Колодний Анатолій Миколайович. Феномен релігії: природа, структура, функціональність, тенденції. – К.: Світ знань, 1999.–  52 с.

Релігієзнавство – молода й водночас одна з найдавніших галузей гуманітарної науки. Молода, бо ж її складові стали конституюватися в систему знання лише в XVIІІ-ХІХ століттях, найдавніша, бо ж окремі знання про релігію виникають вже в стародавньому світі.

Цією брошурою Відділення релігієзнавства Інституту філософії імені Г.С.Сковороди НАН України  започатковує серію “На допомогу викладачу релігієзнавства”. В ній насамперед вийде бібліотечка брошур, присвячених дисциплінарним складовим релігієзнавства: філософія релігії, історіософія релігії, соціологія релігії, психологія релігії, етнологія релігії, політологія релігії, географія релігії, лінгвістика релігії, правологія релігії.

В серії в наступному вийдуть бібліотечка брошур методичного змісту, бібліотечка про конфесії України, бібліотечка про священні книги релігій та ін. Невдовзі видання інформативного бюлетеня релігійної інформації.

На всі видання, що вийдуть у видавництві “Світ знань”, а також на інші планові видання Відділення релігієзнавства можна заздалегідь підписатися, надіславши заявку на нашу адресу: 01001, Київ, вул. Трьохсвятительська, 4. Інститут філософії, О.Н.Сагану (тел. (044) 229-0418)

Редакційна колегія серії “На допомогу викладачу релігієзнавства”:

д.філос.н. Колодний А.М. (голова)

д.філос.н. Филипович Л.О.

д.філос.н. Яроцький П.Л.

д.філос.н. Саган О.Н.

д.філос.н. Закович М.М.

Затверджено до друку Вченою радою Відділення релігієзнавства Інституту філософії імені Г.С.Сковороди НАН України.

© Колодний А.М.

З М І С Т

В с т у п …………………………………………………

с. 4

§ 1. Проблема визначення релігії ………………………

с. 5

§ 2. Природа релігійного феномену ……………………

с. 9

§ 3. Структура релігії …………………………………….

с. 15

§ 4. Функціональність релігії ……………………………

с. 21

§ 5. Релігія як суспільно-історичне явище ……………..

с. 27

§ 6. Релігія в Україні ……………………………………..

с. 32

§7. Релігія в контексті духовного відродження України ..

с. 36

Л і т е р а т у р а …………………………………………..

с. 51

В нескінченному універсумі виявляється діяльність нескінченно досконалого Розуму.

А.Ейнштейн

Ми вбили Бога, ви і я! Ми всі Його вбивці! Як ми змогли відокремити Землю від Сонця, куди ж ми рухаємося? Чи не падаємо ми постійно? Чи не блукаємо ми в нескінченному Ніщо? Чи не стало нам холодніше? Як же ми втішимося, вбивці із вбивць?

Ф.Ніцше

Релігія – надто складне суспільне явище. Про неї пишуть в наукових працях, публіцистичних статтях, художніх творах, гово­­­рять в політичних діалогах і буденних розмовах. І це лише зда­­­ється, що всі, користуючись словом релігія, мають при цьому на оці одне й те ж. Постаючи однією із форм суспільної свідо­­­мості, релігія водночас є і світоглядом, і суспільно-історичним феноменом, і складовою культурного життя, й елементом суспільної надбудови. Вона має індивідуальний і суспільний рівні свого ви­­­яву, існує у величезному спектрі конфесій.


§ 1. Проблема визначення релігії

Багатоманіття типів, форм і функцій релігії, як історич­­­них, так і сучасних, робить практично неможливим коротке і од­­­нозначне її визначення. В сучасному релігієзнавстві їх нарахо­­­вується вже біля 300.

У своїх спробах визначитися в природі релігії дослідники частіше всього звертаються до латинського терміну religio. При цьому хоч і виявляється декілька варіантів його перекладу (бла­­­гочестя, благоговійність, совістливість та ін.), але, виводячи це слово від латинського слова religare (пов’язувати, зв’язува­­­ти), перевага віддається його етимології, запропонованій християнсь­­­ким апологетом Лактанцієм (біля 250 – після 325). Відтоді релігія постала як засіб зв’язку людини з Богом в служінні Йому і покорі через благочестя.

Завдяки християнству термін релігія увійшов у всі європейсь­­­кі мови. Характерно, що спочатку ним позначали лише християнсь­­­ку віру. Відомий теолог Августин (ІV століття) називав християнство релігією тому, що воно є для людини, яка відпала від Бога, шляхом поєднання, зв’язку й примиренням з ним. Всі інші вірування в той час об’єднувалися поняттям по­­­ганство, язичництво і розглядалися як хибні. З часом поняття релігії поширилося на різні вірування, але при цьому все одно зберігався поділ на природні релігії і духовні. Лише з ХІХ сто­­­ліття термін релігія входить в науковий вжиток у сучасному його значенні.

Відзначимо, що “релігія взагалі” не існує. Історично існу­­­вали й існують нині лише якісь конкретні її різновиди. Релігі­­­єзнавці нараховують їх більше п’яти тисяч. Складність і різно­­­маніття явищ, які позначаються терміном релігія, а також той факт, що ми тут маємо справу не із завжди тотожною собі логіч­­­ною абстракцією, а з історичним явищем, яке постійно змінюєть­­­ся, породжують думку про необхідність відмовитися від прагнення дати визначення цьому феномену, а то й взагалі відмовитися від самого терміну релігія.

Ще Джавахарлал Неру, відомий політичний лідер незалежної Індії, в своїй “Автобіографії” писав, що слово релігія втра­­­тило всякий зміст (якщо коли-небудь воно його й мало) та лише вик­­­ликає нерозбериху і породжує нескінченні дебати, прирікання. Було б далеко краще, продовжував Д.Неру, якби це слово взагалі виключити із вжитку і використати взамін його інші слова, що мають більш визначений зміст [Неру Дж. Автобиография.– М., 1955.– С. 399].

Але з таким підходом аж ніяк не можна погодитися. Визначи­­­ти релігію – це не просто зафіксувати в системі понять сутність цього духовного явища, а й висловити своє ставлення до нього, виявити його аксіологічний статус. Визначення релігії має, безсумнівно, ще й велике евристичне значення, допомагає осмислити сучасні релігійні явища і проце­­­си.

Оскільки релігія не має над собою якогось роду, в межах якого її можна було б охарактеризувати за допомогою певних ін­­­дикаторів, то при її визначенні варто звертатися до герменевтичного способу, тобто брати якусь ідею і збагачувати її зміст різними індуктив­­­ними й позитивними дослідженнями

В науковому релігієзнавсті наявними є різні підходи до з’ясування феномену релігії. Так, при інтеракційному підході він з’ясовується як система взаємозв’язків і взаємовідносин лю­­­дей з приводу певних релігійних об’єктів. При функціональному з’ясуванні розкривається її роль в житті особи і суспільства. Біхевіоріальний підхід обмежується інтерпретацією певних видів релігійно значимих символічних дій, ритуалів, форм поведінки. Консестивне пояснення грунтується на тих чи інших явищах свідо­­­мості (фантастичне, святе, анімізм, віра в надприродне тощо), на основі раціоналістичного аналізу.

Особливістю релігії є те, що в ній відображаються не якісь зовнішні щодо людини природні чи суспільні сили, як це ми доне­­­давна твердили, а такий її стан, який можна назвати станом са­­­мовизначення у світі, станом здобуття людиною самої себе. Будь-яку релігійну систему характеризує віра в трансцендентне. З огляду на це, особливістю релігії є й те, що вона виступає не у формі когнітивного, а в ролі засобу позалогічного освоєння людиною своєї причетності до процесів, що відбуваються у Всес­­­віті, зазнають впливу якихось вищих сил, які не піддаються ло­­­гічному аналізу.

Як слушно зауважував відомий православний богослов О.Мень, при визначенні релігії ми повинні включати позалюдське начало, че­­­рез зв’язок людини з яким й виникає релігія [Мень А. История религии. В 7-ми т.– М., 1991.– С. 33]. Саме релігія віднаходить в бутті сокровенну божественну сутність і виражає себе як відповідь на прояви останньої. Тому причетність людини до Всесвіту виявляється в релігії не просто через усвідомлення себе його частинкою. Суть релігії саме у відчутті людиною наяв­­­ності в собі чогось надлюдського, що підносить її над собою, робить з неї дещо нове, вселенське. Людина, повчають богослови, повинна не думати про Бога, а відчути його буття в собі. Релігія відтак є засобом самовизначення людини у світі на основі відчуття своєї богоподібності.

Такий підхід до дослідження релігійного феномену для укра­­­їнського релігієзнавства є абсолютно новим. Але дослідження ір­­­раціонального вимагає включення в пізнавальний процес специфіч­­­них методів наукового пошуку, звернення до спеціальних понять і категорій, пізнавальних прийомів, якими оперує хіба що філосо­­­фія ірраціонального, філософія інтуїтивізму. Тут треба дати аналіз цілого комплексу феноменів людського духу – надії, віри, любові, сповіді, долі тощо, які або взагалі не розглядалися в минулому, або розглядалися як щось хворобливе чи пустоцвітне на живому дереві людського пізнання. Це вимагає вироблення спеці­­­альних понять-категорій, які є і в богослов’ї, і в філософії ірраціоналізму і які не можна знайти у філософських системах, що грунтуються на раціональному пізнанні, стоять на позиціях матеріа­­­лізму.

Сутність релігії в наукових і навчальних публікаціях доне­­­давна у нас зводилася до компенсаційної її функції, що знайшло свій вираз в опійних її характеристиках й відтворенні її істо­­­рії саме як такого явища. В цьому проявилася та політизація ре­­­лігієзнавства, яку певною мірою започаткував засновник матеріалістичної теорії історії К.Маркс, охаракте­­­ризувавши релігію, окрім іншого, як “опіум народу”, і утвердив В.Ленін і лені­­­нізм, абсолютизувавши цю характеристику (“наріжний камінь усь­­­ого світогляду марксизму в питанні про релігію”) і звівши її в ранг визначень релігії

Домінуючим у нашому релігієзнавстві тривалий час було виз­­­начення релігії Ф.Енгельсом як фантастичного відображення страж­­­денною й залежною людиною реальних, пануючих над нею зовнішніх сил. Проте це визначення, якщо взагалі його можна розглядати як визначення, а не як характеристику релігії, не відображало, власне, самої суті релігійного феномену. Воно спотворювало його реальний статус у духовному світі людини, ставило під сумнів право на існування ірраціональної сторони духовної діяльності людей.

Тим часом релігія – це позалогічне освоєння людиною своєї причетності до процесів, що відбуваються у Всесвіті і перебува­­­ють під впливом якихось Вищих Сил. Центральним для неї є питан­­­ня самовизначення у світі. Відтак вона є не формою виразу без­­­силля людини перед пануючими над нею зовнішніми силами, що в її свідомості, на чому наголошував Ф.Енгельс, набувають надприрод­­­ного статусу, а специфічним засобом її самоутвердження у світі, здобуття нею самої себе. А оскільки так, то об’єктом відобра­­­ження релігії є не щось зовнішнє щодо людини, а саме процес її самовизначення у світі через віру у свою причетність до світу надприродного, ірраціонального. В релігії людина усвідомлює своє ставлення до світу насамперед через відношення до свого роду межових основ власного буття і самовизначається у ньому на основі усвідомлення своєї вселенської або, за термінологією те­­­ологів, богоподібної сутності.

§ 2. Природа релігійного феномену

Релігія не є якоюсь суб’єктивною вигадкою чи витвором яко­­­гось духовного діяча, а вираженням ірраціональної сторони ду­­­ховності людини. Вона орієнтує не на втечу від життя, а на ви­­­роблення практичних рецептів, які дають можливість пом’якшити негативні наслідки ірраціональних впливів іннатурального щодо активно діючої людини, компенсувати їх. Навіть той же К.Маркс відзначав, що релігія – це не просто вияв безсилля людини, а й ­­­протест її проти свого становища як стражденної істоти, своє­­­рідний енциклопедичний компендіум, логіка світу у популярній формі, моральна санкція життя людини в ньому.

Релігія не є відображенням якоїсь гостевості чи випадко­­­вості буття людини у світі, відходу її від нього, а навпаки – ­­­вона є підтвердженням входження людини у світ, самоусвідомлення себе як його невід’ємної часточки. Саме тому вона не забирає, а утверджує в людині людське. Лише примітивне тлумачення її суті богословами або ж тенденційні і явно упереджені міркування ан­­­тирелігійників можуть породити думку про релігію як фактор де­­­гуманізації особистості.

Зауважимо, що для дослідження релігійного феномену неко­­­ректною була абсолютизація гносеологічного аналізу її, оскільки призначенням релігії є не пізнання світу, навіть людини, а слу­­­жіння орієнтиром останній в її поєднанні із Всесвітом, у віднайденні в ній того, що підносить людину до Абсолюту, Всеза­­­гального.

В наш час теологія переживає, скажемо так, антропологічну революцію, яка, власне, повертає її, як і наше релігієзнавство, до відтворення справжньої суті релігії. Якщо донедавна в релі­­­гійних теоріях обгрунтування буття Бога на основі досвіду людського самопізнання вважалося чимось неосновним, а Бог виво­­­дився на основі аргументації, взятої із зовнішнього щодо людини світу (згадаємо тут космологічну, телеологічну, онтологічну та інші форми доведення його буття), то нині все докорінно зміни­­­лося. Зростання значущості індивіда в релігійному житті, ваги в релігійному світобаченні саме його особистої віри привело до зміщення у релігійних системах із традиційної для богословсько­­­го вжитку релігійної картини світу на картину людини. Релігія розглядається як аутентичне вираження “людської ситуації”, фор­­­ма осмислення людиною фундаментальних проблем свого існування. Людина стає єдиним, універсальним і вищим предметом теології. Тут доречними будуть пророчі слова німецького філософа Л.Фейєрбаха: “Таємницею тео­­­логії є антропологія” [Фейербах Л. Сущность христианства // Избр. филос. произв. В 2-х т.– М., 1955.– Т.2.–- С. 11].

Певною мірою спонукою до такої докорінної переорієнтації і релігієзнавства, і теології є й те, що нині типовим стає вірую­­­чий, в структурі релігійності якого домінують не догми чи обря­­­­­­ди, а суб’єктивне самовідчуття своєї причетності до Всевишньо­­­го, проникнуте своєрідним моральним стоїцизмом. переживанням своєї екзистенціональ-ної ситуації. Людина починає розуміти себе як частину іншого, більш Високого, Величного, Абсолютного, шу­­­кати свою сутність у ньому. Свої прагнення до суверенітету, здолання залежності від зовнішнього світу вона компенсує у сво­­­їх уявленнях про гаранта цієї незалежності – Бога, доступ до якого зрештою можна здобути через пізнання самої себе.

Нині ми є свідками переходу від онтологічної і космологіч­­­ної аргументацій буття Бога до антропологічної, а відтак і до психологізації й етизації релігії. Буття Бога доводить людина своїм буттям, а осмислення людиною самої себе, її самоосягнення виступає у ролі форми її ж релігійного досвіду. Процес цей ми б назвали не стільки суб’єктивізацією, скільки містифікацією ре­­­лігії. Він відмінний від масової набожності, яка тривалий час домінувала і яка акцентувала увагу на чисто зовнішньому, обря­­­довому боці релігії. Дійсний релігійний досвід полягає не у формальному дотриманні культових приписів, а, як зазначає Е.Фромм, у відновленні людиною божественного образу своєї осо­­­бистості. Тому треба не думати про Бога, а відчути в собі його буття.

Переживаючи і осмислюючи межі свого існування, людина прагне вийти за них. Наступає етап трансцендентування, сходжен­­­ня її до Абсолюту, долання зовнішньої природної примусовості. Перейшовши за межу природного буття, людина поглинається покли­­­ком своєї надприродної орієнтації на моральні цінності, сус­­­пільні ідеали, які не виводяться безпосередньо з її біологічної природи, а постають як щось надприродне. Релігія в житті людини все більше починає відігравати роль символів життєдіяльності. Тут можна погодитися з відомим історіософом А.Тойнбі, який під релігією розумів таке відношення до жит­­­тя, яке допомагає людям здолати його труднощі шляхом надання задо­­­вільних духовних відповідей на фундаментальні питання про таєм­­­ницю Всесвіту і людську роль в ньому, а також приписів для її жит­­­тя у Всесвіті.

Відтак Бог у свідо­­­мості віруючого постає скоріше як сила, що розчинилася в потоці самого життя і є для людини свого роду орієнтиром, моральним еталоном життєдіяльності, а догмати релігійних систем, зміст “священних книг” – символічним текстом-аналогом бажаної і вод­­­ночас відповідної волі Всевишнього діяльності – пізнавальної і практичної.

Саме в релігії природні й історичні об’єкти здобувають роль знаків людських символів і ціннісних орієнтирів , а людина дістає можливість відчути свою причетність до тих процесів, які відбуваються у Всесвіті, але не мають якогось логічного обгрун­­­тування, виступають як продукт дії якихось незбагненних Вищих Сил, що існують реально. Релігійні символи, хоч вони й людсько­­­го походження, завжди виходять за межі цього буття. В житті лю­­­дини вони виконують свої функції саме завдяки тій “вісті”, яку вони несуть.

Ці символи дають можливість людині через її інтуїтивне прозріння відчути реальну присутність у своєму особистому жит­­­ті, бутті всіх людей у всьому Всесвіті якогось Вищого Начала, Вищої Премудрості, Розумної Сили, що спрямовує і робить осмис­­­леним як існування Всесвіту, так і її власне існування. Релі­­­гійний символ, як це слушно відзначав вчений світового імені Макс Планк, завжди спрямований за межі самого себе, а його сенс ніколи не вичерпується ним самим, яке б почесне становище він не займав. Пpи цьому важливо відзначити те, що pелігійний символ сам по собі ніколи не становив абсолютної цінності і завжди служив більш-менш досконалою вказівкою на Ви­­­ще, що безпосеpедньо не спpиймається.

Головна суть релігії саме у вираженні того, що в людині діє щось надлюдське і підносить її над самою собою, формує з неї щось нове – світ вищої реальності, що виникає з середини самої людини. Тому релігію не можна ототожнювати лише з якимись ідеями, ритуалами чи інституціями, що є формами її зовнішнього вираження.

Масове обрядодійство є “безбожієм” тому, що своїм змістом воно “виводить” Бога з людини, часто стає для послідовника яко­­­їсь конфесії самодостатнім, виокремлює людину із світу і про­­­тиставляє її Богу. Релігія тоді постає як система релігійно значимих дій. Вона не є також і якимсь об’єднанням віруючих – церквою, деномінацією, громадою. Якщо Бог є дух, а не якесь матеріальне тіло, то й поклоніння йому має бути духовним.

Нам близька думка американського психолога-релігієзнавця В.Джемса, згідно з якою особиста релі­­­гія, релігійний досвід є первинним, а богослів’я і всяка церква ­­­із системою прийнятих нею богошанувальних обрядів є похідними, вторинними витворами, до того ж – людськими. Засновники кожної церкви, як це вони відзначали, завжди здобували свою си­­­лу із безпосереднього особистого спілкування з божеством.

Релігія у вузькому її розумінні є не богослов’ям чи обря­­­довим комплексом, а таким внутрішнім особистісним станом, який прийнято називати вірою. Саме через цей стан людина відчуває свою причетність до Космосу, до Вищої сили, що визначає все в світі. Але зауважимо, що відчуття не рівнозначне розумінню. Відчувати те, що ти є частиною Всесвіту, і розуміти це – не од­­­не й те саме. В тому й особливість релігійного осягнення світу, що воно виявляється не на логічному рівні (в якій би формі – ­­­буденній чи теоретичній – він не функціонував). А тому власне у вузькій сфері релігії немає місця ні для теології, ні для обря­­­докомплексу. Релігія виражається через своєрідне внутрішнє одк­­­ровення чи озаріння, що не піддається навіть простій вербаліза­­­ції. Його можна описати, але не можна осягнути.

На відміну від філософії, яка з метою розробки загальної теорії світу цікавиться не лише людиною, а й усім світом, їх співвідношенням, релігія замикається, власне, на першому еле­­­менті цього тандему, бо ж будь-яка релігійна система постає не як картина світу, а як картина людини. Так, у Біблії вирішенню проблем світу відведено всього лише два перші розділи книги Буття, а решта її змісту орієнтована на з’ясування питань місця людини у світі. Ідея антропоцентризму домінує в цій “книзі книг”, стоїть над ідеєю геоцентризму.

Включаючи в об’єкт свого відображення співвідношення “лю­­­дина – світ”, релігія акцентує насамперед увагу на співвідно­­­шенні “людина-індивід-світ”, прагне з’ясувати місце людини як виокремленого індивіда у світі, і не просто людини як фізич­­­ного тіла чи мислячої істоти, а людини як носія вселенської су­­­ті в собі. Екзистенціалістська гіпертрофія проблем індивідуаль­­­ного існування саме і є тим, що характеризує релігійне вирішен­­­ня питань відношення “людина – світ”. При цьому людина не вино­­­ситься за світ, а тим більше не ототожнюється із свідомістю, духовним, й до того ж (що характерно для філософії діалектично­­­го матеріалізму) не протиставляється буттю.

Відтак академічне релігієзнавство має розглядати людину ­­­саме в контексті буття, всередині його, у специфічному відношен­­­ні людини до нього як суб’єкта пізнання і дії, суб’єкта життя. Але ж висновувати від людини до того, що перебуває поза нею, можна лише за умови, що сама людина постає не як окрема істота перед реалією нескінченного, а як щось більше від людського, як внутрішній елемент і учасник вселенського буття.

Отже, релігія – це не притаманне особистості якесь знання релігії, не сукупність певних обрядових дійств, зорієнтованих на десь, поза людиною існуючі надприродні сутності, а насампе­­­ред певний феномен підвищеного енергетичного фону душі людини, яка охоплена усвідомленням Високої Істини, відчуттям своєї при­­­четності до неї. Об’єктом релігійного відображення є такий осо­­­бистістний стан людини, який можна назвати станом самовизначен­­­ня у світі, здобуття самої себе на основі віднайдення в собі того надлюдського, що єднає її з трансцендентним. Це – вузьке розуміння релігії, яке виявляє її власну, іманентну сутність.

Але в своєму функціонуванні релігія виходить за межі свого індивідуального буття. Вона піддається доктринальній і обрядо­­­во-культовій (символічній) інтерпретації, входить у різні сфери людської життєдіяльності, сакралізуючи їх. Відтак вона постає як складний суспільний феномен. Це виводить нас на широке її розуміння.

§ 3 Структура релігіЇ

Структурні елементи релігії чітко виокремлюються при розгляді її сутності, природи, місця і ролі в суспільно-історичній дійсності, особистому житті. Відтак релігія виступає тоді як системне і багатозначиме явище, що має певні ієрархічні ряди. Генетично-функціональний чи ж динамічний підходи до неї зрештою виявляють різні типи структури релігії із відносно самостійними закономірностями.

Як відносно самостійне (самодетерміноване) явище, що функціонує на вузькому і широкому рівнях, релігія має також свою внутрішню і зовнішню структуру. Вище зазначалося, що первинною реальністю релігії є релігійний досвід. Він включає в себе такі аспекти, як захоплення і зачудування нескінченністю Космосу, почування таїни в наявності священного, відчуття залежності від божественної сили чи невидимого порядку речей, визнання провини і переживання неспокою, які супроводжують віру в божественне правосуддя, відчування спокою в надії на божественне прощення. Саме при такому підході релігійний досвід постає вже як досвід зіткнення особи з реальністю іншого порядку, незалежно від того, чи знайшов він, а чи ж ні своє вираження в символах і образах певної релігійної традиції.

Не станемо переповідати тут ті різні витлумачення релігійного досвіду, які зустрічаються в літературі, зокрема спроби лишити його когнітивного статусу, емоціонізувати й емпіризувати його.

Релігійний досвід служить засобом виявлення потреби особи у смислі буття, в силі, яка б надавала їй цілісність, виражала б ставлення до надприродного. Цей досвід знаходить вираження в таких індивідуальних проявах як відчування певної розумності і вічної справедливості в космічному масштабі, відчуття священного, що поєднує в собі боязнь і благовоління перед ним, а також благовоління перед таємницею людського призначення; почування страху і власної немочі при зіткненні із святинею; відчуття наявності у світі невидимого творця його порядку, тієї сили, завдяки якій індивідуальне життя набирає сенсу; відчуття свого єднання із світом всевишнього і подолання в такий спосіб свого егоцентричного Я.

Віруючі всіх релігій, хіба що за деяким винятком, сходяться у всякому разі в таких основних положеннях:

- існує верховне Божество, певна світова сила;

- людина тією чи іншою мірою знаходиться у зв’язках або залежності від нього;

- цей стан зумовлює таку поведінку людини, яка зорієнтована на досягнення зрештою нею тієї чи іншої форми блаженства.

Релігія відтак є внутрішнім, особистісним життям людини. А оскільки кожна особистість унікальна, то зв’язок кожного із надприродним є також унікальним. Тому без великої помилки можна сказати, що кожний віруючий має свою релігію, навіть коли він і має одновірців, послідовників однієї конфесії.

Але хоч духовне життя будь-кого з людей є індивідуальним, реалізуватися у відриві від інших воно не може. Індивідуальний пошук Бога будується на досвіді людства, інакше індивід залишився б на рівні аніміста первісного суспільства, який двійника-душу віднаходив в кожному предметі і явищі.

Тому наявні релігійні системи різної конфесійної визначеності слід розглядати як різноманіття форм зв’язку людства з надприродним. Зберігаючи вірність родинним традиціям, одні йдуть до Бога через християнство, хоч воно подеколи й дає відмінні шляхи зв’язків з Богом, другі – через іслам, треті – через визначену їм батьками або обрану самостійно якусь іншу конфесію. Кожний з них завдяки своїй релігії може досягти високої духовності.

В наш час прилучення до релігії все частіше набирає особистісних виявів. Розглядаючи існуючі релігійні системи, зокрема їх обрядове оформлення, як відображення релігійних потреб минулої історії, нові віруючі прагнуть в своїх духовних пошуках вирішити три завдання: знайти Бога – жити з Богом – жити Богом.

Проте в переважній більшості випадків релігійність особистості формується на основі вже історично сформованих релігійних систем, до яких входить їх усталене віровчення, його обрядове вираження й певним чином організаційно оформлене певне конфесійне життя. Все це прийнято називати суспільним життям релігій. Відтак зовнішня структура релігії має три складові – погляди-віровчення, діяльність-культ та організацію.

Релігійні погляди основним своїм об’єктом мають людину – її долю, призначення, смисложиттєві орієнтації, її сучасне і майбутнє, питання добра і зла, смерті і безсмертя. Вони існують у формі уявлень, понять і суджень, що пронизані конфесійно оформленою вірою в надприродне. Надприродне – це гносеологічна ознака богів, духів, душ тощо, а також сакральних зв’язків її між собою і з природними й суспільними явищами. В релігії надприродне є увіруваним і явлюваним в культовій практиці, уособлюваним, наділеним рисами субстанційності та розумінням предмета віри як такого, що виявляє визначальний вплив на людину і світ. Надприродне в релігіях постає в ролі творця неба і землі, рослин і тварин, зрештою – людини, її життєвої вдачі і майбуття.

В розвинутих конфесійних системах їх релігійні погляди знаходять своє теоретичне оформлення у вигляді усталеного віровчення. Останнє претендує на стрункість, послідовність і навіть доказовість. Воно оформляється і розвивається богословами конфесій і знаходить свій завершений вигляд у їх релігійній літературі і насамперед в священних книгах релігій. Такими, зокрема, є «Авеста» (зороастризм), «Веди» (індуїзм), «Тріпітака» (буддизм), «Біблія» (іудаїзм, християнство), «Коран» (іслам) та ін.

Теоретична релігійність постає в ролі ідеології тоді, коли в своєму функціонуванні вона підпорядковується інтересам певних суспільних сил.

Окрім теоретичного, релігійні погляди мають ще й буденний рівень. Це, як правило, релігійні уявлення рядових віруючих, які не постають у формі цілісної системи віровчення, а функціонують як неоформленні, розрізненні погляди і уявлення про об’єкт віри, про все те, що сприймається через призму релігійного світорозуміння. Історично і в розвитку кожного індивіда зокрема буденна релігійна свідомість передує появі її теоретичного рівня.

Релігія знаходить також і свій емоційний вияв. Це велике різноманіття почуттів – страх, любов, благовоління тощо. Хоч вони й мають свій специфічний об’єкт зорієнтованості – світ надприродного, проте за своїм психофізіологічним змістом, характером емоційного відношення ці почуття нічим не відрізняються від звичайних.

Релігійні почуття не є чимось вродженим, одвічним. Вони постають в ролі емоційного підгрунтя і засобу оформлення того світорозуміння, яке формує кожна людина на основі особистісного сприйняття світу надприродного. Релігійні почуття немовби доповнюють недостатню віроповчальну освіченість віруючого.

Складовим елементом релігійних систем, починаючи з найбільш примітивних їх форм і кінчаючи світовими релігіями, є ціла система прийнятих ними і закріплених в динамічному стереотипі особливих обрядових дій, вчинків, ритуалів, звичаїв, за допомогою яких віруюча людина прагне впливати на надприродні сили, прославляти їх або ж виражати свої почуття до них, що в своїй сукупності становить релігійний культ.

Релігійний культ – це не лише форма ставлення віруючого до надприродного, а й форма відносин між віруючими, яка перетворює релігійний текст у факт соціального спілкування, засіб своєрідного опредмечення конфесійного віровчення, оприсутнення його змісту. Так, Ісус Христос щороку народжується і помирає в православних і католицьких храмах в дні Різдва і Пасхи. І відбувається це в присутності і співдієвості всіх парафіян.

Відтак релігійний культ – це не лише спосіб ореальнення релігійних поглядів, а й русло практично-духовного входження вірних у світ надприродного, канал зовнішнього виявлення їх релігійних почуттів. Історія не знає жодної релігії, яка б не мала культового елементу. Він може мати для кожного вірного свою систему – примітивну чи зраціоналізовану. Так, для Григорія Сковороди молитва, як складова культу, поставала у формі богодумання, а не якогось гучного словославлення чи словоблагання.

Культ – це мова релігії. Всі його складові – предмети, дії, співи – мають певне символічне значення і віроповчальний зміст. Якщо у віроповчальному елементі різні конфесії мають багато спільного, то в їх культових системах, щонайбільше виражається їх своєрідність і відмінність. Культ відрізняє навіть конфесійно єдині православні церкви, скажімо православну українську і російську.

В зовнішній культурі релігії помітне місце займають різні релігійні організації як специфічні форми поєднання віруючих за віроповчальним чи віросповідним принципом. Релігійні організації виникають насамперед на основі спільних інтересів, потреб, прагнень послідовників певних віросповідань. Цілісність і єдність їх забезпечується сумісним визнанням, як свого, змісту певного віровчення (догматів, ідей, морально-світоглядних цінностей, традицій), його культового оформлення, прийняттям певних принципів, правил, розподілу ролей, організаційного співжиття.

Залежно від призначення і функціональних ролей релігійні організації бувають двох типів. Організації релігійних потреб створюються віруючими на основі спільності їх релігійних інтересів, для здійснення спільних обрядових дійств, взагалі для забезпечення функціонування певного віросповідання у суспільстві, підтримання зв’язків з державними органами, суспільними організаціями, іншими конфесіями. Релігійного типу організації мають свої управлінські і виконавчі органи, певну управлінську ієрархічну структуру. До них насамперед належать церква, деномінація, секта. Їх різновидами є релігійна громада (парафія), монастир, духовний навчальний заклад тощо.

Віруючі об’єднуються також за певними релігійними, громадськими, професійними, а то й політичними інтересами. Релігійні організації цього типу репрезентують різного роду місії, доброчинні товариства, освітянські, молодіжні, жіночі, профспілкові об’єднання, конфесійно зорієнтовані партії тощо. Позакультові релігійні об’єднання існують як на моноконфесійному, так і міжконфесійному рівнях, як в межах однієї країни, так і на міжнародному рівні. До об’єднань цього типу належать, зокрема, Всесвітня Рада Церков, Всеукраїнська Міжцерковна Рада, Християнсько-республіканська партія тощо.

Складна структурованість релігії засвідчує той тісний взаємозв’язок, який існує між її змістом і умовами її існування та функціонування. Традиціоналізована конфесійна структура зазнає помітних змін в процесі розвитку суспільства. Зокрема зростає роль в релігійній системі її віроповчального елементу, спостерігається спрощення культової практики, все більше ієрархізованою стає організація релігійного життя, з’являється велике різноманіття позакультових релігійних об’єднань. Відтак хоч релігія і є виявом духовного світу особистості в її унікальному релігійному досвіді, вона має й своє суспільне життя, є важливою складовою культури народів.

§ 4. Функціональність релігії

Розкриття функціональної ролі релігії – це виявлення тих суспільних та індивідуальних потреб, які вона задовольняє. Способи такого задоволення визначають поняття функції релігії. Водночас цим поняттям визначають також форми, способи і напрями впливу релігії на соціум, його структурні елементи, людські спільноти, особистість. До числа найбільш загальних і характерних функцій релігії можна віднести світоглядну, виповнювальну (компенсаційну), інтегративну, регулятивну, комунікативну, культуротворчу.

Той факт, що релігія постає в ролі засобу самовираження людини у світі, засвідчує функціонування її насамперед як світоглядного явища. Саме релігія, на думку відомого православного богослова М.Бердяєва, розкриває суб’єкту сенс життя, відповідає на його основні, життєзначимі питання, що стосуються його відносин із світом, з реальністю, із Всесвітом. Як світогляд, релігія дає віруючій людині певний набір символів, понять категорій, в межах яких вона визначає своє ставлення до світу. Саме в релігійному віровченні людина віднаходить загальну картину останнього, що грунтується на визнанні первинності щодо нього надприродних сил, можливості втручання їх в життя природи, суспільства, самої людини.

Світоглядна функціональність релігії важлива, оскільки, вибудовуючи цілісну картину світу, вона розкриває можливості вільної і активної діяльності людини, пристосування до світу в межах «смислозадаючих рамок» релігійного світобачення, відчуття «смаку до життєдіяльності» як форми служіння Богу. Відомий релігієзнавець Р.Белл з цього приводу писав, що релігія постає в ролі символічної системи для сприйняття цілісності світу і забезпечення контакту з ним як єдиним цілим, в якому життя і дії мають певні кінцеві смисли. Лише через віднайдення цих смислів людина підходить до усвідомлення сенсу свого життя.

Виповнювальна (компенсаційна) функція релігії виявляється в тому, що віра в надприродне компенсує людині те, чого вона не може добитися реальними способами із-за своєї немочі. В світі релігії віруючий одержує емоційну втіху і надію на краще при зустрічі з якоюсь небезпекою чи ж з невизначеністю свого майбуття. Віра в Бога зводить до мінімуму невдоволення і розчарування, знімає психологічну напругу, викликану неминучістю смерті, через обіцянку можливості вічного життя в потойбіччі. Ефективну роль в цьому відіграє переключення уваги людини з турбот і тягот земного життя на діяльність, що зорієнтована на досягнення в майбутньому царства небесного. Виповнювальна функція релігії абсолютизувалася марксизмом в його відомій формулі «релігія є опіум для народу».

Класичним зразком виповнювального гарантування щасливого майбуття людини є дев’ять заповідей блаженства, виголошених Ісусом Христом в знаменитій його Нагорній проповіді (Мт. 5). Заповіді ці дані християнам, щоб показати їм, які душевні настрої повинні вони мати, аби все більше наближатися до Бога і набувати святості. Якщо відомі десять заповідей Мойсея лише застерігали людину від певних дій, то Ісусові заповіді за дотримання убогості духом, милостивість, миротворчість, серцеву чистоту, зазнання гнаності й ганьби, тихе життя та ін. обіцяють нагороди у вигляді втіхи, наситення, помилування, зустрічі з Богом, гарантування Царства Небесного. «Яка користь людині, якщо вона здобуде увесь світ, а душу свою загубить», – застерігає Спаситель. Своїми заповідями він прагне відвернути людей від всіляких збочень в житті, зорієнтувати їх на добрі діяння, серед яких Ісус виокремлює любов до Бога і ближнього.

Проте компенсаційну роль релігія відіграє не лише через надання людині віри в заступництво Боже, можливість втішитися й одержати помилування. Засобом реального практичного виповнення дійсності, задоволення ряду соціальних потреб слугує життя віруючого в релігійній громаді. Вона є специфічною формою колективного страхування своїх членів на випадок одинокості, захворювання, втрати працездатності. Саме в релігійній громаді віруючий одержує не лише духовну втіху, моральну підтримку, а й потрібну за нині існуючих труднощів життя матеріальну допомогу.

Забезпечуючи людину можливістю спільнотного життя чи то в громаді, а чи ж в церкві в цілому, релігія тим самим відіграє інтегративну функцію. Інтеграція віруючих відбувається не лише на основі спільності віри, а й на основі великого різноманіття спільної діяльності. «Віра без діл мертва», – зауважує Святе Письмо (Як. 2,20). Останнє особливо зримо виявляється в діяльності різних згромаджень вірних в греко-католицькій церкві. Якщо одні з них виконують освітницьку функцію, то інші виконують функцію опіки за престарілими і немічними, функцію катехізації, благодійництва тощо.

Інтегративна функція релігії виявлялася особливо на ранніх етапах життя людини, об’єднуючи членів роду чи племені дотриманням певних звичаїв і виконанням обрядів, нормуючи певним чином їх поведінку. Релігія виконувала також роль невід’ємного елементу таких історичних спільнот як народність і нація. Саме на основі спільності вірувань поставали в минулому держави, а боротьба за національну незалежність виливалася в боротьбу за рідну віру свого народу проти іновірців. Згадаймо тут національно-визвольну боротьбу українського народу під проводом Богдана Хмельницького, яка велася під прапором боротьби за православну віру.

Виявом інтегративних дій релігії є національні церкви українського народу, серед яких Українська Православна Церква Київського Патріархату, Українська Автокефальна Православна Церква і Українська Греко-Католицька Церква.

Поняття «національна церква» охоплює принаймні сім визначальних параметрів церковного буття – історичний, географічний, етнокультурний, політичний, лінгвістичний, демографічний та праксеологічний. Відтак національною церквою постає церква будь-якої конфесії, яка функціонує в певний історичний період і, спираючись на свою традицію і набувши етноконфесійної специфіки, сприяє поступові етнокультури, самосвідомості й державницького менталітету певної нації, користується національною мовою як богослужбовою та має значний рівень поширення серед населення певної країни чи територіального регіону.

Поняття «національна церква» фіксує інституалізоване й ієрархізоване певним чином об’єднання послідовників певної національної релігії, через яку вона виражає свою сакральну й етноінтегративну функціональність. Відтак в ролі національних церков виступають конфесійні об’єднання певного етносу, які, функціонуючи в певний часовий проміжок історії і спираючись на свою етноконфесійну традицію, використовуючи мову свого народу як богослужбову і маючи масове поширення серед населення певної країни чи території, сприяють розвитку етнокультури, національної самосвідомості і державності своєї нації.

Поняття «національна церква» не тотожне поняттю «державна церква». Якщо перша постає складовою духовно-культурного розвою нації, то друга – складовою суспільно-патріотичного процесу. Для цього їй не обов’язково мати чільну історію в контексті автохтонно-національного розвитку.

В окремі історичні епохи інтегративна функція релігії може набути протилежну самій собі дезінтегративну форму. Слугуючи в одному випадку засобом поєднання людей на основі певних інтересів, вона водночас може руйнувати інші суспільні відносини, породжувати небажані протистояння. Це мало місце і в історії України. Якщо прийняття християнства на початку консолідувало український народ, то конфесійний поділ на православ’я і греко-католицизм, який наступив після Берестейської унії 1596 року, спричинив регіоналізацію України за конфесійною ознакою, а відтак зробив її легкою здобиччю для хижацьки настроєних щодо неї сусідніх держав, часто призводив до ворожих протистоянь «України з Україною». Нині деякі суспільні сили через ідею руськості православ’я прагнуть «обгрунтувати» необхідність утворення на замін колишнього СРСР якоїсь східнослов’янської держави.

Близькою до інтегративної є комунікативна функція релігії. Завдяки широкій функціональності релігія постає формальною основою зв’язку між людьми, які належать до одного віросповідання. Релігійна комунікація має свою структуру, що включає в себе різні процеси взаємодії – спілкування, соціалізацію, передачу релігійного досвіду, обмін і засвоєння інформації, зміцнення зв’язків та ін. Зрізами релігійної комунікації є вертикальний, що постає у вигляді богоспілкування, і горизонтальний, що виявляється в процесі культової діяльності, під час обміну релігійною інформацією. Релігійна комунікація вірних відбувається і поза громадою.

Важливою функцією релігії є регулятивна. Будь-яка релігія створює свою систему, норм і цінностей, приписів і заборон, що регламентують поведінку людини, задають її певні типи. Так, особливо детально нормує життя правовірного єврея іудаїзм. Релігійні заборони і приписи перемішуються в нього із житейськими нормами, звичаями і традиціями. 613 заповідей іудаїзму освячують кожну сферу буденного життя віруючого іудея від громадянського права до особистої гігієни.

Моральне життя іудея, як і християнина, нормують відомі 10 заповідей, одержаних Мойсеєм від Бога десь 3000 років тому на горі Синай. Здобуття вічного життя Ісус Христос пов’язував з дотриманням цих заповідей, які визначають обов’язки людини щодо Бога чи ближнього. До декалогу входять такі моральні заповіді як шаную батька твого і матір твою, не вбий, не твори перелюб, не кради, не лжесвідч та ін. Релігійні норми за характером регулювання поведінки поділяються на зобов’язуючі і забороняючі, за суб’єктом приписів – на загальні, групові й особистісні, за характером діяльності і відносин – на культові і організаційно-функціонуючі.

Регулятивна функція релігії щодо моралі вимагає визнання її принципів як Божих заповідей і настанов. Відтак релігія в житті віруючого стає легітимізуючим (узаконюючим) чинником.

Соціальні функції релігії не співпадають із соціальними функціями релігійних організацій. Протягом всієї історії релігії останні виконували помітну культурно-транслюючу функцію. В наш час релігійні інституції все частіше прагнуть перебрати на себе політичні функції. Водночас і політика подеколи прикривається релігійним одягом, слугується підтримкою релігійних організацій.

Соціальна роль релігії, її складових, конфесій, організацій помітно видозмінюється. Вона залежить від місця релігії в суспільному житті, системі релігійних організацій світу і країни, соціальних установок і рівня політизації її інституцій. Виділяється три рівні вияву функціональності релігії – історичний (все суспільство, його історія), макрорівень (конкретне суспільство, держава, регіон, значні людські спільноти) і мікрорівень (малі соціальні групи, окрема особистість).

Процес функціонального впливу релігії, релігійних організацій на суспільство характеризують поняття сакралізація і секуляризація. Якщо перше з них відображає процес розширення простору і сфер функціонування релігії, то друге – характеризує звуження її впливів, звільнення життєдіяльності людей від релігійно-церковного санкціонування. В наш час процес секуляризації особливо виявляється серед молоді. Певно що це послужило основою для березневої 1999 р. заяви примасу англіканської церкви, що британці відчувають алергію щодо релігії і за нинішнього стану речей для її зникнення досить одного покоління.

§ 5. Релігія як суспільно-історичне явище

Як певна знакова система, релігія не залишається незмінною. Кожний етап її розвитку є продуктом певної суспільної епохи. Змінюються не лише зовнішні вияви релігії – обряд та організація, а й переоцінюються, а то й замінюються її віроповчальні системи.

Складних метаморфоз зазнала релігія за часи своєї історії. Якщо за доби домінування анімістичних вірувань людина шукала душу в кожному предметі довкілля, то з появою наукового мислення з’явилися віровчення, згідно з якими боги нібито надали можливість природі розвиватися за своїми власними законами, які й є зримими виявами їх буття. Якщо в минулому світ розглядався як театр боротьби божеств добра і зла, то з часом люди прийшли до усвідомлення того, що визнання наявності декількох богів суперечить ідеї всемогутності одного з них, не дає можливості з’ясувати акт творіння.

Геніальний висновок біблійного Авраама про існування єдиного Бога постав основою всіх нині існуючих форм монотеїзму. Старозавітне вчення про те, що людина не може бачити Бога й лишитися живою (Вих. 33,20), що він є незбагненним, замінило пізнання Бога знанням про нього, а відтак відокремило Творця від творіння, дало можливість людині діяти у відповідності зі своєю природою, не накладаючи якісь обмеження на свою життєдіяльність. Але вже буддизм, а за ним християнство й іслам, протиставивши світи земний і небесний, всіляко возвеличили останній, можливе життя в ньому після смерті зробили очікуваною мрією і блаженством.

Еволюцію релігії можна вивчати в різних аспектах – історичному (діахронному) й системно-структурному (синхронному), на різних рівнях – загальносоціологічному та індивідуально-груповому. Вивчаючи її за рівнем етноконсолідації, в її розвитку ми виділяємо родоплем’яні, державно-національні та світові релігії.

На етапі родоплем’яних відносин релігія виявлялася у поклонінні різного роду духам, яким спочатку придавалися зооморфні, а з часом й антропоморфні риси. Формами первісної релігії виступали фетишизм (наділення реальних предметів надприродними властивостями), анімізм (віра в наявність двійника-душі у всіх реальних речей і явищ), тотемізм (віра в надприродну спорідненість людей з певним видом рослин чи тварин), магія (впевненість в можливість впливу людини своїми діями на певні предмети чи явища з метою одержання від них надприродним чином бажаного наслідку) та ін.

На зміну родоплем’яним культам прийшли державно-національні релігії. Деякі з них збереглися і ще мають й нині помітну функціональність. Це – іудаїзм, синтоїзм, даосизм, індуїзм та ін. Найбільш складними системами є світові релігії – буддизм, християнство та іслам. Вони з’явилися в час великих цивілізаційних змін в житті суспільства – поява феодальних відносин, відзначалися на перших етапах свого становлення космополітичністю, байдужістю до обрядових відмінностей, різниці в соціальному статусі, а також перенесенням ідеалів кращого життя із землі в потойбіччя.

Розвиток релігійних вірувань і культу, релігійних інституцій не вкладається повністю в рамки всесвітньо-історичного процесу. Ці зміни, як правило в силу консерватизму релігії, дещо запізнювалися, йшли діахронно в різних складових її комплексу, виявляли суперечливий вплив на суспільні процеси. Складними були відносини між різними конфесіями, оскільки кожна з них оголошувала лише себе єдиноістинною. Відбувалися постійні зміни ліній розмежувань релігій, які подеколи виливалися у зіткнення держав, етносів. Водночас мав місце й процес взаємодії, а то й поєднання, злиття різних вірувань і культів, утворення на її основі нових синкретичних релігійних систем.

В появі нових релігій і в релігійному розвитку важливу роль відігравав суб’єктивний чинник. Так, появу світових релігій пов’язують з життям і діяльністю царевича Гаутами (624-544 до н.е.), боголюдини Ісуса Христа (0-33) і пророка Мухаммеда (570-632). Кожна релігія містифікує свого засновника. Саме тому через догматичну систему віроповчальних установок й із-за відсутності прямих інформацій про їх життя часто неможливо побачити істинне обличчя релігієтворця. Певна релігія відтак постає як подана людству через нього система Істин, які встановлюють мету, сенс, зміст і форму звернення до Всевишнього.

Нинішня карта релігій світу надто розмаїта. Статистичні дані щодо кількості послідовників тієї чи іншої релігії в світі є умовними, оскільки не всі Церкви можуть з точністю до одиниці назвати кількість своїх вірних. Церковна статистика часто тенденційна і прагне завищити реальні показники своїх членів. Офіційний облік конфесійної належності держави не ведуть. Умовна статистика дає такі наслідки: християн в світі 1870 млн. (з них католиків – понад 900, православних – біля 200, протестантів – десь 500), мусульман – біля мільярда, індуїстів – десь 700 млн, буддистів – більше 330, сикхів – біля 20, іудаїстів – 20, нових релігій – 120, анімістів – 100, послідовників інших релігій – більше 230. Мільярдом оцінюється кількість тих, хто не відносить себе до жодної конфесії, називає себе вільнодумцем, агностиком, а то й атеїстом.

З кожним роком палітра релігій у світі змінюється, бо ж деякі невеликі релігійні системи зникають, а водночас спостерігається творення нових, диференціація вже існуючих. Помітну роль в цьому відіграє суб’єктивний чинник. Так, поява таких нині відомих релігійних течій як Церква єднання, Церква останнього завіту, Велике Біле Братство, Вселенська Чиста релігія, Рідна Українська Національна віра зумовлена активною діяльністю їх засновників Сан Мьон Муна, Сергія Торопа, Юрія Кривоногова і Марини Цвігун, Нірвани Деві, Лева Силенка. Звичайно, наявними є й певні об’єктивні умови, які сприяли перетворенню вчення останніх в конфесійне явище, в фактор релігійного життя. Проте зауважимо, що всі ці новоутворення за кількістю своїх послідовників нечисельні. Умов для утворення нових світових релігій нині немає.

Тим більше відсутні умови для єднання релігій. Наївними виглядають надії послідовників кожної з конфесій, що оскільки їх вірування є нібито єдино істинним, то з часом зникнуть всі інші релігії, а вірні останніх навернуться до їхньої. Безперспективною виглядають також концепції конвергенції релігій навколо якогось спільного для всіх їх віросповідного ядра, повернення до давнього язичницького культу природи, уніфікації світоглядних позицій на основі появи якоїсь подібної до марксизму-ленінізму нової світської релігійної системи тощо. Однією з привабливих утопій є концепція зміни в релігіях МИ на Я. Так, відомий психолог Віктор Франкл вважає, що рух йде не до універсальної, а персоніфікованої релігійності, коли зникнуть церкви і кожний одержить можливість спілкуватися з Богом на власній, інтимній мові.

Нині все більше утверджується думка, що Бог є єдиним для всіх релігій, але носить в них різні імена залежно від умов їх формування. Відтак релігіям треба не ворогувати, а визнати право на існування різних шляхів до єдиного Бога. Певною мірою цьому сприяють й визнані в демократичному світі міжнародні правові норми релігійного життя, які гарантують не лише свободу релігій, а й право міняти свою релігію, сповідувати її одноосібно або публічно, норми, що закликають релігії до взаємної терпимості, а держави – до всілякого сприяння цьому.

Нинішнє релігійне життя в світі характеризує ряд нових тенденцій і процесів, серед яких «внутрішня секуляризація», дедогматизація віровчення, руйнування усталених, архаїзованих уявлень про світ надприродного, ослаблення значимості священства і харизматичного лідерства, вільне імпровізаторство в культовій практиці, зростання ролі мирян в житті церкви та ін.

Можливість одержати релігійну інформацію через засоби масової інформації, систему інтернет применшила значимість участі в храмовому богослужінні. Останнє відтак втрачає сенс священнодійства, і розглядається подеколи як фольклорний здобуток, національна культурна форма, що приваблює своєю видовищністю, а не духовним змістом.

Зростання культурного рівня віруючих зумовило втрату ними довіри до догматизованої релігійності, несприйняття тих релігійних міфологем, які суперечать науковому знанню. В часи вільної конкуренції в суспільному житті під натиском тих цінностей, які мають матеріальне вираження, втрачають також свій особливий престиж моральні імперативи релігії.

Оскільки зміст священних писань після одержання можливості вільного їх прочитання і символічного витлумачення все більше втрачає свій магічний потаємний характер, то спостерігається дедогматизація їх. Явна дехристиянизація Заходу, що виражається в байдужості до дотримання зовнішніх виявів релігійності, відходи віруючих від активного церковного життя, вивільнення суспільної свідомості від впливу релігії, поява богословських концепцій безрелігійного чи деміфологізованого християнства, «мертвого Бога» і т.п. засвідчує ту кризу традиційної релігійності, яку визнають навіть відомі релігійні діячі. Той дух аджорнаменте (оновлення), який започаткував ІІ-й Ватиканський собор католицької церкви, мусять сприйняти й інші конфесії, якщо їх турбує власна перспектива.

§ 6. Релігія в Україні

Надто складною і своєрідною постає історія релігій на українських теренах. Дослідження релігійних процесів в Україні дало можливість визначити ряд її закономірностей:

1. Жодна з християнських конфесій в усьому спектрі її віровчення і обрядовості не з’являлася в Україні як продукт органічного саморозвитку суспільства в цілому. Поширення їх має відосередній характер. Це, природно, веде до розколу суспільства, міжконфесійних колізій, трагедій в національному бутті, зумовлених релігійними факторами. З часу появи на українських землях християнства тут практично не було конфесійної єдності між народними масами і їх духовними наставниками, владними провідниками країни.

2. В Україні практично завжди з часу прийняття християнства політика домінувала над релігією. Між тим релігійне начало було основною категорією влади в усій українській історії незалежно від того, хто конкретно владою репрезентував Україну. В періоди політичної деградації життя українського народу і суспільної кризи українства, коли проявлялася втрата українським етносом матеріальних ознак свого самовияву (зокрема державності) і перетворення його в чисто духовний фактор, провідна роль в етнорозвитку і етноінтеграції переходила до однієї з християнських церков, яка виступала на той час єдиним провідником національної ідеї, інтеграції всіх національних сил, відігравала роль тієї національної інституції, яка сприяла культурній індивідуалізації українського етносу.

3. Міжконфесійні суперечності, поляризуючи український народ, стримували процес національної інтеграції і самовизначення, робили його легкою здобиччю різних держав і церков. Але водночас вони відігравали й роль фактору, що сприяв збереженню українського етносу як такого. Саме конфесійна строкатість не дала можливості українству повністю зросіянитися чи полонізуватися. Християнство в Україні слугувало і засобом соціального і національного поневолення народу, і засобом його боротьби проти соціального і національного гноблення.

4. Сприятливим грунтом для включення християнства в процес національної ідентифікації були такі риси духовності українців, як висока чуттєвість, перевага почуттєвого над інтелектуальним і вольовим, певний індивідуалізм, прагнення до духовного усамітнення, висока витривалість і терпеливість, якась життєва невпевненість, меланхолія, а також труднощі землеробської долі і прагнення віднайти заступника від усіх злигоднів соціального, господарчого і національного життя. Підміна національного почуття релігійним, протиставлення релігійного “МИ” національному негативно позначилося на динаміці національного “МИ” українців, вела до деградації етнічної свідомості українців, до внутрішньонаціональних чвар на релігійній основі.

5. Складність історичного буття українського народу формувала у нього плюралістичний світогляд. Окрім релігійності, його свідомості притаманні й елементи вільнодумства, що проявилось у вигляді релігійного інакодумання, скептицизму, індиферентизму, антиклерикалізму, політеїзму, деїзму, антитеїзму. Раціоналістичні та ірраціоналістичні підходи мають місце у різних сферах української духовної культури – в науці, філософії, освіті, мистецтві, навіть богослов’ї.

6. Історія українства, специфіка національного буття підтвердили трансцендентність не лише релігії, а й певною мірою етнічного начала. Нині, коли ми переживаємо процес національного відродження. ця трансцендентність релігійного і національного поєднала їх. Релігія шукає в нації своє буття, нація шукає його в релігії. Проте сама по собі релігія в Україні ніколи не була етноутворюючим і етноінтегративним фактором, не відігравала ролі визначального засобу національного відродження. Пріоритет у цьому завжди належав національній ідеї. Лише сходження на рівень цього найважливішого принципу гарантує підхід до конфесійної різниці як чогось перехідного або неосновного в суспільному чи релігійному процесі.

Здобуття Україною своєї незалежності співпало із входженням її в світ демократії. Вона вперше одержала можливість проводити власну, відмінну від імперської, політику в питаннях релігії і церкви, будувати її у відповідності зі своєю історичною традицією, відкритістю до всього зовнішнього, інтересами свого корінного етносу й реаліями сьогодення. Формується нова духовна атмосфера. Зроблені надзвичайно швидкі кроки до плюралізму світоглядів. Це особливо відчувається в релігійній сфері. Якщо в тоталітарні часи в угоду ідеї побудови безрелігійного комуністичного суспільства існувало обмеження діяльності релігійних організацій, законодавче позбавлення їх важливих суспільно значимих функцій, дискримінувалися віруючі в сфері освіти, культури, громадської діяльності, то нині релігія і її репрезенти – релігійні організації постають активним чинником духовного відродження, складовою відродженої національної культури. В громадській думці переважають оцінки релігії як визначального елементу духовної культури, невід’ємної складової духовності особистості. Зріс їх суспільний статус, значно збільшився відсоток віруючих серед молоді, інтелігенції, чоловіків, соціально активних прошарків населення. Можна сказати, що релігійність в Україні стала масовою, релігія віднаходить визначене їй місце в суспільному житті.

Інтенсивно розвивається релігійне життя. Якщо в тоталітарній Україні офіційну реєстрацію мали 9 релігійних об’єднань, то на початок 1999 року їх було вже 84, а з незареєстрованими – більше сотні. Відновили свою діяльність в минулому заборонені національні церкви – автокефальна православна і греко-католицька, одержали реєстрацію більше 50 течій, які Україна раніше не знала. Релігійна мережа за останні десять років збільшилася з 4,5 до 22 тисяч організацій. Функціонує 94 духовні навчальні заклади (був один), 232 монастирі (було 8), видається 173 релігійних газет і журналів (виходив один). Офіційно функціонують також, чого взагалі не було в роки тоталітаризму, 144 релігійні місії, 35 братств, 6400 недільних шкіл. Конфесіям повернули забрані культові приміщення. Вони мають можливість вільно проводити канонічну, катехізаційну і проповідницьку діяльність, організовувати своє книговидавництво, будувати нові храми, підтримувати зв’язки із своїми зарубіжними центрами чи одноконфесійними об’єднаннями, організовувати навчання релігії не лише дітей, а й дорослих.

Закон України “Про свободу совісті і релігійні об’єднання” відповідає міжнародним правовим нормам. Жодна з релігій не визнається ним державною, гарантована їх рівність. Кожна людина має можливість вільного вибору будь-якої релігії, зміни релігійних орієнтацій, поширення свого конфесійного віровчення. Держава сприяє формуванню в країні відносин взаємної релігійної і світоглядної терпимості й поваги між послідовниками різних віросповідань і їх релігійними організаціями.

Важливим у сфері релігійного життя є здолання наявних міжконфесійних і міжцерковних конфліктів, зокрема між православними і греко-католиками, між православними церквами, включення релігії в процес національного відродження, перетворення її в моральний імператив повсякденного життя людини. Оскільки Україна є поліконфесійною країною, то національної єдності в ній можна досягнути лише за умови дотримання принципів світоглядного і конфесійного плюралізму, толерантності міжконфесійних відносин. Лише сходження на рівень національної ідеї, спільного національного інтересу й усвідомлення того, що релігія в її суспільному вияві, як внутрішній світ людини, єдина, гарантує підхід до конфесійних відмінностей як чогось тимчасового, перехідного, сприяє утвердженню в думці, що БОГ ОДИН і УКРАЇНА ОДНА.

Л І Т Е Р А Т У Р А

1. Бердяев Н. О назначении человека.– М., 1993.

2. Боголюбов Н. Философия религии.– М., 1915.

3. Джемс У. Многообразие религиозного опыта. – М., 1910. – 518 с.

4. Элиаде М. Священное и мирское.– М., 1994.– 142 с.

5. Історія релігії в Україні (за ред. А.Колодного і П.Яроцького). – К., 1999. – 740 с.

6. Катехизис. – Киев, 1991. – 416 с.

7. Кимелев Ю.А.Современная западная философия религии.- М., 1989.

8. Кимелев Ю.А. Философия религии.- М., 1998.- 424 с.

9. Классики мирового религиоведения. – М., 1996. – 494 с.

10. Лобовик Б.А. Религиозное сознание и его особенности. – К., 1986. – 248 с.

11. Лубський В.І. Релігієзнавство.– К., 1997.–420 с.

12. Малерб М. Религии человечества. – М., 1997. – 602 с.

13. Мень А. Истоки религии. – Брюссель, 1981. – 428 с.

14. Мистика. Религия. Наука. – М., 1998. – 432 с.

15. Олексюк Володимир. Християнська основа української філософії. – К., 1996. – 236 с.

16. Паскаль. Думки про релігію. – Львів, 1995.– 170 с.

17. Релігієзнавство: предмет, структура, методологія (за ред. А.Колодного і Б.Лобовика). – К., 1996. – 240 с.

18. Релігієзнавчий словник (за ред. А.Колодного і Б.Лобовика). – К., 1996. – 362 с.

19. Религиоведение (под ред. И.Н.Яблокова). – М., 1998. – 536 с.

20. Релігійна свобода: історичне підгрунтя, правова основа і реалії сьогодення.– К., 1998.– 155 с.

21. Релігійна свобода: природа, правові і державні гарантії.– К., 1999.– 178 с.

22. Религия и общество. Хрестоматия.– М., 1997.– 774 с.

23. Самыгин С.И., Нечипуренко В.И., Полонская И.Н. Религиоведение: социология и психология религии. – Ростов-на-Дону, 1996. – 668 с.

24. Токарев С. Ранние формы религии.– М., 1990.– 616 с.

25. Торчинов Е.А. Религии мира. Опыт запредельного. – СПб, 1998. – 382 с.

26. Фейербах Л. Сущность христианства. Лекции о сущности религии // Избр. философ. произведения. В 2-х т. – М., 1955. – Т.2. – 942 с.

27. Феномен релігії. – К., 1997. – 32 с.

28. Черній А. Онтологія духовності.– К., 1996.

29. Шлейермахер Ф. Речи о религии.– К., 1994.

30. Юнг Г. Архетип и символ.– М., 1991.


В останні п’ять років Відділенням релігієзнавства Інституту філософії ім.Г.С.Сковороди НАН України із залученням до творчої співпраці як вітчизняних науковців із багатьох міст України, так і зарубіжних дослідників із різних країн видано більше тридцяти наукових праць. Йде робота над тритомною “Енциклопедією релігій”, книгами десятитомника “Історія релігії в Україні”, серіями “Мислителі української діаспори”, “Духовні скарби України”. Регулярно виходить бюлетень “Українське релігієзнавство”, щорічник “Релігійна свобода”.

В найближчі два роки передбачається видання:

- тритомної “Енциклопедії релігії”;

- книг десятитомника “Історія релігії в Україні”: “Католицизм на українських теренах”; “Протестантизм в Україні” (дві книги); “Нові релігії в Україні”; “релігійні меншини в України”; “Релігія в українській діаспорі”; “Релігія і релігійність в демократичній Україні”;

- підручника “Академічне релігієзнавство”

- вибраних творів відомих релігієзнавців Ст. Ярмуся, Юр. Мулика-Луцика, І.Шевціва, А.Річинського;

- хрестоматії “Релігієзнавство”;

- книг “Історіософія релігії” (А.Колодний), “Етнологія релігії” (Л.Филипович); “Свобода совісті” (М.Бабій); “Українське православ’я: історіософський аспект питання” (О.Саган); “Релігійність осбоби” (О.Бучма) та ін.

В задумах серія з вибраних творів провідних релігієзнавців України і зарубіжжя, серія творів вітчизняних богословів, набір підручників для різної системи освіти, книги про видатних релігієтворців, сучасне зарубіжне релігієзнавство. Мета наша – вивести релігієзнавство України в помітне явище у світовій релігієзнавчій науці. То ж запрошуємо до творчої співпраці з нами, підтримки нашої роботи матеріальної і інтелектуальної. Шукаємо спонсорів наших видань, благодійної підтримки діяльності видавництва “Світ знань”.

About these ads