А. Первоисточники по истории раннего христианства.-

М., 1990.

Свенцицкая И. Раннее христианство: страницы истории. – М., 1987.

Владимиров А. Кумран и Христос.- М., 2002.

Гонсалес Х. История христианства. В 2-х т. – СПб, 2001.

Конрад Р. Вера католической Церкви. – К., 1997.

Соціальна доктрина католицької Церкви. – Львів, 1998.

Догматичне богослов’я католицької Церкви. – Львів, 1994.

Шмеман А. Исторический путь Православия. – К., 2003.

Новиков М. Тупики православного модернизма. – М.,1979.

Вебер М. Протестантська етика і дух капіталізму. – К., 1998.

Добреньков В. Современный протестантский модернизм. –М.,1980.

ЗАВДАННЯ І ПИТАННЯ ДЛЯ САМОПЕРЕВІРКИ

Яке місце в появі християнства належить Ісусу Христу?

Які існують погляди на природу Ісуса Христа?

Охарактеризуйте історичну основу і теоретичні джерела появи християнства.

Які існують основні течії християнства і чим вони відрізняються?

Розкрийте особливості історії, віровчення і культу Православ’я, Католицизму та Протестантизму.

Т Е С Т И

Перший. В якій із названих книг Нового Завіту Ісус Христос постає як

небожитель?

1. В Євангелії від Матвія. 4. В Одровенні Івана Богослова.

2. В Євангелії від Івана. 5. В Діях Апостолів.

3. В посланнях апостола Павла. 6. В Євангелії від Луки.

Другий. Які народи підготували “повноту часу” християнства?

1. Іудеї. 3. Єгиптяни. 5. Римляни.

2. Греки. 4. Сирійці. 6. Коринфяни.

Третій. Що поєднує кумранську громаду з раннім християнством?

1. Віра в прихід Месії-Спасителя, що був Вчителем..

2. Наявність догмату про боговтілення.

3. Яскраво виражений дуалізм, боротьба добра і зла.

4. Засудження момони (стяжання).

5. Вимога відмови від приватної власності.

6. Обряд обливання водою.

7. Очолює керівництво з 12 осіб.

8. Замкнутість общинного способу життя.

9. Активна місіонерська (проповідницька) робота.

10. Позаетнічність, присутність представників різних народів.

Четвертий. Що із наведеного взяло християнство від іудаїзму?

1. Ідею приходу Месії-Спасителя.

2. Відзначення свята “пасха”.

3. Монотеїзм.

4. Старий Завіт.

5. Віру в спасіння людей всіх національностей.

6. Віру в триєдність Бога.

7. Весь святковий комплекс.

8. Віру в наявність потойбічного світу.

9. Обряд обрізання.

10. Моральне вчення Декалогу.

П’ятий. Що єднає православ’я і католицизм як християнські течії?

1. Прийняття Біблії як священної книги.

2. Нікео-Цареградський Символ віри.

3. Прийняття рішень перших Семи Вселенських Соборів.

4. Визнання Ватикану як центру всесвітнього християнства.

5. Визнання латини як канонічної мови християнства.

6. Визнання Ісуса Христа як Спасителя людства.

7. Прийняття Декалогу і Заповідей блаженства.

8. Безшлюбність архієреїв.

9. Визнання Папи Римського главою всіх християн.

Шостий. Що із перерахованого притаманне православ’ю на відміну від

католицизму?

1. Прийняття семи таїнств.

2. Наявність догмату про боговтілення.

3. Прийняття рішень лише Семи Вселенських Соборів.

4. Визнання тілесного і духовного вознесіння Богородиці.

5. Невизнання наявності чистилища.

6. Визнання сходження Духа Святого лише від Бога Батька.

7. Визнання права священика на одруження.

8. Прийняття національних форм виявлення.

9. Відсутність єдиного керівного центру.

10. Визнання Св.Писання і Св. Передання.

Сьомий. Що включає в себе курс католицизму на а д ж о р н а м е н т о ?

1. Динамізація, пристосування соціального вчення.

2. Наближення Церкви до сучасного світу.

3. Осучаснення теології.

4. Вимога визнання Ватикану вселенською столицею.

5. Можливість діалогу з іншими конфесіями.

6. Модернізм і скорочення літургії.

7. Перехід всіх християн на латинську мову.

8. Розгортання добродійницької діяльності.

9. Боротьба за мир у всьому світі, мирне вирішення конфліктів.

10.Розгортання діяльності “священиків-робітників”.

Восьмий. Які з перерахованих нижче рис характеризують протестантизм?

1. Виправдання особистою вірою.

2. Дотримання семи таїнств.

3. Відмова від віри в авторитет церкви на користь авторитету

віри.

4. Богослужіння національними мовами.

5. Визнання Біблії єдиним джерелом віри.

6. Дотримання лише обрядів хрещення і причащання.

7. Визнання святості рішень лише Семи Соборів.

8. Священство для всіх віруючих.

9. Розгляд земної діяльності як служіння Богу

10. Визнання подвижників християнського духу як святих.

Т Е М А Т И К А Р Е Ф Е Р А Т І В

1. Повнота часу як умова появи християнства.

2. Ісус Христос в контексті історії появи християнства

3. Кумран і християнство.

4. Історичні передумови появи течій християнства.

5. Теоретичні джерела християнства.

6. Іудаїзм і християнство.

7. Стадії розвитку раннього християнства.

Тема VI. ВІРОВЧЕННЯ І КУЛЬТ ХРИСТИЯНСТВА

1. Біблія – віроповчальне джерело християнства. 2. Символ віри християнства. 3. Моральна концепція християнства. 4. Обрядова система християнства.

Незважаючи на свою конфесійну строкатість, християнство є цілісною культурно-релігійною традицією. Ця цілісність зумовлюється визнанням Біблії як єдиного віроповчального джерела, прийняттям Нікео-Константинопольського Символу віри як спільної догматичної основи, а Заповідей Мойсея і Заповідей Блаженства – як єдиного морального канону.

1.Біблія – віроповчальне джерело християнства. Священною книгою християнства є Біблія (з грецьк. Biblia – книги). Формувалася вона протягом 1 тис. до н.е.- ІІ ст. н.е. шляхом відбору, редагування та написання текстів, які вважаються богонатхненними. Якщо її Старий Завіт визнають священним писанням іудеї і християни, то Новий – лише останні. В основі назви “завіт” лежить біблійна ідея про угоду, союз (завіт) Бога із своїми вірними. Мовами Біблії є давньоєврейська та арамейська у Старому і давньо-грецька у Новому Завіті.

Як одна з найзначніших збірок сакральних творів, Біблія вирізняється величезною жанровою та тематичною різноманітністю. Тут знаходимо і виклади міфологічних систем, і історичні оповіді. Вона вміщує філософсько-етичні твори, релігійну публіцистику, містичні писання і ліричну поезію. Саме тому Біблія постає не лише як священна книга, а і як культурна та історична пам’ятка.

Кожна з частин Біблії ділиться на окремі книги. Різні течії християнства по-своєму формують біблійний канон, а тому в їх виданнях маємо різну кількість книг. Так, в католиків їх 72, в православних – 77, в протестантів – 66. Всі вони до Нового Завіту відносять 27 книг – 4 Євангелія (від Матвія, Марка, Луки та Івана). 21 Послання апостолів ( 14 з них – ап.Павла), Дії апостолів та Одкровення Івана Богослова. Окрім канонічних біблійних творів є ще й апокрифічні. Це ті, які виникли в лоні біблійної традиції, але не ввійшли до жодного з варіантів канону. Ними, зокрема, є Премудрості Соломонові, книги Товіт, Ісуса сина Сирахова, книги Маковеїв та ін. Найчисельнішою є група апокрифічних Євангелій. Їх – до 50. Тут є Євангеліє Фоми, Петра, Юди Іскаріота, Якова, Євангеліє досконалості, істини та ін.

В Старому Завіті відповідно до його змісту виділяють чотири групи книг: П’ятикнижжя Мойсеєве, історичні, пророцькі та учительні Головною проблемою П’ятикнижжя є угода давніх євреїв з Богом та правдиве виконання ними божественних настанов – Закону, який у вигляді 10 заповідей дав їм Господь-Бог через пророка Мойсея на горі Синай. Історичні книги сакралізовано висвітлюють реальні близькосхідні події майже всього першого тисячоліття до н.е. Пророки в своїх книгах піднімають питання відповідальності євреїв як богообранного народу перед Богом за виконання ними умов Завіту, твердять, що духовне оновлення прийде в світ лише через численні випробування. В поетичних творах Біблії маємо релігійно-філософське, художньо-естетичне, морально-етичне осмислення місця людини в її суспільному бутті та її відносин з Богом.

Але якщо лейтмотивом Старого Завіту є сакралізована історія єврейського народу, то Новий Завіт вже говорить про освячення своєю постійною присутністю Богом-Творцем і його сином Ісусом Христом історії кожного народу і кожної окремої людини. Кульмінаційною подією всієї біблійної історії є відтворена в Новому Завіті діяльність на Землі Ісуса Христа як Божественного Месії. Згідно християнського вчення, жертва Ісуса Христа є Божою жертвою, що спокутує першородний гріх, дає людству надію на краще майбутнє, на оновлення Завіту з Богом і зрештою – містичний шлях до спасіння. Образ Христа-Спасителя єднає Новий Завіт із старозавітною традицією очікування месії, який, згідно з книгами пророків, має прийти до іудеїв.

Якщо Євангелія (благовіствування) розповідають про земне життя Ісуса Христа, то в Посланнях маємо, з чітким формулюванням сутності християнського вчення, листування апостолів з християнськими громадами. Зокрема апостол Павло, відзначивши значення даного Богом Закону для підготовки людства до спасіння, наголосив, що після Христової жертви людина спасається вірою в Христа та любов’ю до Бога і ближнього. Апостол Павло визначив також практичні засади соціальної поведінки християн (коритися господарям своїм, визнавати державу як Божий витвір тощо). Книга Дій апостолів розповідає про містичне виникнення християнської Церкви та про початок місійної діяльності учнів Христа. Зразком християнської есхатологічної містики є Одкровення. Тут йдеться про неминучість останньої битви Бога з Дияволом, торжество Христа і перемогу його над Антихристом, встановлення тисячолітнього царства, оновлення неба і Землі.

2. Символ віри християнства. Ядром християнського віровчення є догмати – істини, які, згідно вчення Церкви, мають Божественне походження і виражають внутрішню сутність цієї світової релігії. Беззастережне сприйняття істинності догматів є необхідним для кожного християнина. Основні догмати християнства формувалися та проголошувалися на перших його семи Вселенських соборах ( IV – VIII століття). Скликати Перший Вселенський Собор в м. Нікеї в 325 році спонукала необхідність здолати вчення Арія, який відкидав Божественну сутність Христа, вчив, що Син Божий є творінням Божим. На Другому Соборі в 381 році у Константинополі було засуджене вчення єпископа Македонія, який відкидав Божественну сутність Святого Духу. На двох цих Соборах було укладено Символ віри, який чітко визначив віросповідні формули християнської релігії. Кожний з дванадцяти його членів являє собою догмат віри:

1.Вірую в єдиного Бога Отця, Вседержителя, Творця не ба і землі, всього видимого і невидимого. 2. І в Єдиного Господа Ісуса Христа, Сина Божого Єдинородного, що від Отця народився перше всіх віків. Світла від Світла, Бога істинного від Бога істинного, рожденного, не сотворенного, Єдиносущого з Отцем, що через нього все сталося. 3. Він для нас людей, і для нашого спасіння зійшов з небес, і тіло прийняв від Духа Святого і Марії Діви, і став чоловіком. 4. І розп’ятий був за нас при Понтії Пілаті, і страждав, і був похований. 5. І воскрес на третій день, за Писанням. 6. І вознісся на небо, і сидить праворуч Отця. 7. І знову прийде у славі судити живих і мертвих, і Царству Його не буде кінця. 8. І в Духа Святого, Господа Животворящого, що від Отця (так у православних, а у католиків – і Сина. – А.К.) походить, що Йому з Отцем і Сином однакове поклоніння і однакова слава, що говорив через пророків. 9. В єдину, Святу Соборну і Апостольську Церкву. 10. Визнаю одно хрещення на відпущення гріхів. 11.Чекаю Воскресіння мертвих 12. І життя майбутнього віку. Амінь.

В культовій практиці Символ віри використовується як молитва на богослужіннях, а також для хорового співу в храмі. Детальне витлумачення Символу віри міститься в катехізисах, катехізичних повчаннях або в спеціальних документах, т. зв. сповіданнях віри.

Основним християнським догматом є догмат Трійці, згідно з яким єдиний бог одночасно існує у трьох особах (або іпостасях) Бога-Отця, Бога-Сина, Бога-Духа святого. Церква оголошує його “великою таємницею”, “незбагненною вічною істиною”, що має засвідчити його неземне походження. Не всі християнські конфесії визнають положення традиційного християнства про нероздільну, єдиносущу Трійцю. З приводу цього існують постійні дискусії в богословській літературі. Так, в єговістському віровченні, Ісус Христос не визнається Богом і Богом-людиною, а духовним сином Єгови. В теології Церкви Ісуса Христа Святих останніх днів обстоюється думка, що божество складають три окремі особи — Бог-Батько, його син Ісус Христос і Святий дух, які діють в довершеній єдності і гармонії мети й учення. Якщо для Бога-Батька всі люди є дітьми, то для Бога-Сина — його братами і сестрами. Саме Ісус Христос є, згідно цієї теології, Творцем Всесвіту, Викупителем і Спасителем Людства.

Одним із провідних понять християнської догматики є Боговлюднення, згідно з яким Син Божий (друга іпостась Св. Трійці) заради спасіння людства від прабатьківського гріха і вічної смерті зійшов з небес і з натхнення Св.Духа вселився у пренепорочну Марію Діву. Від неї він втілився (або влюднився), тобто народився, сприйнявши людське тіло і душу, але був безгрішний як Боголюдина. Св. Письмо виразно говорить про людську природу Христа Спасителя: воно називає його мужем і чоловіком (Ін 8,40; Дії 17,31), другим Адамом (1 Кор 15,45; Рим 5, 14), оповідає, що за тілесною своєю природою він підлягав тим самим законам, що й сини Адама: набував віку, відчував голод, спрагу і втому, спав, страждав і помер. Визнаючи Спасителя істинною і цілісною людиною, вчення, засноване на одкровенні, вказує на його людські переваги, що відрізняють його від інших, а саме: безмужнє народження від Св. Духа, непідлеглість спадковій гріховній зіпсутості, будь-якому особистому гріху.

3. Моральна концепція християнства. Основи християнської моралі викладені в Св. Письмі, творах отців церкви, різних церковних документах. Характерною особливістю цієї моралі є те, що всі її положення вважаються встановленими Богом, уявляються ідеальними й абсолютними, вічними і незмінними. Важлива риса християнської моралі – її тісний зв’язок з віровченням, догмами, культовою практикою християнства. Особливого розуміння і з’ясування в християнській релігії набувають такі моральні принципи, як добро і зло, смирення і покірність, каяття і спокута та ін. Еталоном моральної поведінки, морального ідеалу в християнстві є Бог, Ісус Христос, Богородиця, праведники, а також святість і богошанування.

Християнське вчення про мораль грунтується насамперед на Десяти Заповідях Божих (т.зв. Декалозі), одержаних Мойсеєм на горі Синай від самого Бога. Ось вони: 1. Я Господь, Бог твій… Хай не буде тобі інших богів передо Мною. 2. Не роби собі кумира і всякої подоби з того, що на небі вгорі і що на землі долі, і що в воді під землею. Не вклоняйся і не служи їм. 3. Не призивай Імення Господа, Бога твого надаремно. 4. Пам’ятай день суботній, щоб святити його! Шість днів працюй і роби всю працю свою, а день сьомий – субота для Господа бога твого. 5.Шануй свого батька та матір свою, щоб довгі були твої дні на землі, яку Господь, Бог твій, дає тобі! 6. Не вбивай! 7. Не чини перелюбу! 8.Не кради! 9. Не свідчи неправдиво на свого ближнього! 10. Не жадай дому ближнього свого, не жадай жони ближнього свого, ані раба його, ані невільниці його, ані вола його, ані осла його, ані всього, що у ближнього твого! (Вих. 20: 2-17).

Важливу роль у формуванні християнського морального вчення відіграла Нагірна проповідь Ісуса Христа з її дев’ятьма заповідями блаженства: 1. Блаженні убогії духом, бо їхнє Царство Небесне. 2. Блаженні засмучені, бо вони будуть утішені. 3. Блаженні лагідні, бо землю успадкують вони. 4.Блаженні голодні та спрагнені правди, бо вони наситяться. 5. Блаженні милостиві, бо помилувані вони будуть. 6. Блаженні чисті серцем, бо вони будуть бачити Бога. 7. Блаженні миротворці, бо вони синами Божими назовуться. 8. Блаженні вигнані за правду, бо їхнє є Царство Небесне. 9. Блаженні ви, як ганьбити та гнати вас будуть, і будуть облудно на вас наговорювати всяке слово лихе ради мене. Радійте та веселіться – нагорода бо ваша велика на небесах! Бо так гнали й пророків, що були перед вами (Мт 5: 3 – 12)

Що відрізняє заповіді Декалогу від заповідей Блаженства? Якщо перші мають заборонний підтекст і не визначають характер праведної поведінки, то останнє ми знаходимо в заповідях Блаженства. Якщо перші звучать як повеління, як Закон, то другі переломлюються через душу людини, стають її внутрішнім моральним виміром. Так, в християнстві засудженню підлягають не лише ті, хто вбиває чи чинить перелюб, а й ті, у кого навіть думка з’явилася на таку дію.

Ядром християнської моральної доктрини є зафіксована в Новому Завіті заповідь любові: “Люби Господа Бога всім серцем своїм і всією душою, і всією своєю думкою”; “Люби ближнього свого, як самого себе” (Мт 22: 37-40). Головне правило практичної моралі християнства звучить так: “То ж усе, чого тільки бажаєте, щоб чинили вам люди, те саме чиніть їм і ви. Бо в цьому – Закон і Пророки” (Мт 7:12). Християнство відкидає навіть злість за злі наміри іншого, у відповідь за скоєне зло. Виголошуючи необхідність ставитися до свого ближнього як до найвищої цінності, християнська мораль відтак радикально змінила існуючі до нього моральні засади тим, що закликало не відповідати на зло злом, любити навіть ворога свого.

4. Обрядова система християнства. Якщо раннє християнство не мало якоїсь упорядкованої обрядової системи, то в IV-V століттях Отці Церкви приділили значну увагу її формуванню. Християнський культ у їх витворі й по-сьогодні зберегли православні і католики. Правда, останні його в минулому столітті значно модернізували й оновили.

Християнський культ загалом відтворює догматично-віроповчальні особливості цієї релігії. Окрім вшанування Ісуса Христа, в ньому значне місце відводиться також вшануванню Богородиці, різних святих, священних предметів (хреста, ікон, святих місць тощо).

Особливе місце в структурі християнського культу займають таїнства (лат. – sacramentum)- це такі дії, через які, згідно вчення Церкви, “невидимим чином” віруючому передається Божа благодать, відбувається поєднання “небесного світу” із “земним”, прилучення людини до божественного, священного. Ортодоксальна християнська традиція визнає сім таїнств: хрещення, миропомазання, причастя або євхаристію, сповідь (покаяння), священство, шлюб та маслоосвяття (єлеоосвячення, соборування). Правда, форми їх здійснення дещо відмінні у православних і католиків, хоч догматичний смисл їх загалом однаковий. Протестантизм визнає лише хрещення і причащання, але розглядає їх не як таїнства, а як символічні дії.

Серед найбільш поширених обрядових дій у всіх течій християнства є молитва у великому різноманітті її форм. В православ’ї і католицизмі важливе місце займає іконовшанування і вшанування хреста. Наголошується на обов’язковості відвідування храмів – місця Господнього.

Система богослужінь або відправ в православ’ї і католицизмі складається із добового (вечірні, повечірні, опівношниці, утрені та ін.) , тижневого (кульмінацією тут є недільна літургія) та річного кола. Елементами останнього постає річне коло християнських свят на честь Ісуса Христа, Богородиці, апостолів, архангелів, священних ікон тощо. В християнському календарі особливо виділяються т.зв дванадесяті свята (Благовіщення, Різдво Христове, Стрітення Господнє, Хрещення Господнє, Преображення, Вхід Господній в Єрусалим, Вознесіння, Трійця, Різдво Богородиці, Введення до храму Богородиці, Успіння Богородиці, Воздвиження хреста Господнього). Святом свят є Пасха (Великдень) – свято Воскресіння Ісуса Христа. В християнському календарі є свята рухомі (Пасха та інші свята, що пов’язані з місячним колом) і нерухомі (пов’язані з сонячним колом). Кожне із свят має свою традиційну символічну обрядовість, в якій використано багато елементів народної традиції..

Значне місце займають в християнському культі пости. Більше двохсот днів відводить їм православний церковний календар. Окрім передріздв’яного (пилипівки), Великого передпасхального, петрівського і спасівського постів, церква радить дотримуватися також щотижневих постів – середа і п’ятниця. Пости постають як форма випробування віруючих на стійкість від спокус, на терпіння і смирення. Зараз Церква наголошує не стільки на утриманні під час посту від деякої їжі, як на “духовному утриманні”.

У витлумаченнях культових дій кардинально відрізняється від православ’я і католицизму протестантизм. Окрім того що він відмовився від більшості обрядових дійств, протестантизм не визнає їх містичного характеру і розглядає просто як знаки-символи. Він утверджує примат особистої віри над ритуально-обрядовою стороною релігійності.

Л І Т Е Р А Т У Р А

Біблія. Старий і Новий Завіти.

Академічне релігієзнавство. Підручник за ред.А.Колодного.- К., 2000. –

Тема 14, 15, 23.

Головащенко С. Історія християнства.- К, 1999.

З а к о н Б о ж и й. – К., 2003.

К а т е х и з и с. – К., 1991.

Стасюк С., Завіла Р. Основи догматичного богослов’я.- Л., 1997.

Християнство і духовність. – К., 1998.

Катрій Ю. Пізнай свій обряд. – Львів, 1994.

Еннс Пол. Підручник з богослов’я. – Львів, 2003.

Головащенко С. Біблієзнавство. – К.,2001.

Происхождение Библи. – М., 1964.

Галлей Генрі. Біблійний довідник. – Торонто, 1983.

Стагг Френк. Богословие Нового Завета. – К., 1999.

Християнство доби постмодерну. Монографія.- К., 2005.

ЗАВДАННЯ І ПИТАННЯ ДЛЯ САМОПЕРЕВІРКИ

Чому Біблію слід приймати за джерело християнства?

Охарактеризуйте структуру Біблії.

Скільки членів має Символ віри християнства і який зміст утримує кожний із них?

Охарактеризуйте засади, на яких грунтується християнська мораль.

Що спільного і що відрізняє Декалог і Заповіді блаженства Ісуса Христа?

Яка структура християнського культу і в чому особливості кожної із його підсистем?

Т Е С Т И

Перший. Що єднає Старий і Новий Завіти Біблії?

1. Образ Христа-Спасителя. 5. Заповіді блаженства.

2. Моральний Закон Мойсея. 6. Образ Івана Хрестителя.

3. Ідея кінця світу. 7. Місце написання.

4. Визнання первородного гріха. 8. Визнання їх святості євреями.

Другий. Коли було прийнято Символ віри і які положення розкривають його

зміст?

1. На Константинопольському соборі 381 року.

2. На Трульському соборі 693 року.

3. На Тридентському соборі 1545 року.

4. На Нікейському соборі 325 року.

5. Віра в єдину і соборну апостольську Церкву.

6. Віра в Бог як творця світу видимого і невидимого.

7. Вимога неодмінного відзначення дня воскресіння Христа.

8. Віра в воскресіння мертвих.

9. Віра в воскресіння Ісуса Христа.

10. Прийняття Івана Хрестителя за предтечу Ісуса Христа.

Третій. Що із перерахованого відноситься до догматичних членів Символу

віри християнства?

1.Віра в вознесіння Сина Божого.

2.Віра в другий прихід Ісуса Христа.

3.Положення про святість апостолів.

4.Віра в єдиного Бога-Отця.

5.Визнання хрещення як засобу відпущення гріхів.

6.Положення про божественну сутність Марії Богородиці.

7.Віра в воскресіння Ісуса Христа.

8.Очікування воскресіння мертвих.

9.Положення про зішестя Духа Святого на апостолів.

10.Положення про необхідність Євхаристії (причастя).

Четвертий. На яких догматичних установках грунтується християнська

мораль?

1. Вірі в страшний суд потойбічному житті.

2. Вірі в неодмінне настання кінця світу.

3. Вірі в повне викуплення Христом всіх гріхів людства.

4. Впевненості в гріховній природі людини.

5. Впевненості у перевтіленні людських душ (реінкарнації).

6. Визнанні того, що людина складається з двох частин –

з тіла і душі.

7. Вірі в існування потойбічного життя.

П’ятий. Які із перерахованих принципів точно визначають викладені в

Декалозі обов’язки людини щодо Бога?

1.Не буде в тебе інших Богів, окрім мене.

2. Пізнавай Богом створений світ.

3.Не твори собі кумирів.

4.Люби Бога так, як любиш ближнього свого.

5. Не клянись ім’ям Бога даремно.

6. Не безчести імені Бога свого.

7. Не вживай ім’я Боже даремно.

8.Не поважай Бога чужоземців.

9. Шануй батька і матір свою, щоб бути шанованим Богом.

Шостий. Що відрізняє Нагорну проповідь Ісуса від Декалогу?

1.Заборонний підтекст моральних установок.

2.Погроза негайного покарання на Землі.

3.Засудження внутрішнього мотиву аморальних вчинків.

4.Її принципи є своєрідним правовим законом для людини.

5.Прагнення стати внутрішнім мотивом людської поведінки.

6.Дають позитивний ідеал угодної Богу людини.

7.Покарання переноситься у світ потойбіччя.

Сьомий. Які із двох перерахованих моральних принципів Ісус вважав

визначальними?

1. Любов до батьків своїх.

2. Любов до Бога.

3. Любов до свого народу.

4. Любов до рідної землі.

5. Любов до ближнього.

6. Любов до дітей своїх.

7. Любов до своєї Церкви.

8. Любов до ворогів своїх.

Восьмий. Що із наведеного нижче є таїнствами в православній і

католицькій обрядовій практиці?

1.Воцерковлення. 5.Іконовшанування.

2.Хрещення. 6.Причастя.

3.Відспівування. 7.Сповідь.

4.Єлеосвячення. 8.Священство.

Т Е М А Т И К А Р Е Ф Е Р А Т І В

1.Біблія як священна книга та культурно-історична пам’ятка.

2.Біблія на українських теренах.

3.Християнське вчення про Святу Трійцю.

4.Основи християнської моралі.

5.Моральний потенціал заповіді любові.

6.Спільне і відмінне Декалогу і Нагорної проповіді Ісуса Христа.

7.Святі таїнства в християнстві.

8.Вселенські собори в історії християнства.

Тема VІІ. ХРИСТИЯНСТВО В ЙОГО ДУХОВНІЙ

ІСТОРІЇ І ПЕРСПЕКТИВІ

1. Премодерн і модерн в історії християнства. 2. Постмодерн в сьогоденні християнства. 3. Християнство на порозі нового тисячоліття.

Cуспільна наука виділяє три основні етапи у розвитку європейської культурної свідомості або три духовні ситуації в історії Європи – премодерн, модерн і постмодерн. Епохальної зміни своїх парадигм на цих етапах зазнавали і релігії. Як зазначає відомий швейцарський теолог Ганс Кюнг, «стосовно релігії зміна парадигм означає зміну основного зразка, основної структури, основної моделі, відповідно якій людина сприймає себе саму, суспільство, світ і Бога» [Кюнг Ганс. Тринадцать тезисов // Arbor Mundn (Світове дерево).- М., 1993.- С. 66]. Проте, осмислюючи релігійний премодерн, модерн і постмодерн, ми не можемо часово і сутнісно пов’язувати ці етапи із багатоконфесійною еволюцією духовного життя всього світу взагалі, бо ж означені етапи не знайшли свій виразний вияв у розвитку кожної з наявних в ньому релігій. Ці етапи більш виразно виокремлюються в християнстві. Історія його постає як послідовна зміна однієї за іншою різних парадигм віросповіданння в рамках одного Символу віри. При цьому, говорячи про релігійний премодерн, модерн і постмодерн щодо християнства, ми не маємо шукати їх в кожній з його конфесій, а мусимо підходити при цьому до християнства як цілісного духовного феномену в контексті всієї його історії.

1. Премодерн і модерн в історії християнства. Перший етап – премодерн – хронологічно можна розпочинати з ІVV століть – часу перших Вселенських Соборів і дільності Отців Церкви. Він знайшов своє пряме відображення у віроповчальних конструктах насамперед католицизму та православ’я. Премодерн базується на ідеї Божого провидіння. Все наявне у світі є нижчим, похідним від нього, бо ж Бог – «не від світу цього», є самодостатньо сущим. При визначені його ознак Біблія свідчить коротко: він Є.

У п’ятому столітті засновник західної християнської теології Августин при формуванні системи свого богослов’я узагальнив основні елементи християнського вчення, чим придав християнству певну цілісність. Суть концепції премодерну в розумінні Бога як абсолютного центру буття виражається в тому, що в ній він відкривається людині через її душу і серце, а не через розум. Відтак істину християнам слід шукати не в науковому пізнанні, а в Об’явленні. Тому в епоху премодерну авторитет релігії як духовної сили є незмінно вищим від авторитету науки, розуму, раціональності. У цьому премодерн відрізняється від передуючого йому мислення античної людини, яка не виходила за сферу світу при своєму осягненні його, бо ж не мислила чогось поза ним. Якщо в її уяві й існували боги, то вони мислилися належними світу, такими, що визначають і спрямовують все, що відбувається в ньому.

Людина премодерну постає в ролі привілейованого посланця Бога на Землі і водночас вірного слуги його. Вона не покликана змінювати стабільні умови свого життя у світі, бо ж місією Творця є збереження незмінності загальної суті світового буття.

Відтак премодерн у європейському християнському просторі знаходив своє вираження у монотеоцентризмі. Релігійними виявами його, зокрема після розколу 1054 року християнства, були православ’я і католицизм. Інтегративно пізнавальну діяльність премодерну подають «Суми» Томи Аквінського. І хоч Тома був католицьким теологом, його ідеї були сприйняті і в православне богослов’я, зокрема в богословські курси професури Києво-Могилянської Академії.

Проте католицизм не зупинився на вихідному християнстві. З часом він вивів цю світову релігію за її ранньосвятоотцівську й соборову традицію, вивів у світ, зробив християнство соціальною релігією при одночасному збереженні певного консерватизму у його віросповідній і обрядовій сферах. Православ’я ж по-сьогодні застряло на етапі премодерну. У своїх вихідних соборних і святоотецьких архаїзованих формах воно збереглося й понині значною мірою завдяки симфонії своїх церков з державою, а також масовій неосвіченості його послідовників, поширенні в країнах відсталих в історичному поступі. Саме в православ’ї премодерн не вмер і нині. Як свого часу він виявляв свою ворожість щодо античного розуму, так він поставав ворогом розуму в епохи модерну. Із-за цього країни з домінуванням православ’я виявили відсталість в історичному розвитку, слугують оплотом світового консерватизму й середньовіччя.

Етап модерну в європейському суспільному житті, а водночас і в релігійній його сфері, починається з ХVІ-ХVІІ століть – доби Реформації. Саме вона переклала Біблію національними мовами, по-новому відкрила її світу. Завдяки Реформації Біблія повернулася християнам у своєму чистому вигляді без тих доповнень і деформацій, які внесли в її витлумачення Отці Церкви і християнські Собори першого тисячоліття. Модерн знаходить свої чітко визначені принципи в часи Просвітництва. Він не зняв домінуючу у світогляді премодерну ідею теоцентризму, але доповнив її так, що через можливість вільного вивчення біблійних текстів відкрив двері до домінування з часом ідеї раціоцентризму, віри в автономний розум. Це сприяло виникненню в країнах Заходу науково-технічного суспільства.

Процес модернізації був водночас і процесом секуляризації, в якому наука, економіка, держава, а зрештою – і сфера особистого життя емансипувалися від релігії. Із-за цього в європейському модерні інституалізована релігія виступила проти загрозливих для неї великих сил модерну – природознавства, техніки, індустріалізації, а особливо проти демократії. Але саме така позиції інституалізованої релігії спричинила витіснення її із суспільного життя, віднесення до розряду пережитків. Поява автономної секуляризованої культури була певною мірою продуктом Реформації і Просвітництва: християнство за умов модерну стало однією з релігій серед багатьох інших.

З часу модерну наступив новий етап в релігійному осмисленні дійсності. В ситуації визнання підпорядкування всіх подій довкілля об’єктивним законам теологам складно стало говорити про Бога як про об’єктивну силу історії. Способом захисту, яке обрало для себе західне християнство (насамперед протестантизм), була демонстрація притаманної йому розумності й соціальної корисності. Останнє виявилося зокрема в усуненні відмінності між релігією і мораллю, зведенні теології до етики. Це зрештою призвело до певного нівелювання специфіки релігії, вилилося в етизоване християнство. Християнство зробило Бога з моралі. Ця тенденція його зберігається і нині.

В протестантизмі, який є типовим конфесійним виявом християнства доби модерну, основою його віровчення виступають, з одного боку, вже не рішення Вселенських Соборів і праці Отців Церкви, а Священне Писання. З другого ж боку, сама Біблія, перекладена національними мовами, стала об’єктом раціонального осмислення протестантами. Відтак з доби модерну світ, як витвір Божий, постав об’єктом пізнання і віднайдення в ньому Божої премудрості. З часом він уже усвідомлюється не як творіння Бога, а просто як природа.

Сформований новий погляд на світ призвів і до нового розуміння місця людини в ньому. Модерн не стільки підніс людину, як приземлив її, подав як частину природного буття, господаря власної долі. Вона одержала право на пізнання світу й власне корегування свого існування в ньому. Бог в його осмисленні вже не брав участь у справах свого творіння, бо ж Всесвіт поставав як замкнута система природних причинно-наслідкових зв’язків. В ХІХ столітті Просвітництво втратило хоч якийсь зв’язок з Богом. Він уже йому став непотрібним і як початок світу й всього в ньому, що ще було характерно для мислення деїстів. Так, у Ч.Дарвіна в його концепції еволюції природа стала повністю самодостатньою. З доби модерну світ вже перестає усвідомлюватися як вияв Бога, а постає насамперед об’єктом для людської зраціоналізованої діяльності в ньому. При цьому остання виступає вже не формою служіння Богу-Творцю, а самотворенням: людина із слуги Божого перетворюється в господаря власного існування. Відтак модерн – це етап зростаючої секуляризації, етап антропоцентризму, етап раціональності.

Інтелектуальним завданням теології після епохи Просвітництва стало примирення теоцентричної віри з антропоцентричним світоглядом. На зміну фанатичній вірі премодерну приходить зраціоналізована віра модерну. Модерн не підніс людину, а спустив її у світ як природу, а не як творіння Боже, зробив володарем, приватизатором світу, а зрештою – заручником тих деструктивних сил, які поставили світ на грань фіналу у війнах, екокатастрофах. Наука, ставши безпосередньою продуктивною силою, водночас преретворила людину, як складову останніх, в ніщо, зробила сенс її буття у світі беззмістовним. Якщо на етапі премодерну людина була нижчою Бога, але вищою від всього іншого, то на етапі модерну вона стала заручницею зовнішніх щодо неї, часом нею ж створених деструктивних сил. Зрештою раціоцентризм призвів до краху антропоцентризму, що будувався на принципах: світ для мене, а відтак я сам повинен будувати своє власне буття в ньому.

Але оскільки в епоху модерну інституалізована релігія (особливо католицька) виступала проти сил, що загрожували її буттю, зокрема проти науки, техніки, освіти та ін., то вона була витіснена на окраїну суспільного буття, взагалі сама актуалізувала питання її непотрібності. Проте це стосувалося переважно залишкових форм християнства часу премодерну – православ’я і католицизму.

Наголосимо ще раз, що християнський модерн починається з часу появи протестантизму. Християнство розвивається від обережних змін (а в релігії це інакше й бути не може), коли проголошувалося всезагальне священство, виправдання і спасіння особистою вірою, особистими зв’язками з Богом без будь-яких посередників (святих, священиків, обрядів, молитов незрозумілою мовою, пишних храмових споруд тощо), до абсолютної відсепарованості від інославного суспільства, держави, всесвітніх центрів, що були побудовані на православній чи католицькій традиціях, до творення своїх конфесійних інституцій як нових соціумів, специфічних типів організації із строгим членством, дисципліною, формування спільної духовності, яка претендує на єдиноістинне розуміння й витлумачення християнського віровчення, формування почуття своєї якоїсь винятковості й єдиноспасенності, а то й абсолютної призначеності.

Модерн, як вище вже відзначалося, послужив сприятливим грунтом для розвитку і поширенню протестантизованого християнства. Свідченням цього є той успіх в історичному поступі, який виявили країни з домінуючим протестантизмом, надто глибокий, усвідомлений рівень релігійності послідовників протестантських течій, слугування християнських моральних цінностей невід’ємною складовою способу життя вірних протестантизму, зацікавленість протестантів одержанням наукових знань і практичним втіленням їх у свою життєдіяльність.

Що ж призвело до занепаду модерну? Насамперед крах ілюзії про всемогутність людського розуму, бо ж те, до чого призвело його втручання у закономірності природних процесів, спричинило зрештою трагедії в людському бутті. Наступив також крах універсальних моральних цінностей, усталених наукових поглядів і висновків, віри в нескінченність історичного поступу. Отже, модерн зрештою сам призвів до зміни духовної ситуації, перелому епох – настання етапу постмодерну.

2. Постмодерн в сьогоденні християнства. Постмодерн – не означає антимодерн, не є якимсь ультрамодерном, тобто подальшим розвитком і завершенням модерну. На відміну від модерну, постмодерн виходить не стільки на питання світогляду, скільки на світовідчуття індивіда, де на першому плані стоїть не якесь логічно оформлене, зраціоналізоване віровчення, а глибокоемоційно прочувана реакція людини на навколишній щодо неї світ. Можна навіть говорити про якусь постмодерністську релігійну чуттєвість.

Основною ознакою постмодерного мислення є плюралізм. Згідно постмодерних міркувань, абсолютної істини як такої не існує, бо ж судження кожного є для нього єдиноістинними і кожний у всьому має право на свою думку. Тому, щоб не було будь-яких обмежень особистої свободи, треба виявляти терпеливість до інакомислячих й інаковіруючих, до їх способу життя і ними вживаних моральних норм.

Що стосується часової межі переходу від модерну до постмодерну, то її датують серединою 50-х років минулого століття. Саме в ці роки постмодерний світ став домінючим. Це – повоєнні роки, коли після нею ж творених у війну страхіть людина втратила віру у свою гідність, в якісь універсальні моральні авторитети, в суспільний поступ, щасливе майбуття, віру в заступництво Бога і джерело всіх цінностей та ідеалів.

Класики постмодерну кожний по-своєму висловлює своє відношення до релігії. Якщо М.Фуко й Ж.Делез закликали повернутися до «негативної теології», де про Бога можна говорити лише в термінах незнання, то Ж.Бодрійяр говорив про християнство як «симуляцію третього рівня», а релігію взагалі називає «спецеффектом». У своєму класичному витворі деконструкції релігії («світу інтимного» – в його термінології) Ж.Батай обстоює безпідставність поняття «Бог» (Вищої істоти). Бо ж в наших намірах якось виокремити його із світу і возвисити його над матеріальним світом ми, міркує постмодерніст, все одно ставимо його в один ряд з людьми, рослинами, тваринами. Водночас пропаганда «доброго боженьки» перетворює його в насильника, оскільки, з одного боку, напучує людей на жертвоприношення йому, а з другого – виявляє його насилля щодо людини в свободі її діяльності через погрози покарання за можливі гріхи. Відтак Божество зберігає свою божественну сутність лише завдяки наявності того, що воно ж заперечує: Бог без світу не існує.

В оцінках сутності релігійного постмодерну дослідники висловлюють різноманітні судження, а то й взагалі заперечують наявність його в релігійній сфері, пишуть про неправомірність застосування цього поняття до неї.

Наголошуючи все ж на настанні епохи постмодерну в релігійній сфері, зокрема в християнському світ, назвемо ті основні емпіричні ознаки релігійного постмодерну, через які він виявляє себе на різних рівнях функціонування релігії – індивідуальному і суспільному.

Насамперед відзначимо, що постмодерністські риси притаманні індивідуальній свідомості сучасного віруючого, який хоча й існує в якійсь конфесійній системі, але фактично функціонує певною мірою виокремленим із неї. Це знаходить свій вияв в наступному:

По-перше, відбувається розмивання самої ідеї Бога. З одного боку, антропоморфні уявлення про нього замінюються духовними (Бог – Всесвітній Закон, Бог – Абсолют та ін.), а з другого – з’явилася концепція «смерті Бога», точніше смерті відстороненого від світу Бога, і вчення про сопричастність Бога до всіх процесів на Землі і у Всесвіті (це своєрідна його пантеїзація) і про людину як його співпрацівника, співвиконавця.

По-друге, наявний довільний вибірковий підхід віруючого до системи віровчення своєї конфесії, втрата віруючими єдиної мети і виявів своєї релігійності; для багатьох релігія постає скоріше як система певних життєвих моральних норм, а не як картина світу чи есхатологічне вчення, оскільки людина практично вже перестала думати на перспективу про смерть.

По-третє, маємо нині амбвівалентний стан релігійності віруючого, еклектичний синтез в його голові догматів різних вірувань (традиційних і нетрадиційних, традиційних вірувань з позавіросповідною містикою, поєднання західної релігійності із східною).

По-четверте, зникає впевненість і переконаність в єдиноістинності й єдиноможливості саме свого конфесійного вибору. Як слушно відзначає дослідник релігії Дж. Вейз, «згідно постмодерністського мислення, принцип культурної різноманітності означає, що будь-яка група однодумців постає як культура, яку слід розглядати настільки ж хорошою, як і всі інші. Постмодерністськими гріхами є «відношення з осудом до іншоконфесійно належного», «претензії на монополію істини» і «прагнення нав’язати свої цінності іншим». Ті, хто піддає сумніву постмодерністську догму щодо неіснування абсолютних цінностей, не вписується в канони терпимості. Єдина хибна думка – віра в істину, єдиний гріх – віра в існування гріха.

По-п’яте, відбувається уособиствлення релігійності, переміщення її в сферу індивідуального, втрата релігійністю стану родової традиції, засобу зв’язків з одновірцями в усталених формах. В цьому контексті у протестантів навіть з’явилися індивідуальні консультації пасторів з питань досягнення вірними «самореалізації». Внаслідок індивідуалізації релігійності з’являється якась нетерпимість до трансцендентних духовних вірувань, бо ж вірного починають цікавити переважно питання «тут і тепер», безпосередньо сприймане, а не піднебесне. Йому більш бажане міцне здоров’я і життєве багатство, ніж якийсь рай потойбіччя. Відбувається зміна характеру Церкви: вона все більше користується споживацькою теологією, яка гарантує своєрідний «мегаперехід» від, образно кажучи, журавля в небі на синицю в жмені. Вірному обіцяють вилікування його болячок, гарантують спокій і життєве щастя через звільнення від різних форм залежності (алкогольної чи наркотичної), зміцнення сім’ї, вивільнення від аморальних потягів тощо. А це для нього більш значиме тепер, ніж якесь блаженство для його душі в посмертному раю. І хоч традиційне християнство, навіть класичний протестантизм епохи модерну, які працюють переважно на «потойбічну перспективу» своїх вірних, вважають це спотворенням Євангелії, підривом авторитету і зміною характеру Церкви, але воно не може цим новим віянням протиставити щось значиміше. Молодим вірним більш подобається також розважальне богослов’я, користання новими РТ поп-культурою «McChurch».

По-шосте, зникла потреба дотримуватися традицій і обрядів саме своєї конфесії, правил співжиття своєї релігійної течії, зник воцерковлений віруючий, втратила свою сакральність церковно-обрядова практика, має місце недотримання вірними всіх традиційно визначених конфесійних обрядових форм, довільність у їх формуванні і поєднанні; на зміну храмовому приходить телевізійне сприйняття відправи богослужінь, а оскільки телепередачі таких відправ є поліконфесійними, то з’явився підхід до своєї конфесійної обрядової практики як до однієї з можливих культурно-релігійних традицій.

По-сьоме, внаслідок появи міжконфесійного сімейного симбіозу зникла сім’я як «домашня церква», а відтак відходять у видовищну традицію колись сакральні домашні обряди, зникла необхідність дотримання традицій і обрядів своєї конфесії в домашніх умовах, не спрацьовує принцип відтворення усталеної релігії як вияв сімейної традиції, а водночас, за умов урбанізації, не спрацьовує громадська думка як чинник-контролер збереження і відтворення певних традиційних релігійних форм і функцій.

По-восьме, релігія втратила свою роль морального імперативу: маємо не етику, а етикет релігії; релігійні моральні приписи постають не як норми, що обов’язкові для дотримання, а як об’єкт бажань/небажань вірних у їх користуванні, як засіб, за допомогою дотримання якого можна засвідчити громадськості певну свою конфесійну належність, вірність традиції батьків.

По-дев’яте, якщо в добу модерну конфесійну належність кожного визначали на все життя його батьки або ж домінуюча конфесія в місцині його проживання, відсутність можливості пізнати конфесійне різноманіття релігій і обрати якусь іншу, ніж батьківська, то постмодерн створив умови для вибору і змін конфесійної належності. При цьому постмодерніст відкритий масовій культурі і відвертій комерції. Постмодерн потурає споживацькому мисленню, пропонуючи кожному релігію на його смак. А ось коли при релігієвиборі неістотною постає істина, то людина починає вибирати для себе віросповідання так, як вона обирає будь-який інший товар: «Подобається це мені, а чи ж ні? Це те, що я хочу і що шукав, а чи ж треба ще подумати, пошукати і порівняти?». Відтак це вже нове сприйняття релігії: для вірного важливим є не те, що є істинним, а те, що є корисним чи ж що подобається.

По-десяте, відома інклюзивність західноєвропейської, «римської» традиції, здатної не лише розвивати своє, а й вбирати те чуже, що виявляється близьким і цінним, сприяє тому, що в «тканину» релігійного життя на Заході – католиків, англікан, різних протестантів – все більше входить православ’я, зацікавленість яким тут стає постійною.

За цих умов, скажімо, християнські новотвори не прагнуть якось доводити свою достовірність і відповідність витоковому християнству, а чарують шукаючого описанням тих здобутків, які він матиме, молячись (а точніше –навчаючись) в їх спільноті. Його вчать вже не тим, що розповідають якісь епізоди з Біблії, а практичними рекомендаціями вирішення своїх життєвих проблем, здолання негативних «енграм», нагромаджених в минулі роки життя. В такий спосіб ти вже стаєш «чистою духовною істотою».

Коли поговориш із послідовником якоїсь нової релігії, то відчуєш його суб’єктивне щастя від того, що він не слідує за традиційно пропагованими християнством концептами про гріховність і потойбічну відплату, альтернативу вирішення питання рай-пекло. Користаючись навіть науковими здобутками, людину тут вчать тому, як жити в повсякденні, як зробити життя не випробуванням, а радістю. Єдиним критерієм віри відтак при цьому постає задоволення і бажання, щоб воно було істиною. Традиційні Церкви не сприймають це, бо ж вони вважають, що людина задоволення має одержувати не тут, в її земному бутті, а там – в потойбіччі. Прагнення людини бути щасливою в цьому світі для них постає навіть як «витівки сатани».

Людина постмодерну не така самовпевнена як людина модерну. Остання в уяві своїй створювала собі чи своїм нащадкам світле майбутнє і в цьому житті і в потойбіччі (якщо вірила в нього). Цій меті вона підпорядковувала, з одного боку, досягнення людського генію, а з другого – Божу співучасть в її житті. Людина постмодерну не така. Це – людина скепсису й розгубленості, людина, яка втратила гідність у своїх власних очах. Вона вже не вірить в саму себе, у свій розум, допомогу інших.

Постмодерн виявляє себе і на суспільному рівні функціонування релігії, а саме:

По-перше, відбувається активний процес творення самобутніх богословських вчень, появи різних теологій (теологія прогресу, теологія праці, теологія революції, «чорна» теологія, теологія фемінізму та ін.). При цьому, якщо раніше засновник нового вчення водночас поставав і творцем нового конфесійного напрямку християнства (Лютер – лютеранство, Кальвін – кальвінізм, Хелен Уайт – адвентизм сьомого дня та ін.), то нині теологія універсалізується, зокрема праці католицьких богословів активно використовуються православними, а праці протестантських теологів вивчаються в інших християнських конфесіях.

По-друге, відбувається десакралізація «священних книг»: вони постають вже як культурно-історичні пам’ятки, а не як недоторкані святині, де за кожним словом прихована якась божественна істина, утаємничений код. При їх вивченні застосовуються історико-критичні й герменевтичні методи сучасного наукового пізнання. До Біблії стали підходити вже як до сакралізованого відображення історії, культури та світогляду давніх людей. Спроби утвердити останнє (зокрема прагнення віднайти в ній якийсь сокровенний код та ін.) залишається «гласом волаючого в пустелі». Водночас зникає довіра до теологічної основи історії і її християнської інтерпретації, бо ж справді, якщо є божественна влада над нею, то як можна з’ясувати допущене людинолюбним Богом масове знищення тих же людей у війнах і природних стихіях, допущені ним руйнації людиною екологічного балансу природи. Все це розмиває традиційне розуміння Бога як «основи буття», промислителя і благодійника.

По-третє, якщо в перші століття історії християнства живим втіленням Бога на Землі поставав Ісус Христос, то з часу Отців Церкви це втілення перенесли вже й на Церкву – хоч і містичне тіло, але недосконале. Потім справа пішла далі: авторитет Церкви підмінили авторитетом кліру, вшануванням його священства. В епоху постмодерну з’явилася тенденція гурізації релігії, наділення лідерів християнських спільнот (та й не лише християнських) якимись надприродно санкціонованими ознаками, особливою благодаттю. Це надзвичайно чітко проявляється у сучасному харизматизмі, кожна з течій якого боготворить свого пастора-засновника.

По-четверте, паралельно з означеним вище в очах віруючих священнослужителі, церковні ієрархи і Церква як релігійна організація втрачають свій колишній авторитет, віруючі у масі своїй не визнають наявність у них якихось ознак благодаті, ставляться до них як до звичайних людей, наділених лише функцією організатора чи координатора. Духовне сприйняття Бога виключило потребу не лише в духовенстві, а й у спеціально обладнаному приміщенні для моління: якщо Бог всюди, то й молитися йому можна будь-де.

По-п’яте, відбувається розмивання церковної організації як Богом встановленої, сакральної інституції, йде незупинний процес дроблення, диференціації наявних релігій. Інституційна релігійність все більше нагадує релігійний супермаркет – йди і вибирай.

По-шосте, перехід від моноцентризму до поліцентризму, коли поліцентричний світ демонструє в концептуальній та аксіологічній сферах «радикальний плюралізм», який в контексті розвитку віри означає настання кінця гомогенного конфесійного середовища. З точки зору Г. Кюнга, це не тільки передбачає вирішення екуменічної проблеми всередині християнства і зняття міжрелігійних колізій на основі «максимальної відкритості щодо інших релігійних традицій, а водночас дає «новий шанс для релігії» в розумінні місця в культурному плюралізмі світоглядних парадигм.

По-сьоме, Церква відсторонюється від її природної затурбованості духовним спасінням вірних, спасінням колись, потім і десь в потойбіччі й зорієнтовується на повсякденні проблеми суспільства. Релігія йде не в свої сфери життя (політику, комерцію, благодійність, світську освіту, мас-медіа тощо), внаслідок чого відбувається розмивання власне релігійного; на релігію переносяться всі життєві проблеми, а зрештою вона втрачає свою сакральність. Водночас християни стають якимсь виокремленим сегментом суспільства замість того, щоб бути невід’ємною частиною його культури. Церковні спільноти поступово перетворюються у специфічні субкультури. Вони мають свої книжкові видавництва і магазини, свою музику, свої радіо- і телеканали, навіть свої із світськими навчальними планами школи й університети, а то й виробництва, професійно-виробничі спільноти. В такий спосіб християни формують, паралельно із світською, свою культуру. Існування ж цих «християнських культурних гетто» в наш час постає невід’ємною частиною загальної роз’єднуючої тенденції, характерної для постмодерну. В перспективі конфесійні спільноти християн, гадаємо, матимуть міцну життєздатну основу. Перебування в них їх вірні розглядатимуть як велике благо.

Західний постмодернізм небезпечний для християнства ще й тим, що саме він своїм негативом щодо раціоналізму й сцієнтизму європейської культури, перетворення її в безжиттєву «посткультуру» створює простір для східно-релігійного мислення, шанс перемогти західну культуру природною логікою Сходу. Це певною мірою засвідчує мода на Східні релігії в західному світі, яка звідти перейшла і на наші українські терена.

Заземлення нових релігій на проблемах сьогодення своїх вірних призвело до того, що більшість постмодерністів не сприймають вже як принцип організації соціального життя концепції «великих оповідей» (метаоповідей), через які та чи інша традиційна релігійна культура прагнула дійти до своїх вірних. До таких метаоповідей належить зокрема і традиційне християнство, що претендує на абсолютну істину. Ось тут і вступають постмодерністи в конфлікт з такими ідеологами минулих форм християнства, які вважають відкриту Богом у Біблії істину вірною, незмінною і єдиноістинною. Поруч з нею ореолу святості набирають праці засновників нових християнських течій. Для прикладу назвемо хоч би багатотомник Віссаріона «Последний Завет» або ж праці Джона Сміта в мормонстві чи архієпископа Іоана Бериславського в богородичному русі.

Сучасно мислячі християнські богослови без якихось негативних емоцій сприймають постмодернізм. Вони визнають те, що постмодерністи виглядають так само, як і ми, лише їх цінності і сприйняття ними світу істотно відрізняються від наших, а вловлювати ці зовні невловимі, але надто глибокі зміни, підчас тяжко. Відбувається не відмова від релігії, заперечення її, що характерно для атеїзму, а руйнування цілісного уявлення про неї, системного сприйняття її, деструкція догматичного і соціального підгрунтя існування релігійних організацій, деконструкція соціальних функцій релігії. Ера постмодерну дає можливість класичному, ортодоксальному християнству (бо ж за його часу все є істинним) також повернутися в лоно суспільного життя. У постмодерному суспільстві за таких умов користується повною довірою навіть консервативне християнство. В наш час євангельське богослов’я уступає місце новій теології, яку подеколи називають академічною. Відбувається своєрідний «мегаперехід» від класичного протестантизму доби модерну до нового, постмодерністського розуміння Євангелія, коли, з одного боку, дещо стираються гострі кути біблійної ортодоксії, а з іншого – Євангеліє пристосовується до цінностей і характеру мислення сучасного суспільства. На зміну трансцендентному, всемогутньому і всезнаючому Богу в новому христинстві приходить Бог іманентний і динамічний, що залучає людину, як своє творіння, до партнерства з ним. Замість сприйняття нею себе як зіпсованої гріхом Адама і засудженої за це всевишнім до страждань істоти приходить зняття відповідальності кожної людини за той чужий Адамів, не її гріх, а відтак зміна гніву Божого на його любов. На місце спасіння завдяки вірі у спокутувальну жертву Ісуса Христа приходить віра в дароване спасіння саме Духом Святим через просте наслідування кожним у своєму житті прикладу праведної поведінки і думання Ісуса Христа. Своєю смертю Ісус не викупив наші гріхи, а лише засвідчив свою любов до нас й водночас навчив цим нас взаємній любові. Відтак слово Євангелія, згідно християнського постмодерну, несе вірним не свідчення покарання грішників й милостивого спасіння їх через віру в Христа, а Божу любов, що має забезпечити за допомогою Святого Духа повноцінне і щасливе життя на Землі. Якщо Бог в класичному християнстві виглядав таким, що існує для свого особистого щастя, бо ж він свій гонор ублажив навіть смертю власного сина, то тепер він постає в ролі турботливого батька за своє творіння, як добра істота, що зайнята по-діловому суто земними, поцейбічними людськими справами.

В епоху постмодерну в сучасному християнстві на зміну гаслу «як я можу спастися» приходить гасло «як я можу стати щасливим» .

Враховуючи нові призначення християнської спільноти, їх лідери тепер прагнуть не лише давати їм привабливі назви, а й з часом міняти їх, засвідчуючи в такий спосіб всезростаючу увагу Бога до їх покликання і якусь нову зміну їх функціонального вияву. Прикладом цього може служити хоч би зміна назви очолюваної в Україні пастором Сандеєм Аделаджею харизматичної спільноти з «Слово віри» на «Посольство благословенного Царства Божого для всіх людей» (коротко – «Посольство Боже»), поява в назві Великого Білого Братства словосполучення «Нова спільнота Преображенного Людства».

Церкви, відкриті до постмодерну, особливу увагу приділяють творчості. Вони прагнуть доносити своє вчення не лише за допомогою слова-проповіді, а й шляхом використання для цього великого різноманіття художніх форм – спів, сучасну музика і сценічне мистецтво. Акцент робиться на особистій взаємодії між членами Церкви і творчістю. В епоху постмодерну змінилися засоби поклоніння Богу. Ідеологи його твердять, що не Слово Боже і проповідь, а музика є засобом, через який Бог сповіщає людям про їх спасіння. Так, нині харизматичний рух вже не можна уявити без музики, яка стала для нього невід’ємним елементом богопоклоніння.

Отже, християнський постмодерн – це не зміна християнського світогляду, а своєрідна реакція на віковий, практично безнаслідковий експеримент традиційної теології з раціонального пізнання Бога і місця його в житті людини. Адже в добу модерну так і залишилися без відповіді питання: хто і звідки Я? в чому сенс мого життя? як стати духовним? та ін. А це тому, що повністю нічого пізнати не можна. Пізнання відбувається лише частинами, а відтак воно з необхідністю є плюральним, бо ж вирішення означені проблеми у кожного знаходять своє. Під впливом усвідомлення цього на перший план у кожної віруючої людини висувається не логічно оформлене богословське вчення, а глибоке, емоційне, внутрішньо прочуване ставлення її до Бога, якого, як істину, пізнати не можна, бо ж вона не висловлюється людською мовою. То ж постмодерн торкається не стільки питань віровчення, логічно оформлених богословських вчень, а релігійного світовідчуття, духовного стану віруючого в його глибоко-емоційному ставленні до Бога, його харизми.

Розглядаючи діючі в християнському світі спільноти, залежно від їх ставлення до постмодерну, дослідники виділяють три їх різновиди. Перші – Церкви, що не сприймають постмодерн взагалі. Другі – християнські спільноти, які відкриті для постмодерністів, прагнуть, наскільки це можливо, виразити себе адекватно оточуючому їх постмодерному суспільству, не втрачаючи своїх біблійних основ, сприймають постмодерн, але не стають при цьому постмодерними. Треті – постмодерністські християнські спільноти, які так пристосовуються до постмодерністської культури, що не здатні навіть вловити ті сторони постмодерну, які не відповідають бібілійному світогляду, християнському віровченню, усталеним нормам християнського життя. Християнські теологи традиційних Церков відкидають ці спільноти і закликають до використання спеціальних методів роботи з тими, хто йде до них [Див.: Роуд Росс. Христианство и постмодернизм, или какой будет Церковь ІІІ тысячелетия // Христианство.- 2002.- №6].

Відкриті до постмодерну Церкви орієнтуються на створенню малих груп. І це не стільки з метою організації продуктивного вивчення Біблії, а насамперед для забезпечення близького міжособістного спілкування вірних, завдяки якому члени груп одновірців служать один одному духовно. Тут – і взаємне обговорення біблійних текстів, і взаємна молитва, і душекорисні бесіди, і сумісна трапеза, і просто взаємна повага і любов. При цьому не втрачається індивідуальнсть і здатність кожного до особистої творчості, бо ж кожний йде до Бога з власною думкою, через служіння йому і благовіствування одержує Дари Духа Святого.

В діяльності постмодерністських Церков, які відзначаються творчим підходом до служіння, в наш час з’явилися деякі нові тенденції, зокрема:

Існують вони у формі сітки певних одноконфесійних церков, які у своїй сукупності формують метацеркву; ними приймаються повністю «нецерковні» назви.

В організації і проведенні богослужінь допускається повна свобода; служба Божа відбувається як театральна вистава із значним використанням в ній музики, співу; зібрання спільнот віруючих проводиться не в традиційних, віками повторюваних формах, а в довільних формовиявах.

Зміст проповідей присвячується переважно безпосереднім проблемам життя, прославленню і завдячуванню Богу, а не постійними зверненнями до нього з благаннями і проханнями.

– До спільнот залучаються й ті, хто веде альтернативний християнству спосіб життя, бо ж Бог любить всіх, зрештою – обіцяється спасіння всім, навіть грішникам, але після своєрідного перевиховання їх в посмерті, як то є, зокрема, у вченні мормонів.

Постмодерн, на відміну від модерну, створює велике різноманіття нових християнських конфесій. Вони не обмежені якимись рамками традиції, розуму і моралі. Ці нові системи вірувань докорінно відрізняються від традиційного християнства. Частіше їх об’єднують поняттям «New Age». Цей рух має найбільше постмодерністських рис. Ці конфесії об’єднує спільна ідея: людина -сама божественна істота, вона – творець власного Всесвіту. А відтак, що засвідчують назви багатьох їх видань, вони вчать «Допоможи собі сам», «Ви самі створюєте собі свою реальність» та ін. Хоч в русі New Age є різноманіття течій, але їх об’єднує віра в гуру – “духовного провідника» в потойбічні форми життя. Вони вдаються до екстрасенсорного сприйняття, занять медитацією, чаклунством. З’являються також релігії поклоніння «богиням-захисницям» довкілля. Це є своєрідним відображенням того процесу фемінізації, який став характерним для другої половини ХХ століття.

3. Християнство на порозі нового тисячоліття. Поява релігійного

постмодерну не означає, що він приходить на зміну релігійному модерну і передуючому йому релігійному премодерну, який, як вище зазначалося, ще виявляє свою живучість в тих островках загалом відмираючого православ’я, які ще збереглися переважно у відсталих в суспільному поступі країнах. Релігійний постмодерн (і тут можна погодитися з дослідником О.Ваторопіним) теологічно є нейтральним, бо ж не заперечує релігійні ідеали і авторитети. Він не веде до повної відмови від релігії, тобто до атеїзму, але, образно кажучи, заземлює її на повсякдення. Відбувається така деконструкція релігії як духовно-соціальної підсистеми суспільства, а також інтегруючих її соціальних функцій, коли вона втрачає свою цілісність, системність і набуває ірраціонального, фрагментарного, суперечливого характеру. При цьому проходить така пряма деструкція релігійних організацій, що вони подеколи втрачають із-за цього як догматичні, так і соціальні основи свого існування [Ваторопин А.С. Религиозный модернизм и постмодернизм // Социология религия.– М., 2001.- С. 84-91].

В добу постмодерну на перший план висувається відмінність між різними християнськими традиціями. Проте сучасно мислячі богослови не вбачають в цьому якийсь привід для руйнівних міжрелігійних воєн. Конфесіоналізм не означає «мертву ортодоксію» – нав’язування свого роду доктринальної чистоти за рахунок щирої особистої віри, вважають вони. Конфесійні дискусії можуть мати місце. Але ще апостол Павло не виключав відмінності в християнстві, бо ж одне тіло складається з багатьох членів (1 Кор. 12). Відтак екуменічна зорієнтованість християнства, зумовлена закликом Ісуса Христа, щоб «всі були одно», яка має на меті усунення наявних характерних особливостей різних християнських конфесій, виявилася нереальною перспективою. Християнський плюралізм повністю відповідає умовам постмодерну [Див.: Велькер Михаэль. Христианство и плюрализм.- М., 2001].

Особливістю релігійного постмодерну є не тільки те, що він створює умови для появи багатьох нових релігій, а й започатковує процес міжконфесійної синкретизації, що відбувається на основі відбору з різних релігійних систем того, що, як то кажуть, з визнанням його як істини до смаку реципієнту, хоч при цьому може мати місце й відхід від основ християнського віровчення. Як зауважує Джордж Барна, «із засиллям елементів східної духовності найпривабливіші аспекти християнства (які скоріше стануть елементами стилю життя, а не центральними духовними принципами) будуть все більше поєднуватися із екзотичними й зачаровуючими атрибутами східних релігій. Зрештою люди дійсно повірять в те, що їм вдалося удосконалити християнство, незважаючи на творчу реструктуризацію віри» [Цит. за: Вейз Эдвард Джин. Времена постмодерна.- С. 206].

Постмодерністська релігійність відходить від суті домінуючих до неї трансцендентних вірувань. Цей відхід зумовлений певною байдужістю вірних до пропагованих традиційним християнством очікувань Неба й зацікавленістю їх насамперед добрим здоров’ям, добробутом і щасливим життям «тут і тепер». Дещо повторюючись і образно кажучи, наголосимо, постмодерн заміняє «теологію хреста» «теологією слави». Дехто називає останню ще «терапевтичною теологією», бо ж вона, замість ідеї гріха і спасіння в потойбіччі, пропонує психічне здоров’я, а то й зцілення від різних недугів.

Свій негатив щодо пропагованих традиційним християнством гріха і зла постмодерні священики-експерти пояснюють тим, що ці феномени не мають якогось свого виміру, а відтак не можуть бути об’єктивно оцінені. Для них гріх – це соціальне відхилення (статистичне поняття), а зло – психопатологія (медичне поняття). Бог постмодерністів не говорить ні про праведність, ні про милість, ні про благість, ні про доброчинність. Він – лише у сфері ефективності, точності й добродійності. Заміна змісту християнства процесом необхідних його трансформацій призводить до моральної і духовної розгубленості вірних, до втрати потреби і здатності щось пізнавати. Якщо традиційне християнство відігравало важливу соціальну функцію у збереженні моральних цінностей, то постмодерн відбирає у кожного право на будь-які духовні, в тому числі й моральні, засади життя. Моральні стандарти, утверджувані традиційним християнством на основі Декалогу і Заповідей Блаженства Ісуса Христа, віднесені тепер до особистих переваг, бо ж їх не можна оцінити об’єктивно, на істинність. Постійно пропаговані засобами масової інформації по суті аморальні форми поведінки від частого їх повторення стають якоюсь нормою життя, а відтак в чомусь вже сприйнятними. Руйнується також поняття святості, бо ж з використанням нових інформаційних технологій Бог вже часто постає суб’єктом якоїсь комедії, а непорочне зачаття і розп’яття нібито випадково попадають в секс-гардероп якоїсь повії. Наявні і описувані пресою факти сексу в храмах переносяться на екран і повторюються стільки разів, що з часом їх перестають сприймати як щось богохульне. Головна цінність Божого творіння – життя людини вже зводиться до рівня вартості медичної страховки чи промислу кілерів. Всіляко пропагується евтаназія – вбивство хворих і літніх людей, аборти – нищення живого в утробі його матері, а то й самогубство із-за невлаштованості життя. Все це знаходить критику з боку традиційних церков (навіть протестантських), які оголошують постмодерні новації як «розважальне богослов’я», що спотворює істини Євангелія, підриває авторитет християнства.

Відзначаючи ті можливості, які відкриває постмодерн для відродження християнства, і ті ознаки цього, які вже з’явилися, зауважимо, що це не є тотожним відродженню всіх християнських конфесій, християнських церков, хоч релігія в епоху постмодерну функціонує не лише в особистій сфері життя людей, а й в суспільній, у великих релігійних рухах сучасності. Відбувається нове відкриття релігії, повернення до релігійного начала, що має, правда, амбівалентний характер. Але це не означає, що постмодерн передбачає навернення і слідування букві, а не духу Біблії. Цей шлях є явно небезпечним і непродуктивним для конфесійного християнства з його задогматизованим віровченням й усталеним обрядодіянням. До того ж, в релігійному житті має бути зреалізована утверджувана постмодерном свобода не тільки релігії, віросповідань, а й свобода в релігії. Якщо перша відкриває простір для співіснування різних релігійних парадигм і водночас простір для екуменічної парадигми, що зорієнтована зрештою на єдність християнських спільнот, порозуміння між ними, то друга – відкриває можливості для перебування вірних в одній конфесійній спільноті при наявності в її членів різних точок зору, різного розуміння того чи іншого аспекту християнського віровчення.

І тут слушним буде висновок Г. Кюнга, що оптимальна вірність власній релігійній вірі (внутрішня перспектива) і максимальна відкритість щодо інших релігійних традицій ( зовнішній аспект) не виключають одне одного. Це – шлях, що веде до взаємопорозуміння, яке не створює якусь єдину релігію, але може сприяти дійсному примиренню між різними релігійними системами. Це – шлях в ім’я блага людства [Кюнг Ганс. Тринадцать тезисов.- С. 76].

Процес постмодернізації християнства (використаємо таке поняття) йде не зверху від його конфесійних ідеологів чи керівників. Постмодернізують його просто вірні під впливом нових реалій суспільного буття, вільних можливостей свого релігієвияву і свого особистністного прочитання християнства. Маємо не кризу християнства, а кризу Церков, які прагнуть мати монополію на його презентацію. Але досвід історії свідчить, що Церкви, які в той чи інший спосіб гальмують зміни конфесійних виявів тих чи інших релігій з часом залишаються в задніх вагонах потягу. Це ми нині маємо в потязі православ’я, бо ж воно не пережило те аджорнаменто (оновлення), до якого звернувся католицизм, щоб бути на вістрі світобачення і світоставлення своїх вірних.

То ж часом на грунті постмодернізованих християн з’являться і постмодернізовані Церкви. Деякі постмодерністські християнські спільноти (правда, ще з незначною кількістю вірних) вже функціонують. Відтак постмодерн зумовлює не кінець християнства, а початок нового його парадигмального вияву. Що характерно, то він є ближчим до витокового християнства, до новозавітного вчення Ісуса Христа, ніж його так звані історичні течії.

Вивчення історії світового християнства засвідчує, що кожне тисячоліття нашої ери формує свою його парадигму. Перше з них постало періодом формування християнства як єдиної світової релігії, чому значною мірою сприяла діяльність Отців Церкви III-V століть і семи Вселенських соборів. Друге тисячоліття можемо назвати періодом його конфесіоналізації, яка розпочалася після відомого розколу 1054 року на православ’я і католицизм й значною мірою інтенсифікувалася після появи в ХVІ столітті ранніх течій протестантизму. Нині маємо десь понад тисячу (якщо не більше) конфесійних різновидів християнства.

Та глобалізація всіх сфер суспільного життя, яка розпочалася в ХХ столітті, зумовила появу екуменічних тенденцій в різних християнських конфесіях, хоч тут кожна з них виявляла своє розуміння екуменізму. При цьому мова йшла радше про ті чи інші форми організаційного єднання. Екуменічний рух, про який так багато говорять і який одержав навіть міжнародне організаційне оформлення, перетворюється часто в засіб самопропаганди і вияву ще більшої неприязні, ніж це було у відносинах між християнськими течіями до того. Бо ж, пізнаючи особливості християнського думання й обрядового діяння інших конфесій, кожний суб”єкт цього екуменічного процесу, замість того, щоб визнавати можливість різноманіття шляхів до Бога, виявлення справжньої повноти християнської традиції через її конфесійну різноманітність, зумовлену особливостями соціокультурного розвитку народів, що засвідчив Ісус Христос своєю П”ятидесятницею, все більше утверджується в думці про свою єдиноістинність і єдинонепогрішимість.

Звідси й маємо, що диференціація християнських конфесій продовжується майже з геометричною прогресією. З кінця ХХ століття християнство ввійшло разом з іншими релігіями у своєрідний їх ринок. У зв’язку з цим природно виникає питання: яке майбутнє очікує християнство в наступному тисячолітті, якщо воно саме у своїх міжконфесійних і міжцерковних відносинах ігнорує основну заповідь Христову – заповідь любові і його побажання, щоб всі були ОДНО?

Думаю, що століття, яке почалося, постане насамперед віком подальшої дехристиянізації (або, як кажуть, “внутрішньої секуляризації”) традиційного християнства, його конфесій. Це виявиться в наступному:

втраті християнською релігією ролі морального імперативу

повсякденної життєдіяльності своїх вірних, підміні орієнтацій на моральні цінності християнства орієнтаціями на матеріальні (насамперед, грошові) цінності;

відданні переваги вірними забезпеченій телебаченням своїй

присутності на квартирному (домашньому) богослужінні перед храмовим;

поширенні християнського вільнодумства при одночасній втраті,

зокрема серед інтелігенції, сліпої довіри до змісту віроповчальних установок конфесії і бездумної впевненості в їх істинності;

зростанні кількості шлюбів з іновірцями, що руйнуватиме ті “сімейні

церкви”, завдяки яким ще зберігаються християнські традиції;

звертанні уваги на релігійні події, відзначення християнських свят

лише із-за їх видовищності, а не із-за їх духовного змісту, переконання в необхідності це робити із-за своєї віроналежності;

дотриманні не етики, а етикету християнства, зокрема обрядів,

пов’язаних з особистим життям, і то з необхідності віддання данини

традиції, громадській думці, із-за відсутності відповідних інших

етикетних форм;

в помітному скороченні з різних мотивів кількості тих, хто

виявлятиме бажання стати священиком чи монахом (більш всього в католицизмі із-за заборон священикам брати шлюб);

недотриманні вірними встановлених церквою норм регулювання

особистого життя (наприклад, заборони абортів, розлучень, шлюбів з іновірцями та ін.), зменшенні кількості дійсних християн і зростанні номінальних;

зростанні світськості держав, які до цього тривалий час виявляли себе

як християнські, певною мірою сприяли розвитку і збереженню на своїх теренах християнських традицій;

належність до тієї ч іншої християнської церкви або течії перестає

бути невід’ємно пов’язаною з певною територією чи етносом; в “глобальному селі”, яким нині став світ, вже важко нині говорити як суцільно католицьку чи православну; навіть Україна, як засвідчили соціологічні дослідження “Соціс”, вже не є домінуюче православною, бо ж лише 48 відсотків респондентів заявляють про свою православність, 13% з яких – нецерковні;

формуванні уяви про християнство як одну із можливих культур,

певною мірою як фольклорне явище за умов зростаючих контактів між народами, утвердження різними міжнародними інституціями, зокрема ООН, ЮНЕСКО та ін., в людському співтоваристві функціональності універсальних норм і принципів співжиття, міжнародних цінностей;

розширенні форм вияву вірності вартостям християнського життя,

належності до християнства всупереч обмеженню їх лише знанням християнських доктрин і регулярному виконанню певних обрядових дійств;

знеціненні євангельських істин внаслідок послідуючого за

плюралізацією і подальшою диференціацією інституційних виявів християнства урізноманітненню їх витлумачень;

зростанні кількості позацерковних християн, тобто тих, хто

визнаватиме Ісуса Христа за Бога, прийматиме його вчення, але не відвідуватиме храмові богослужіння, розглядаючи їх як данину язичницьким формам;

появі християн, які в Ісусі Христі вбачатимуть не одну з іпостасей

Святої Трійці, а підходитимуть до нього як видатної земної людини, вчення якої вони сприйматимуть як своє, подібно тому як є, скажімо, томісти, гегельянці, марксисти і т.п.

Очікуване кожною з християнських конфесій і деномінацій здійснення заповіді Христа, щоб всі були одно і саме на їхній основі, так і залишиться благою мрією. Диференціація християнських конфесій буде продовжуватися майже з геометричною прогресією. Якщо донедавна ще можна було якось обмежити поінформованість особистості лише тією конфесією, до якої вона належить і яка є в традиції певної країни, то нині зростаючі можливості культурних обмінів, вторгнення засобів масової інформації в духовне життя практично кожного, коли можна прийняти на свій екран і на своїй же мові передачі про різні релігійні течії і церкви, відчути їх переваги і обмеженості, з’явилася можливість провести в своїй свідомості певну конвергенцію релігій в їх концепціях світу і тієї ролі, яку в ньому відіграє Бог. Саме тому в наступних століттях спостерігатиметься не лише зростаюча конкуренція християнства з іншими конфесіями і передусім з ісламом, який помітно потіснить його навіть в європейському і американському регіонах, а й конкуренція з навернення до себе вірних між християнськими Церквами і деномінаціями, але вибір їх ставатиме все більше особистісним.

Подальша диференціація християнства призведе до того, що воно втратить свою інтегративну роль в суспільному житті, більше того міжконфесійні і міжцерковні протистояння перетворять його в чинник суспільної дезінтеграції. Тому владні структури прикладатимуть свої зусилля до того, щоб зробити релігію складовою лише приватного і сімейного життя людини, витіснити її на окраїни суспільної функціональності. Відбудеться відокремлення не лише Церкви від держави, а й держави від Церкви. Така відокремленість засвідчуватиме повноту демократії держави у сфері свободи релігії і віровизнань. Кожна людина стане суверенною у своєму релігієвиборі.

Загальною тенденцією у розвитку сучасного християнства є його протестантизація. Цим поняттям позначаємо процес зростання в конфесіях прагнення до все більш свідомого осягнення змісту християнського вчення і поступове спрощення обрядової символіки і практики. Протестантизація особливо виявилася в післясоборовому католицизмі, який продовжує переживати своє оновлення. При цьому католицька Церква не відсторонює від себе тих, хто не сприймає дещо в її віровченні, бо ж, визнаючи різний рівень наближення до Бога, формує свою єдність не за рахунок того, що роз’єднує її вірних, а того, що є для них спільним. Характерно, що свою терпимість щодо єресі послідовників своєї конфесії католицька Церква не переносить на течії протестантського толку, бо ж не погоджується на включення їх до своєї структури.

Православ’я загалом протистоїть процесу протестантизації, всіляко обстоює свою ортодоксальність, прагне подати свою традицію як всеціло позитивне явище. Проте вже зараз науково виважена статистика засвідчує помітне зменшення кількісного росту православних громад в порівнянні з ростом громад протестантів і католиків. Науковці відзначають низький рівень активності православних віруючих, їх обізнаності у християнському віровченні. Це є підставою для висновку, що якщо Православ’я не переживе своє аджорнаменто, то в третьому тисячолітті воно перетвориться в релігійну меншину. На одній лише традиції ХХІ століття йому не прожити.

Християнська Церква – це вселенська спільнота людей, об’єднаних її засновником Ісусом Христом. Але визнаємо те, що Спаситель творив Церкву не як якусь організацію, а як духовну спільноту. Згідно вчення апостола Павла, всі члени Церкви є неодмінними складовими її як містичного тіла Христа. Вони поєднані в органічну цілісність з різними функціями і завданнями. Проте в переакцентованій науці про християнську Церкву як ієрархічно організовану спільноту миряни з часом постали в деяких конфесійних її виявах у ролі “сірих членів”, втратили свою духовну місію і перетворилися в матеріальний придаток до кліру. Останній же занедбанням своєї душпастирської функції, творенням громіздких організаційних церковних структур, перебиранням лише на себе священства ще більше віддалився від мирян, забув про те, що всі послідовники Христа, згідно Нового Завіту, є святими. Взявши ж на себе функцію відпускати гріхи під час таїнства сповіді, клір перебрав на себе Божі функції, бо ж не має права розпоряджатися Царством Божим у Вічності. Лише активізацією власного духу, молитвою як богодуманням, а не обрядодіянням-проханням (Г.Сковорода), кожний християнин зможе стати благовгодним Богу, дійсно служити Йому, не перетворюючи Його у свого служаку. Ще одне. Християнство у всіх його церковних виявах явно ігрорує третю заповідь Божу: не згадуй імені Господа Бога твого даремно. В словесному хитросплетиві богословів чомусь це подається лише як якісь пустопорожні розмови, жарти, зухвалі слова тощо. Явно з користливих міркувань кліром водночас всіляко заохочується практично безупинна молитва-благання до Бога, відвідування з цією метою майже щоденне храмів. А між тим Ісус Христос вчив шанувати Бога не словом, а серцем (Мт 15:8), славити ділом, а не велемовством, не лицемірством, а молитвою «в таїні». Він закликав не вподоблятися поганам, «бо знає Отець ваш, чого потребуєте ще раніше за ваше прохання» (Мт 6:5-7).

Якщо дивитися на Церкву Христову як цілісність під кутом зору служіння, то миряни в ній не є якоюсь окремою категорією членів Божого Люду. Саме на цьому будується протестантське вчення про вірних, яке обстоює потребу активної участі мирян в житті Церкви, їх співвідповіальність за її долю.

Бог вклав в кожного Силу, здатну все здолати. Відтак поруч з осягненням ними своїми задатками буде відпадати з часом потреба в священстві як посередній ланці між Богом і людиною, бо ж як можуть грішні, за словами того ж Григорія Сковороди, відпускати гріхи грішним. Слушно тут звучать слова православного митрополита Антонія: “Протягом століть ми боронили істинну віру, її непорушність і красу, але чи жили ми відповідно цій вірі? А чи не є гіркою істиною фраза про те, що можна бути єретиком справами своїми в той час, коли проголошуєш правдиву віру на словах? Чи можна проголошувати слова про те, що Бог є Любов, – і не бути явищем, присутністю Божественної любові в цьому осиротілому, темному, гіркому, змученому світі – нашому світі? Скільки молитов, які ми підносимо Богові, мали б для нас бути не тільки викриттям, а й осудом, якщо ми тільки не змінимо спосіб життя й не станемо іншими!” [Антоний, митрополит Суражский.Какими мы вступим в третье тысячелетие христианства? // Русская мысль.- 1999.- 23-29 декабря.- С. 20].

Християнство в наш час все більше, скажемо так, євангелізується. І це – орієнтир на наступне. На зміну Закону Старого Заповіту приходить Благодать Нового. Говорячи про моральне виховання, певна увага у нас ще часто акцентується на десяти заповідях Мойсея як на своєрідному моральному мінімумі. А між тим, по-перше, не всі члени Декалогу мають моральний зміст, а по-друге, ці заповіді загалом характеризує лише заборонний контекст. Проте відомо, що якщо хтось не робить щось лише із-за заборони на певну поведінку чи дію, то це ще не означає, що він не коїв би це, якби такої заборони не існувало, і взагалі, що він є моральним. Христос повчає, що моральною є не та людина, яка не коїть якесь зло, а та, в якої навіть думка не з’являється про злодіяння, для якої моральні норми є своєрідним інстинктом духу. Еталони морального життя дає, власне, Новий Завіт, Євангельський Христос, зокрема в своїй Нагорній проповіді. Заповіді Мойсея дані єврейському народу за конкретних обставин його життя. Їх слід приймати в контексті всього Старого Завіту, а не довільно виривати з нього.

Життя диктує необхідність докорінної зміни утверджуваної протягом тисячоліть християнством парадигми гріховності. Нині все своє віровчення т.зв. історичні Церкви будують на абсолютизації ідеї гріховності людини і посмертної відплати їй за скоєні нею впродовж свого життя гріхи. Але при цьому Бог постає у вигляді якогось карателя, який тільки й чекає свою чергову жертву. До того ж, формування якоїсь боязні суду Божого після смерті не є актуальним для молоді, якій ще далеко до цього свого межового стану.

Визнаємо, що нинішня людина відчула свою гідність і творчу велич. Її характеризує загалом добро, а не впадання в якусь гріховну діяльність. То ж постійне наголошування лише на її гріховності, а отже і на якійсь поганості, принижує її. Дехто із православних християн, як засвідчило опитування послідовників нових релігій, саме із-за несприйняття цієї ідеї навіть поміняв свою традиційну релігійну належність на прихильність до конфесії, в якій людина може відчути себе людиною, а не якимсь “слабким, гріховним сотворінням”. Ідеалом для сучасної людини мав би бути не затворник чи мученик, постник чи стовпник, а діяч, відомий своїм добротворенням як для всього людства, так і щодо ближніх. То ж треба возвеличувати людину її добром, а не принижувати постійно її гріхом. Новою парадигмою для християнства мав би стати Ісус Христос як моральний ідеал. На це завжди, власне, було зорієнтоване Українське християнство.

Вивчення нових християнських течій, які в останнє півстоліття оволоділи релігійним полем зарубіжжя, а нині поширюються і в Україні, засвідчило появу такої тенденції в християнстві як повернення до його витоків, організації християнського життя за формами ранніх християн. Відкидається при цьому традиція Отців Церкви як така, що перетворила християнина в прохача. Перевага неохристиянських течій в основному саме в тому, що вони славлять Бога, а не йдуть до нього, як старці, з протягнутою рукою. Це більше імпонує сучасному віруючому, який вважає, що життям своїм, активним діянням на ниві Божій, а не постійною прохачкою у Бога можна здобути потойбічне блаженство.

Раннє християнство не мало такої складної обрядової практики, як та, що з’явилася лише в ІV столітті. Але сьогоднішнього християнина вже не влаштовує просте бачення християнства. Він хоче знати його. Відтак лише схвалення заслуговує скорочення католицькою церквою літургійного часу. Православ’я, яке всіляко противиться цьому, зрештою перетвориться в омертвілу “літургійну” секту, що не матиме якогось зв’язку ні з нинішньою культурою, ні з історією. В наступному домінуватиме не обрядове, а зраціоналізоване християнство.

Є ще ряд тенденцій, які стануть домінуючими в християнстві наступного століття. Активізуватиметься національна самобутність сприйняття християнства кожним народом. Формула з Нового Завіту, що для Христа немає ні елліна, ні іудея, ні скіфа, буде прочитуватися не в контексті нівелювання національних різниць, а як утвердження того, що ти можеш бути християнином, належачи водночас до будь-якої нації. Більше того, боротьба за національне християнство постане одним із виявів боротьби за національну незалежність, національне відродження, формування повноти національної культури. Прикладом цього вже зараз може служити діяльність національних православних церков в Україні, Македонії, Чорногорії, Білорусі, католицької церкви в Китаї.

В наступному столітті християнство через різні свої біляцерковні організації все більше буде виходити за межі того, що характеризує його власне як релігію. Це змирщення християнства (а воно вже активно розвивається) виявиться в опануванні ним справою освіти, мистецтва, культури загалом, виходом в політику, бізнес. Але цей вихід за межі релігійного приховує в собі велику небезпеку для християнства, бо ж тоді всі біди і негаразди мирського життя постануть його складовою, а відтак слугуватимуть в ролі чинника відвернення від нього і пошуку (або творення) якоїсь позитивної конфесії.

Вже нині християнство прагне до все більшого єднання з наукою, до узгодження віри з розумом. Свідченням цього є Енциклика папи Івана Павла ІІ “Fides et ratio”, чисельні видруки різних протестантських конфесій. В наступному столітті домінуючим буде не прагнення до розмежування сфер науки і релігії, а пошуки шляхів онаучнення останньої й християнізації першої. Християнство прагнутиме на свою монополію вирішення глобальних проблем, провідну роль в духовному житті. Під натиском модерного християнства буде долатися примітив середньовічної схоластики, християнського фундаменталізму, який розглядає все через призму боротьби Бога і диявола. Сьогоднішній віруючий потребує вже іншого витлумачення християнських істин.

Ми живемо за умов прискорення суспільного прогресу. Конфесія, яка хоче вижити, не відстати, має змінюватися відповідно до нашого часу, його потреб і перспектив. Досвід минулого має служити їй орієнтиром для уникнення помилок в наступному. Звичайно, на більший успіх може розраховувати та Церква, яка має добру традицію, бо їй не приходиться все вибудовувати заново, повторяти минулі помилки, безперспективні дії. І як би не борсалися в своїх намірах досягти великого дрібні християнські конфесії, перспектив перетворення у світове явище вони не мають. Католицизм, як вагомий духовний рух сучасності і одна з найдинамічніших християнських конфесій, має великі підстави для домінування в релігійному житті наступного століття. Гарантом цього слугує не лише притаманний йому дух аджорнаменто, відсутність закостенілості, а й відкритість до різних культур, висока оцінка прагнень розуму до пізнання достовірних істин Христа, заохочення активної діяльності мирян, здолання лицемірства, яке виявляється у формальному виконанні обрядових дійств, та ін.

Дослідники виділяють шість конфліктуючих між собою епохальних констеляцій в історії християнства: 1) іудео-християнська апокаліпсична парадигма церкви раннього християнства; 2) греко-елліністично-візантійська парадигма давньої церкви; 3) римо-католицька парадигма середньовічної церкви; 4) реформатсько-протестантська парадигма лютеранського християнства; 5) просвітницько-модерністська парадигма ліберального протестантизму; 6) сучасна постмодерністська парадигма екуменічного християнства [Кюнг Г. Религия в переломе времен // Мировое дерево.- М., 1993.- С. 66). Дехто нині пише про настання вже якоїсь пізньо-християнської культури.

Якщо звернутися до слів О.Меня, що “християнство тільки починається”, то можна прийти ще й до такого висновку: двохтисячолітній вік християнства був підготовчим етапом до того екуменічного християнства третього тисячоліття, яке в перспективі постане вже як Єдина Духовна Християнська Церква на основі екуменічного єднання в ній різноманіття його течій. І якщо протестанти необхідність духовного екуменізму усвідомлювали порівняно давно і діяли в цьому напрямку, то протидія цьому процесу з боку православ’я і католицизму нині наростає, бо ж вони єдність християнства розуміють лише як організаційну консолідацію, створення єдиної світової християнської інституалізаційної структури саме на їх конфесійній основі. Проте це – утопія.

Між тим процес урізноманітнення інституалізованих виявів християнського життя невпинно зростає. Цьому сприяє глобалізація інформаційних зв’язків, можливостей спілкування, всезростаюча відкритість державних кордонів. Зростання кількості християнських течій, враховуючи принцип людинолюбства християнства, мало б супроводжуватися не загостренням протистояння між ними, а толерантизацією взаємовідносин, розширеним взаємозбагаченням різних християнських конфесійних деномінацій на основі зацікавлених зв’язків і діалогів між ними. Треба кожному християнину визнати право інших на свій шлях до Бога і вміти чути їх, а не йти до них із завчасно заготовленими і беззастережними відповідями із питань взаємного інтересу. Враховуючи вище сказане, нове тисячоліття мало б постати для християнства періодом утвердження не лише першої частинки Христової заповіді любові – любові до Бога, а й другої її частинки – любові до ближнього, а відтак – і до кожного окремого індивіда, бо ж ХХІ століття, що тільки почалося, вже розгортається як період уособистністного християнства, а також любові до будь-якої іншої християнської конфесії, бо ж своєю П’ятидесятницею Христос дав право кожному народу, а певно що й кожній людині на свій шлях до нього. То ж різноманіття в духовній єдності на основі вчення Ісуса Христа може характеризувати за умов світової глобалізації християнство третього його тисячоліття.

Л І Т Е Р А Т У Р А

Батай Джордж. Теория религии. – Минск, 2000.

Вейз Эдвард. Времена постмодерна. – М., 2002.

Енциклопедія постмодернізму. – К., 2003.

Жицінський Юзев. Бог постмодерністів. – Львів, 2004.

Кюнг Ганс. Тринадцать тезисов// Arbor Mundn (Мировое древо). – М., 1993.

Малерб М. Религии человечества. – М.- СПб., 1997.

Лук’янець В., Соболь О. Філософський постмодерн. – К., 1988.

Постмодернизм. Энциклопедия. – Минск, 2001.

Християнство в контексті сучасності// Академічне релігієзнавство. – К., 2000.

Християнство доби постмодерну. За ред. А. Колодного. – К., 2005.

Християнство і проблеми сучасності. – К., 2000.

Християнство: контекст світової історії та культури. – К., 2000.

ЗАВДАННЯ І ПИТАННЯ ДЛЯ САМОПЕРЕВІРКИ

Які риси характеризували релігійний премодерн як одну з духовних ситуацій в історії Європи?

Що характеризує модерн як етап і вияв розвитку європейської культурної свідомості?

Чим відрізняється релігійний модерн від релігійного премодерну?

Що зумовило занепад модерну і перехід до постмодерну?

Що засвідчує появу релігійного постмодерну в індивідуальній свідомості сучасного віруючого?

Як виявляє себе релігійний постмодерн на суспільному рівні функціонування свідомості?

Чи можна розглядати релігійний постмодерн як продовження релігійного модерну, як якийсь ультрамодерн?

Назвіть різновиди християнських конфесій в залежності від їх ставлення до постмодерну.

В чому виражається внутрішня секуляризація сучасного християнства?

Які тенденції можуть характеризувати християнство ХХІ століття?

Т Е С Т И

Перший. Назвіть терміни появи трьох основних етапів у розвитку європейської культурної свідомості – премодерну, модерну і постмодерну?

1. 1 ст. н. е. 5. ХVІ-ХVІІ ст.ст.

2. 1054 рік. 6. Початок ІІІ ст.

3. 988 рік. 7. Середина ХХ ст.

4. ІVV ст.ст. 8. Х ст. н.е.

Другий. Які риси характеризували премодерн?

Авторитет науки був вищим від авторитету релігії.

Автритет релігії був вищим, ніж авторитет науки.

Людина постає як посланець і слуга Бога.

Домінування ідеї раціоцентризму.

Домінування ідеї теоцентризму.

Витіснення релігії із суспільного життя.

7. Місією Творця визнається збереження незмінності світу.

8. В основі християнського мислення лежали праці Отців Церкви

і ухвали семи Вселенських Соборів.

Третій. Які риси характеризували релігійний модерн?

1. Поява автономної секуляризованої культури.

2. Авторитет релігії був вищим від авторитету науки.

3. Авторитет науки був вищим від авторитету релігії.

4. Відбулося приземлення людини, вона постала частиною природного буття.

5. Світ постав як об’єкт зраціоналізованої людської діяльності.

6. Актуалізувалося питання непотрібності релігії.

7. Повернення Біблії у своєму первотвореному вигляді.

8. В основі духовного життя лежали праці Отців Церкви.

9. Людина із слуги Бога повертається до стану господаря своєї долі.

Четвертий. Назвіть постмодерністські вияви індивідуальної

свідомості сучасного віруючого.

1. Зникнення сім’ї як «домашньої церкви».

2. Уособиствлення релігійності, втрата стану родової традиції.

3. Визнання своєї конфесійної віри як єдиноістинної.

4. Нетолерантність у ставленні до іновірців.

5. Поєднання віроповчальних істин декількох релігій.

6. Вибірковий підхід до системи віровчення своєї конфесії.

7. Втрата віри в сакральність своєї церковно-обрядової практики.

8. Людина із слуги Бога перетворюється в господаря своєї життєвої долі.

П’ятий. Назвіть вияви християнського постмодерну на суспільному

рівні функціональності релігійності.

1. Наявний процес активного творення самобутніх

богословських вчень.

2. Відбувається десакралізація «священних книг».

3. Сакралізація кліру і Церкви як інституції.

4. Втрата потреби в посереднику між Богом і людиною

5. Конфесії знаходяться у відкритій колізії між собою.

6. Відбувається поєднання Церкви і держави.

7. Затурбованість Церкви не потойбіччям, а повсякденням віруючих.

8. Розмивання церковної організації незупинним процесом диференціації існуючих релігій.

Шостий. Що характеризує християнський постмодерн?

1. Зміна гасла «як я можу спастися» на гасло « як я можу стати

щасливим».

2. Не стільки зміна християнського світогляду як поява

постмодерністської релігійної чуттєвості.

3. Використання великого різноманіття художніх форм в

богослужінні.

4. Сакралізація Церкви як спільноти і священнослужителів.

5. Заземлення на проблеми сьогодення віруючих, а не на постійне вшанування божественних сил

6. Прихід на зміну Богу трансцендентному і всеосяжному Бога динамічного й іманентного.

7. Докорінна зміна змісту християнського світогляду.

8. Творення замкнутих від суспільства християнських спільнот.

Сьомий. Які тенденції характеризують християнство ХХІ століття?

1. Продовження процесу поділу християнських конфесій.

2. Протестантизація християнських конфесій.

3. Зникнення потреби в посередництві Церкви і кліру.

4. Зростання ролі вчення про гріховність людини.

5. Зпрощення обрядової практики.

6. Змирщення християнства, вихід його на світські функції.

7. Організація життя громад за зразками раннього християнства.

8. Парадигмою християнства стане Ісус Христос як моральний ідеал.

9. Зменшення кількості православних громад, зростання католицьких і протестантських

10. Наростання прагнень до екуменічного діалогу.

11. Втрата християнством своєї інтегративної ролі.

12. Фемінізація релігійного життя.

13. Перебудова догматів на основі здобутків науки.

Т Е М А Т И К А Р Е Ф Е Р Т І В

1. Еволюція розуміння ролі і місця Бога в світі в християнстві доби

премодерну і модерну.

2. Відмінності премодерну і модерну як етапів у розвитку християнства.

3. Проблема місця людини в світі в парадигмах християнського модерну і постмодерну.

4. Порівняльний аналіз особливостей індивідуального і суспільного рівнів постмодерної свідомості християн.

5. Тенденції розвитку християнства ХХІ століття.

6. Особливості трансформації християнської свідомості межі тисячоліть.

7. Проблеми екуменізму в сучасному християнстві.

8. Тенденції зміни християнської мережі в сучасному світі.

9. Проблема відносин християнства з інославними конфесіями.

10. Змирщення християнства як риса релігійного життя.

Б Л О К Т Е М

«РЕЛІГІЯ В ІСТОРІЇ І СЬОГОДЕННІ УКРАЇНИ»

Тема VIІІ. Р ЕЛ І Г І Я і ЦЕРКВА В ІСТОРІЇ У К Р А Ї Н И

1. Релігійність українця: умови формування і форми вияву. 2.Закономірності релігійної історії України. 3.Основні віхи релігійного процесу на українських теренах.

1. Релігійність українця: умови формування і форми вияву. Межове розташування України між Сходом і Заходом, Північчю і Півднем, між християнством і мусульманством, католицизмом і православ’ям зумовило складність релігійних процесів на її теренах. На них позначилася також тяжка історична доля українського народу, особливість його господарки, духовності, національної психології, сусідства. Історіософське осмислення релігійного процесу в Україні дає підстави виокремити такі його риси: синкретизація релігій на буденному рівні і негатив щодо інших релігій – на теологічному; секуляризація релігії і її суспільне й господарське офункціональнення; поліконфесіоналізація релігійного життя при загалом толерантному ставленні українця до різних конфесійних виявів релігійності; практицизм і утилітарність, що вводить релігію в контекст сімейного побуту; буденність і простота релігійного вияву при певній байдужості до широких богословських узагальнень; феміністичність (жіночість) не лише релігієвиявів, а й характеру інтитуалізації релігійного життя.

Жодний народ чи країна не може мати монополію на якусь особливість релігійності чи закономірність релігійного процесу. Одначе їх специфічне поєднання і форма вияву в кожного народу, географічного регіону чи країни є своїми.

Релігійна духовність українця не ідентифікується з якоюсь конфесійною належністю і вираженістю, бо ж навіть православність не була в ній абсолютною. Ця релігійність насамперед виявляється в якійсь підсвідомій впевненості в існуванні чогось надприродного, абсолютного, в Божій всеприсутності. Вона є кордоцентричною, оскільки пов’язана перш за все з емоційно-чуттєвим сприйняттям світу, виступає як форма емоційного ставлення людини до дійсності і божества. Як інтроверсну націю, українців характеризує перенесення релігійності у сферу індивідуальної, внутрішньої набожності. Українці завжди були селянською нацією, що пов’язувало їх постійно з природою. Зумовлені природними стихіями труднощі землеробської долі і водночас захоплення красотами природи, її довершеністю і гармонією формували впевненість в наявності творця, розвивали таку релігійність, в основі якої лежали прагнення забезпечити господарчу вдачу.

Тісно пов’язана з господарчим роком селянина і його життєвим циклом обрядовість в комплексі з тими уявленнями і віруваннями, які її супроводжують, може слугувати джерелом знань про особливості релігійності українця. Поєднання широкого спектру загалом несвободної господарчої діяльності, різноманіття в цілому невільних суспільних зв’язків українця з багатим світом його фантазії спричинило його високу забобонність. Виявом останньої є віра українця в якісь магічні сили, чародійство, різні прикмети тощо.

Спроби окреслити загальні особливості релігійності українця виводять нас ще на такі її риси, як своєрідний пантеїзм, наявність своєї Трійці (Ісус Христос, Божа Мати і Святий Миколай), дотримання “натуральних форм” в описанні і сприйнятті Божих іпостасей та святих, двоєвірність, що поєднує християнство з язичництвом, несприйняття ортодоксії релігії, свобода релігійного мислення, вшанування Біблії як святині при, власне, незнанні її змісту, обрядовірство, пошана до священства, нехтування проповідуваним християнством аскетизмом, підхід до сім’ї як Богом санкційованої святощі тощо.

2. Закономірності релігійної історії України. Дослідження релігійної історії України дало можливість визначити ряд її закономірностей. Назвемо їх:

А) Жодна з християнських конфесій у всьому спектрі її віровчення і обрядовості не з’явилася в Україні як продукт органічного саморозвитку суспільства в цілому. Поширення її має відосередній характер, від центру її появи. Це, природно, веде до розколу суспільства, міжконфесійних суперечок, трагедій в національному бутті, зумовлених релігійними чинниками. З часу появи на українських землях християнства тут практично не було конфесійної єдності між народними масами і їх духовними наставникам, владними провідниками країни.

Б) В Україні практично завжди з часу прийняття християнства політика домінувала над релігією. Між тим релігійне начало було основною категорією влади в усій українській історії незалежно від того, хто конкретно владою репрезентував Україну. В періоди політичної деградації, коли проявлялася втрата українським етносом матеріальних ознак свого самовияву (зокрема державності) і перетворення його в чисто духовний фактор, провідна роль в етнорозвитку і етноінтеграції переходила до однієї з християнських церков, яка виступала на той час єдиним провідником національної ідеї, інтеграції всіх національних сил, відігравала роль тієї національної інституції, яка сприяла культурній індивідуалізації українського народу.

В) Міжконфесійні суперечності, поляризуючи український народ, стримували процес національної інтеграції і самовизначення, робили його легкою здобиччю різних держав і церков. Але водночас вони відігравали й роль фактору, що сприяв збереженню українського етносу як такого. Саме конфесійна строкатість не дала можливості українству повністю зросіянитися чи полонізуватися. Християнство в Україні слугувало і засобом соціального й національного поневолення народу, і чинником його боротьби проти соціального і національного гноблення.

Г) Сприятливим грунтом для включення християнства в процес національної ідентифікації були такі риси духовності українців, як висока чуттєвість, перевага почуттєвого над інтелектуальним і вольовим, певний індивідуалізм, прагнення до духовного усамітнення, висока витривалість і терпеливість, якась життєва невпевненість, меланхолія, а також труднощі землеробської долі й прагнення віднайти заступника від всіх злигоднів соціального, господарчого і національного життя. Підміна національного почуття релігійним, протиставлення релігійного “МИ” національному негативно позначилося на динаміці національного “МИ” українців, вела до деградації їх етнічної свідомості, до внутрішньонаціональних чвар на релігійному грунті. Тому релігія сама по собі в Україні ніколи не була етноутворюючим і етноінтегративним фактором, не відігравала ролі визначального засобу національного відродження. Пріоритет у цьому завжди належав національній ідеї. Лише сходження на рівень цього найважливішого принципу гарантує підхід до конфесійної різниці як чогось перехідного або неосновного в суспільному чи релігійному процесі.

Д) Складність історичного буття українського народу формувала у нього плюралістичний світогляд і конфесійну неоднозначність. Окрім релігійності, його свідомості притаманні й елементи вільнодумства, що проявилося у вигляді релігійного інакодумання, скептицизму, індиферентизму, антиклерикалізму, політеїзму, деїзму, антитеїзму. Раціоналістичні та ірраціоналістичні підходи мають місце у різних сферах української духовної культури – в науці, філософії, освіті, мистецтві, навіть у богослов’ї.

3. Основні віхи релігійного процесу на українських теренах. Вихідним етапом релігійного процесу в Україні було язичництво. Язичництво – це назва давньої релігії, що існувала до прийняття світових релігій у всіх народів. Поняття це охоплює широкий спектр вірувань народу з найдавніших часів: уособлення природи, віра в духів, культ предків, тотемізм, магія, чаклунство, знахарство та ін. Етнічно забарвлене українське язичництво одержало ще назву давньоукраїнської релігії.

Давньоукраїнська релігія — вірування і культи слов’янських племен, які мешкали в основному в межах сучасної України, та політеїстичні вірування формованого українського етносу. Праісторією давньоукраїнської релігії є так зване поганське язичництво (від лат. pagus – село). Воно виводить свої витоки ще з глибин індоєвропейської культури і в східнослов’янській та ранньоукраїнській міфології представлене образами добрих і злих духів – упирів, берегинь, русалок, домових, водяних, лісовиків, рожаниць тощо. Пізніше уявлення про них позначилися на змісті образів богів. Таким був, зокрема, Род, що поєднував у собі орудну і деміургічну функцію, притаманну лише богам. Він поставав заступником урожайності і плідності худоби, а водночас був також і творцем життя.

Давньоукраїнський пантеон богів склався задовго до княжої доби. Головним персонажем у ньому був Сварог – бог неба і вогню, який утримував риси й “культурного героя” і дарував людям ковальське ремесло.. Ім’я його сина Дажбога походить від давньоукраїнського “дажь” – він був богом сонця й подавачем живильних променів, творцем життєвої сили. З часом чільне місце в цьому пантеоні займає Перун – бог вогню і воїнства, хоча в свідомості простолюду не менш поважаними залишаються Велес, Мокоша та ін. боги. Характерною рисою давньоукраїнської релігії є надто розвинуте символічне мислення і форми культової практики.

В релігійній історії України були такі події, які залишили свій слід на всіх сферах суспільного і духовного життя її народу. Всебічний підхід до історії християнства на українських теренах засвідчує те, що ця релігія у долі українства зіграла надто суперечливу роль.

Як свідчить історична наука, християнство з’явилося на наших теренах задовго до хрещення України-Руси князем Володимиром у 988 році. Тут слід згадати прихід в 1-му століття на Київські гори апостола Андрія Первозванного, просвітницьку місію в ІХ столітті Кирила і Мефодія, Аскольдове хрещення 860 року, прийняття християнства княгинею Ольгою, а також поширення християнства у грецьких містах на півдні наших теренів. Оскільки язичництво не відповідало соціальним і духовним запитам нового часу, то з’явилася потреба в релігії, яка б сповідувала ідею Богоданності держави і законопослушання. Одним із мотивів, чому Володимир прийняв християнство візантійського зразка була підлеглість в Константинополі церкви державній владі.

Поширення християнства зустрічало протидію язичництва. Оскільки християнство – це релігія особи в її суспільних відносинах і особистнісних зв’язках, то воно не могло замінити чи витіснити язичництво як релігію природи і господарки людини в ній. Суспільно зумовлений синкретизм цих двох різних релігій призвів до утворення двовір’я.

Запровадження християнства на Русі було зумовлене потребами феодального ладу: сформоване родоплем’яним суспільством язичництво вже не відповідало соціальним і духовним запитам нового часу; князівсько-боярська верхівка бачила в новій релігії, яка проповідувала ідеї богоданності держави, законопослушання, християнської духовності тощо, засіб зміцнення своєї влади, централізації Русьської держави, зміцнення її міжнародного становища. Той факт, що Володимир віддав перевагу православ’ю, пояснюється ще рядом обставин: наявністю давніх торговельних та ін. зв’язків між Київською Руссю і Візантією, укоріненим в ньому принципом підлеглості церкви державній владі (“принцип візантизму”), можливістю використання у даній конфесії слов’янської мови під час богослужіння. Але Київське християнство, запозичуючи зі Сходу обрядові і культові форми, не сприймало візантійської теократії, цезаропапізму, не надавало виключної уваги специфічним формам візантійської набожності, буквалізму, ритуалізму, що пізніше знайшли сприятливі умови для розвитку на грунті Московського християнства. Основні філософські та теологічні засади Київського християнства обгрунтовані митрополитом Іларіоном у “Слові про Закон і Благодать”.

Саме християнство в Україні-Русі, прийняття якого князем Володимиром було своєрідною духовною революцією зверху, стало категорією влади і об’єднання, сприяло витворенню правопорядку і громадського ладу, провело докорінну ревізію суспільного добра і зла за євангельським вченням, сприяло формуванню особистості і сім’ї, на новий грунт поставило наші міжнародні відносини й вводило нас в сім’ї культурних народів та ін.

Проте функціональна роль християнства в українській долі не може оцінюватися, скажемо так, лише знаком плюс. Але при цьому слід відрізняти християнство як релігію від діяльності його інституалізованих структур. Негатив останньої в нашій національній історії, як на нас, виявляється в наступному:

А) Християнство прийшло в Україну у готовому вигляді як штучний витвір і не є наслідком природного розвитку на власному грунті. Відтак воно постало у нас як духовна революція зверху. Методи поширення християнства, починаючи ще з Володимирових років ( “Якщо не прийде хто завтра до річки…, то буде мені ворогом”), на відміну, скажімо, від Греції, в Україні-Русі виявилися згубними, оскільки це призвело до винищення її багатої тисячолітньої дохристиянської культурної традиції, зокрема нашої народної міфології, багатьох традицій і звичаїв, зручної для вжитку української абетки тощо. Панування в Україні протягом трьох століть православ’я в його змосковщеному ортодоксальному варіанті призвело до нашої відстороненості від духовних здобутків західного світу з домінуючою в них католицькою і протестантською християнською традицією. Водночас це панування з ХVIII століття призвело до знищення того Українського Східного обряду, який сформувався на наших теренах протягом семи століть автономного існування Київської митрополії в структурі Константинопольського патріархату.

Східний Обряд як історично освячена традицією органічна єдність віровчення і культури українського народу, сформувалася на основі синтезу певних елементів візантійсько-християнського обрядового типу з особливостями національного духу українства, його світобаченням, світовідчуттям, художніми смаками і потребами. Якщо в інших Східних церквах обряд їх є більш практичним, то в Українській Церкві він служить виявом високих естетичних почуттів народу, своєрідно витлумаченим містичним змістом Божого Слова. В українській східній традиції домінує не культ Голгофи, містика Христових страстей, а культ воскреслого Спасителя. В нашому Обряді порівняно із західним особлива увага приділяється богородництву Діви Марії як її причетності до таємниці Боговтілення.

Відмінною рисою Українського Східного Обряду є підкреслення людської природи Богородиці. Якщо в західному обряді домінує христоцентричність, то в східному – богослужба на честь Святого Духа. Український Східний Обряд чітко зорієнтований на символіку, яка пронизує всю його літургію та обрядовість. Саме релігійна система із глибокою за змістом символікою відповідає потребам серця українця. Постійна присутність в Українському Східному Обряді у знятому вигляді всього змісту християнського віровчення робить його найкращою школою життя. Саме в ньому гармонійно поєднані земне з небесним, природне з надприродним, індивідуальне благочестя і колективне віровиявлення.

Б) Якщо прийняття християнства на початку духовно консолідувало український народ, то конфесійний поділ на православ’я і греко-католицизм спричинив до регіоналізації України за конфесійною ознакою, а відтак зробив її легкою здобиччю для хижацьки налаштованих щодо неї сусідніх держав Польщі і Росії, часто призводив до ворожих протистоянь “України з Україною”. Наявна й нині церковна строкатість України використовується політичними силами для поляризації країни на східняків і західняків за віросповідним принципом, для утвердження через ідею “руськості православ’я” необхідності утворення на замін колишнього СРСР якоїсь східно-слов’янської держави.

В) Історичні умови існування українства, особливості його національного характеру сприяли розвитку в Україні християнської поліконфесійності, певною мірою виключили релігійний фактор із модусів етноутворення і етноінтеграції, національної індивідуалізації. Доповнений конфесійним гнобленням національний гніт за умов царської Росії і тоталітарного режиму зупинив перетворення Українського Православ’я в національну релігію українства. Відтак християнство стало в руках владних структур Росії і Союзу духовною силою національного поневолення України, зденаціоналізації її народу, нищення його самобутньої культури і її духовних репрезентів, засобом протидії постанню України як незалежної держави.

Значимою подією в релігійній історії України була Берестейська унія 1596 року, коли єпископат Київської митрополії, зігнорувавши свою належність до Константинопольської Церкви, пішов на союз з Ватиканом, визнав верховенство над собою Папи Римського, але зберігши для об’єднаної церкви Східний обряд. Уніатство поділило Україну конфесійно, внесло розкол в націю, чим зробило її легкою здобиччю сусідніх Польщі і Московії. Проте саме завдяки йому вдалося зберегти самобутність Українського Східного обряду і культурність його релігійних форм, українську мову в Богослужінні. Було налагоджено підготовку саме українського духовенства й організацію української освіти шляхом відкриття українських навчальних закладів. Унія постала заборолом і проти полонізації, і проти оросійщення українців. Нині ця церква носить назву Греко-Католицької.

Українська греко-католицька церква – одна з традиційних історичних церков українського народу. Неприйняття Берестейської церковної унії частиною православного населення Київської митрополії призвело до поділу української нації за конфесійною ознакою на православних (дезуніатів) та католиків (уніатів), що стало однією з причин, яка перешкоджала консолідації народних сил у найвідповідальніші періоди історії. Впродовж XVIII – поч. XIX ст. уніатська церква еволюціонувала в традиційне віросповідання корінного населення Галичини і Закарпаття. За часів Австро-Угорської імперії розпорядженням 1774 року імператриці Марії Терези уніатська церква дістала назву “Греко-католицька церква”, чим підкреслювалося, з одного боку, визнання нею примату Папи Римського, верховенства над собою Апостольської Столиці, а з другого, — збереження східного (грецького ) обряду. Саме УГКЦ ( і в цьому її історична заслуга) сприяла збереженню в Галичині чинників національної ідентичності українців – мови, культури, традицій, а також вихованню української інтелігенції, розвиткові національної економіки. УКГЦ була ліквідована в 1946 році на Львівському соборі, скликаному спецслужбами СРСР. З того часу і до 1989 року вона існувала нелегально в межах Радянського Союзу, а на Заході – легально під назвою Української Католицької Церкви. Від 1991 року керівництво УГКЦ перебуває в Україні. В 2005 році осідок Церкви перенесено зі Львова до Києва. Очолює УГКЦ кардинал Любомир Гузар. Проте йому не підпорядковані греко-католицькі парафії Закарпаття (ними опікається Апостольський нунцій в Україні) і Польщі (вони безпосередньо підпорядковані Апостольській столиці). Церква і миряни ведуть активну боротьбу за офіційну реабілітацію державою УГКЦ, за визнання її Патріархату Апостольською столицею, канонізацію митрополита Андрея Шептицького, організаційне підпорядкування всіх українських греко-католицьких єпархій Верховному Архієпископові. Церква має велику кількість мирянських організацій. В 2006 році в Україні діяло біля 3600 греко-католицьких організацій.

Але повернемося до Українського православ’я. Відновлена в 1621 році за сприяння гетьмана Петра Сагайдачного Київська православна митрополія особливого розквіту набула за митрополитства Петра Могили в 1633 –1647 роках. Написаний Могилянським Атенеєм “Православний Катехизис” визнав увесь православний світ. Проте в 1686 році з порушенням канонів Київську митрополію було включено до Московського Патріархату. Це призвело до зникнення Українського Православ’я з такими його характерними рисами як соборноправність, демократизм, національністність, відкритість, софійність, побутовість. Православ’я в Україні набуло московських ортодоксальних форм. Після реформ царя Петра Першого 1721 року, які виявилися зокрема в заміні Патріаршества управлінням Синоду, воно взагалі втратило свою самобутність і постало як елемент державної структури Російської імперії і духовний засіб колоніального поневолення.

Відтак Україна має складну релігійну історію. Лише із здобуттям незалежності вона одержала змогу вирішувати питання відродження своєї релігійної самобутності, формування своїх національних церков.

Л І Т Е Р А Т У Р А

Академічне релігієзнавство. Підручник за ред. А. Колодного.- К., 2000.-

Тема 16.

Історія релігії в Україні. Підручник за ред. А. Колодного і П.

Яроцького. – К., 1999.

Липинський В. Релігія і Церква в історії України. – К., 1993.

Колодний А.М. Україна в її релігійних виявах. – Львів, 2005.

Колодний А., Филипович Л. Українська релігійна духовність. – Л.,1996.

Річинський А. Проблеми української релігійної свідомості.-Тернопіль,

2000 і 2002.

Огієнко І. Українська Церква. – К., 1993.

Шевців Іван. Християнська Україна. – К.-Дрогобич, 2003.

Ярмусь Степан. Досвід віри українця. – К., 2002.

Християнство в контексті історії і культури України. – К., 1996.

Федорів Ю. Історія Церкви в Україні. – 1990.

Релігія в духовному житті українського народу. – К., 1994.

Історія релігії в Україні. В 10-ти т. – К., 1996 – 2004.

Історія православної Церкви в Україні. – К., 1996.

Лозко Г. Українське язичництво. – К., 1994.

Ярмусь Ст. Досвід віри українця. – К., 2002.

ЗАВДАННЯ І ПИТАННЯ ДЛЯ САМОПЕРЕВІРКИ

Які специфічні умови буття українців формували особливі риси їх

релігійності?

Які закономірності характеризують релігійні процеси на теренах

України ?

В чому особливості українського язичництва?

Охарактеризуйте прийняття християнства у 988 році з точки зору його значимості для історичного поступу України- Руси.

Розкрийте місце Берестейської унії в українській історії.

Т Е С Т И

Перший. Які вияви духовного світу характеризують особливості

масової релігійності українця?

1. Обрядовірство. 6. Натуральність форм сприймання

2. Двоєвірність. і описання надприродного.

3. Відкритість. 7. Свобода релігійного

4. Неаскетичність. мислення і діяння.

5. Кордоцентризм. 8. Сакральність.

9. Народність.

Другий. Які чинники сприяли тому, що Україна не стала

моноконфесійною країною?

1. Пограниччя України між Сходом і Заходом.

2. Верхи завжди прагнули шляхом прийняття нової

релігії відокремитися від низів.

3. Верховенство в Україні політики над релігією.

4. Відкритість і толерантність українців щодо інших

релігій і віровизнань.

5. Насадження державою все нових і нових вірувань.

6. Тривала відсутність своєї державності, а відтак і опіки

державою певної конфесії.

7. Прагнення українців до розширення своєї духовності

шляхом прийняття у свій ареал все нових релігій.

Третій. Що із перерахованого нижче характеризує закономірності

релігійних процесів в Україні?

1. Домінування політичного чинника над релігійним.

2. Слугування християнства соціальному та національному поневоленню і водночас соціальному та національному визволенню.

3. Поява християнських конфесій не була продуктом органічного саморозвитку українського суспільства.

4. Толерантність міжконфесійних відносин.

5. Все більше перетворення України в моноконфесійну країну.

6. Відсутність конфесійної єдності між народними масами і владними провідниками країни.

7. Конфесійна строкатість України поставала чинником національного самозбереження українства.

8. Протиставлення релігійного МИ національному зіграло негативну роль у формуванні національного МИ українців.

9. Православ’я є єдиною національною релігією українців.

10. Раціоналістичні та ірраціоналістичні підходи – це взаємодоповнювальні явища різних сфер української духовної культури.

11. Релігія є єдиним чинником національного відродження України.

Четвертий. Що сприяло вибору князем Володимиром саме християнства?

1. Християнство сприяло розширенню міжнародних зв’язків.

2. Наявність підпорядкування Церкви світській владі.

3. Константинополь був ближче до Києва, ніж Рим.

4. Високий естетизм богослужінь.

5. Можливий засіб поєднання роздробленої Русі.

6. Візантія силою спонукала князя прийняти християнство.

7. Тому, що його батько Святослав вшановував цю релігію.

8. Із-за постійних набігів кримських татар на наші землі.

9. Закоханість у княжну Анну – сестру візантійських правителів.

П’ятий. В чому виявився негатив в історії України прийняття нею

християнства?

1. Знищено багатющу дохристиянську культуру праукраїнців.

2. Збережено Східний обряд.

3. Відбувся поділ українців як єдиної нації за конфесійним принципом на православних та греко-католиків.

4. Знищення Московською Патріархією культурного здобутку

українців – Українського Східного обряду.

5. Ліквідація української абетки – буквиці.

6. Насадження в Україні латинського писемства.

7. Відстороненість Московською Церквою України від здобутків

Західної духовної культури.

8. Виключення релігії із модусів національного культуротворення в Україні.

Шостий. В чому позитивне значення Берестейської унії 1596 року?

1. Збережено Український Східний обряд.

2. Збережено українську мову в Богослужінні.

3. Збережено конфесійну єдність українців.

4. Організація української освіти.

5. Підготовка саме українського духовенства.

6. Поділ українців на дві конфесійні визначеності.

7. Стало заборолом проти полонізації та оросіянення.

8. Об’єднала українців в їх боротьбі із зовнішніми ворогами.

Сьомий. Які проблеми церковно-релігійного життя нині є актуальними?

1. Здолання внутрішньої кризи Православ’я.

2. Сприяння розширенню діяльності в Україні зарубіжних

місіонерів.

3. Мінімізація міжконфесійних і міжцерковних протистоянь.

4. Активізація діяльності традиційних церков в їх протистоянні

поширенню нетрадиційної релігійності.

5. Відвернення втручання в релігійне життя України іноземних

релігійних центрів.

6. Реституція церковного майна без загострення при цьому

міжцерковних конфліктів.

7. Вирішення проблеми контролю з боку держави за діяльністю

релігійних організацій і місцевої влади.

8. Впровадження в країні міжнародних правових принципів

свободи совісті і віровизнань.

9. Налагодження державою підготовки для традиційних церков

кадрів духовенства.

10.Повсемісне насадження в Україні парафій Церкви Московського

Патріархату.

Т Е М А Т И К А Р Е Ф Е Р А Т І В

1. Релігійна духовність українців: вияви і типи.

2. Основні закономірності релігійного процесу на теренах України.

3. Дохристиянські вірування на українських теренах.

4. Особливості українського язичництва.

5. Хрещення України-Руси і його історична значимість.

6. Особливості Українського Православ’я.

7. Уроки Берестейської унії.

8. Православ’я України доби колоніального поневолення.

Тема IХ. РЕЛІГІЯ І ЦЕРКВА РОКІВ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ

1.Релігійне відродження в демократичній Україні. 2. Свобода буття релігії і Церкви в Україні. 3. Проблеми церковно-релігійного життя України.

1. Релігійне відродження в демократичній Україні. Україна – одна з великих країн Європи. Три з половиною століття вона знаходилася в стані колонії в складі Російської імперії. Нині Україна переживає своє національне відродження. Йде процес національного державотворення, формуються правові закони, відроджується національна культура, національні і релігійні традиції. В країні йде процес становлення нової духовної атмосфери. Зроблені надзвичайно швидкі кроки до плюралізму світоглядів, утвердження свободи буття релігії і віровизнань. Прийнятий ще в 1991 році Верховною Радою України Закон “Про свободу совісті і релігійні організації” виявився одним із найдемократичніших у світі. Надто швидко в країні росте релігійна мережа. Якщо в тоталітарній Україні було офіційно зареєстровано державними органами біля 5 тисяч релігійних організацій, то нині їх вже понад 30 тисяч.

Законодавство України про релігійні культи тоталітарної доби грунтувалося на Декреті Раднаркому 1918 року про свободу совісті за підписом В.Леніна. Його вихідними принципами було: відсутність свободи вільного вибору віровизнань, бо ж діяльність багатьох конфесій була забороненою; всіляке обмеження діяльності релігійних організацій, законодавче позбавлення їх важливих суспільно значимих функцій, права юридичної особи; заборона будь-яких форм катехізації, релігійної освіти і просвіти; надання переваг тим конфесіям і церквам, які йшли на пристосування до комуністичних порядків і комуністичної ідеології; позбавлення прав релігійних організацій у сфері матеріального забезпечення їх діяльності, будівництві храмів і будинків молитви; дискримінація віруючих людей, зокрема у сфері освіти, культури, громадської діяльності та ін.

Але не закон тоді визначав положення релігійних організацій і права віруючих в країні . Він скоріше відігравав формально-декоративну функцію. У сфері державно-церковних відносин, духовній сфері домінували установки Комуністичної партії на подолання релігії як гальма суспільного розвитку. А вони були визначаючими, бо ж Конституція закріплювала керівну роль КПРС в країні.

Із крахом комуністичних режимів рухнула й тоталітарна політика держави щодо релігії і церкви. Релігія та її репрезенти – релігійні організації нині виступають активним чинником духовного відродження. Зріс їх суспільний статус . В громадській думці переважають оцінки релігії як визначального елементу духовної культури, невід’ємної складової духовності особи. Якщо в недалекому минулому зараховували себе до віруючих лише десь 5% респондентів, то нині їх вже біля 70%.Зросла кількість віруючих серед молоді, інтелігенції, чоловіків, соціально активних верств населення. Можна сказати, що релігійність в Україні стала масовою.

Проте нинішнє зростання релігійності населення не є результатом діяльності релігійних спільнот, місіонерів. Воно є наслідком передусім спонтанних духовних пошуків і прагнень людей. Духовний вакуум, який утворився після краху домінуючого комуністичного світорозуміння, заповнюється поступово релігійним у різних його конфесійних визначеностях. А їх нині – більше ста. Активізували свою проповідницьку діяльність в різних регіонах країни (переважно східних і південних) різні зарубіжні релігійні місії неохристиянського і неоорієнталістського спрямування.

2. Свобода буття релігії і Церкви в Україні. За умов незалежності Українській державі вже вдалося вирішити ряд важливих проблем релігійного життя: забезпечена свобода віросповідань і релігійної діяльності; відновлена діяльність заборонених в минулому конфесій і церков, зокрема Української автокефальної православної і Української греко-католицької церков, які виражали особливості українського прочитання християнства, вільно діють вже раніше заборонені свідки Єгови і п’ятидесятники; релігійні організації одержали можливість вільно і безперешкодно проводити свою канонічну, катехізаційну та проповідницьку діяльність; діють помісні власне українські Церкви – Київський Патріархат, Українська греко-католицька церква, Українська лютеранська церква та ін.; конфесіям повертаються забрані у них в комуністичні роки для світських потреб культові споруди; релігійні організації підтримують вільні зв’язки із своїми закордонними центрами; налагоджено видавничу справу в конфесіях, ними видруковується велика кількість періодичних видань, богослужбової літератури; конфесіями утворена система підготовки кадрів священнослужителів, пасторів, проповідників і місіонерів, налагоджена також система релігійна просвіта з використанням радіо і телебачення, місіонерства; налагоджено будівництво нових культових споруд, ремонт і реставрація старих; налагоджено вільну реєстрацію в державних органах релігійних організацій, що ставить їх у становище правового захисту, хоч сама ця реєстрація в країні не є обов’язковою.

Все це сприяє стабілізації суспільства, підтриманню громадянського миру і злагоди, формуванню у віруючих почуття патріотизму, політичної лояльності і законопослушності.

Але разом з тим такої складної суперечності релігійного життя, його невизначеності, як це має місце нині в Україні, певно що не має жодна країна світу. Небувалу кризу переживає тут православ’я, яке поділене на три самостійні і ворогуючі між собою церкви – Московського Патріархату, Київського Патріархату та Автокефальну. Ця криза має чітко визначений геополітичний, а не внутрішньо-церковний аспект. Вона постає одним із нюансів державних відносин України і Росії та можливих змін в середовищі Вселенського Православ’я.

Вивільнення в процесі перебудови нашого суспільства нівельованих раніше конфесійних, національних, групових та особистих зацікавлень призводить до зіткнення інтересів різних релігійних об’єднань, створює різнобічні та багатопланові конфліктні ситуації в релігійно-церковному комплексі. Міжконфесійні і міжцерковні протистояння в Україні, особливо у відносинах православних церков, а також між православними і греко-католиками мають не лише релігійне, а подеколи й політичне підгрунтя, особливо з огляду на те, що в УПЦ Московського Патріархату багато таких, хто обстоює повернення до якогось нового союзу, а то й Російської імперії. Ця церква всіляко вшановує останнього російського імператора Миколу ІІ і водночас анафемує борця за незалежність України гетьмана Івана Мазепу. Названі протистояння ведуть до регіоналізації України за релігійною основою. Вони суттєво обмежують і навіть дискредитують роль і значення конфесійного чинника у перетворенні соціального простору на засадах свободи і вільного розвитку особи.

В роки тоталітарного суспільства традиційні церкви були доведені різними законодавчими обмеженнями до такого стану, що нині їм у відтворенні їх статусу як повноцінної духовної і соціальної інституції потрібна дієва організаційна, а то й матеріальна допомога суспільства. Особливо з огляду на те, що вони програють свій двобій із різними зарубіжними місіонерськими організаціями, які мають на меті утворення в Україні нетрадиційних для неї релігійних структур.

Існує пряма кореляція між національним духовним відродженням України і втручанням різних іноземних духовних центрів, зокрема Московського Патріархату і Ватикану в релігійне життя підпорядкованих їм спільнот, в релігійне життя України взагалі. Це актуалізує питання законодавчого вирішення проблеми зв’язків українських релігійних об’єднань із своїми закордонними центрами.

Незважаючи на законодовчо визначену заборону релігійним організаціям брати участь в політичному житті, маємо все ж пряме або опосередковане підключення деяких з них до тих політичних протистоянь, що відбуваються в нашому суспільстві. Вкрай некваліфіковано, непрофесійно, тенденційно, а часто ще й конфесійно заангажовано подається релігійна проблематика в засобах масової інформації, що створює враження наявності “державних церков”, “єдиних національних релігій” тощо. Хоч згідно Конституції в Україні не може бути державної церкви. На таку роль в нашій країні претендує Київський Патріархат, а за підтримки місцевих властей і політичних сил в галичанському регіоні країни практично певною мірою державною стає Греко-католицька Церква, на Сході і Півдні України й в Криму – Церква Московського Патріархату.

3. Проблеми церковно-релігійного життя України. Національне відродження українського етносу актуалізувало питання його національної релігії, її інституалізації в Українську Християнську Церкву. В ролі національних церков, як це свідчить історія, виступають такі конфесійні об’єднання певного етносу, які, функціонуючи в певний часовий проміжок історії, опираючись на свою етноконфесійну традицію, використовуючи мову свого народу як богослужбову й маючи масове поширення серед населення певної країни чи території, сприяють розвитку етнокультури, національної самосвідомості й державності своєї нації, утвердженню її національної ідентичності. За наших нинішніх складних і важких умов національного відродження в ролі національної постає та церква України, яка несе її національну ідею – незалежність країни, сприяє розвитку і збереженню нашої національної культури, зокрема української мови як її невід’ємного елемента, репрезентує в різних світових релігійних центрах та інституціях, в т.ч. й в центрі своєї юрисдикції, нашу суверенну державу. Нині в Україні до національних релігійних об’єднань можна віднести Церкву Київського Патріархату, Автокефальну Православну, Українську греко-католицьку та Українську лютеранську церкви, а також рідновірські течії.

Національно орієнтовані політичні сили прагнуть використати релігію як засіб духовного будівництва, здолання тих чинників, які протягом століть слугували засобом денаціоналізації українців. Відроджуючи українську культуру у всьому комплексі її складових, вони особливе місце відводять в ній релігії, розраховуючи на її високий моральний потенціал, засіб регулювання міжособистнісних відносин.

Багато у нас пишуть і говорять про релігійне відродження в Україні. Проте з такими оцінками нашого нинішнього релігійного процесу повністю погодитися не можна. Маємо насамперед зростання кількісних показників в появі нових конфесій, збільшенні релігійних організацій, видруку релігійної літератури, виконанні обрядів тощо. Поруч з цим наявні зримі вияви кризи ряду конфесій і церков. Вона виражається у загостренні міжконфесійних, міжцерковних і навіть внутріцерковних протистоянь. Помітну матеріальну скруту переживають історичні церкви, занепадає їх вплив на молоде покоління. Релігійним полем України оволодівають все більше різні зарубіжні місіонери, чому історичні церкви не можуть щось протиставити. Релігія ще часто відсутня в ролі морального імперативу у сфері повсякденного життя віруючої людини. Зростають зовнішні вияви релігійності при відсутності у багатьох з тих, хто себе відносить до віруючих, глибокої і усталеної віри. Сучасного віруючого в Україні вже не влаштовують релігії, які грунтуються переважно на обрядових пишнотах і утвердженні гріховної природи, а не величі людини. Відбувається ірраціоналізація, містифікація і уособиствлення релігії.

В орієнтаціях молоді на релігійний феномен часто виявляється екзотичність і прагматизм (вивчити іноземну мову, поїхати за кордон, одержати грошову винагороду тощо). Релігія у нас ще не включилася в процеси національного відродження, а подекуди, зокрема в Східному і Південному регіоні, через спільноти Московського Патріархату навіть дезорганізує його.

Нині йде розробка нового Закону про свободу совісті. При цьому часто звучать пропозиції не допустити появи в Україні якихось нових релігійних течій, законодавчо забезпечити існування лише традиційних церков, а то й однієї Церкви – Московського Патріархату. Проте це не тільки суперечить міжнародним правовим документам, зокрема Загальній Декларації прав людини, прийнятій в ООН за підписом і України ще в 1948 році, яка закріпила право на поширення інформації будь-якими засобами і незалежно від державних кордонів (ст. 19). Це також ігнорує суверенність особистості громадянського суспільства. До того ж, обмежує можливості конфесійного розвитку, консервує церковно-релігійне життя. Конкретні релігії, як і все на світі, якщо вони не піддаються необхідним трансформаціям в дусі часу, приречені на відмирання.

Вихід із нинішньої складної ситуації в церковно-релігійному житті і державно-церковних відносинах пролягає не лише через демократизацію існуючого Закону про свободу совісті, а й через формування в Україні національної громадянської релігії як особливого надцерковного ідеологічного утворення. Ставлячи на перше місце національний інтерес, вона бачитиме своє покликання в орієнтації всіх громадян країни на сприйняття авторитету своєї держави як святині. Світоглядним ядром громадянської релігії могла б бути віра у Вищу Силу-Абсолют і в особливу місію України у світі. Громадянська релігія повністю корелюється з основами того громадянського суспільства, яке утверджується в демократичній Україні.

Л І Т Е Р А Т У Р А

Академічне релігієзнавство. Підручник за ред. А.Колодного. – К.,

2000.- Тема 30.

Релігія і Церква років незалежності України. – К.-Дрогобич, 2003.

Колодний А.М. Україна в її релігійних виявах. – Львів, 2005.

Єленський В. Релігія після комунізму. – К., 2003.

Українське відродження і національна церква. – К., 1999.

Релігія і Церква років незалежності України. – К.-Дрогобич, 2004.

Суттнер Е. Українське християнство на початку третього тисячоліття.-

К., 2001.

Екуменізм і проблеми міжконфесійних відносин в Україні. –К., 2001.

Релігійна свобода. Щорічник. Випуски 1- 10. – К., 1996-2006.

Іванишин В. Українська Церква і процес національного відродження.-

Дрогобич, 1992.

Церква і політика (від президентських виборів 2004 до парламентських

виборів 2006. – К., 2005.

Християнство доби постмодерну. Монографія. – К., 2005.

ЗАВДАННЯ І ПИТАННЯ ДЛЯ САМОПЕРЕВІРКИ

В чому особливість функціонування релігії і Церкви в Україні

тоталітарної доби?

Розкрийте особливості релігійного відродження в Україні років

незалежності.

Які проблеми церковно-релігійного життя вдалося вирішити за

роки незалежності України і які тут ще залишаються проблеми?

Чим зумовлене міжконфесійне протистояння і міжцерковні

конфлікти в Україні?

В чому відмінність позиції УПЦ Московського Патріархату і

Церкви Київського Патріархату у вирішенні проблем

історичного поступу України?

Чим зумовлена політизація релігійно-церковного життя в Україні?

Т Е С Т И

Перший. Які принципи характеризують стан церковно-релігійного життя

тоталітарної доби?

1. Надання певних переваг тим конфесіям і церквам, які

пристосувалися до комуністичного ладу.

2. Дискримінація віруючих людей у сфері освіти і громадської діяльності.

3. Надання права на пропаганду релігії будь-де і будь-яким засобами.

4. Заборона будь-яких форм катехизаційної і громадської діяльності релігійних організацій.

5. Позбавлення релігійних організацій права на матеріальне забезпечення їх діяльності.

6. Обмеження церков у виконання ними суспільно значимої діяльності.

7. Сприяння церквам у розширенні духовної освіти.

8. Сприяння церквам у будівництві храмів, монастирів.

9. Надання права релігійним організаціям у пропаганді ними релігії через засоби масової інформації.

Другий. Які проблеми церковно-релігійного життя знайшли своє вирішення

за роки незалежності України?

1.Відновлена діяльність раніше заборонених християнських церков.

2.Усунуто міжконфесійні конфлікти.

3.Церква одержала право на безперешкодну катехизаційну діяльність.

4.Церкви мають можливість мати зв’язки із своїми закордонними центрами,

братами по вірі.

5. Надання пільг в оподаткування традиційних церков.

6. Сприяння з боку держави у розвитку традиційних церков і вірувань.

7. Одержання державної допомоги у розвитку духовної освіти.

8. Йде поступове повернення раніше забраних культових споруд.

Третій. Які проблеми є актуальними для нинішнього релігійного життя

України?

1. Здолання розколу у Православ’ї.

2. Здолання міжконфесійних і міжцерковних конфліктів.

3. Надання пільг міжнародним релігійним місіям в їх діяльності з поширення вчень зарубіжних конфесій.

4. Утвердження впливу УПЦ Московського Патріархату шляхом применшення і обмеження діяльності Церков Автокефальної та Київського патріархату.

5. Здолання втручання міжнародних і закордонних релігійних центрів в релігійні процеси в Україні.

6. Вирішення питання звинувачення з боку Московського Патріархату Ватикану у прозелітизмі.

7. Надання певного сприяння традиційним церквам у їх протистоянні поширенню нових релігійних течій.

8. Розширення видавничої бази конфесій.

9. Вирішення питання утвердження на Сході України Греко-Католицької Церкви.

10. Сприяння держави у поширенні РУНВіри.

Четвертий. Які тенденції характеризують розвиток релігійного життя

України нинішнього часу?

1. Торжество Православ’я у його протистоянні з іншими конфесіями.

2. Утвердження позицій католицизму в Україні.

3. Інституційне дроблення історичних та найбільших християнських течій.

4. Політизація церковно-релігійного життя.

5. Прагнення ісламу до домінування в країні.

6. Прагнення православних до об’єднання навколо УПЦ МП.

7. Загострення протистояння між традиційними і нетрадиційними конфесіями.

8. Активне заповнення духовного вакууму України неорелігійними утвореннями західного гатунку.

9. Секуляризація всіх сфер суспільного життя.

10. Самоідентифікація на основі певної релігії національних меншин.

П’ятий. В чому виражається криза сучасного церковно-релігійного життя

України?

1. Загострення міжконфесійних і міжцерковних відносин.

2. Виключення релігійних організацій із процесів національного відродження.

3. Зростання в людей виявів зовнішньої релігійності при відсутності глибокої віри.

4. Прагматичність в орієнтаціях молоді на релігію.

5. Зростання мережі релігійних громад.

6. Містифікація і уособиствлення релігії.

7. Відсутність релігії в ролі масового морального імперативу повсякденного життя людини.

8. Зростання обсягу видань різноманітної релігійної літератури.

Т Е М А Т И К А Р Е Ф Е Р А Т І В

1. Буття релігії і Церкви в Україні тоталітарної доби.

2. Міжконфесійні конфлікти в незалежній Україні: причини і характер.

3. Особливості українського релігійного відродження.

4. Становлення національних церков як складова національного відродження..

5. Правове забезпечення свободи буття релігії в Україні.

6. Суперечлива роль православних Церков України в процесах національного відродження.

7. Релігійний чинник в контексті політичного життя України.

8. Втручання іноземних церков в релігійне життя України.

Тема Х. ІСТОРІЯ І СЬОГОДЕННЯ КОНФЕСІЙНОЇ

КАРТИ УКРАЇНИ

І. Історія конфесійної мережі України. 2. Релігійна карта незалежної України. 3. Тенденції конфесійних змін в Україні. 4. Нові релігійні течії на українських теренах.

1. Історія конфесійної мережі України. Релігійна карта України ніколи не була моноконфесійною. Навіть в часи давньої України-Руси, окрім богів, яким поклонявся весь східнослов’янський світ, окремі племена поклонялися ще й місцевим богами. Ввівши християнство державницькими засобами – шляхом “хрещення Русі”, Володимир відтак ще більше ускладнив картину релігійного життя, сприяв появі двовір’я.

Активна місіонерська діяльність з боку католицької церкви і різних протестантських течій країн Заходу Європи вносила зміни в релігійну конфігурацію України, а відтак сприяла постійним перерозподілам її території, а то й відторгненням її земель недружелюбними державами-сусідами. Так, католицизм в Україну (переважно в Галичину, на Волинь і Поділля) принесли поляки, а різні протестантські віровизнання, зокрема, баптизм, меннонітство і адвентизм, на її південь – німці-колоністи. Разом з міграцією із Західної Європи в Україну євреїв сюди прийшов іудаїзм. Саме тут виникла така його містична течія як хасидизм. Мусульманські громади з’явилися на українських теренах в часи татарських завоювань.

Проте найбільш помітку зміну в релігійну карту України внесла Берестейська унія 1596 року: вона конфесійно розділила українців на православних і греко-католиків, що згодом призвело до регіоналізації країни на Схід і Захід.

Толерантність українців щодо інших релігій дала можливість знаходити на їх терені притулок послідовникам різних, гнаних в сусідніх країнах, переважно з Росії, конфесій. Відтак ми зустрічаємо в себе старообрядців різних толків, духоборів, молокан. З Польщі на Волинь ще в ХVІІ столітті прийшли протестантські спільноти антитринітаріїв і соцініан.

За часів царизму закони держави не лише всіляко протистояли поширенню нових вірувань, а й обмежували діяльність всіх інших конфесій, окрім православної, яка мала статус державної. Забороненими в Росії, були опозиційні щодо православ’я течії, зокрема духобори, молокани, старообрядці-безпопівці, хлисти, скопці та ін.

На українських землях, які перебували у володінні Австро-Угорщини й Польщі, відносно успішно в ХІХ на початку ХХ ст. розвивалася мережа православних і греко-католицьких парафій.

Своєрідним бумом конфесійної диференціації в Україні, як і у всьому Радянському Союзі, до якого вона 70 років належала, були 20-30-ті роки ХХ століття. В цей час на грунті православ’я тут з’являються різні обновленські течії, іоаніти, федорівці, істинно-православна церква, апокаліпсисти, єговісти-ільїнці, підгорнці та ін.

В першій половині нашого віку на українських теренах виникає ряд кеносистичних сект, зокрема інокентіївці (Одещина), леонтіївці (Волинь), мальованці (Київщина), митрофанівці (Кіровоградщина), мурашківці (Полісся). Особливістю їх є віра в “живого Бога”, ім’я якого звучить в самій назві течії.

В повоєнну добу, хоч Конституція УРСР формально і гарантувала свободу совісті, релігійна діяльність в Україні всіляко обмежувалася. Офіційно було зареєстровано біля 10 релігійних течій. Якщо на початку 20-х років в Україні храми існували в кожному селі, навіть на більшості хуторів, то на початок 1963 р. кількість діючих тут церков і молитовних будинків зменшилася до 5595. Лише в 1962 році в Україні було знято з реєстрації 1144 релігійні громади. В Україні залишився лише єдиний духовний заклад – православна семінарія в Одесі.

З монастирів незакритими було тільки 7 Російської православної церкви. В 1960 році було закрито навіть Києво-Печерську лавру. В Україні виходив лише один духовний журнал – “Православний вісник». Закриті були всі фабрики з виробництва церковної утварі і атрибутики. Все це завозилося з Росії.

2. Релігійна карта незалежної України. Пожвавлення релігійної діяльності різних конфесій в Україні наступило лише з початком перебудовчих процесів. Воно захопило переважно західні і центральні області. Цьому сприяло певною мірою також відзначення в 1988 році тисячолітнього ювілею прийняття християнства. Фактично у всіх населених пунктах, в яких збереглися культові приміщення, відновлювалася діяльність відповідних релігійних громад. Спостерігається посилення місіонерської діяльності прибулих із-за кордону проповідників, зокрема протестантських церков.

Поліетнічність України сприяла розвитку в ній і багатоконфесійності. Різні культурні об’єднання національних меншин починають сприяти розвитку у нас специфічно їхніх конфесій. Активізувалося німецьке лютеранство, корейський і бурятський буддизм, кримо-татарське мусульманство, караїмство та ін. В 1988 році виходить з підпілля Українська греко-католицька церква. В лютому 1989 р. заявила про себе Українська автокефальна православна церква. Наступив період не лише повернення культових споруд різним конфесіям, а й розгорнулося будівництво ними біля двох тисяч нових.

В 1991 році в Україні вже діяло 12962 релігійних громад. На цей час почали свою діяльність й нові, як для неї і її історії, течії, зокрема Товариство свідомості Крішни, буддисти, Велике Біле Братство, РУНВіра, Церква Повного Євангелія, бахаї, мормони, караїми, пресвітеріани, І П Ц, даоси та ін. В 1991 році в Україні було вже 24 громади харизматичного напряму

Останнє п’ятиріччя – це період інтенсивного розвитку релігійної мережі в Україні. При цьому зростає не лише кількість релігійних громад (на січень 2006 року їх було офіційно зафіксовано 30941), священнослужителів (28431), монастирів (386 з 6132 ченцями), навчальних закладів (175), релігійних періодичних видань (357), чисельність послідовників різних конфесій, а й сама кількість цих конфесій. Якщо в 1991 році у нас на реєстрації знаходилося 42 релігійні об’єднання і течії, то в 2006 році їх було понад 120 (з них біля 70 християнського коріння, 7 іудейських та 4 мусульманських, 7 неоязичницьких, 16 орієнталістських, 6 автохтонних чи синкретичних).

Найважливішою складовою релігійного життя в Україні є православ’я. Загалом воно в 2005 році об’єднувало 15989 організацій. Домінуючою в православ’ї була Українська Православна Церква, що знаходиться в юрисдикції Московського Патріархату. На сьогодні вона має 36 єпархій, в яких діють біля 10,8 тисяч громад віруючих, налічує 161 монастир, 16 духовних навчальних закладів, 103 періодичних видання, 4019 недільних шкіл та 37 братств. Церковну службу здійснюють 9072 священики. Предстоятелем Церкви є митрополит Київський і всієї України Володимир (Сабодан).

Українська Православна Церква – Київський Патріархат нараховує 31 єпархію, 3804 релігійних організацій. Вона має 39 монастирів, 2816 священнослужителів, 16 духовних навчальних закладів, 32 періодичних видання та 1153 недільні школи. УПЦ КП очолює Патріарх Київський і всієї Руси–України Філарет (Денисенко).

Українська Автокефальна Православна Церква має 1199 релігійних організацій, 70% яких знаходиться у галичанських областях України. Предстоятелем Церкви є митрополит Мефодій. Церковну службу в УАПЦ здійснюють 686 священиків. В семи семінаріях церкви навчалось в 2005 році 241 слухач. Вона мала 349 недільних шкіл.

В Україні, окрім названих, в 2005 році діяло ще ряд інших православних церков. Так, Російська вільна (закордонна) православна церква мала 27 громад, Апокаліптична ПЦ – 6. Діяло дві греко-православні громади, сім – православних незалежних. В Україні поширені також різні об’єднання православного коріння. Зокрема старообрядницька церква Білокриницької згоди мала 52 громади, а Руська православна старообрядницька церква безпопівської згоди – 10. Російська істинно–православна церква об’єднувала на цей час 25 громад, Богородична церква – 14. На Одещині діяла одна громада іннокентіївців. Незмінною залишалася кількість громад молокан (4). Характерно, що ці течії не мають в Україні своїх навчальних закладів, видань, братств, обмежену кількість служителів культу.

Тепер щодо католицизму на українських теренах. В останні роки досить активно проходить відродження Української греко-католицької церкви. За кількістю громад (3438) вона практично вже перевищила довоєнний рівень (3237). Церковну службу в УГКЦ здійснює понад 2,1 тис. священнослужителів. Переважна більшість парафій церкви – в галичанських областях і Закарпатті. Очолює УГКЦ з січня 2001 року Верховний Архієпископ Києво-Галицький кардинал Любомир Гузар. Останнім часом помітне поширення греко-католицизму в інших регіонах України, але тут діє біля 4% її громад. З моменту легалізації УГКЦ відновила свою структуру, створила 18 єпархій і три екзархати, відкрила 94 монастирі, 13 духовних навчальних закладів, біля 1198 недільних шкіл, 26 періодичних видання. До цієї церкви відносяться також понад 2 тисячі греко-католицьких парафій, що діють в українській діаспорі.

Серед церков, що динамічно розвиваються останніми роками, постає Римсько-католицька церква. Утворено Львівську архидієцезію як її духовний центр, яку очолює кардинал Мар’ян Яворський, а також Житомирську, Луцьку, Кам’янець-Подільську та інші дієцезії. У підпорядкуванні нунція (посла) Апостольської столиці в Україні автономно діє структура РКЦ у Закарпатті. Відкрито сім навчальних закладів, зокрема Український римсько-католицький університет. На сьогодні 872 католицькі громади діють у всіх областях України. РКЦ має 83 монастирі, 553 недільні школи, 13 періодичних видань та 499 священнослужителів, серед яких 260 – іноземці.

Широко представлені в Україні церкви протестантського напрямку. Вони мають на 2006 рік 7164 релігійні організації, в тому числі: християни-баптисти ─ 3130; християни віри євангельської (п’ятидесятники) – 1947; Свідки Єгови – 654; адвентисти сьомого дня – 994; реформати – 116; лютерани – 96, пресвітеріани – 63. Різні інші незалежні протестантські течії об’єднують понад 250 громад.

Всі протестантські церкви мають необхідні управлінські структури, в тому числі й республіканські духовні центри. В останні роки зміцнюється матеріальна база їх релігійної діяльності, ведеться релігійно-просвітницька, морально-виховна, місіонерська та благодійницька робота. Росте мережа протестантських духовних навчальних закладів (78). Налагоджується видавнича діяльність в протестантських церквах (80). Водночас вони завозять велику кількість різної віроповчальної літератури із-за кордону.

Значно зросла в Україні кількість мусульманських громад (1075). Проте єдиної організаційної структури ця конфесія не набула. На сьогодні офіційно діють чотири зареєстровані самостійні її центри – у Києві (Духовне управління мусульман України – 63 громади, Об’єднання незалежних організацій мусульман – 65), Донецьку (Духовний центр мусульман України-20) та Сімферополі. Послідовниками ісламу в Україні є переважно представники меншин тих національних етносів, на автохтонних територіях яких ця релігія є домінуючою. Це – татари волзькі, дагестанці, азербайджанці, узбеки, абхазці та ін. Але більшість мусульманських громад (927) об’єднують кримських татар. Всі вони підпорядковані Духовному Управлінню мусульман Криму.

Іудаїзм має нині в Україні сім своїх течій, що налічують 255 громад. Серед них: Об’єднання іудейських релігійних організацій (72), Всеукраїнський конгрес іудейських релігійних організацій (10), Об’єднання хасидів Хаббад Любавич (104), Громади прогресивного іудаїзму(48) та ін. Діє сім іудейських навчальних закладів, друкується 27 періодичних видання.

В останні роки в Україні набули поширення новітні релігійні течії і напрями. Серед них громади різних харизматичних напрямків (1345). Вони є переважно в східних та південних областях України. Поширилися також громади Новоапостольської церкви (51), Церкви Ісуса Христа Святих останніх днів – мормонів (33), Церкви Христа (112), Церкви Божої (142), а також Товариства свідомості Крішни (34), буддистів (47), бахаїв (13). Функціонують громади різних рідновірських напрямів, зокрема РУНВіри (46), Рідної Віри (12), Великого вогню (3), різних організацій язичників (37) та ін.

Крім названих вище, в Україні діють ще більше 200 малочисельних громад віруючих понад 50 різних релігійних напрямів, течій і толків. Тут варто хіба що назвати порівняно нову течію, яка з’явилася серед єврейської меншини. Це – іудео-християнство, 16 громад яких діють в шести областях і Києві. Назвемо також даоські та англіканські громади. З 20 громад Вірменської апостольської церкви 7 діють в Криму. Центр церкви, очолюваний архиєпископом Григорісом, знаходиться у Львові.

3. Тенденції конфесійних змін в Україні. Порівняльний аналіз цифрового матеріалу про зміни релігій­ної мережі за 1986 – 2005 роках засвідчує, що екстенсивний етап розвитку релігійного життя в Україні вже закінчується і перехо­дить в інтенсивний. Його бум припав на 1988-1990 роки, коли кількість громад збільшувалася щороку в середньому на 32%. Але в 1991 році це зростання вже становило 30%, 1992 – менше 8%, а в 1993 – 1998 роках – 5-6%. Порівняно з січнем 2005 року (29587) на січень 2006 року (29262) кількість громад взагалі чомусь зменшилася на 325.

Які загальні тенденції характеризували зміну релігійної мережі в останнє п’ятиріччя?

1) Відродження (скоріше – відтворення) громад традиційних для України християнських течій там, де вони діяли раніше і де для цього наявною була (хай навіть зруйнована) матеріальна база. Наслідком цього є те, що зростання мережі йшло переважно за рахунок православних громад (більше половини), греко-католиків і традиційних протестантів.

2) Порівняно швидкий ріст православних і католицьких громад при незначній кількості активних їх членів і порівняно бідній духовній освіченості парафіян.

3) Найбільш інтенсивне зростання релігійної мережі відбулося в західноукраїнських областях, що пояснюється порівняно високим рівнем релігійних потреб громадян цього регіону, для яких релігія стала невід’ємним елементом їх способу життя і виявом духовної культури. Загалом вже маємо насичення парафіями УГКЦ і РКЦ західного регіону країни.

4) Порівняно розвинута інфраструктура ортодоксальних конфесій в західноукраїнському регіоні, поєднання у свідомості людей своєї релігійної належності з національною, включеність певного конфесійного чинника в систему культури і побуту зумовили блокування проникнення в ці області нових релігійних течій.

5) Кількісні покажчики зростання релігійних громад, монастирів, видань різних конфесій не засвідчують про таке ж зростання кількості їх послідовників. Конкурентна боротьба між конфесіями спонукає керівництво деяких з них штучно розширювати свою інституційну мережу. Відмінною також є кількість парафіян в протестантських і греко-католицьких громадах. Останні в західноукраїнському регіоні мають в порівнянні з першими в середньому у 20 разів більше вірних.

6) Регіональні відмінності в рівні національної самосвідомості громадян позначаються на географії поширення українських національних християнських церков. Тут слід відзначити помітне поширення парафій УПЦ КП і УАПЦ в західних і центральних областях і водночас незначну кількість їх в південному і східному регіоні країни, де домінує УПЦ МП. Абсолютне домінування в галичанських областях має УГКЦ.

7) Зростанню кількості римсько-католицьких громад явно сприяє етноконфесійний чинник, зокрема розселеність польської меншини на Поліссі, Поділлі і Галичині. Розширення свого конфесійного регіону римо-католиками зустрічає протидію цьому з боку православних і греко-католиків.

8) Висунення в церковно-релігійному житті ідеї “традиційної канонічної території”, що характерне зокрема для відносин православ’я, греко-католицизму і римо-католицизму, веде до певної регіоналізації України за релігійними чинниками, а відтак і до міжконфесійної напруги.

9) В намаганні заповнити той духовний вакуум, який утворився після занепаду марксистсько-ленінської ідеологічної монополії і втрати свого авторитету церквами, які діяли в умовах пристосування до тоталітарних політичних порядків, певний успіх мають нові релігійні течії, які привносяться в Україну переважно західними християнськими місіонерами. З нових релігійних течій успіх у поширенні мають харизмати, а ось неоязичники і неоорієнталісти вже дещо стабілізувалися у своєму зростанні.

10) Відносини між релігійними спільнотами України загалом толерантні, хоч подекуди і має місце протистояння між православними і греко-католиками, між православними церквами, між греко- і римо-католиками із-за володіння храмами. Частіше напругу релігійне життя має в Криму між мусульманами і православними УПЦ МП.

4. Нові релігійні течії на українських теренах. Під “новими” релігіями розуміються такі релігійні комплекси, які донедавна були невідомі в Україні. Серед них, по-перше, релігійні течії, що оформилися ще в ХІХ ст. і потім привнесені в Україну завдяки місіонерства їх адептів, а по-друге, новотвори 2-ї пол. ХХ ст., що з’явилися в результаті діяльності релігійних реформаторів, які, базуючись на певній або декількох віросповідних традиціях, творять нові віровчення, культ, організацію. Як правило, НРТ історично не успадковані від попередніх епох, генетично не притаманні релігійній духовності українському народу, культурно, побутово, ментально не укорінені в його традиційному житті, але в умовах глобалізації стають складовою також духовного обліку нації.

НРТ типологічно в працях Л. Филипович об’єднуються у декілька груп. Найчисельнішою і найпотужнішою з них буде неохристиянська, до якої відносяться як історичні, але не традиційні для України християнські церкви, так і нові, недавно створені організації християнського походження. Серед них назвемо такі: “Армія спасіння”, Церква Ісуса Христа Святих останніх днів (мормони), Християнські церкви харизматичного напряму (Церква Повного Євангелія, Церква Посольства благословенного Царства Божого для всіх народів, Церква Живого Бога, Українська Християнська євангельська Церква), Церква Христа, Новоапостольська церква, Церква Нового Єрусалиму (сведенборгці), Богородична церква тощо. Майже всі із перерахованих місій, центрів, новітніх церков привнесені в Україну із-за кордону.

Всі ці релігійні течії виникали в рамках традиційного християнства з метою його осучаснення. Вчення новоутворених церков, звісна річ, базуються на Біблії як основному віросповідному джерелі і на особі Ісуса Христа як центральній фігурі релігійних доктрин. Характерним для неохристиянських угрупувань є критика ортодоксального християнства за відхід від первісних традицій; оголошення своєї церкви виключно істинним, відроджувальним рухом євангельського християнства, навіть месіанським у долі Христової віри; досконале знання Біблії з дозволом вільного прочитання її і власної інтерпретації; піднесення книг своїх пророків і вчителів до рангу віросповідних джерел, часом навіть авторитетніших за Біблію; визнання поруч з Ісусом Христом свого лідера керівником церкви, пророком або ж посланцем Бога. Неохристиянство від історичного християнства відрізняється в дечому своїм власним розумінням Трійці, природи Ісуса Христа, сутності Святого Духа, пекла, раю тощо.

Релігійні організації орієнталістського спрямування репрезентовані неоіндуїзмом, течіями буддистського толку, поодинокими рухами японського, китайської та корейської орієнтації. Характерним для неоіндуїстських рухів є опора на давню ведичну традицію при вдалому використанні досягнень інших культур, а також цінностей багатьох релігій. Всі течії неоіндуїзму проголошують себе різними учнівськими наступностями спільної духовної традиції індусів, в основі якої лежить принцип монізму, єдності в багатоманітті, нероздільності буття духовного і матеріального, профанного і сакрального. В усіх неоіндуїстських вченнях популярні ідеї універсалізму, синкретизму, рівності всіх релігій як пошуків своїх шляхів до Бога, духовного базису в реконструкції суспільства. Обов’язковим для неоіндуїзму є наявність вчителя, майстра (гуру) як проповідника вчення і провідника духовних пошуків особистості, групи, течії. В Україні неоіндуїзм представлений громадами і центрами Міжнародного Товариства Свідомості Крішни, Ошо Раджніша, Саї-Баби, Шрі-Чінмоя, Місії “Світло душі”, Міжнародного товариства “Всесвітня чиста релігія” (сахаджи), Трансцедентальна медитація та іншими.

Буддистські течії поширені в Україні переважно у їх модернових формах. Характерним для необуддистських течій є їх акцент на одній або декількох рисах буддистського вчення. Кожна з них претендує на ортодоксальне витлумачення вчення Будди, поєднуючи в своїх релігійних системах ідеї різних східних традицій, навіть християнства. Буддизм в Україні представлений громадами таких напрямів: дзен-буддизм, нітерен, різні школи тибетського буддизму (карма каг’ю, дзог чен, гелугпа, ріме).

Цікавим явищем сучасного релігійного життя в Україні можна вважати відродження дохристиянських релігій, язичницьких світоглядних комплексів, серед яких громади послідовників вчителів і пророків Володимира Шаяна, Лева Силенка, прихильників прадавніх дохристиянських вірувань українського народу (РУНВіра – Рідна Українська Національна віра, рідновіри, ладовіри, вогнепоклонники, шанувальники давньоруської богині Берегині тощо).

Є у нас і синтетичні (штучно створені) релігії, які в своїх догматах й культі опираються на множинні традиції (християнство, ведизм, буддизм, іслам), але не просто еклектично поєднують їх, а створюють свої власні вчення, систему обрядових дійств, сильну церковну організацію, претендуючи на статус надрелігії. В цих течіях надто розвинутий культ лідера, авторитет власних віросповідних джерел, присутня ідея богообранності їх послідовників. До цієї групи відносяться Велике Біле Братство, Церква об’єднання (або уніфікації), АУМ Сінрікьо.

Маємо ще різні позавіросповідні езотеричні об’єднання (теософське, антропософське, послідовники вчення Гурджієва, екстрасенсорики тощо) та сайєнтологічні рухи (Діанетика-Фонд Хаббарда, Наука розуму, Християнська наука). Крім зазначених вище груп, в Україні є прихильники обожнення сил зла, поклоніння Сатані (Дияволу або Люциферу) – сатанізм.

Серед причин появи НРТ в Україні виділяють зовнішні і внутрішні, соціально-економічні і політичні, але є суто духовні, наприклад криза традиційних віровчень та історичних церков, полірелігійність більшості країн світу, взаємовплив різноманітних духовних традицій, успіхи свободи релігій і віросповідань, дискредитація комунізму як ідеології і моральної доктрини, світоглядна революція, зміна життєвих домінант сучасного покоління та ін.

В українському поліконфесійному середовищі доля нових релігійних течій і рухів незначна – приблизно 4 відсотка громад, а кількість послідовників коливається в межах 0,1-0,3 відсотків від загальної кількості населення. При цьому кількість НРТ дуже повільно, але постійно збільшується. Неорелігії з’явилися як міський феномен. Новітня релігійність зберігає цю характеристику й понині.

Нові течії виступають за активну присутність віруючого в житті громади і суспільства, успішну адаптацію до конкретного етнокультурного середовища. Соціалізація нових рухів відбувається через благодійницьку діяльність, просвітництво, видання і поширення релігійної літератури, пропаганду істин свого вчення в засобах масової інформації, через факт визнання їх державою – реєстрацію в органах влади, через бажання налагодити стосунки з традиційними церквами тощо.

На сьогодні більшість неорелігійних громад вже організаційно оформилися, уточнили віросповідні положення, зміцнили свої позиції в соціумі, серед людей. Отже, в цілому відбулася стабілізація як кількості неорелігійних громад та представлених в Україні різних релігійних течій, так і прихильників або членів цих громад.

Л І Т Е Р А Т У Р А

Академічне релігієзнавство. Підручник за ред. А.Колодного. – К., 2000. –Тема 25.

Державно-церковні відносини в Україні: регіональні аспекти.- Хмельницький, 2003.

Релігія і Церква в Подільському регіоні.- Хмельницький, 2002.

Релігія і Церква років незалежності України. – К.-Дрогобич, 2004.

Павлов С. та ін. Географія релігій. – К., 1998.

Колодний А. Конфесійна карта України // Релігійна панорама. – 2003. – № 2.

Таблиця змін мережі релігійних організацій України ( 1995 – 2005 рр.) // Релігійна панорама. – 2006. – № 2.

Колодний А. Регіональна карта релігійної мережі України // Релігійна панорама. – 2003. – №№ 3-5.

Дудар Н., Филипович Л. Нові релігійні течії України.-К., 2000.

Григорьева Л. Религии “нового века”. – М., 2002.

Нові релігії України. – К., 2004.

ЗАВДАННЯ І ПИТАННЯ ДЛЯ САМОПЕРЕВІРКИ

Яких змін зазнала релігійна карта України протягом нашої історії?

Які конфесійні показники характеризують нинішню релігійну карту України?

Як розмістилися нові релігійні течії на карті України і чому саме так?

В яких регіонах України користуються найбільшим впливом історичні церкви і чим це зумовлено?

Які причини поширення в Україні нових релігійних течій?

Які тенденції характеризують нинішнє конфесійне життя України?

Т Е С Т И

Перший. Які з названих нижче конфесій не існували в

Україні до 90-х років минулого століття взагалі?

1. Іслам. 6. Греко-католицизм.

2. Ламаїзм. 7 Ошізм.

3. Інокентіївці. 8. Буддисти.

4. Рунвірівці. 9. Іудеї.

. 5. Баптисти. 10. Новоапостольці.

Другий. Які течії належать до неоорієналізму?

1. РУНВіра. 5.Віра бахаї.

2. Свідомість Крішни. 6. Дзен-буддизм.

3. Церква саєнтології. 7. Мормонство.

4. Сахаджа-Йога. 8. Бабізм.

Третій. Назвіть ареал найбільшого поширення греко-

католицизму в Україні?

1. Поділля. 4. Крим. 7.Закарпаття.

2. Полісся. 5. Волинь. 8. Донеччина.

3. Південь. 6. Галичина. 9. Подніпров’я.

Четвертий. Яка із протестантських течій в Україні є найбільшою?

1. Баптизм. 3.Англіканство. 5. П’ятидесятництво.

2. Адвентизм. 4.Реформатство. 6. Харизматизм.

П’ятий. Що сприяє тому, що мають незначне поширення в

західному регіоні України нові релігійні течії?

1.Місіонери не заїздять в цей регіон.

2.Місцеві закони забороняють тут їх діяльність.

3.Висока включеність традиційних вірувань

в національну свідомість і культуру.

4.Вони вже тут існують ще з дорадянських часів.

5.Вони зустрічають тут фізичну протидію своєму

поширенню.

6. Зарубіжні релігійні центри не зацікавлені в цьому

регіоні.

Шостий. Який відсоток становлять нині в України громади нових

релігійних течій?

1. 1%. 2. 0,3%. 3. 3,5%. 4. 10,2%. 5. 5,2%.

Сьомий. Визначіть чинники, які сприяють поширенню

нетрадиційної релігійності в Україні.

1. Втрата традиційними церквами свого авторитету в очах

народу.

2 .Втрата громадською думкою ролі важеля контролю за

характером релігійності особи.

3. Сприяння з боку держави поширенню нетрадиційної

релігійності.

4. Духовна денаціоналізація за умов соціалістичного

буття.

5. Духовний вакуум, який утворився з крахом

марксистсько-ленінського світорозуміння.

6. Значна подібність поширюваних у нас неорелігій з

традиційними.

7. Ці релігійні течії існували у нас в минулому.

8. Сприяння розвитку нетрадиційності з боку національно

орієнтованих демократичних сил.

9. Зумовлена урбанізацією втрата (руйнація) тісних

зв’язків поколінь, сімейних зв’язків.

Т Е М А Т И К А Р Е Ф Е Р А Т І В

1. Конфесійна карта України тоталітарної доби.

2. Зміна конфесійної карти України за роки незалежності.

3. Тенденції конфесійних змін в незалежній Україні.

4. Характер розміщення на карті України основних конфесій.

5. Основні складові релігійної конфігурації України.

6. Причини поширення в Україні неорелігій.

7. Основні типи нових релігій в Україні.

8. Тенденції неорелігійного процесу в Україні.

Тема ХІ. СВОБОДА СОВІСТІ: СУТНІСТЬ І ПРАВОВЕ

ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ.

1. Сутність і багатоаспектність свободи совісті. 2. Міжнародні стандарти свободи совісті. 3. Правові засади релігійного життя України.

1. Сутність і багатоаспектність свободи совісті. Свобода совісті передбачає можливість вільного, за велінням власної совісті, без якихось зовнішніх спонук вибору світоглядних орієнтацій і насамперед вибору релігійності чи нерелігійності. Свобода релігії передбачає свободу мати релігію, вільно її сповідувати і водночас відправляти релігійні культи, поширювати релігійні переконання, виховувати в них своїх дітей. Проте свобода релігії не тотожна свободі віровизнань. В радянські часи, незважаючи на значні обмеження, свобода релігії все ж була наявною, але при цьому діяльність багатьох конфесій знаходилася поза законом. То ж відсутньою була можливість вільного вибору віровизнань, а відтак і можливість вільної зміни своєї конфесійності, свободи віросповідань. Отже, свобода віровизнань або конфесійної належності – це право людини на безперешкодний, відповідний її власній совісті вибір і сповідування будь-якої релігії і дотримання її обрядів.

Свобода совісті включає право сповідувати будь-яку релігію одноособово чи разом із своїми одновірцями. Останнє передбачає свободу об’єднань віруючих, тобто утворення релігійних організацій свободу церкви. Як вище зазначалося, будь-яка релігійна система включає як складовий елемент релігійну діяльність – культову і позакультову. То ж релігія не матиме повної свободи свого буття без права на свободу релігійної діяльності.

Свобода совісті – це атрибут особистості, а відтак її прийняття суспільством – це визнання цінності і духовного суверенітету останньої. Але якщо у філософському аспекті свобода совісті включає внутрішню здатність особистості вільно самовизначатися в світоглядах, приймати релігію і діяти за її установками і нормами, то в правовому аспекті, як це відзначає дослідник М.Бабій, її характеризує сукупність тих юридичних норм, що визначають межі і можливості практичної реалізації особистістю свого права на свободу совісті. Скажемо дещо по-іншому. Право регулює не процес світоглядного вибору особистості, вибору нею релігії, а лише ті дії, вчинки і поведінку, які з цього вибору витікають, тобто зовнішні форми вияву релігійності.

Релігієзнавчий аспект свободи совісті передбачає право знання особистістю особливостей великого різноманіття релігій і вибору однієї з них як своєї. Якщо для богослова є лише одна істинна релігія – це його, а решта – єресі, то релігієзнавець прагне дати об’єктивні, повні, незаангажовані й неупереджені знання про всі конфесії. Цим самим він ставить їх в один ряд перед вибираючою для себе одну з них особистістю.

2. Міжнародні стандарти свободи совісті. Свобода совісті має різні свої виміри. Насамперед це залежить від того, які відносини складаються між державою і церквою. Виділяються три основні типи державно-церковних відносин. Два з них – крайні. Якщо перший поєднує державу і церкву, підпорядковує релігійні організації інтересам держави (цезаропапізм) або державні інституції церкві (папоцезаризм), ототожнюючи тією чи іншою мірою світську і духовну влади (теократія), то третій тип відокремлює державу і церкву, забезпечує їх взаємне невтручання і толерантність відносин, вільне існування будь-якої релігійної течії чи організації. Прикладом першого типу можуть бути Ватикан, Іран, ряд інших мусульманських країн, Греція тощо, то типовим прикладом третього типу є США, де свободі відправлення релігій наданий широкий законодавчий захист. Навіть невеличка релігійна течія тут має такі ж права, як і велика церковна спільнота. Близькою до цього типу державно-церковних відносин є нині Україна.

Більшість країн світу в наш час мають проміжну модель державно-церковних відносин. Але якщо в одних країнах відокремлення церкви від держави стосується на рівних всіх конфесій, то в деяких інших характерною є підтримка державою окремих конфесій (церков). Так, в Німеччині нині є десь біля 15 релігій і церков, спеціальний статус яких дозволяє їм одержувати певні державні дотації, звільнення від податків.

Окрім власного законодавства, що регулює в кожній країні держвно-церковні відносини і регламентує свободу релігії й віровизнань, є цілий ряд міжнародних правових документів, зорієнтованих на гарантування свободи релігії. Насамперед це “Загальна Декларація прав людини”, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН в 1948 році. Документ, окрім іншого, урівняв людей у правах незалежно від того, яку релігію вони сповідують, дав їм право свободи совісті, “свободу сповідувати свою релігію чи переконання як одноосібно, так і разом з іншими, публічно або приватно в ученні, богослужінні та здійсненні релігійних і ритуальних обрядів”. Декларація наголосила на необхідності взаєморозуміння, терпимості і дружби між людьми, незалежно від їх релігійної належності. Свобода людини може бути обмеженою включно з метою забезпечення належного визнання й поваги прав і свобод інших та з метою задоволення справедливих вимог моралі, громадського порядку, загального добробуту. В Міжнародному Пакті ООН про громадянські і політичні права (1976 рік) повторяються положення Декларації, але більш конкретизовано. Тут знову засуджується примус при виборі релігії. До мотивів обмеження сповідання релігії відносить шкоду здоров’ю, порушення суспільної безпеки, виступи на користь релігійної ненависті. Наголошено на праві меншин “сповідувати свою релігію і виконувати її обряди”. Стаття 19 Пакту дає право кожній людині “шукати, одержувати і поширювати будь-яку інформацію та ідеї, незалежно від державних кордонів, усно, письмово чи за допомогою друку або художніх форм вираження чи іншими способами на свій вибір”.

Особливо важливим міжнародним правовим документом в забезпеченні свободи релігії є “Декларація про ліквідацію всіх форм нетерпимості та дискримінації на підставі релігії і переконань” Генеральної Асамблеї ООН від 25 листопада 1981 року. Виходячи з того, що релігія для її сповідників є “одним з основних елементів розуміння ним життя”, що свобода релігії сприяє досягненню загального миру, соціальної справедливості та дружби між народами і ліквідації ідеологій та практики колоніалізму й расової дискримінації, документ наголошує на необхідності всім країнам – членам ООН найшвидше ліквідувати будь-яку дискримінацію на грунті релігії, бо ж вона є “образою гідності людської особистості”. “Ніхто не повинен зазнавати примусу, що принижує його свободу мати релігію чи переконання на свій вибір”. В статті 6 Декларації чітко перераховані ті свободи, які в сукупності розкривають свободу совісті. В 1992 році ООН прийняла також “Декларацію про права осіб, що належать до національних або етнічних, релігійних та мовних меншин”.

В унісон з документами ООН звучать основні положення про свободу совісті і віросповідання Ради Європи, інших європейських інституцій та ОБСЄ, зокрема “Європейська Конвенція з прав людини” (1950 р.), “Паризька Хартія для Європи” (1990 рік), Рекомендація Ради Європи 1396 “Релігія та демократія” (1999 рік) та ін.

3. Правові засади релігійного життя в Україні, державно-церковних відносин регламентовані Законом “Про свободу совісті і релігійні організації”, прийнятим Верховною Радою в квітні 1991 року і доповнений деякими змінами в наступні роки. Документ відповідає загалом міжнародним правовим нормам свободи релігії і віровизнань.. Він не лише гарантує свободу совісті у всьому спектрі її складових, але й значно деталізує положення про рівність громадян незалежно від їх ставлення до релігії, відокремлення церкви (релігійних організацій) від держави і школи від церкви. Закон наголошує на світськості державної освіти, але надає право релігійним організаціям відповідно до своїх внутрішніх настанов створювати свої навчальні заклади. Держава бере на себе зобов’язання поважати традиції та внутрішні настанови релігійних організацій, якщо вони не суперечать чинному законодавству. Закон розписує статус різних релігійних організацій (громад, управлінь, монастирів, братств, місій, духовних навчальних закладів) як юридичних осіб і розкриває принципи їх реєстрації державою або припинення їх діяльності. Окрім названих міжнародними документам причин для закриття, український Закон фіксує такою також “систематичне порушення релігійною організацією встановленого законодавством порядку проведення публічних релігійних заходів”, “спонукання громадян до невиконання своїх конституційних обов’язків або дій, які супроводжуються грубими порушеннями громадського порядку чи посяганням на права і майно державних, громадських або релігійних організацій” (ст.16). Закон чітко виписує майнове право релігійних спільнот, їх права і обов’язки, що пов’язані із свободою віросповідання, правове забезпечення трудової діяльності в релігійних організаціях та ін.

Окремі положення, пов’язані із свободою релігії і релігійної діяльності, є в інших українських правових документах, зокрема в “Кодексі законів про працю України”, “Кодексі про шлюб та сім’ю України”, Законі України про альтернативну (невійськову) службу, Законі України про освіту, Кримінальному кодексі України та ін. Узагальнюючою фіксацією свободи буття релігії в Україні є стаття 35 нашої Конституції: “Кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність. Здійснення цього права може бути обмежене законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров’я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей. Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа – від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов’язкова. Ніхто не може бути увільнений від своїх обов’язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань”.

Україна протягом своєї історії мала шість моделей державно-церковних відносин, у формуванні яких помітну роль відігравали історичні і національні традиції, співвідношення в країні політичних сил, реальний стан самих суб’єктів відносин – церкви і держави, зовнішній фактор. Попередниками нинішньої моделі були києво-руська (Х – XIV ст.ст.), могилянська і козацька (ХVII ст.), синодальна (XVIII-поч. ХХ ст.) і радянська.(1918 – 1990 роки). Ознаками сучасної української моделі державно-церковних відносин є: світський характер і демократизм держави; відокремленість церкви від держави і забезпечення останньою повної свободи буття релігії і церкви, відвернення спроб політизації релігійного життя; світськість державної освіти; закріплення правового статусу релігійних організацій шляхом визнання їх юридичною особою; рівність всіх релігійних організацій, віруючих і невіруючих; утвердження толерантності міжконфесійних і міжцерковних відносин; сприяння держави релігійним організаціям у їх соціально-значимій діяльності, включенню в громадське життя.

Опанування матеріалом цієї теми передбачає обов’язкове конспектування студентом названих вище міжнародних і українських правових документів.

Л І Т Е Р А Т У Р А

Свобода совісті та віросповідань. Міжнародні та українські правові документи. Упорядник М.Бабій. – К., 2006.

Академічне релігієзнавство. Підручник за ред. А.Колодного. – К.2000.- Теми 24, 30.

Бабій М.Ю. С в о б о д а с о в і с т і. – К., 1994.

Моделі державно-церковних відносин Західної Європи і США. – К.,1996.

Свобода віровизнань. Церква і Держава в Україні.- К., 1996.

Релігійна свобода: історичне підгрунтя, правові основи і реаліїї сьогодення. – К., 1998.

Релігійна свобода: природа, правові і державні гарантії. –К., 1999.

Релігійна свобода: гуманізм і демократизм законодавчих ініціатив у сфері свободи совісті. – К., 2000.

Релігійна свобода: мас-медіа, школа і церква як суспільні фактори утвердження. – К., 2001.

Релігійна свобода: свобода релігії і національна ідентичність. – К.,

2002.

Релігійна свобода: уроки минулого і проблеми сьогодення. – К., 2003.

Релігійна свобода: функціонування релігії в умовах свободи її буття. – К., 2004.

Релігійна свобода: міжконфесійні відносини в умовах суспільно-політичних трансформацій в Україні. – К., 2005.

Мораль. – Релігія. – Освіта. Наук. збірник. – К., 2005.

ЗАВДАННЯ І ПИТАННЯ ДЛЯ САМОПЕРЕВІРКИ

Розкрийте зміст філософського, правознавчого і релігієзнавчого витлумачення свободи совісті.

Які поняття конкретизують зміст свободи совісті?

Які міжнародні правові документи і як гарантують свободу совісті і віровизнань?

Які правові документи забезпечують свободу релігійного життя в демократичній Україні?

Які ознаки характеризують нинішню українську модель церковно-державних відносин?

Т Е С Т И

Перший. Які категорії розкривають повноту свободи релігії?

1.Свобода совісті. 4.Свобода релігійної діяльності.

2.Свобода в релігії. 5.Свобода Церкви, релігійної організації.

3.Свобода творчості. .6.Свобода віросповідань.

Другий. Що із перерахованого не є складовою свободи совісті?

1.Свобода релігії. 4.Свобода реєстрації релігійних громад.

2.Свобода віровизнань. 5.Свобода лише традиційних релігій.

3.Свобода в релігії. 6.Свобода Церкви, релігійних організацій.

Третій. Порушення яких положень згідно “Загальної декларації прав

людини” ООН дає підставу обмежувати свободу релігії?

1. Повага до прав і свобод інших

2. Задоволення справедливих вимог моралі.

3. Забезпечення віросповідною літературою.

4. Обов’язкова участь в обрядах.

5. Присутність на обрядах лише дорослих.

6. Забезпечення громадського порядку.

7. Безпека державних кордонів.

Четвертий. З якою метою Закон України обмежує свободу релігії?

1.Для охорони громадського порядку.

2.Для недопущення обмежень прав людини.

3.Для охорони життя і здоров’я громадян.

4.З метою забезпечення суспільної моралі.

5.Для задоволення громадської думки.

6.Для охорони громадської безпеки.

7.Для підпорядкування церкви державі.

8.Для недопущення поширення неорелігій.

П’ятий. Що із перерахованого нижче має в Україні статус юридичної

особи?

1. Віруючий. 4.Релігійні місії.

2. Церква. 5.Релігійні братства.

3.Монастирі. 6.Релігійні громади, парафії.

7.Закордонні центри конфесій.

Шостий. Коли може бути припинена в Україні діяльність релігійної

організації?

1. У зв’язку з її реорганізацією.

2. У зв’язку з порушенням Закону про свободу совісті.

3. У зв’язку з невідповідністю її вчення Священному писанню.

4. У зв’язку з її самоліквідацією.

5. Із-за негативних інформацій про неї в пресі.

6. Із-за негативної щодо неї громадської думки.

7. Із-за вимог традиційних церков закрити її.

8. У зв’язку з відсутністю офіційної реєстрації.

Сьомий. В якому році Верховна Рада прийняла Закон про свободу совісті?

1. 1991. 3. 1990. 5. 2000.

2. 1994. 4. 1998. 6. 2003.

Т Е М А Т И К А Р Е Ф Е Р А Т І В

1. Свобода совісті і її структурні елементи.

2. Специфіка філософського, правознавчого і релігієзнавчого розуміння свободи совісті.

3. Свобода релігії і свобода віровизнань: спільне і відмінне.

4. Історичні моделі державно-церковних відносин.

5. Українські моделі державно-церковних відносин.

6. Толерантність як принцип міжконфесійних відносин.

7. Міжнародне правове забезпечення свободи совісті і віровизнань.

8. Правові гарантії свободи буття релігії в демократичній Україні.

ПОНЯТІЙНИЙ СЛОВНИК

до текстового матеріалу курсу “Релігієзнавство”

АБСОЛЮТ –безумовне, незалежне від будь-чого Начало.

АВТОХТОННИЙ – корінний, наявний давно.

АНТИКЛЕРИКАЛІЗМ – антицерковний.

АНТИНОМІЧНИЙ – суперечливий.

АНТИТРИНІТАРІЇ – течія, яка не визнає триєдність Бога.

АНТРОПОМОРФІЗМ – подібний людині, наділений її якостями.

АТЕЇЗМ – безбожність, вільне від Бога життя.

ДІАЛОГІЧНІСТЬ – виявлення двох думок, точок зору.

ДВОВІР’Я – поєднання двох вір, зокрема язичництва і християнства.

ДЕЇЗМ – визнання Бога як творця, але не промислителя

ДЕМІУРГ – творяще Начало.

ДЕРЖАВА – орган політичної влади.

ДЕТЕРМІНАНТИ – те, що визначає, зумовлює.

ДХАРМА – багатозначиме поняття: вчення Будди; правило, прояв закону; причина, вища реальність.

ЕЙДЕТИКА – інтелектуальна інтуїція, трансцендентна умоосягаюча форма, утаємничене пізнання.

ЕКСПЛІКАЦІЯ – коротке роз’яснення (оцінка) чогось.

ЕМПІРИЧНЕ – грунтується на конкретних данних, данних досвіду

ЕТНОС – спільнота людей у вигляді роду, племені, народності, нації.

ЗООМОРФІЗМ – приписування тваринних властивостей.

ІМАНЕНТНИЙ –внутрішньо властивий, притаманний.

ІНДИФЕРЕНТНИЙ – байдужий до чогось.

ІНДИВІДУАЛІЗМ – самопротиставлення себе іншим, уособиствлений.

ІНСТИТУЦІЯ – установа, заклад, організація.

ІНСТИТУАЛІЗАЦІЯ – оформлення в організації, спільноти.

ІСТОРІОСОФІЯ – вчення про закономірності історії.

ІНТРОВЕРТНИЙ – спрямований всередину, на себе.

ІНТРОСПЕКЦІЯ – самоспостереження.

ІНТИМНІСТЬ – глибока особистністність.

ІНТЕГРАЦІЯ – зближення, поєднання.

ІНТУЇЦІЯ – здогадливість, прийняття якихось висновків без обгрунтування їх досвідом.

ІРРАЦІОНАЛІЗМ – позасвідомий, позарозумовий.

КОГНІТИВНИЙ – пізнаваний, обгрунтований знанням.

КОНФЕСІЯ – релігійна течія, напрямок, організація.

КОНЦЕПЦІЯ – система поглядів, теоретичних висновків.

КОРДОЦЕНТРИЗМ – вчення, що виводить істину із серця, приписує останньому почуття, розум.

КАРМА – закон зумовленості, відплати, визначеності.

ЛОГІКА – наука про закони мислення.

ЛОГІЧНИЙ – такий, що грунтується на законах логіки.

ЛЮДИНОМІРНІСТЬ – зорієнтованість на людину, її інтереси, життєдіяльність.

МЕЛАНХОЛІЯ – настрій смутку, пригніченості.

МЕТОДОЛОГІЯ – сукупність методів пізнання, прийомів дослідження.

МІСТИКА – віра в існування чогось потаємного, незбагненного, нез’ясованого.

МІФ – символічні уявлення про світ, оповіді про давніх богів.

МІФІЧНИЙ – пов’язаний з міфами, вигаданий.

МІТРАЇЗМ – релігійна концепція бога Мітри, яка поширювалася в 1 тисячолітті в багатьох азіатських країн, а потім конкурувала з християнством.

МОКША – усвідомлення того, що душа людини є частиною божественної душі, а відтак прагнення позбутися земного існування.

МОНОФІЗИТСТВО – визнання лише божественної (а не людської) природи Ісуса Христа.

ОБ’ЄКТИВНИЙ – існуючий поза свідомістю, людиною, якимсь творцем.

ОБ’ЄКТ – предмет думки, діяльної спрямованості.

ПЛЮРАЛІЗМ – наявність множинності суджень, думок.

ПОЛІКОНФЕСІЙНИЙ – наявність багатьох релігійних течій, богословських вчень тощо.

ПСИХОЛОГІЯ – наука про закономірності, розвиток і форми психічної діяльності.

ПРАГМАТИЗМ – визнання істинними практично значимих, корисних знань і цінностей.

ПРАКТИЦИЗМ – зручна, корислива діловитість.

ПРИНЦИП – основні, визначальні правила мислення і діяльності.

РЕІНКАРНАЦІЯ – вчення про переселення душ.

РЕФЛЕКСІЯ – осмислення людиною власних дій, самоаналіз, самопізнання.

САКРАЛІЗАЦІЯ – зростання і наповнення чогось релігійним змістом.

СЕКУЛЯРИЗАЦІЯ – зростання світськості, звільнення від впливів релігії.

СВІТОГЛЯД – система уявлень, поглядів на світ і місце людини в ньому.

САНСАРА – уявлення про зміну станів душі.

СИНКРЕТИЗМ – нерозчленованість, поєднаність чогось, інколи суперечливого.

СИМВОЛІЗМ – умовне позначення, подання чогось таким, що не потребує доказів.

СКЕПТИЦИЗМ – теорія, яка піддає щось сумнівам.

СИНТЕЗ – поєднання, вивчення чогось в цілісності.

СОЦІУМ – людське суспільство.

СОЦІНІАНИ – релігійна течія часів Реформації, що відзначається прихованим деїзмом, визнанням розуму, запереченням багатьох догматів і обрядів християнства.

СОЦІОМЕТРІЯ – вчення про міжособистнісні відносини

СУБСТАНЦІЯ – незмінна основа існуючого, сутність чогось.

СУБ’ЄКТ – широке поняття: особа, спільнота, суспільство в цілому, що здійснюють діяльність, освоюють світ.

СУБ’ЄКТИВІЗМ – позиція ігнорування об’єктивних законів.

СУБ’ЄКТИВНЕ – притаманне суб’єкту або похідне від його діяльності.

ТЕЇЗМ – вірування, що пов’язують все з Богом як творцем і промислителем.

ТРАНСЦЕНДЕНТНЕ – визнання наявності чогось непізнаваного, утаємниченого і потойбічного, що лежить за межами людського буття.

УТИЛІТАРНИЙ – вживаний, практично корисний.

УОСОБИСТВЛЕННЯ – наділення чогось людськими властивостями.

ФЕНОМЕН – певне явище, інколи – незвичайне, рідкісне

ФЕНОМЕНОЛОГІЯ – вчення про феномени свідомості в їх відношення до об’єкту.

ЧЕРНЕЦТВО – спосіб життя у формі зречення від світу, життєвих благ та задоволень (аскеза).

РЕЛІГІЄЗНАВЧА ДОВІДКА

Відділення релігієзнавства Інституту філософії імені Г.С.Сковороди Національної Академії наук України є єдиною академічною науковою установою в Україні, співробітники якої професійно досліджують проблеми сутності і функціональності релігії, її історію і конфесійне різноманіття, свободу буття релігії, рівні й форми її вияву. У Відділенні працює 6 докторів і 10 кандидатів наук. До його штату входять ще 7 зарубіжних і 8 вітчизняних почесних наукових співробітників. Відділення утворене в 1991 році на автономних засадах у складі Інституту філософії. Воно має свою наукову і виробничу Ради, свій бюджет, свою матеріальну базу. При Відділенні функціонує Спецрада із захисту докторських і кандидатських дисертацій на здобуття вченого звання з філософських, соціологічних та історичних наук.

* * * * * *

За останні десять років Відділенням має лише книжково-брошурної форми видань біля 200. Тут і «Академічне релігієзнавство» (К., 2000.– 860 с.), і «Релігієзнавчий словник» (К., 1996.- 390с.), і «Історія релігії в Україні» (К.,1999.- 736 с.), і сім книг з десятитомної «Історії релігії в Україні». Видрукувано ряд книг з проблем християнства, свободи буття релігії, української релігійної історії і духовності, діаспорних релігієзнавців. Відділення видруковує квартальник «Українське релігієзнавство», працює над тритомною «Українською Релігієзнавчою Енциклопедією». Вийшло в світ ряд підручників з релігієзнавства, написаних нашими співробітниками.

* * * * * *

Відділення релігієзнавства щороку приймає до своєї аспірантури – державної і цільової, стаціонарної і заочної – випускників вищих навчальних закладів України, які виявили бажання досліджувати різні проблеми релігійного життя. Термін навчання – 3-4 роки. Викладачі вузів прикріплюються на стажування. Відділення має докторантуру. Консультує з питань написання дисертаційних робіт з релігієзнавчої тематики.

* * * * * *

Українська Асоціація релігієзнавців – це об’єднання науковців України, які досліджують проблеми релігійного феномену в його сутності, функціональності, історії і сьогоденні. УАР утворено в 1993 році. Вона має свої осередки в 19 областях країни. УАР є асоційованим членом п’яти міжнародних наукових релігієзнавчих об’єднань, що дає можливість її членам виїздити за кордон в різні країни для участі там в роботі наукових конференцій, виконання спільних наукових тем, на стажування. УАР має свою Бібліотеку релігієзнавця (Київ, Січневого повстання, 31/1).

* * * * * *

При УАР діє Центр релігійної інформації і свободи. Його покликанням є утвердження в Україні шляхом проведення різних масових заходів (конференції, Круглі столи, Дні релігійної толерантності та ін.) свободи совісті і віросповідань. ЦеРІС видруковує річник «Релігійна свобода», а також щомісячник «Релігійна панорама», який оперативно інформує про події релігійного життя України і світу в їх конфесійних виявах, консультує з правових проблем буття релігії в суспільстві ( індекс 21953 в каталозі передплатних видань України).

Наші координати: 01001 Київ, вул. Трьохсвятительська, 4, кімнати 301, 323.

Телефони: (044) 279.48.12; (044) 279.04.18.

Advertisements